— Не переживайте так, татусю! — Рита стиснула олівець своїми дрібними гарненькими зубками. — Я неод

мінно виправлюся наступного семестру. Просто я ненавиджу ці дурні вправи, які треба перекладати латиною! Краще вже Цицерон! О, подивіться, татку! От, наприклад цей дурний лист від Броніслава до Станіслава.

Вона підвелася, узяла книжку однією рукою, а другу піднесла догори, наче римський оратор, і почала декламувати:

— «Любий Станіславе! — Рита закотила очі під стелю. -Ми були в Італії з нашим любим навчителем. Ах, як там було чудово!» Але ж це така дурня, що аж зуби болять!

Рита урвала й дзвінко розсміялася. ГІопельський по-думки визнавав, що вправи в цьому підручнику звучать претензійно й пихато. Глянув на доньку, яка все ще стояла в ораторській позі. Вона успадкувала акторський талант від матері, подумав комісар, їй треба грати в театрі, а не перекладати текстики про Броніслава та Станіслава. Професор Седлачек скаржився, що Рита передражнювала його, коли він писав на дошці латинські прислів’я, і йому довелося суворо покарати її, опитуючи з consecutio temporum*. Ганебне незнання послідовності часів виявилося відразу, він мусив поставити їй двійку, яка вирішила оцінку за семестр. Попельський уявив собі, як Седлачек постукує пожовклим від нікотину пальцем у написане на дошці Errare humanum est** і скрипучим голосом, ледь затинаючись, аналізує цю максиму, наводячи відповідні давньоримські exempla***. Раптом пригадав собі, з яким завзяттям Рита вчилася, коли багато років тому він сам почав навчати її латини недільними вечорами. Він пам’ятав, як мала підкреслювала хвилястими лініями прислів’я, яка була щаслива, коли за гарне відмінювання батько частував її пряниками! А він потім усе занехаяв. Волів читати газети, а не ирисвячува-

* послідовність часів (лат.).

** Людині властиво помилятися (лаг.).

***приклади (лат.).

ти час доньці. Часом лікував пивом похмілля. Це все

його провина! Його!

Він зціпив зуби й підійшов до Рити. Поцілував її в маківку. Відчув той самий запах її темного волосся, як і багато років тому, коли, як йому здавалося, винагороджував доньку поцілунком за гарне відмінювання, або коли та дражнилася за столом: Primum philosophari, deinde edere*. Зціпив зуби ще міцніше й вийшов з доньчиної кімнати, чуючи за спиною її «на добраніч, татку!».

Львів, понеділок 11 січня 1937року, пів на одинадцяту вечора

Леокадія Тхожницька перестала розкладати пасьянс, коли Едвард скінчив розповідати їй про свою зустріч із личаківськими батярами. Вона слухала його уважно й розуміла все, хоча й не любила німецької, воліючи понад усе французьку. Едвардова німецька була такою багатою й вишуканою, що вона слухала її завжди з великою приємністю, яку зараз затьмарила сумна оповідь. Пасьянс «галерник» у Леокадії не розкладався, як, зрештою, завжди. Вона відклала карти й глянула на кузена.

— Послухай, Едварде, — мовила вона, старанно добираючи німецькі слова. — Ти не знаєш дівчат і ніколи не був сімнадцятирічною панночкою. А я була. І мені все було цікаво, як і Риті. Я тобі щось розкажу. Це було в Станіславові. Я була тоді на рік молодша за Риту. Пригадую, як я втекла крадькома вночі, щоб крізь вікно в ресторані Мікулика на Вірменській подивитися на гусарів, які нили там вино. Вони здавалися такими гарними, коли вдень марширували Сапєжинською! Один з них вийшов на подвір’я, щоб відлити. — Леокадія вжила

*Спсршу філософствувати, потім їсти (лат.).

грубе слово, яке вважалося непристойним у вустах дами. — І побачив мене біля вікна. І запросив до столу, пропонуючи з’їсти тістечко й потанцювати. А я погодилася, хоча була вже майже друга година ночі, а гусари були п’яні й дуже збуджені. А знаєш, чому я погодилася? — Лоокадія, повільно складала жарти. — Бо я гадала, що справді лише їстиму тістечка й танцюватиму. Я повірила, забувши, що в Мікулика о цій порі вже не буває тістечок! Цей гусар так мені сподобався, що я повірила в тістечка!

— 1 що було далі? — Едвард запитав це з певним занепокоєнням.

— Звісно, жодних тістечок я не їла, — усміхнулася Леокадія. — І не танцювала. І якби не Мікулик та його син, то мене б там збезчестили. Пізніше я не могла повірити жодному чоловікові, і може, тому … я нині сама. Ні, пробач, з вами, з Ритою, з тобою, з Ганною… Не переживай, — промовила вона за мить заспокійливим тоном. -Коли в четвер я повернулася після бриджу від асесора Станьчака, Рита була вже вдома. У неї були сліди помади на губах, але мені здається, що вона лише бавилася. Я наказала їй витерти помаду, кажучи, що ти розгніваєшся. Вона витерла й потім ми довго розмовляли. Рита була дуже лагідна, а ти ж знаєш, що це з нею нечасто буває. Сміялася й пустувала. Так не поводиться сімнадцятирічна дівчина з порядної родини, яка, пробач за міцне слівце, вийшла з кубла смердючого батяра.

— То Рита теж повірила в тістечка? — замислено спитав ГІопельський і, трохи заспокоївшись, погладив свою іспанську борідку, яку Льодзя називала «татарською». — Кому? Бандитам?

— О Боже, Едварде… — Леокадія підвелася й почала ходити по кімнаті. Вбрана в синю сукню з білим комірцем, вона скидалася на вчительку з пансіону. Кузина говорила виразно, наче досвідчений педагог. — Разом із

Ганною й своєю подругою Ядзею Вайхендлер Рига вийшла із квартири…

— Мені вже давно не подобається ця жидівка… -буркнув Попельський. — Ця подружка…

— Якраз навпаки, — Леокадія засміялася. — Тобі завжди подобалися жінки жидівської зовнішності. Ти що, старієш? Але слухай, що я тобі скажу й не перебивай мене! Наша побожна Ганна пішла до церкви, а дівчата до цирку. Напевне, так і було! їм було цікаво нафарбуватися десь потайки, у якомусь під’їзді! По-перше, ніхто їх не впізнає, по-друге, вони відчують себе дорослими! Може навіть, тільки не нервуй, Едварде, закурили цигарки й закашлялися, бідолашки! Сіли в цирку. Чи багато треба, щоб до них підсів якийсь жевжик, такий собі донжуан з Мостиськ? Може, це власне й був той атлет, який помітив здивування в їхніх очах? І запросив їх на тістечка до кондитерської? Але кондитерська виявилася якоюсь забігайлівкою, де збираються батяри. Тільки й того! А той батяр, який тобі все це нині розповідав, купував горілку й не знав, що далі сталося з дівчатами! А з ними нічого не трапилося! Вийшли, утекли, може, за них заступилася власниця кнайпи, так як за мене колись Мікулик? От і все, Едварде! Рита, розмовляючи зі мною, була дуже весела. Повір мені, ніхто її не збезчестив! Дівчина, що втратила честь, поводиться інакше!

І тоді задзеленчав телефон. Попельський сягнистим кроком рушив до передпокою й підніс слухавку.

— Попельський слухає, — промовив він усе ще німецькою й відразу зніяковів. Хотів те саме повторити польською, але не встиг.

— Як приємно, що пан комісар чекав на мій дзвінок і відразу заговорив німецькою, — озвався щонайщирішою німецькою мовою захриплий бас. — Отже, вам передали інформацію, що я до вас телефонуватиму? У львівській дирекції поліції, куди я сьогодні звернувся, мені сказали,

що найкраще буде, якщо я подзвоню до вас десь об одинадцятій вечора. Перепрошую, я не відрекомендувався. Кримінальний директор Ебергард Мокк з управління поліції в Бреслау.

Львів, середа 13 січня 1937 року,

друга година пополудні

Начальник слідчого відділу, підінсгіектор Маріан Зубик, не любив комісара Едварда Попєльського з кількох причин. Особа підлеглого нагадувала Зубикові про його власні помилки й недоліки. Вишукані манери, таємничий перстень-печатка дратували Зубика, який мав схильність одягатися й поводитися по-простому. Взагалі-то він чував, що Попельський буває різкий і грубий, наче візник, але сам із цим ніколи не зіштовхувався. Комісар вивчав математику й філологію у Відні, і хоча й не завершив науку, та все ж його знання лише підкреслювали неповну освіту Зубика. Пана начальника вигнали з хи-рівської гімназії після шостого класу саме через латину, якою його підлеглий хизувався аж занадто. Бездоганна, хоча й дещо франтувата елегантність комісара нагадувала Зубикові про його стоптані, рідко чищені черевики й затісний костюм. Його дратувала навіть демонстративність, з якою Попельський гладко голив свою голову, тоді як він розпачливо намагався приховати лисину, зачісуючи волосся набік. А зараз, коли Попельський доповідав йому про свою розмову з тим німецьким поліцейським із Бреслау, він дратував його своїми окулярами, такими темними, що за їх скельцями не було видно очей. Зубик кілька разів хотів поставити свого підлеглого на місце, але той завжди уникав покарання. Працював, коли хотів, у робочий час ходив на батьківські збори, залагоджував

інші особисті справи й, незважаючи на не, користувався прихильністю самого шефа, коменданта Владислава Гозд-зевського!

— То й що, пане Попельський? — пробурчав Зубик. -Чого ви замовкли?

— Чи можна попросити вас заслонити вікно? — комісар занепокоєно вдивлявся в яскраві промені січневого сонця, які щедро осявали будинок бібліотеки Політехніки, помітний з вікна комендатури поліції. — Вам відомо, що це мені шкодить.

— Я згоден, — Зубик підписав якийсь принесений секретаркою документ і невдоволено глянув на Попель-ського, котрий заслоняв вікно. — Ну, то що там далі з тим кримінальним директором, як там його?

— Мокк.

— То що ж було далі, звідки пан Мокк уже знав, що цей псевдо-педераст приїхав з тією замордованою зі Львова до Бреслау?

— Мокк поїхав до Хебзя на кордон і знайшов митників, які працювали в новорічну ніч. Один з них зізнався, що того дня він перевіряв паспорт дівчини, яка мала квиток зі Львова до Бреслау. Дівчина їхала в салон-вагоні разом із, як дещо іронічно висловився мій співрозмовник, дуже вродливим хлопцем, якого, зрештою він дуже добре знав з вигляду.

— Німецький митник добре знав з вигляду польського хлопця зі Львова? — здивовано запитав Зубик, обтинаючи сигару.

— Я не сказав, що хлопець був зі Львова, але у вас прекрасна інтуїція. — Попельський зручно вмостився на кріслі й усміхнувся кутиками вуст. — Атож, він знав його з вигляду, бо цей хлопець зі Львова кілька разів на рік їздив до Бреслау. Завжди в салон-вагоні. Із дівчиною їхав уперше. Зазвичай його супроводжували німці, набагато старші за нього чоловіки, які сідали до вагона на

кордоні, у Хебзі. Мокк опитав і залізничників. Один із них добре пам’ятав того хлопця, бо той зазвичай повертався до Львова тим самим потягом, яким приїздив до Бреслау. На зворотнії! дорозі його вже ніхто не супроводжував. Оскільки цей потяг виїжджає рано-вранці наступного дня, то хлопець ночував у Бреслау, а тоді повергався. За описами німців, він схожий на цигана…

— Та що там ті німці знають?! Це міг бути циган, вірменин, грузин, жид… Але ж він, той циган, має якесь прізвище? Вам цей прусак не сказав? — Зубик струсив попіл до великої попільнички.

— Так. Митники записували його у своїх паперах… Із жахливими, зрештою, помилками.

— Ну, то як його звуть?

— Ного звати Альфонс Тремоащикевич…