Місце і роль вишивки в одязі

Семенова Т. С. Народное искусство и его проблемы. М., 1977, с. 132.

2 Богатырев И. Г. Вопросы теории народного искусства. М., 1971, с. 6.

3 Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. М., 1973, с. 71.

4 Там же, с. 74.

5 Арманд Т. Орнаментация тканей. М.; Л., 1931, с. 102.

Вишивку як вид орнаментального мистецтва необхідно розглядати в комплексі оформлення інтер’єра, святкових обрядів, народного костюма в цілому, а також окремих його частин. Народний український костюм, зокрема полтавський, являє собою чітку художньо-декоративну систему, в якій елементами композиції виступають конструкція одягу, його форма, колірне та орнаментальне вирішення.

Український традиційно-побутовий костюм — один з компонентів матеріальної і духовної культури, що тісно пов’язаний з соціально-економічними умовами життя народу, його культурою і є відображенням етнічних процесів на різних ступенях розвитку суспільства.

В народному костюмі поряд з дбайливим збереженням найбільш доцільних і досконалих форм крою, декоративного оздоблення вишивкою відбувається постійна трансформація й переосмислення нових привнесених елементів, які модифікуються залежно від смаків і народних уявлень. Як слушно відзначає Т. Семенова, костюм «живий, він внутрішньо рухомий в найвищій мірі, тому є певним згустком духовного ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ/) *.

Народний костюм є основним атрибутом свята. Радянський етнограф 11. Богатирьов, аналізуючи структуру народного костюма як особливу семіотичну систему, підкреслював, що «костюм несе цілий пучок різних функцій, структурально пов’язаних між собою» 2. Дослідник розкриває і виділяє основне значення народного святкового костюма, який виконує не лише практичну утилітарну функцію, а й відіграє роль знака-символу, конденсата певних уявлень.

Мистецтво костюма поєднує в собі два головних начала декоративно-прикладного мистецтва: утилітарність і естетичність. Народний костюм до певної міри є показником конкретно-історичних умов життя народу, характеризує його культурно-побутовий уклад, взаємовідносини з іншими народами. Як і інші види декоративного мистецтва, костюм організовує і служить естетизації предметно-матеріального оточення, вихованню смаків.

При розгляді художніх особливостей вишивки в комплексі народного костюма доцільно згадати про поняття і співвідношення термінів «народна культура» і «традиційно-побутова культура». Радянський етнограф 10. Бромлей пише: «Тривалу надіндивідуальну культуру часто мають на увазі, коли кажуть про «народну культуру». Але, на жаль, цей термін неоднозначний, бо саме слово «народ» має не лише етнічний, а й соціально-класовий зміст. Тому поняття «народна культура» звичайно вживають не в значенні «загальноет-нічна», а як «простонародна», переважно селянська культура» 3. Ту частину об’єктивізованої культури, яка має етнографічне навантаження, слід вважати «традиційно-побутовою» 4.

Несучи велике естетичне навантаження, народний (традиційно-побутовий) костюм являє собою значну цінність з точки зору мистецтвознавства. Т. Арманд, підкреслюючи саме цю його властивість, писала, що якби зникло все і залишився лише жіночий костюм, то по ньому можна було б відновити до певної міри естетичну культуру минулих епох 5.

Полтавський народний костюм конденсує в собі мистецтво узорного ткацтва, крою, різноманітного декоративного оформлення у вигляді вишивки, аплікації, обшивки крученим шнуром, стрічками і т. ін. І при всьому тому, що цей костюм надзвичайно барвистий, багатоколірний, він ніколи не був строкатим, з випадковими тонами. Кожна деталь костюма несе певне навантаження. Барвистість, багатоколірність, оптимістична будова надавали народному костюму під-

ИЗ. СОРОЧКА ЖІНОЧА. МАЛ. Т. НІКОЛАЄВОЇ.

114. Г. СОБАЧКО-ШОСТАК. СУКНЯ ЖІНОЧА. 1928.

6 Семенова Т. С. Народное искусство и его проблемы, с. 153.

115. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. 1976.

несеності, святковості. В ньому виявились щедра душа народу, постійне відчуття краси і прагнення до прекрасного.

В полтавському святковому жіночому костюмі відчувається передусім високорозвинене почуття ритму, композиційної міри в побудові орнаменту, гармонії, насичених кольорових сполучень. Колористичне вирішення будується то за принципом контрасту, то виділення якого-небудь домінуючого тону. Так, святковий жіночий костюм, маючи окремі локальні відмінності, вікові й соціальні, в основному зберігає певний тип комплексу й ареали розповсюдження. Наприкінці XIX ст. він складається з картатої плахтп (синятки, червонят-кн, гвоздичкової), виготовленої переборним ткацтвом; узорного пояса; фартуха; насиченої кольорами, частіше червоним, зеленим, керсетки. Контрастує з ними біла сорочка, вишита білим по білому або ж злегка тонованими нитками сірого, блакитнуватого, пісочного відтінків. В цілому костюмний комплекс — це рельєфне напластування окремих частин, які, вільно облягаючи фігуру, створюють просторову композицію костюма, виявляючи пластику руху. Це підкреслюється способом носіння і тим, що ці частини взаємодіють між собою. Так, полотнища плахти, нижні частини якої не сходяться, дають можливість бачити сорочку і виступаючий по низу впшитий ажурний поділ — пелену. Верхня частина сорочки густо призборена біля коміра, рукав — вільний, пишний. Манжет внизу рукава, дрібні оборочки — пухлики — верхньої частини створюють відчуття наповнення рукава повітрям, підкреслюють і виявляють пластичні властивості тканпнп. Звичайне домоткане полотно завдяки крупній фактурності переплетіння, еластичності ниток лягало глибокими вертикальними складками. Рельєфність і пластичність сорочки ще яскравіше підкреслювались технікою вишивки. Орнаментальні композиції лиштви білим по білому іскрились, випромінювали світло, ажурні техніки вирізування, виколювання підсилювали й підкреслювали глибину тіні, ніби руйнуючи площину і створюючи відчуття двомір-ності простору.

Основні принципи, покладені в основу народного костюма,— барельєфність, скульптурність у вирішенні поверхні — сприяють тому, що народний костюм в цілому можна «розглядати як повноцінне явище пластичного мистецтва» 6.

Аналізуючи полтавський народний костюм, можна відмітити, що в його виконанні яскраво виявляється «чуття матеріалу», вироблене протягом тривалого часу. Це — уміння показати всі його можливості, правильно вибрати техніку й орнаментацію вишивки, її колір, з найбільшим ефектом поєднати різні за своїми пластичними й декоративними якостями матеріали, співвіднести форму одягу зі схемою рухливості фігури, тобто підкреслити пластику руху і ін.

В основі народного одягу лежать принципи й характерні риси, від яких залежали крій, розміщення орнаментальних композицій. Конструкція одягу має прямокутні форми, і це створює великі площини для оформлення його вишивкою. При всій декоративності народний костюм передусім доцільний і практичний. Його крій обумовлений передусім шириною домотканого полотна, прагненням створити зручний для людини одяг і водночас повністю й економічно витратити тканину. Простота сприяла тому, що кожна жінка могла сама пошити собі сорочку.

Протягом історичного й культурного розвитку на Україні виробились і відшліфувались найбільш досконалі з точки зору економічних, практичних і естетичних вимог форми одягу, його крій, різноманітні методи і способи декоративного оформлення. Костюм завжди відображав мистецтво майстрині, кожна з них вкладала в нього своє розуміння краси, форми, кольору, і ці нюанси особистої творчості привносили неповторну своєрідність і створили велику

Матейко К. І. Український народний одяг, с. 68.

Риженко Я. Українське шитво, с. 3.

Білецька В. Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація.— В кн.: Матеріали до етнології й антропології, т. 21 / 22, с. 51.

Білецька В. Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація.— В кн.: Матеріали до етнології й антропології, т. 21 / 22, с. 53.

Маслова Г. С. Историко-культурные связи русских и украинцев по данным народной одежды.— Советская этнография, 1954, № 2, с. 44-45.

Українське народне мистецтво. Вбрання. К., 1956, с. 307.

Горина С. Г. Народные традиции в моделировании одежды. М., 1974,

с. 34.

варіантність в рамках виробленої емоціонально-конструктивної системи. В цілому народний костюм є концентрацією спільних рис з незначними індивідуальними відмінами.

Традиційно-побутовий костюм відзначався класово-соціальним характером. Одяг заможних шарів населення відрізнявся від вбрання бідних селян. Однак різниця виявлялася не так у зміні конструктивної системи, як в елементах декоративного оформлення, якості та кількості матеріалу.

Серед комплексу художніх засобів оформлення одягу вишивці належало провідне місце. За допомогою самих лише ниток, завдяки тонкому художньому смаку й майстерності жінки вишивкою змінювали одяг, перетворюючи його на мистецький витвір. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне вирішення залежали від призначення одягу, соціальних, вікових умов. Так, сорочки на кожний день вишивались скромно, просто; нарядні, святкові — більш ретельно; особлива ж увага приділялась весільним та дівочим сорочкам 7.

В ансамблі народного, особливо ж святкового, костюма провідне місце відводилось пишно орнаментованій сорочці. Велику роль у весільному обряді відіграє посаг нареченої. Його причінливо оглядають і урочисто приймають на людях 8. Як відомо, більшу частину посагу становили вишивані вироби, насамперед сорочки. Працьовитість нареченої визначалась кількістю й досконалістю вишитих нею сорочок, вона готувала їх не менше 40—50, а в селі Вечірки Пирятинського повіту, за спогадами колишнього інструктора по вишивці В. Захарченко, кількість їх доходила до 100—120. Вишивальниці захоплювались пошуками нових узорів, змагались у майстерності виконання. Одягати чисту білу сорочку в неділю, на свято було обов’язковим правилом, відступати від якого не міг най-бідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька»,— каже народне прислів’я.

Композиція сорочки — це чітко продумана, логічна, конструктивно-декоративна система взаємозв’язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, яке підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувались рукава, поділ, пазуха, комір і т. ін. Композиція вишивки в загальній схемі сорочки будується на чергуванні горизонтальних і вертикальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність. Найбільшого поширення на Полтавщині набули сорочки з уставками 9. (Уставка чи полик — вшивне плечико, що з’єднує задню й передню частину сорочки). Рукав викроюється з суцільного шматка тканини і під ирямим кутом пришивається до станка. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, манжетах (чохлах) і подолі (пелені), на невеликому стоячому комірі. Поликові сорочки з пухликами були характерні для східної частини Полтавщини — Зіньківського, Опіш-нянського, Глинського повітів 10. В цілому ж тип поликової сорочки був характерний, як відмічає Г. Маслова, для всіх трьох східнослов’янських народів — російського, українського і білоруського11. Одночасно з поликовою сорочкою на Полтавщині був розповсюджений тип сорочки без уставки (полика) з суцільним рукавом, пришитим паралельно до станка, верхній край якого призборювався разом з вирізом горловини 12. Вишивка при цьому розміщувалась на рукавах і подолі.

Вишивка на комірі, пазусі, манжетах в полтавських жіночих сорочках неширока, домінуюче значення мала орнаментація рукава. Оздоблення подолу, найчастіше мережкою, підкреслювало стрункість фігури, надавало їй закінченості й монументальності13.

Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами — «стріл-кова», «вистіжкова» — і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоц-

116. Г. СОБАЧКО-ШОСТАК. СУКНЯ ЖІНОЧА. 1930.

u Білецька В. Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація.— В кн.: Матеріали до етнології й антропології, т. 21/22, с. 64.

15 Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. М., 1948, с. 81 (рис. 10 а), с. 269 (рис. 61).

16 Богуславская И. Я. Русская народная вышивка, с. 7.

17 Риженко Я. Українське шитво, с. 21.

18 Фонди ПКМ. Сидоренко Г. О. Верхній одяг українського населення в дореволюційний період за колекцією у фондах музею. Наукова довідка.

19 Риженко Я. Українське шитво, с. 21.

20 Матейко К. І. Український народний одяг, с. 114.

21 Білецька В. Ю. Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині.— Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. Харків, 1927, ч. 7, вин. 1, с. 67.

22 Там же, с. 67.

117. О. ВЕЛИКО ДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА.

манські», останні були поширені на Дніпропетровщині 14. У перших вишивка розміщується на полику, комірі, манжетах, у других — вздовж пазухи, коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має давню традицію, про що свідчить вишивка на зображеннях XI та XII ст. 15

Полтавська народна вишивка, 1983