Повість

Для молодшого шкільного віку

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1979

70802—021

ХМ206(04)-

Багато горя зазнала у своему житті маленька Настуся. Померла її мати, а кругом війна, голод, розруха. Проте не залишилась дівчинка самітньою, знайшла у революційному вирі і своє місце. Вона допомагав робітникам-червоногвардій-цям, із своїм дядьком, червоним командиром, мандрує по дорогах громадянської війни, разом з полтавськими підпільниками бере участь у боротьбі проти німецьких окупантів та гетьманців.

Написала книжку відома українська письменниця, авторка багатьох казок та оповідань для дітей.

Малюнки

Володимира Савадова

— 95—79 4803010260

-<9

(g) Видавництво «Веселка», 1973, ілюстрації

ПРО АВТОРА ЦІЄЇ КНИЖКИ

Книжка, яку ти тримаєш у руках, стала популярною не тільки у нас на Україні, але й за її межами. Бо розповідається в ній про незабутні події, бо з героїнею її багатьом хотілося б подружитися.

Авторка повісті «Настуся», Інна Митрофа-нівна Христенко, народилася 14 серпня 1919 року в місті Полтаві. Її батько, наймолодший син у багатодітній селянській сім’ї, з великими труднощами здобув освіту і став учителем. Мати, семи літ залишившись сиротою, змалку поневірялась по наймах і ніколи не вчилась у школі. Освіту здобувала в тюрмі та на засланні, коли за зв’язки з підпільними революційними гуртками була заарештована царською охранкою.

Раннє дитинство Інни Христенко минуло" в селі Діброва на Полтавщині, де батько завідував семирічною школою, а мати організувала хату-читальню й керувала драмгуртком+ Уже тоді мала Іннуся зацікавилася книжками, Вона самотужки навчилася читати і, після переїзду батьків до Харкова в 1924 році, просиджувала цілі дні в шкільній бібліотеці.

1937 року Інна Христенко вступає на історичний факультет Харківського університету ім. М. Горького і закінчує його вже під час війни. 1943 року починається її трудова діяльність, коли за дорученням райкому комсомолу вона організовує районну дитячу бібліотеку. Тоді ж було надруковано перший вірш молодої поетеси в газеті «Соціалістична Харківщина».

З 1944 року Інна Христенко на вчительській роботі, якій присвятила чотирнадцять років свого життя.

Перше оповідання молодої письменниці побачило світ на сторінках альманаху «Харків» у 1952 році. Відтоді Інна Христенко систематично друкує свої твори в журналах «Барвінок», «Піонерія», «Прапор», «Радянська жінка» та «Україна».

Перша книжка Інни Христенко — казки для малят — «Хоробрий ведмедик» вийшла у Дитвидаві УРСР 1958року. Через рік побачила світ перша частина повісті «Настуся», а повністю книжка вийшла у 1968 році. За цей час Інна Митрофанівна написала ще й збірку оповідань «Миколина перемога» (1960 р.), збірку віршів російською мовою «Про нашего Вадика дома и в садике» (1960 р.), книжку оповідань «Вредний хлопчисько» (1963 р.), та у 1970 році — оповідання про сучасних школярів «Славкові канікули».

Інні Митрофанівні минає шістдесят років. Живе вона в міеті Харкові, багато працює і, безперечно, подарує нашій дітворі ще не одну веселу й цікаву книжку.

Пам’яті дорогої матусі присвячую

Автор

Частина перша НАСТУСИН ДЕНЬ

Десь під самим вікном затріпав крилами молоденький сусідський півник. Хриплуватим голосом він сповістив, що гарячий літній день почався. Настуся прокинулась і, сівши на постелі, протерла кулачками очі. Сонце, як завжди, встало раніше за неї. Його веселе проміння давно вже пробралося до хати, проклало доріжку через лаву, через стіл і впало прямо на мамині плечі, схилені над чужою роботою. Неначе бажаючи привітати матусю, воно грайливо сковзнуло по З

гладенько причесаній голові, по разку доброго намиста1 на білій шиї і зачепилося за нікельоване колесо швейної машини.

Настуся стрибнула з постелі на долівку і, як була в самій сорочині, вибігла надвір. Як же ж і гарно! Земля під босою ногою тепла, наче витоплена звечора піч, повітря чисте та прозоре, і видно навкруги далеко-далеко! Он Монастирська гора, вкрита лісом, он серед сліпучих піщаних берегів звивається Ворскла, поросла густою лозою. А там, за Ворсклою, височать будівлі, димлять паровози. То — станція Полта-ва-Південна, а за нею депо, де працював мамин брат, дядько Йосип. Високий, веселий, весь пропахлий мазутом, з’являється він, було, щовечора в хаті. Не знімаючи заяложеного до блиску картуза, з-під якого вибивається колечко темно-русого чуба, дядько Йосип присідає на кінчику лави. Настуся миттю опиняється поруч, бо знає: зараз дядько вийме з кишені велику смугасту цукерку з кучерявими кінцями. Від цукерки теж тхне мазутом, а на смак вона солодка-солодка! Дівчинка зітхнула. Давно вже не приносить цукерок дядько Йосип. Ще взимку забрали його жандарми. І всі книжки забрали, які він ховав у себе під матрацом.

Тепер дядько сидить у тюрмі, і невідомо, коли його випустять. Щоразу, коли заходить про це мова, мама журно хитає головою, а тітка Марина, з якою дядько навіть посварився за ті книжки, аж червоніє з гніву:

— Так йому, шалапутові, й треба! Не слухав, як його уму-розуму навчали… Проти власті пішов… Тепер хай на себе ремствує!

Тітка Марина теж іноді дає Настусі цукерки. Вони не пахнуть мазутом, бо тітка сама із дядьком Кузьмою робить їх на продаж. У неї навіть свій рундук на базарі, повний-повнісінький усяких ласощів. Коли ма-

1 Добре намисто — коралове намисто.

ма з Настусею підходять, тітка щоразу вибирає пряник, найменший і найчерствіший, здуває з нього порох і простягає Настусі.

— їж, моя сирітко! — жалібно приказує вона і витирає сухі очі кінчиком фартуха.

На згадку про це зморщився чистий дитячий лобик. Чому вона називає Настусю сиріткою? Правда, Насту-синого тата вбито на війні, але ж у неї є мама! Он із хати чути мірне стукотіння її машини. То мама швидко-швидко застрочує вузенькі складочки на смугастій, ситцевій, з багатьма оборочками кофті.

Настуся заляпотіла підошвами по землі і з розгону кинулась на простелену посеред двору рогожку. Лежачи горілиць, задивилась у синє небо. Маленькими павучками повзли по щоці сонячні промені, лоскотали ніздрі. Що там, у тій бездонній небесній блакиті? Де бог? Адже його завжди малюють на хмарах, а хмар нема. Нічого нема, крім сонечка, яке все вище і вище підіймається над землею. Бач, яке кусюче! Дівчинка накрила голову краєм рогожки. Ага, сховалось! Потім відкинула рогожку, на хвильку втупила погляд у нестерпно сяючий сонячний диск і знову закрилась. Перед очима застрибали жовті плями, перейшли в зелені, фіолетові і враз розтанули без сліду. Кумедно! Ану ще! Раз—і відкрила рогожку, раз — і закрилась. І знову! І знову!

— Ти що ото, дурна, робиш? — гукнула сусідка через тин.— Осліпнеш!

Таке й скажуть! І чого б там вона осліпла! Але Настуся все ж принишкла й задумалась. Як-то воно, коли сліпий? Невже сліпі зовсім нічого не бачать? Як же це?..

Раптом відчула, що хочеться їсти. Знялась, ніби сполохана пташка, і побігла в хату. Після розкоші ясного дня хата здалася похмурою пусткою. Черевата піч сердито вищирилась на дівчинку темним отвором. Із кутка, де чорніли ікони, війнуло вогкістю.

Настуся підійшла до матері, постояла трохи, дивлячись, як з-під машинної лапки зовсім ніби жива виповзає прострочена матерія.

— Мамо, їсти хочу! — промовила нарешті, торсаючи матір за рукав.

— Оце яка рання! — не припиняючи роботи, відповіла та.— Ще й не заробила! Візьми, лишень, та повтягай нитки у голки, адже знаєш, що я не бачу…

— Зараз, мамо!

Настуся вмостилась на лаві біля матері і взялась до знайомої роботи. Незабаром добрий десяток голок із довгими білими хвостами вже стримів у подушечці на стіні. А Настуся ще раз, уже сміливіше, озвалась:

— Ну, мамо, так що їсти?

Але мама од махнулась:

— Ось не в’язни! Бачиш, ніколи мені, роботу кінчаю!..

Дівчинка принишкла. А машина все стукотіла та стукотіла, і в такт їй дрібно дрижали мамині схилені плечі. Не знала Настуся, що цілісіньку ніч просиділа мама над складочками та оборочками, аби тільки своєчасно здати роботу. Та ось останній стібок зроблено. Мама встала, розігнула наболілу спину. Підійшовши до мисника, відкраяла шматок чорного хліба, покропила пірцем, що лежало в мисочці з олією, і густо посолила сірою сіллю.

— На ось,— простягнула Настусі.— Збігаєш зараз у крамницю, купиш лимонної кислоти, а в м’ясній візьмеш вишкварок.

Вона одягла доню в чистеньке, власноручно пошите ситцеве платтячко, розчесала ясні кучері металевим гребінцем і поклала в долоню кілька мідяків.

Вистрибуючи, подалася Настуся з двору. Не було нічого приємнішого, як виконувати мамині доручення. То ж треба пройти через усю Колонію1, аж у міс-

Колонія — передмістя Полтави.

то, а по дорозі стільки цікавого! От як вийдеш на Фабрикантську, так зразу побачиш зелений паркан. То садиба німця Лангера. У паркані є дірочка, і коли припасти до неї очима, то видно великий, красивий сад. А посеред саду стоїть — що б ви думали? — справжнісінька іграшкова хатка! Вся з дощечок збита,— жовтих, зелених, червоних,— із справжніми вікнами й дверима! От би в ній погратися! Семирічна Настуся ще зроду не мала іграшок, крім саморобної ганчір’яної ляльки, загорнутої в різнобарвні ситцеві клаптики. Ну як же тут відірвати захоплені, заздрісні очі від чудової хатки!

Зітхнувши, Настуся неохоче рушала далі і, купивши все, що звеліла мама, номалу поверталась додому. По дорозі з насолодою смоктала грудочку лимонної кислоти. Від неї терпло піднебіння, і здавалось, що в роті барбариска.

А вдома Настусю вже чекала гаряча картопля з олією. Це було, як завжди, несподівано смачно. Не встигла мама ще й до столу присісти, як не стало картоплі в полив’яній мисці. Мама підклала ще, але Настусю мов вітром здуло. Поспіхом облизавши обсипані сіллю пальці, вона побігла на вулицю. Там-бо чулось верещання сусідської Варки, дзвенів чийсь нестримний сміх і передбачалося стільки розваг! Можна пограти в цурки, можна ліпити хатки в поросі. А то раптом хтось гукне:

— Побігли під Круту гору!

І зграї дітлахів як не було. Із гиком, із свистом помчали вулицею вниз, пронеслись через луки та й зачепились біля малої річки Тарапуньки. Ой, скільки тут лопухів, високих, як ліс, і широких, мов парасольки! В лопухових заростях, ніби в нетрях небаченого пралісу, розбрелися діти. І ось закипіла гарячкова робота. Нарвали цілі купи трави, намостили ліжка, столи, позастеляли найбільшими лопухами. Ну й хороми вийшли, прямо царські!

Незчулися, як і сонце сіло за Крутою горою. Пора додому. Вилізла дітвора з лопухів і пішла дорогою мимо густого шовковистого проса.

— Анумо в просі купатись! — стрепенулася невгомонна Варка.

— Купатись, купатись!

Діти спрожогу шугнули в просо — і ну стрибати серед м’якого зеленого моря, поринати в шовковистих хвилях.

І раптом з дороги, мов грім, пролунало:

— Ах ви, шибеники! Просо толочити? Та я вам…

Як горобці від шуліки, кинулися врозтіч від того несподіваного голосу. Бігли, спотикаючись у темряві, падали, обдирали коліна. Прудка, швидконога Настуся однією з перших опинилася на своїй вулиці. Позаду щось тупотіло, але вона, не оглядаючись, дременула прямо в двір і, захекана, спітніла, вскочила до хати.

При тьмяному світлі гасової лампи не зразу розгледіла маму, що сиділа на лаві. Проте вже з порога дитячим серцем відчула: у хаті панує сум. Винувато похиливши голову, дівчинка поволі наблизилась. Була готова прийняти на себе всі докори, аби тільки в схиленій постаті матері не відчувалося стільки смутку.

Але мама не докоряла. Це було найгірше. Настуся постояла трохи і зазирнула їй через плече. Що то у мами в руках? І відразу впізнала. То була знята зі стіни фотографія в чорній рамці. Не зводячи погляду, дивилася мама на вусатого солдата в мундирі з погонами і з двоголовим царським орлом на пряжці широкого пояса.

Настуся знала: то її батько. Вона була зовсім малою, коли його взяли в солдати. Торік вони з матір’ю ждали батька додому, але тут почалася війна. Цар послав його на війну, і тепер тато не повернеться більш ніколи. Ніколи! Перед дівчинкою раптом розкрилась уся глибина мовчазного материного горя. Забувши про свою провину, в пориві гарячого співчуття Настуся

міцно пригорнулася до матері. Мама тихо схлипнула, обняла доню, свою єдину втіху, і посадила собі на коліна. Потім стала поволі, журливо колихати: вперед-назад, вперед-назад… Припавши до материного плеча, Настуся заплющила очі і незабаром міцно заснула…