Відбудова і подальший розвиток промислу в післявоєнний період

Після тимчасової фашистської окупації, яка завдала величезних збитків народному господарству України, в тому числі художнім промислам, починається їх активна і швидка відбудова. Так, уже в травні Раднарком та ЦК КП(б) України прийняли спільну постанову про відродження і подальший розвиток художніх промислів республіки, в якій було намічено основні конкретні заходи по відновленню промислів, наданню їм творчої і матеріальної допомоги.

Завдяки цьому в кінці 1944 р. 46 художньо-промислових артілей України — керамічних, вишивальних, ткацьких — відновили свою діяльність ш. Серед них артіль ім. Клари Цеткін в Решетплівці133, ім. Лесі Українки в Полтаві134, артілі в Диканці, Опішні135, Великих Сорочинцях, Глобині, Шишаках 136, Зінькові, Нових Санжарах 137 та в ряді інших центрів народної творчості.

Почала працювати кременчуцька вишивальна артіль, організаторами якої були Г. Лазаренко, У. Нелина, Н. Лісовицька, Є. Кон-дратець 138. Відроджені артілі Полтавщини всі свої сили насамперед віддавали фронту, ремонтуючи обмундирування. Так, в полтавській артілі ім. Лесі Українки в 1944 р. було полагоджено 3080 ватяних штанів, 3250 шапок, 1120 рукавиць. Вишивані вироби

складали незначну частину — 911 сорочок, 14 жіночих блуз, 97 скатерок 139.

Після війни на Україні починає працювати цілий ряд науково-дослідних інститутів, вищих, та середніх спеціальних наукових закладів, які готують кадри для художніх промислів, розгортають роботу по вивченню народного мистецтва. У Львові організується Інститут прикладного і декоративного мистецтва, в Києві створюється Науково-дослідний інститут художньої промисловості в складі Академії будівництва й архітектури УРСР. В 1945 р. була організована при Спілці художників УРСР секція декоративно-прикладного мистецтва, яка об’єднувала народних майстрів і художників-про-фесіоналів і провадила з ними творчу роботу. Активізує свою діяльність Центральний будинок народної творчості в Києві.

У післявоєнний період виникає величезна потреба в побутових виробах, які задовольняли б широкі верстви населення. Тому важлива роль відводилась художнім промислам, які отримують всебічну підтримку держави, відроджуються й успішно розвиваються.

Одне з ведучих місць в цих промислах посідала вишивка, яка не потребувала великих асигнувань на оснащення, сировину, приміщення тощо. Артілі широко застосовували надомництво.

Велику підтримку вишивальним артілям надавала Центральна художньо-експериментальна лабораторія «Укрхудожпромспілки» в Києві. Так, вже у жовтні 1944 р. лабораторія разом із Спілкою художників України оголосила відкритий конкурс на створення кращих зразків виробів, художньої вишивки, ткацтва, дерева і т. ін. 140 Творчий колектив лабораторії на основі вивчення народного вишивання різноманітних регіонів України розробив ескізи малюнків, які після затвердження художньою радою були розіслані в артілі для масового виробництва. За цими зразками артілі працювали в 40—50-х роках. Про характер стильового спрямування вишивання дає уявлення «Каталог вишиваних виробів» (К., 1958). Необхідно зауважити, що асортимент був невеликий: чоловічі сорочки «гуцулки», «українки», «чумачки», жіночі блузи, сукні, скатерті. Різноманітність досягається насамперед за рахунок вишивки, якій притаманні яскраво виражені місцеві художньо-стильові особливості, що виявляються як у колориті, так і використанні традиційних технік, орнаментальних мотивів, в композиційній побудові. В артілях Полтавщини чоловічі сорочки вишивали традиційним геометричним орнаментом, а жіночі блузи, сукні — рослинно-геометричним в техніці народного вишивання. Бралась гама м’яких пастельних кольорів, значне місце відводилось техніці білим по білому. Деякі узори виконуються й зараз на Полтавщині.

Велике значення в справі відродження творчої діяльності майстрів вишивальних артілей мала широка організація в 40—50-х роках виставок. Так, у жовтні 1945 р. у Києві відбулась VIII Республіканська художня виставка, на якій були широко представлені вироби художніх артілей Полтавщини — решетилівської і сорочин-ської. Це свідчило про те, що найбільш відомі центри народного мистецтва поновили свою діяльність та приступили до роботи.

Значними подіями були Республіканська виставка народної творчості 1949 р. в Києві і виставка українського народного мистецтва на Декаді української літератури та мистецтва у Москві в 1951 р., виставка, присвячена 300-річчю возз’єднання України з Росією, в 1954 р., виставка, присвячена 40-річчю Радянської влади, в 1957 р.

В цілому для декоративного мистецтва України 50-х років характерне прагнення до сюжетності, до перспективного вирішення композиції, що намітилось в ЗО—40-х роках. Модними стали вишивані копії мальовничих полотен, портретний живопис «ниткамп».

18. ТВОРЧИЙ МАЙСТЕР О. 3AK0PKA. ЛУБНИ.

136 Евентов А. Художественно-промысловые артели Полтавщины.— Известия, 1945, 12 января.

137 Жук А. К. Український радянський килим. К., 1973, с, 63.

138 фонди Укрхудожпрому. Кременчуцька ф-ка художніх виробів ім. Зої Космодем’янської. Історична довідка.

133 Фонди Укрхудожпрому. Виробничо-художнє об’єднання «Полтавчанка». Історична довідка.

140 Радянська Україна, 1944. З жовтня.

141 Правда, 1953, 6 декабря.

142 Советская этнография, 1957, № 2, с. 42.

143 Искусство, 1951, № 9, с. 48.

144 Хронологічне зібрання Законів, Указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР. К., 1964, т. 4, с. 374.

На початку 60-х років набули популярності вишивані чоловічі сорочки «гуцулки». В зв’язку з цим Укрхудожпромспілка до всіх вишивальних артілей України надіслала зразки геометричних малюнків в традиціях західних областей України, насамперед Буковини. Ця хибна тенденція, спрямована на нівелювання локальних особливостей українського вишивання, викликала різку критику газети «Правда». У статті «Про художні промисли» на основі аналізу роботи вишивальних артілей Полтавщини серйозно критикувався рівень художніх виробів, що випускалися. З тривогою відзначалося, що не вишивають більше в сорочинській артілі ім. Крупської рушників, блуз білим по білому, якими так славиться Полтавщина. Замість цього виконуються вишивки за готовими стандартами Укр-художпромспілки, які не завжди враховують самобутність не тільки районів, а й цілих областей. Поступово механічний повтор однакових зразків «перетворює художників на вишивальні машини» 141.

Проти звуження багатющої різноманітності традицій народного вишивання, нівелювання місцевих локальних особливостей виступив ленінградський етнограф О. Бежкович в статті «Про індивідуальну творчість майстрів українського народного мистецтва» 142.

Тенденція до звуження місцевих традицій не знайшла грунту в розвитку художнього вишивання Полтавщини. Народні майстри вишивальних артілей, в яких виготовлялись вироби для масового покупця, орієнтувалися насамперед на прогресивні традиції народного вишивання, розвиваючи їх відповідно до нових вимог й запитів.

На виставці українського народного мистецтва в Москві в 1951 р. були відзначені вишивані вироби Полтавської, Київської, Харківської областей. Про них схвально відгукнувся журнал «Искусство». У статті «Народне мистецтво Української РСР» С. Темерін підкреслював різноманітність асортименту вишиваних виробів, вдале використання нових матеріалів, а головне — зв’язок виробів з життям, їх сучасність у поєднанні з найціннішим, що було створено в попередні епохи143. В архіві Науково-дослідного інституту художньої промисловості в Москві зберігся ряд фотографій виробів, зокрема рушників (ф. 14 728, 14 725, 14 729), вишитих орнаментом у вигляді дерева червоного кольору, скатертей (ф. 14 715, 14 716) —в техніці вирізування, лиштви і т. ін.

Народні майстри широко вводять в орнаментальний стрій радянську емблематику, що характерно насамперед для рушників. У полтавській артілі ім. Лесі Українки в 1951 р. були створені дві чоловічі сорочки, орнамент яких складався в першому випадку зі вдало скомпонованих п’ятикутних зірок (ІІКМ, інв. № 9143), в другому — із серпів і молотів (ПКМ, інв. № 9144).

Художні промисли в 50-х роках повністю залікували рани, нанесені війною, та вступили на шлях успішного розвитку. Активізується робота по організації зарубіжних виставок і ярмарок, в яких полтавські вишивальниці беруть активну участь.

Велике значення в розвитку народних промислів, в їх розширенні й зміцненні мала постанова Ради Міністрів УРСР 1958 р. «Про деякі заходи по розвитку народної художньої творчості і поліпшенню умов праці народних умільців та заохоченню їх до створення високохудожніх виробів» 144.

У 1960 р. в зв’язку з перебудовою промислової кооперації художні артілі республіки були реорганізовані в фабрики, відбулось їх укрупнення. Так, опішнянська артіль стала фабрикою художніх виробів ім. Зої Космодем’янської. До неї були приєднані бригада з села Великі Будища, диканська артіль ім. 14-річчя Жовтня, а в 1963 р.— як філіал зіньківська фабрика «Україна».

20. ТВОРЧИЙ МАЙСТЕР

Т. КИЯШКО-ПОСАШКОВА. НОВІ САНЖАРИ.

19. ЗАСЛУЖЕНИЙ МАЙСТЕР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ УРСР О. ВАСИЛЕНКО. РЕШЕТИЛІВКА.

Новий етап у розвитку вишивальних художніх промислів знаменують 60-ті роки. В цей час художні фабрики Полтавщини поповнювались новими кадрами художників-професіоналів, які закінчили Решетилівське художнє профтехучилище, Київське училище прикладного мистецтва.

Значною подією в культурному житті республіки стали Декада української літератури та мистецтва в Москві в 1961 р. та виставка, що експонувалась в Центральному виставочному залі, виставка «Мистецтво — в побут» 1963 р., виставка 1964 р., присвячена 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, Республіканська виставка народного декоративного мистецтва 1967 р. та ін. _ _

В 1968 р. виходить постанова Ради Міністрів СРСР «Про захо- ‘4° Збірник постанов і розпоряджень 1 . 1 . L Уряду Української Радянської

ди по дальшому розвитку народних художніх промислів», яка ак- Соціалістичної Республіки, 1968,

тивно вплинула на зміцнення й підвищення якості виробів !45. № 9, с. 123.

21. ХУДОЖНИК Л. ГАРКУША. ПОЛТАВА.

Полтавська народна вишивка, 1983