Вєрка почула ці слова, але все ще нічого не могла зрозуміти. Та раптом у її затуманеній голові прояснилося, і вона аж очі заплющила від радісної думки: «Я більше не повернуся до «Штєпанки»!—Ця думка приголомшила її своєю раптовістю.— Авжеж! Як же інакше? Мати нарешті вийде заміж, у нас буде справжня сім’я, то чого б це я мала сидіти за гратами?»

— Хотів би я, хай йому чорт, подивитися, як це в мене відберуть дочку! — Шейн нахилився до Верни і дихнув їй в лице винним перегаром.

«Чого він так розкричався?» — роздратовано подумала Вєрка.

— Ану, Кіті, що ти на це скажеш?—Йожі струснув Кіті за плече.— Ти ж не віддаси Верну за грати?! Я трудяща людина з незаплямованою репутацією, під мене не підкопаються!

Радіола заграла самбу, і Вєрка не почула, що сказав Шейн. Голова у неї закрутилася, вона побачила, як простяглася до неї рука Йожі з келихом шипучого шампанського. Все навколо було таке безтурботне і веселе!

«Штєпанка»? Яке безглуздя. Ніякої «Штєпанки» ніколи не було.— Мов далека луна промайнула думка.— А що буде з квітами? Я ж керувала гуртком! А той художник казав, що в мене є хист до зображення жіночих фігур і що колись я змогла б… давати ескізи в журнали мод…»

— Ну випий же, Вєрко!

«А вусач заради мене звелів тоді полагодити опалення…»

Але ритмічні звуки самби, немов бурхливий морський прибій, змивали її тимчасову слабодухість. «Невже я справді така дурна, щоб самій іти за грати, якщо з завтрашнього дня у мене буде батько? Але… Мареш знову сидітиме, взявшись руками за голову, і думатиме, що я його так жорстоко обдурила…» їй стало трохи страшно від цих думок, і у відчайдушній спробі одігнати все це від себе, забути про нього Вєрка простягла руку і торкнулася посрібленої сивиною скроні Шейна.

— А ви їх часом не фарбуєте? — запитала вона і вимушена усміхнулася.

Шейн стис її руку білою як молоко долонею і підсунув до неї келих. Вєрка взяла келих і почала пити. Газ щипав їй ніс, і дівчині стало від цього неймовірно весело. їй

здавалося, що шампанське проникло в її кров, у пальці, в кінчики грудей. Ще півгодини тому вона жалкувала, що доведеться знімати червоні черевички, але тепер про це вже не могло бути й мови, усе вже вирішено. «Святий боже, допоможи мені, я в «Штєпанку» більш не повернуся!»

Вона не пам’ятала, як у неї в роті опинилася сигарета, мабуть, Йожі дав. І справді, за мить його молочно-біла рука з жовтими від нікотину пальцями піднесла їй вогню.

— Ти вже цілком доросла, і мені ніхто не сміє наказувати! А якщо той дурень Мареш усе-таки не даватиме нам спокою, ти деякий час поживеш у моєї сестри, там тебе ніхто не знайде. І більш не думай про це, краще випий, шампанське очищає кров і голову. А в суботу ввечері ми підемо до «Розмарину», там відчинено до третьої години ночі.

Рука з великим аквамарином на пальці обняла Вєрку за плечі. Шейн по-батьківськи притис Вєрку до себе, блиснув дрібненькими хижими зубами і ковзнув очима по вирізу її сукні. Мелодія меланхолійного танцю сколихнула задушливе повітря в залі.

14

Крізь відчинене вікно в кабінет Мареша із саду долинули голоси хлопчаків, які про щось сперечалися. За мить торохтіння старої бетономішалки заглушило їх, але невдовзі на сходах почувся тупіт, потім постукали у двері, і до Марешевого кабінету увірвалися двоє хлопчаків.

— Товаришу директор, він не дає мені бетонувати!

— Це неправда, він сьогодні повинен копати, біля машини повинен стояти я, ми так домовилися!

Хлопці перебивали один одного, штовхалися, кожен хотів, щоб директор вислухав першим його.

Мареш глянув на годинник.

— З третьої до четвертої біля бетономішалки працюватиме Пепік, а з четвертої до п’ятої — Мірек. Ану, замовкніть! — ляснув він рукою по столу, коли хлопці в запалі суперечки почали перебивати його.

На порозі з’явився Пеша.

— Я вам обом дам зараз по потилиці! Чого лізете до товариша директора з такими дрібницями? Марш звідси! — І він вивів хлопців з кабінету.— Я привів вам гостя.

— Привіт морякові! — пожвавішав Мареш, привітавшись із Францеком, і ту ж мить помітив у його руці великий пакунок, загорнутий у папір з рекламою магазину одягу: — Невже це ти купив собі?..

Францек почервонів, як дівчина.

— Це вам.

Здивований Мареш розгорнув папір і побачив сірий капелюх.

— Це ти приніс, щоб я його з’їв? Але ж я тобі сказав, що з’їм капелюха, якщо з тебе не буде моряка…— Він лукаво усміхнувся і поставив на електричну плитку чайник.

Францек усміхнувся.

— Я купив його просто так…— затинаючись, промовив він.— Бо ви завжди носили тільки берет. На заводі мені сказали, що дадуть рекомендацію у Дєчінську школу…

Мареш надів капелюх.

— Трохи завеликий, але то нічого, може, я ще підросту. А що стосується школи, Францеку, то все залежить від тебе, а не від мене. Від того, як ти працюватимеш на заводі, і головне від того, чи не втнеш ти знову якоїсь штуки.

Францек пив чай, обережно тримаючи чашку обома руками. Хтозна, може, якби вона оце зараз розбилася, Мареш розсердився б на нього.

— Навіщо ти витратив стільки грошей? — спитав Мареш, загортаючи капелюх у папір.

— Так я ж уже заробляю! — Францек випростався у кріслі.

— Це мені відомо. І про турбіну для Єгипту теж. Мені було дуже приємно, коли я про це дізнався, Францеку. У Дєчінській школі ти вчитимешся з подвійною охотою, от побачиш! Там буде і плавання на пароплаві, й інші предмети, які тебе так цікавлять.

Францек допив чай і відсунув порожню чашку. Настрій у нього був піднесений.

«Ти в гостях, хлопче,— подумав він,— адже так частують лише справжніх гостей! — І раптом він побачив себе дорослим: ось він заходить до цього самого кабінету — кремезний, високий, мов дуб,— безкозирку з золотим написом і двома стрічками елегантно кидає на вішалку, сідає в крісло й закладає ногу за ногу. «Нічого особливого, шефе, я просто зайшов провідати вас,— неквапливо озирається він.— Вчора повернувся з Австралії. Рейс був стра

шенно складний. В Індійському океані нас захопив торнадо, а неподалік від Шанхая корабель мало не перекинувся під час шторму, але біля стерна стояв я, і все скінчилося щасливо. Кілька днів відпочинемо, а потім знову рушимо на Мадагаскар, повеземо наші товари, а назад, мабуть, підемо навколо Вогняної Землі. А щоб не йти порожняком, візьмемо в Колумбії апельсинів. Ви одержали мою листівку з Гаїті? Вона ішла, мабуть, на день довше, ніж треба, бо v Тихому океані є меридіан, що як переїдеш його, то раптом настає вчорашній день — хтозна, як воно так може бути!»

У двері хтось постукав. Францек від несподіванки витріщив очі: Анежка!

Вихователька теж здивовано глянула на нього.

— Це що, зліт колишніх регінців?

За Анежкою до кабінету зайшла маленька дівчинка. Обличчя в неї було зовсім доросле.

— Я привела вам поповнення, Анічку Манову,— Анежка підштовхнула дівчину, але та зробила нерішучий крок уперед і спинилася, втупивши злякані сині очі в рудовусого чоловіка, що сидів за столом.

— Я неймовірно вражений, Анежко! Адже було остаточно вирішено, що не пізніше, як першого, ви йдете на пенсію. Востржейш іще два тижні тому казав…

Вихователька насупилася і, приклавши до вуха долоню, пішла причинити одне з вікон, бо в кімнаті був невеликий протяг.

— Востржейш знову зчинив такий лемент, що я… Бачте, мій брат уже знайшов собі господиню замість мене, бо скільки він міг чекати? А я хіба могла залишити Востр-жейша при піковому інтересі?—промовила вона з деяким докором.

— А крім того, літні люди частенько вважають, що без них ніхто не зможе обійтися, так? — жартома спитав Мареш.

— Можливо. Але мені іноді здається, що діти все-таки жалкували б за мною… А ти виріс на цілу голову, юначе,— поплескала вона Францека по плечу і перемінила тему розмови.— Учора вас шукав Йозіфек Паул, що був у «Регіні» шість-сім років тому,— звернулася вона знову до Мареша.— Я все «Йозіфек» та «Йозіфек», а він раптом заявляє, що вже вчиться в сільськогосподарському інституті! Ви тільки уявіть собі, такий був шибеник, пам’ятаєте,

як одного разу він виліз…— вона глянула на дівчинку й замовкла.

— Дивлюсь я на тебе, Францеку, і в мене виникла геніальна ідея,— Мареш перевів розмову на інше.— Як ти вже, мабуть, помітив, ми власними силами будуємо в «Штє-панці» басейн. Один колишній вихованець «Регіни», який тепер навчається теслярської справи, тиждень тому зробив нам чудову опалубку. Що. якби ти провів нам воду в басейн? Правда, водопровідні труби й крани — це не холодильник, але ти зроду був майстер на всі руки. Тільки ми бідні й небагато зможемо тобі заплатити…

— Це для мене дрібниця!—Францек гордо випнув груди.— І я нічого за це не візьму, ви мене кривд… тобто я б образився. Коли закінчите бетонування, перекажіть мені на завод, і я після зміни все вам зроблю. А якщо чогось не вистачатиме, якоїсь трубки чи ще дечого, то в нас на заводі цього добр’а валяється скільки завгодно…

— Воронь тебе боже щось брати на заводі! Якось обійдемося і без заводу… Так, ну про водопровід я вже домовився,— повернувся Мареш до Анежки.— На будівельному майданчику нам доведеться повісити табличку: «Споруджує «Регіна». У зв’язку з цим я запрошую тебе, Францеку, на відкриття змагань із плавання у новому басейні. Сподіваюсь, що ти покажеш нашим хлопцям, як плавають моряки!

Францек підвівся. Мареш вийняв із шухляди книжку.

— Тут у мене вже зо три тижні лежить дещо про життя моряків,— звернувся він скоріше до Анежки, ніж до Францека.— Гляди тільки, щоб із тебе не вийшов пірат! І незабаром приходь знову, я роздобуду для тебе щось нове.— Мить помовчавши, він тихо додав: — І не забувай, Францеку, що ти мені обіцяв. Ще три місяці, а потім усе піде як по маслу.

Мареш подав хлопцеві руку. Затиснувши під пахвою томик Джека Лондона, Францек міцно потиснув руку директора «Штєпанки».

— Прийду обов’язково, як тільки прочитаю цю книгу, А про басейн ви мені неодмінно перекажіть! До побачення, сестро Качеч… сестро Анежко! — Францек блиснув своїми рідкими великими зубами. Густе ластовиння навколо носа й на лобі потемніло у нього навесні, а запущена, давно не стрижена чуприна торкалася ззаду широкого коміра светра.

Мареш підійшов до вікна і подивився хлопцеві вслід. Францек швидко простував всипаною дрібним гравієм доріжкою, і звуки його кроків долинали аж сюди.

Мареш іще якусь мить постояв біля вікна, потім ледь чутно зітхнув^ і обернувся до дівчинки. У неї було каштанове волоссячко, очі сині, як весняна криничка, і вся вона схожа була на янголятко. Анічка Манова. Йому сказав про неї Востржейш. Анічка почала тинятися по місту, крала все, що погано лежало, пропускала уроки й раз по раз бігала на карусель. Відчувши смак грошей, вона почала красти їх в учнів; зрештою на уроці фізкультури вона вкрала гроші у вчителя й за це потрапила до «Регіни». Там вона продовжувала займатись крадіжками. На сусідньому ліжку порізала простирадло й матрац і всю вину звалила на дівчинку, з якою перед тим посварилася. А якось під час обіду насипала в суп піску, щоб помститися за щось куховарці.

Мареш обмінявся з Анічкою кількома фразами. Дівчинка відповідала охоче і чемно, але Мареш знав, що це звичайна хитрість. Його зовсім не дивувала Аніччина історія. Скільки таких істот з янгольською зовнішністю пройшло через його кабінет, скільки таких історій записано в товстих книгах протоколів, що лежать в архіві. «Через де-сять-пятнадцять років тобі, дівчино, буде соромно за себе! Але ніякий прогрес у світі не може вберегти від хибних кроків вас, молодих; наука, техніка, всі людські досягнення спираються на досвід минулого, лише молодість завжди прагне починати все заново і повторює помилки попередніх поколінь».

Мареш машинально розкрив конверт, який Анежка поклала йому на стіл: батько дівчинки працює в кінозйомоч-ній групі електриком, має десь коханку, про родину не дбає, додому навідується рідко. Мати не може дати дочці ради, не має ніякісінького поняття про те, як треба виховувати дітей, знайшла собі коханця.

Мареш подзвонив по телефону, і за хвилину до кабінету зайшла вихователька.

— Одержиш шафку, поїси й підеш подивитися на наш будівельний майданчик. Там працює сьогодні дівчача бригада. Познайомишся з усіма і можеш їм трохи допомогти,— мовив він, погладивши дівчинку по голові.

— Ви дуже постаріли й схудли,— сказала Анежка, знімаючи плащ із вішалки.— І взагалі шкода, що ви пішли

вїдТ&с. Я не люблю нікому говорити лестощів, ви це добре знаєте, але в «Регіні» мені тепер не так приємно працювати, як раніше. Ми разом з вами працювали з перших повоєнних літ, і я щоразу, коли б не зайшла до вашого кабінету, бачу за столом вас.

— Він уже не мій, Анежко, і я вважаю за краще не вдаватися до спогадів. Ліодина не має права думати лише про те, що вона зробила, це ні до чого; попереду у нас чекає у сто разів більше справ… А що взагалі нового у «Регіні»?

— Нічого особливого. Сестра Лібуша, яку взяли замість Ерни, справжня молодчага, діти її дуже люблять. Хоч раз нам пощастило, що правда, то правда! Ага, була в нас Емілекова мати. Перед судом вона швиденько сплатила всі борги. Але на початку місяця сталося те нещастя з Емілеком, і вона тепер згадала, що переплатила за цілих три тижні.

— Мене більше здивувало б, якби вона про це забула. Сподіваюсь, що тепер у неї чудовий настрій.

— Приїхала до нас машиною, але її новий чоловік залишився за ворітьми. Здається, вона чекає дитину…

Мареш мовчки кивнув головою; за давньою звичкою йому хотілося сказати: «Анежко, заваріть-но мені міцної кави», але він вчасно схаменувся, згадавши, що вона вже не його підлегла.

Карла принесла пообідню пошту.

—г Про Вєрку Даніельову й досі нема нічого нового?

Мареш похитав головою.

— А що таке з нею? — запитала Анежка.

— Не повернулася з материного весілля.

Карла знизала плечима:

— Не треба було її пускати.

— Як можна не пустити дочку на весілля рідної матері? — обурено відповів Мареш і, без потреби переклавши на столі папери, поправив вуса.— Що ж, це нам наука, вік живи — вік учись! З Вєркою нам не пощастило.

Анежка хотіла щось сказати, але промовчала.

— Я піду. Тут недалеко живе моя приятелька, треба на хвилинку зазирнути до неї,— мовила вона після деякої паузи.

— Передайте привіт усім у «Регіні».— Мареш потис їй руку.

Карла, як завжди, чекала, поки директор перегляне пошту, і мовчки думала про Вєрку.

Нічого важливого серед сьогоднішньої пошти не було. Мареш підійшов до вікна, хвилину дивився на розквітлий кущ запашного жасмину і трохи заспокоївся. В кінці саду почувся галас: там дівчата знімали опалубку з частини висохлої стінки, і дошки з гр^окотом падали на дно майбутнього басейну. Хлопці, які бетонували басейн, почали сваритися з ними, мовляв, дівчата завжди безвідповідальні й необережні: от і тепер розкололи аж дві дошки! Хіба можна допускати жіноцтво до серйозної роботи? Нароблять більше збитків, ніж користі!..

Мареш відвернувся од вікна й промовив на диво спокійним і впевненим голосом:

— Що ж, інколи наші зусилля виявляються марними, така вже наша робота, Карло. Але ми не маємо права здаватись і тікати од відповідальності, навіть у цій історії з Вєркою. Наш обов’язок — завжди вірити, що та зернина добра й справедливості, яка ще зосталася в зіпсованій дитячій душі, допоможе нам урятувати людину…

ЗМІСТ

До українського читача . • . . З

ЧАСТИНА ПЕРША . . 5

ЧАСТИНА ДРУГА . . 192

ЧАСТИНА ТРЕТЯ . . 312

ИЛУГАРЖ ЗДЁНЕК Редактор В. Г. Омелянчук

Здано на виробництво 22/ХІІ 1971 р. Підписано до друку 13/111 1972 р. Формат 84 у 108і/зг. 137/а фіз.-друк. арк^. 23,31 ум.-друк. арк., 26,19 обл.-внд. арк. Тираж 115 000 (1—65 000). Зам. 1-477. Ціна 1 крб. 45 коп, Видавництво Радянський письменник, Київ, бульвар Лесі Українки, 20. Книжкова фабрика ім. М. В. Фрунзе Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, 6/8,

Издательство

«Радянський письменник» (На украинском языке)

Пусть бросят в меня камнем

Роман

Художник А. Б. Площансъкий Художній редактор М. П. Вуек Технічний редактор А. М. Бобир Коректор М. Л. Брандіс