Орнаментування в давнину, очевидно, не було чимось довільним, а мало певний символічний смисл. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. Основна увага приділялась оздобленню рукава, тобто руки, що було далеким відгуком шанування роботящих рук. Наділяючи руку символами, людина підкреслювала її силу і вправність 16. З плином часу магічна сила зовсім забулась, втратила своє значення, орнамент перетворився на декоративний елемент, щільно пов’язаний з конструкцією крою.

Велике художнє значення мали лінії крою, які за допомогою ажурних швів підкреслювали конструкцію сорочки, виділяли місця розміщення основних композицій вишивки і, крім утилітарної функції, несли декоративне навантаження, перетворюючись на орнаментальні мережки. Ці лінії оздоблювали виріб, надавали йому ажурності, створювали художній контраст з щільною тканиною, рельєфом вишивки. Так, на Полтавщині уставки пришивалися подвійним швом (вистігом), окремі частини — ажурним змережуванням, черв’ячком, прутиком, гречечкою.

На Полтавщині дістала розповсюдження також вишивка на кожухах. Шили переважно з білих овечих шкір довгий, вільний з відкидним коміром кожух і кожушину — в талію на три вуси. Великі площі білої овчини густо вишивались. За матеріал правили кольоровий гарус, шерстяні нитки.

На білому тлі кожуха вуглем малювали контури майбутньої орнаментальної композиції, а потім вишивали гладдю в «пройму» 17. Вишивкою оздоблювали комір, поли, спину. В різних районах існувала місцева традиція розміщення вишивки. Так, у Роменському повіті кожушки кольоровим гарусом вишивали на верхній полі, на спині, в Кобеляцькому та Прилуцькому повітах — по краях коміра 18, в селі ГІерекопівці Решетилівського повіту кожухи мали високий стоячий комір. Особливої слави набули вишиті кожухи Зінь-ківського повіту І9.

В експозиції Полтавського краєзнавчого музею експонується кожух кінця XIX ст. Його вишивка — це рослинні орнаментальні композиції з букетів квітів, листя, гіллячок червоного, зеленого, фіалкового кольорів. Кожух був здавна відомий усім східним слов’янам, але зберігся здебільшого в українців та білорусів. Широко побутував він і в Росії 20.

В. Білецька, детально аналізуючи декоративне оформлення вишитих кожухів, дійшла висновку про символічне значення їхньої орнаментації. Про це свідчать як переважання червоного кольору, символіка якого пов’язана з весільним ритуалом, так і головні елементи візерунка — «сосонка», «зорі», «яблучко». На спині вишивалась стилізована підкова як символ гостинності, як «оберігання» від «злого ока». Узор «яблучко» (кружечки, поділені на чотири частини, в котрих нитки одного кольору чергуються з нитками іншого) — символ любові21. Кожух відіграє важливу роль у весільному обряді. Мати молодих зустрічає у вивернутому кожусі, обсипає їх хмелем, грішми. Вивернутий кожух символізує родючість, багатство, щастя, бо «волохате і кучеряве» протиставляється голому й убогому22. Таким чином, семантика вишивок кожухів, втративши своє первісне магічне значення, набула декоративного характеру.

На Полтавщині часто вишивали різноманітні вироби верхнього одягу: керсетки, юпки. Найбільш поширеними кольорами були білий, зелений, червоний. Рослинний орнамент розміщували асиметрично,

23 Николаева Т. А. Народное моделирование женской одежды и применение его традиций в современной практике.— Советская этнография, 1977, № 3, с. 90.

24 Протоколы I Всероссийской конференции по художественной промышленности. М., 1920, с. 37—38.

25 Ателье, 1923, № 1. с. 3.

26 Трифонов П. Промышленность и художественное производство.— Ателье, 1923, № 1, с. 45.

27 Ламанова Н. Русская мода.— Красная нива, 1923, № 30, с. 32.

28 Стриженова Т. К. Из истории советского костюма. М., 1972, с. 49.

29 Є. І. Прибильська закінчила Київське училище живопису в 1910— 1922 рр., працювала у вишивальній і килимарській майстернях в селі Скопці на Полтавщині (тепер село Веселинівка Київської обл.), з 1928 р. жила в Москві.

30 ЦДАЛМ, ф. 941, оп. 48, од. зб. 7 (Протокол № 5. Доклад кустарной секции от 21 декабря 1928 г.).

31 Прибылъская Е. Вышивка в настоящем производстве.— Ателье, 1923, № 1, с. 7.

переважно на верхній полі, по низу виробу. Типовою для Полтавщини є одноколірна композиція рослинного орнаменту, що називається тут «левадкою»23. Іноді вишивку робили на спині, по лінії талії. Одночасно застосовували й аплікацію, шнурування, обшивку стрічками.

Основні принципи формоутворення народного костюма — доцільність, функціональність, логічний взаємозв’язок форми, крою, пластичних особливостей тканини, орнаментація вишивкою — стали провідними у створенні нового, радянського костюма. Так, уже в 1919 р. на І Всеросійській конференції з художньої промисловості було поставлено питання про нові форми радянського костюма, його стиль, про використання і продовження прогресивних традицій народного одягу 24. Велике значення у справі формування радянського костюма як виду декоративного мистецтва періоду його зародження та становлення відігравав журнал «Ательє». До його редколегії входили видатні представники вітчизняної культури В. Мухіна, К. Пет-ров-Водкін, К. Юон, Н. Ламанова, А. Ахматова, М. Шагіняп, Б. Ку-стодієв, І. Грабар, Є. Прибильська та багато інших.

В редакційній статті визначалась практична програма у створенні нового одягу, основним завданням ставилось вдумливе вивчення, використання й розвиток кращих прогресивних традицій народного мистецтва, найбільш раціональних художніх вирішень народного крою і оформлення вишивкою 25, поєднання існуючого напрямку міжнародної моди з національними особливостями народного одягу26,

Основи було закладено художниками-модельєрами Н. Ламановою, Є. Прибильською, на Україні — В. Болсуновою, Г. Цибульовою, які працювали в післяреволюційний час у вишивальних артілях Полтавщини. Художниці звернулись до першоджерел народної творчості, до вивчення художньо-функціональної ролі вишивки в загальній системі костюма. Принципи, вироблені художницями, визначили подальший шлях радянського моделювання, оснований на вивченні першоджерел народного одягу.

Тривав процес демократизації моди, костюм створювався для людини, виходячи з її умов життя та праці. Н. Ламанова вперше розробила чітку систему взаємодії призначення одягу, її форми і декору. Художниця грунтовно вивчила український народний костюм, зокрема Київщини 27, і вважала, що, поклавши в основу принципи народного костюма з його декоративністю, необхідно створювати сучасний одяг. Для своїх робіт вона використовувала домоткане селянське полотно, широко застосовуючи вишивку, створювала моделі із тканих рушників 28.

Спільно з Н. Ламановою працювала знавець української народної вишивки Є. Прибильська 29. Вивчаючи роль і принципи вишивки в комплексі народного костюма, вона в своїй творчості виходила з того, що вишивка не просто елемент оздоблення чи прикраси, механічно перенесений на виріб, а один з повноправних компонентів в загальній емоціонально-образній структурі одягу.

У доповіді «Кустарна тканина і вишивка в сучасному жіночому одязі» (1928) художниця підкреслювала, що форма костюма, характер матеріалу визначають стиль вишивки, її розміщення30.

Вишивка в ті роки мала приховувати і недоліки поганої тканини, і відігравати роль декоративного акценту. З огляду на відсутність нових зразків текстилю і надто обмежений вибір матеріалів, вишивка повинна була виступати частковою прикрасою тканини, підвищуючи її фактурну цінність31.

Ці принципи були наочно продемонстровані Є. Прибильською та Н. Ламановою на виставці 1928 р. в Москві «Кустарні тканини і вишивка в сучасному костюмі». Т. Стриженова в книзі «З історії радянського костюма» подає фотографію з виставки з моделями

художниць, відмічаючи, що у представлених виробах було підсилено декоративні моменти у вигляді великих площин вишивки на грудях, широкої кайми по подолу. В цих роботах яскраво виявились риси етнографізму 32.

Моделі, створені Є. Прпбильською, Н. Ламановою, В. Мухіною за мотивами народного одягу з використанням вишивки, аплікації, експонувались на Всесвітній виставці в Парижі в 1925 р. і здобули «Diplom d’honneure» 33 «за костюм, заснований на народному мистецтві» 34, як відзначала зарубіжна преса, і багато в чому вплинули на подальший напрям міжнародної моди.

Це були прості, з лляного полотна, прикрашені вишивкою сорочки, сукні, в основу яких покладено принцип народного костюма — функціональність і красота, взаємозв’язок форми, конструкції і декору.

Великий вклад у створення нового, радянського костюма, заснованого на використанні традицій народної творчості, внесла В. Бол-сунова — художниця решетилівської артілі «Червона квітка».

118. СОРОЧКА

НАРОДНОГО КРОЮ. 1965.

32 Стриженова Т. К. Из истории советского костюма, с. 105.

33 Терновецъ Б. Н. Письма. Дневпи-ки. Статьи. М., 1977, с. 173.

34 Цит. за кн.: Стриженова Т. К. Из истории советского костюма, с. 62.

119. РУШНИК КІЛКОВИЙ.

КІНЕЦЬ XIX СТ.

35 Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України, 1928, № 2, с. 63.

36 Власність П. 0. Слюсаренко, село Лелехівка Полтавської обл.

У журналах 20-х років знайдено ряд фотографій виробів цієї артілі 35. Аналіз робіт В. Болсунової свідчить про глибоке вивчення нею народної полтавської вишивки, розвитку її традицій. Моделям жіночих блуз і суконь, чоловічих сорочок властивий тогочасний крій в поєднанні з традиційними техніками виконання — вирізуванням, лиштвою, їх логічним розміщенням у загальній композиції виробу. Художниця перенесла вишивку з домотканого полотна, що має крупну рельєфність, на тонкі сучасні тканини. Це поставило нові завдання, які спричинились до зміни характеру вишивки, її легкості, нового розміщення у виробі.

Під час експедиції 1977 р. автору пощастило виявити блузу, вишиту В. Болсуновою білим по білому на початку 20-х років36. Її конструкція, характер — свідчення нового розуміння матеріалу, подальшого розвитку мистецтва вишивки. Вперше на Україні художниця почала розробляти принципи створення дитячого асортименту з широким використанням полтавської вишивки 37.

В 1937 р. В. Болсунова як головний художник експериментальної лабораторії Укрхудожпромспілки створювала малюнки вишивок для артілей України. Її роботи експонувались на виставках у Нью-Йорку (1938), Берліні (1939). На Всесоюзній виставці в Парижі (1937) за свої роботи художниця здобула Золоту медаль38.

У наш час інтерес до багатої спадщини народного мистецтва спостерігається у всіх галузях матеріально-художньої культури, в комплексному вирішенні сучасного інтер’єра, предметів побуту, одягу. Можна сказати, що зараз відбувається своєрідний вибух творчого інтересу до вишивки. До її традицій широко й плодотворно звертаються як художники, що працюють на підприємствах художніх промислів, так і художники-модельєри з будинків моделей.

Художники підприємств Укрхудожпрому створюють найрізноманітніші вишиті вироби, як унікальні високохудожні малосерійні «виставочні роботи», так і масові речі. Це сукні, костюми, чоловічі сорочки, жіночі блузи, різноманітний асортимент дитячого одягу. На підприємствах виготовляють вишиті купони з урахуванням національного крою і традиційної схеми розміщення вишивки. Застосування нових, досконалих матеріалів кардинально вплинуло на характер вишивки. Так, для жіночих блуз найчастіше використовують тонкі тканини — маркізет, батист, шовк, крепдешин.

На основі вивчення народного костюма розробляються моделі одягу, в яких органічно поєднані колір, вишивка, сучасний крій. Фабрики художньої вишивки стали своєрідними центрами, де вивчають і творчо продовжують кращі традиції свого краю. Так, на «Полтавчанці» створено художньо-експериментальну лабораторію, в якій розробляються нові малюнки та композиції для сучасних моделей жіночого, чоловічого й дитячого одягу. Кожна модель — це праця художника, модельєра, виконавця. В лабораторії «Полтавчанки» працюють конструктори-модельєри Г. Лопухіна, Г. Карпенко, художники по вишивці — М. Григоряк, Л. Гаркуша, творчі майстри О. Ве-ликодна, Г. Кононенко, М. Вірченко. Звертання художників і модельєрів до багатої спадщини народної впшивки, проникнення в образно-естетичну систему народного костюма, сміливе осучаснення вишивки по шляху її лаконічності відрізняють виставочні роботи лабораторії. Крій сучасного одягу вплинув і на зміну місця розташування вишивки. На виробах масового виробництва вишивка розміщується переважно на кишенях, комірах чоловічих сорочок, на комірі, клапанах, манжетах жіночих суконь і блуз. Вона складається з двох, трьох відтінків кольорів, виконаних в техніці штапівки, лиштви.

Кременчуцький філіал «Полтавчанки» спеціалізується на виготовленні дитячого одягу. Можна відзначити вдалі художні вирішен-

121. РУШНИК КІЛКОВИЙ.

КІНЕЦЬ XIX GT.

120. СКАТЕРТИНА. КІНЕЦЬ XIX СТ.

> >’;й*

37 Архів ПКМ. Справа 1 / д-34. Художні промисли та народне мистецтво.

38 Архів ПКМ. Справа 1 / д-34. О мастере народного искусства В. В. Болсуновой.

122. РУШНИК КІЛКОВИЙ.

КІНЕЦЬ XIX СТ.

39 Колесниченко Т. Музей и мода.— Правда, 1977, 7 февраля.

ня автора В. Хоменко. Аналіз народної полтавської вишивки дає підставу твердити, що дитячі вироби вишивались з такою ж ретельністю й майстерністю, як жіночі й чоловічі. Це прищеплювало й розвивало у дітей естетичний смак; красота вишивки природно входила в їхнє життя з юних літ. Таким чином, в роботі промислів спостерігаються з одного боку — унікальні високохудожні вироби, які продовжують кращі традиції полтавської вишивки, з другого — масова продукція.

У полтавській народній вишивці сконцентрувались і найяскравіше виявились основні художньо-конструктивні особливості, типові для всієї української вишивки в цілому. Це й характер орнаментації, і конструктивні вирішення одягу, і принципи його оздоблення. Ось чому до багатої спадщини полтавської народної вишивки звертаються і художники, які працюють в інших областях України. Так, відомий майстер українського декоративного мистецтва С. Куль-чицька зі Львова у своїх роботах плодотворно розвиває традиції народного одягу різних етнографічних районів України, його декоративного оформлення. Звертаючись до народного костюма Полтавщини, художниця створює такі роботи, як керсетка «Полтавчанка», свити «Катерина», «Квіти на Тарасовій горі», в яких вишивка, аплікація нерозривно пов’язані з кроєм виробу, підкреслюючи та доповнюючи його.

Свіжістю, оригінальністю рішень відрізняються роботи заслуженого майстра народної творчості УРСР М. Федорчак-Ткачової (Львівська фабрика ім. Лесі Українки). Глибоке вивчення специфіки українського костюма, етнографічних особливостей, традиційних принципів побудови орнаменту в поєднанні з вимогами сьогоднішнього дня дають можливість їй створити моделі сучасного одягу, відзначені високим рівнем художньої майстерності. Художниця звернулась до вивчення полтавського народного одягу. Так, нею створена серед інших робіт чоловіча сорочка, яка належить до поширеного раніше типу сорочки з поликом, відкладним коміром («стрілко-ва»). Орнамент білий з невеликими вкрапленнями вохристого надає відчуття легкості, золотистого мерехтіння світла (Республіканська виставка нових виробів декоративного мистецтва для серійного і масового випуску, Київ, 1975). Федорчак-Ткачова ще раз продемонструвала великі можливості, що відкриваються при вдумливому вивченні етнографічних особливостей костюма минулого. На жаль, на Полтавщині сьогодні іноді обмежуються лише створенням купонів «чумачки», «українки», забуваючи про велику різноманітність народного одягу, виробленого попередніми поколіннями, про кращі принципи, які можна з успіхом використати в сучасному моделюванні художніх промислів. Тепер інтерес до народного вбрання незмінно збільшується. На Міжнародній виставці 1977 р. провідні модельєри різних країн показали одяг, створений за народними мотивами, широко використавши крій, елементи декоративного оформлення.

В 1977 р. з великим успіхом в Нью-Йорку проходила виставка «Російський національний костюм», яка зацікавила глядачів, і насамперед модельєрів. Виставка наочно продемонструвала, що рукотворні речі, які відзначаються високою художньою майстерністю, завжди красиві39.

Художників-модельєрів Республіканського будинку моделей б. Нефедову, В. Григор’єву приваблюють логічність і простота народного крою, передусім української сорочки, співзвучність з сучасними смаками, барвистість вишивки. В їх творчості останніх років помітна тенденція переходу від застосування окремих, часом виразних елементів крою, декоративного оформлення до більш активного й широкого вивчення основних принципів народного костюма — як цілісної

образно-конструктивної системи, в якій рівноправними елементами виступають крій, фактура тканини, декоративність. Ці принципи зрозумілі й сприйняті художниками з позицій сьогоднішнього дня і здійснюються в зв’язку з вимогами сучасної моди. Моделі вечірніх суконь, створені В. Григор’євою для колекції, показаної в Югославії,— «Полтавщина», «Буковина», «Київщина» — аж ніяк не копіюють традиційного костюма, це роботи, які швидше йдуть від творчого образу, від того враження, яке справив на художницю кос-

125. РУШНИК ОБРЯДОВИЙ. 1976.

Ч…<»Я»І 111[»,|||||||,г,„||[|||„ rrrrrti

40 Краса і мода. Літо 1976, модель 64, 65, 66.

41 Краса і мода. Зима 1976, модель 52.

тюм тієї чи іншої області. Наприклад, плаття «Полтавщина» вирішено в простому вільному крої сорочки з пишним рукавом, з типовими для Полтавщини пухликами. Тут тонко відчутна полтавська техніка ажурної вишивки білим по білому. Орнаментовані мотиви більш зримі, рельєфніші. В роботі простежуються глибокий інтерес майстрині до основних принципів народного костюма, потреба поєднати традицію з творчим експериментом, сучасним світовідчуттям. Так, одним штрихом, найбільш типовим елементом (в даному випадку традиційним народним способом — зшивання пухликами) створюється модельєрами художній образ.

Ажурність, легкість полтавської вишивки, вишукана гама її кольорів — сірих, вохристих, пісочних, коричневих — приваблюють увагу і львівських художнпків-модельєрів В. Шелест та С. Заблоцьку. Вони прагнуть розширити межі застосування вишивки в сучасному одязі. Особливо цікаві їх роботи по використанню традиційних технік Полтавщини для машинної вишивки.

Звертається до традицій народної вишивки і Є. Нефедова. В її виробах вишивка відіграє швидше роль колірної плями, барвистого акценту в загальній композиції. Цікаво використовує Є. Нефедова мотиви полтавських рушників у моделях вечірніх ансамблей (вишивка художниці О. Ірискиної). Вони нарядні, декоративні, побудовані на контрастному поєднанні синього і червоного кольорів з білим тлом блузи 40.

Художниця О. Ірнскина в 1977 р. створила нарядне плаття червоного кольору, оздоблене вишивкою шерстяними нитками в тон тканини виробу. Малюнок вишивки розроблено за мотивами рушників Полтавщини41.

Етнографічна колекція київських модельєрів, з успіхом показана в останні роки в Бельгії, Болгарії, Югославії, характеризується зверненням до народної спадщини, вільним, сміливим оперуванням окремими формами, сучасною трансформацією елементів традиційно-побутового українського костюма в поєднанні з напрямом міжнародної моди.

Таким чином, роботи із застосуванням ручної вишивки, яка акумулює тепло рук майстра, поезію ручної праці, відшліфовані століттями майстерність і розуміння красоти, оберігають сучасний одяг від стандартизації, шаблону й нівеліровки смаків, надають йому народного колориту, своєрідності й вишуканості.

42 Маланчук В. А. Інтер’єр українського народного житла. К, 1973, с. 17.

43 Келембетова В. Ю. Побут і релігійні пережитки. К., 1974, с. 84.

14 Лебедева А. А. Роль материальных компонентов в традиционном обряде русских старожилов Сибири.— Советская этнография, 1977, № 3, с. 104—116.

Полтавська народна вишивка, 1983