Організація художніх артілей на основі ленінського кооперативного плану

Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила нову сторінку в історії мистецтва, в тому числі декоративного. Радянська влада з перших днів проявила велику турботу про збереження народного мистецтва, розкрила широкі перспективи для розвитку творчих сил народу. В. І. Ленін писав: «Капіталізм душив, подавляв, розбивав масу талантів серед робітників і трудящих селян. Таланти ці гинули під гнітом нужди, злиднів, наруги над людською особою. Наш обов’язок тепер уміти знайти ці таланти і приставити їх до роботи» І8.

Після перемоги Великого Жовтня народне мистецтво перестало бути предметом експлуатації та наживи. Конкретні дійові заходи

4. Г. СОБАЧКО-ШОСТАК.

КАЙМА СКАТЕРТІ. 1919.

5. Г. СОБАЧКО-ШОСТАК.

ПАННО. 1919.

19 КПСС в резолюциях, решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. М., 1970, ч. 2, с. 50—51.

20 Ленін В. 1. Повне зібр. творів, т. 45, с. 355.

21 Цей декрет введено в дію на Україні постановою Раднаркоыу УРСР «О кустарной и мелкой промышленности» від 26 червня 1921 р.

Радянського уряду були спрямовані на відродження кустарних промислів, яким приділялась велика увага. Це знайшло свій вагомий прояв у спеціальному декреті ВЦВК «Про заходи сприяння кустарній промисловості», надрукованому в газеті «Правда» 27 квітня 1919 р. за підписами В. І. Леніна та М. І. Калініна. Декрет відстоював включення кустарної і дрібної промисловості в загальний план державного забезпечення матеріалами, надавав фінансову підтримку за умови об’єднання кустарів, кустарних артілей, виробничих кооперативів та дрібних підприємств у виробничі і промислові об’єднання , передоачав зміцнення їх матеріальної оази, виділення державних замовлень, вільний збут виробів. Усі підприємства дрібної і кустарної промисловості оголошувались недоторканими і не підлягали націоналізації або конфіскації без спеціальної постанови Вищої Ради народного господарства. Місцевим державшім органам влади пропонувалось сприяти кустарям і ремісникам у справі організації трудових виробничих об’єднань і артілей.

Тільки в радянський час кустарні промисли перестали розвиватись залежно від потреб капіталістичного ринку, були відкриті широкі можливості для їх розвитку на новій основі соціалістичного кооперування. «Ряд привілеїв економічних, фінансових і банківських — кооперації; в цьому повинна полягати підтримка нашою соціалістичною державою нового принципу організації населення» 20,— писав В. І. Ленін. Ці питання привертали його увагу не лише з економічного боку. Він підкреслював, що кооперація є великою культурною силою, що ріст кооперації і ріст соціалізму тотожні.

В період громадянської війни та іноземної інтервенції художнім промислам на Україні було нанесено значних збитків. їх відновлення почалось з 1921 —1922 рр. Для розвитку кустарних промислів, залучення сільських кустарів до промислових кооперативів важливе значення мав декрет від 7 червня 1921 р. за підписами В. І. Леніна та М. І. Калініна про кустарну та дрібну промисловість21, в якому підкреслювалось, що державні органи повинні сприяти кустарям, об’єднаним в артілі і кооперативні спілки. Ці артілі і спілки виступали як важливий економічний фактор, мали велике значення для відбудови народного господарства. Відбувається інтенсивний процес організації артілей на основі соціалістичного кооперування під керівництвом єдиного центру «Українкустарспілки» — Всеукраїнського союзу кустарно-промислових кооперативів, який було створено на І Всеукраїнському з’їзді кооперації в Харкові в 1922 р.

В 20-ті роки на Україні розпочинають активну діяльність насамперед ті кустарні промисли, які не потребували значних асигнувань на відбудову та устаткування і задовольняли потреби населення в товарах широкого вжитку. До них належить вишивальний промисел, який повністю базувався на ручній праці. Крім того, українські вишивки, зокрема полтавські, користувались величезним попитом за кордоном і могли посісти почесне місце в експорті країни.

Незважаючи на тяжкі роки розрухи, нестачу матеріалів, фарб, продовжували працювати майстерні в Решетилівці, Дігтярях і в полтавському роздавальному пункті. В них збереглися деякі зразки виставочних речей, що давало змогу не втратити досконалість техніки вишивки. Цьому сприяло також і відкриття у 1920 р. в Полтавському музеї художньо-кустарного відділу. З відбудовою народного господарства, зміцненням економіки відбулися певні зрушення в розвитку вишивального промислу, що дозволило промкооперації об’єднати розпорошених кустарів в «артілі, організувати їх навколо роздавальних пунктів, і таким чином поступово з’явилась широка мережа вишивальних центрів. 1 січня 1922 р. на Полтавському губернському з’їзді представників промартілей було створено Союз

кустарно-промислових кооперативів «Союз-кустар» 22, який і почав планову роботу по об’єднанню кустарів в артілі. Вже у 1922 р. промкооперація охоплювала ткацько-вишивальний промисел у Кобеляках, Нових Санжарах, Решетилівці, Опішні, Зінькові 23.

У 1920 р. на Україні створюється Головне управління по заготівлі і збуту кустарних виробів «Укркустторг», яке відало не лише продажем кустарних виробів, а й сприяло відбудові кустарних промислів, кооперуванню кустарів в артілі. Широко ставилось питання про поліпшення якості виробів, підвищення технічних знань, організацію інструкторських курсів, учбово-показових майстерень, постійних і пересувних виставок та музеїв 24.

Враховуючи, що на Полтавщині були найбільш розвинуті кустарні майстерні художньої вишивки, саме на них у 1923 р. «Укркустторг» сконцентрував всю свою увагу 25.

За Полтавським губкустторгом та «Союз-кустарем» було закріплено 5 майстерень 26, серед них — решетилівську ткацько-вишивальну майстерню, що об’єднувала 800 вишивальниць, які виготовляли на рік 14 000 сорочок, абазівський вишивальний пункт (100 кустарок, 1400 сорочок на рік), полтавський учбово-показовий ткацько-художній пункт (120 вишивальниць, 2800 сорочок на рік) 27. «Союз-кустарю» було передано дві спеціалізовані рукодільні майстерні — диканську і горбанівську, а також ткацькі майстерні, в яких виготовлялась і вишивка,— дігтярівську, смілянську, миргородську, оле-фірівську, тахтаулівську, кобеляцьку, куземинський показовий пункт 28.

Як відзначалося у виробничій програмі Полтавського губкуст-прому, передані йому майстерні (Решетилівка, Полтава, Абазівка) були найбільш рентабельними, мали широкий асортимент виробів. Так, у 1922—1923 рр. в Решетилівці вишивались різноманітні речі декоративного оздоблення інтер’єра (рушники, скатерті, покривала, фіранки, панно), а також плаття, блузи, сорочки, краватки29. Більшість виробів виготовлялась в традиційній техніці вирізування.

Робота по відновленню вишивального промислу велась на Полтавщині широко і активно. Про це свідчить той факт, що «Україн-кустарспілка» склала з Полтавською губпромспілкою договір на поставку для експорту у 1922 р. виробів на суму 2 млн. карбованців, в тому числі хусток, рушників, скатертів, салфеток, купонів, а також готових виробів — блуз, платтів, які були названі «стильними українськими вишивками» 30.

Перелік виробів свідчить про те, що створюються насамперед речі, необхідні в побуті, які задовольняли б попит населення у зв’язку з недостатністю промислової продукції. Хоч ці відомості не дають нам уявлення про стилістичний характер вишивок, замовлених Полтавському губкому, але їх виконували, очевидно, кваліфіковані майстри, які були знову залучені до кустарної промисловості і працювали в традиціях полтавської народної вишивки.

З кожним роком кількість кооперативних кустарок дедалі зростала. Якщо в полтавському учбово-показовому пункті у 1922 р. налічувалось 120 вишивальниць31, то у 1923 р. їх чисельність зросла до 30032. Цікаво відмітити, що порівняно з дореволюційним часом ця цифра зросла в 6 разів (у 1912 р. працювало всього 52 кус-тарки33). В цілому у 1923 р. полтавським і абазівським пунктами та решетилівською майстернею було виготовлено 10 222 сорочок (у 1922 р. всього 4271) 34.

На Полтавщині значного розвитку набувають школи-майстерні, зразково-показові пункти, відроджується діяльність музеїв при майстернях, які були центрами по вивченню і поширенню малюнків народних вишивок 35. Так, тільки в Дігтярях роздаточний пункт при музеї обслуговував 4—5 тис. кустарів малюнками, зразками для тка-

22 Волов уїв П. Кустарно-промислова кооперація.— В кіт.: Полтавщина. Полтава, 1927, т. 2, с. 308.

23 Там же.

24 ЦДАЖР УРСР, ф. 351, on. 1, од. зб. 1, арк. 29—32.

25 Там же, од. зб. 48, арк. 24.

26 ЦДАЖР УРСР, ф. 351, on. 1, од. зб. 58, арк. 8.

27 Там же, арк. 26.

28 ЦДАЖР УРСР, ф. 351, on. 1, од. зб. 58, арк. 24.

29 Там же, арк. 42.

30 О деятельности «Українкустар-спілки». Торговые договоры.— Промысловая кооперация, 1922, № 4/5, с. 20.

31 ЦДАЖР УРСР, ф. 351, on. 1, од. зб. 58, арк. 26.

32 Там же, од. зб. 98, арк. 39.

33 Там же.

34 Там же.

35 ЦДАЖР УРСР, ф. 337, on. 1, од. зб; 751, арк. 64.

6. Г. К. ЦИБУЛЬОВА.

ФРАГМЕНТИ ВИШИВОК.

1914.

7. ЗАСЛУЖЕНИЙ МАЙСТЕР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ УРСР Г. К. ЦИБУЛЬОВА.

цтва та вишивки36. Школи, артілі знаходилися у розпорядженні кооперації, яка сама готувала необхідну кількість спеціалістів, регулювала замовлення, продаж та експорт товарів, централізовано постачала матеріали. Всього на Полтавщині налічувалось ЗО учбових майстерень, з яких 7 було ткацьких та 10 вишивальних 37.

Відновила в 20-х роках свою роботу школа-майстерня в Опішні, тепер як артіль «Шлях до кращого». Її першою завідуючою в ті роки була О. Висич, інструктором з вишивки — М. Білик. Школа-‘ майстерня об’єднувала вишивальниць з навколишніх сіл га мала 22 бригади в Опішнянському повіті — в селах Батьки, Заїченці, Лазьки, Пишненки, Глинське, Малі Будища, Саранчівка, Ганівка, Котелівка 38. Набули широкого розвитку і відроджувались ткацький та вишивальний промисли в Зіньківському повіті. Особливо значним був пункт в Куземині, який у 1922 р. прийняв замовлення на виготовлення 100 жіночих купонів і 6 дюжин чоловічих сорочок 39.

Значна кількість артілей, майстерень починає функціонувати у Прилуцькому повіті. Відновлюється школа-майстерня в Дігтярях, яка вже у 1923 р. нараховувала 7 тис. ткаль та вишивальниць40, що виготовили 32 200 чоловічих сорочок41.

Організаційними питаннями відновлення артілі керувала М. Ле-щук, художником з вишивки працювала Г. Цибульова, відомий майстер народного мистецтва, учасниця кустарних виставок з 1913 р.

Майстерня об’єднувала кустарів з навколишніх сіл, і до 1924— 1925 рр. кількість вишивальниць у Прилуцькому повіті була найбільшою по всій Полтавщині — 2130 42. Тут діяли роздаточні пункти у Сокиренцях (380 кустарок), Ладонському (150) 43, а також в Гнідинцях, Барві, Тувинцях44.

Не припиняє своєї роботи в пореволюційні роки решетилівська майстерня, в якій у 1917 —1919 рр. виготовляли полотно для армії, шили обмундирування для червоноармійців, в’язали панчохи, шкарпетки45. З 1922 р. була організована кооперативна артіль, що приступила до активної творчої праці46 з трьома цехами: ткацьким, килимарським, вишивальним47. До 1923 р. артіль значно зміцніла, тут вчилось вже 65 учнів 48, з’явились нитки, полотно, фарбники. В кінці 20-х років 85% продукції йшло на експорт, що свідчить про високу художньо-технічну якість решетилівських вишивок49. Керівником артілі була Л. Жиглінська, художником — В. Болсунова.

Саме цей період становлення артілей, перебудови на кооперативний лад відтворив II. Г. Тичина у відомому вірші «Пісня трактористки»:

Ой, артіль моя «Трояндо», маркізет, мадеполам!

Вишивала я узори З тривогою пополам 50.

У періодичній пресі решетилівська артіль згадується як «Червона квітка» до 1928 р.51, а в кінці 20-х років вона була перейменована в артіль ім. Клари Цеткін.

В решетилівській артілі та її бригадах працювали талановиті народні майстри, вироби яких розходились по всьому світу, експонувались на виставках народного мистецтва в Мюнхені (1924), Парижі (1925), Лейпцігу (1928) 52. Тільки в одній сухорабівській бригаді працювало 32 вишивальниці та 113 надомниць над виробами, які йшли на експорт. Серед них П. Пальчик, Н. Циган, Л. Третяк, Г. Чован, Г. Дикоплавленко, М. Шевченко, О. Черкун.

У 1925 р. 25 кустарок-вишивальниць організували у Нових Санжарах артіль «Червоний промінь». Її чисельність у 1927 р. зросла до 273 вишивальниць, 500 майстринь працювало надомниками53.

В 20-х роках створюються великі вишивальні артілі в Лубенському та Кременчуцькому повітах. Так, у 1925 р. організується у Кременчуці артіль «Коопвишивка» чисельністю 800—900 кустарок 54, яка виробляла чоловічі сорочки «чумачки», жіночі блузи, скатерті, доріжки, краватки, подушки. Першими її організаторами були А. Шуравльова, О. Кондратець 55. Артіль мала широку розгалужену систему бригад і філіалів в селах Подорожнє, Вороновка, Омельник, Байдуково, Келеберда, Соловка, Ракитне, Потоки, Велика Терешкова 56.

У середині 20-х років в організації народних художніх промислів Полтавщини, і зокрема у вишивальному, відбуваються якісні зміни. Вже було створено міцну матеріальну базу, поліпшились умови праці, кустарне виробництво посіло певне місце у народному господарстві. Окремі майстри, які набули досвід ще у земських кустарно-промислових артілях, в пореволюційні роки продовжували працювати у звичних художніх формах. Аналіз робіт артілей Полтавщини 20-х років свідчить, що переважала тенденція до деякої декоративності, пишності, особливо у виробах, що йшли на експорт. Поряд з роботами народних майстрів, які зберігали чистоту полтавської вишивки, зустрічаються вироби, в яких бачимо механічне перенесення узорів з чоловічої сорочки («пазухи») на жіночі плаття, блузи, що

36 Там же, арк. 118.

37 Там же, арк. 67.

38 Фонди Укрхудожпрому. Опішняи-ська ф-ка ім. Н. Крупської. Історична довідка.

39 С. X. Виробнича діяльність полтавського Союз-кустаря.— Промысловая кооперация, 1922, № 8/9, с. 37.

40 ЦДАЖР УРСР, ф. 337, on. 1, од. зб. 751, арк. 17.

41 Там же.

42 Рерг Л. Вишивальні промисли на Україні.— Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України, 1927, № 3, с. 25—26.

43 Там же, с. 25.

44 Там же, с. 26.

45 Архів ПКМ. Справа 1 / д-34. Художні промисли та народне мистецтво.

46 Суха Л. М. Артіль ім. Клари Цеткін в Решетилівці Полтавської області.— Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, 1961, вип. 6, с. 4.

47 ЦДАЖР УРСР, ф. 351, on. 1, од. зб. 58, арк. 6.

48 Там же, од. зб. 48, арк. 49.

49 Суха Л. М. Артіль ім. Клари Цеткін в Решетилівці Полтавської області.— Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, 1961, вьш. 6,

с. 4.

50 Тичина П. Твори в 2-х т. К., 1976,

т. 1, с. 122.

51 Прибылъская Е. Десятилетие художественно-кустарных мастерских на Украине.— Вестник промысловой кооперации, 1928, № 3/4, с. 121.

52 Суха Л. М. Артіль ім. Клари Цеткін в Решетилівці Полтавської області.— Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, 1961, вип. 6, с. 4.

53 Новосанжарські кустарки.— Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України, 1928, № 2, с. 63.

54 Фонди Укрхудожпрому. Кременчуцька ф-ка художніх виробів ім. Зої Космодем’янської. Історична довідка, с. 1.

55 Там же, с. 1.

56 Фонди Укрхудожпрому. Кременчуцька ф-ка художніх виробів ім. Зої Космодем’янської. Історична довідка, с. 2.

8. Г. СОБАЧКО-ШОСТАК. ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ. 1922.

67 Рижепко Я. Українське шитво. Полтава, 1929, с. 25.

68 Троценко В. Бережіть старі зразки та рисунки художніх виробів.— Промысловая кооперация, 1922, № 8/9, с. 5-6.

59 Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України, 1929, № 4, с. 46.

60 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 45, с. 285.

порушувало принцип орнаментації і не було властивим народному мистецтву. В книзі Я. Риженка «Українське шитво» 57 вміщена фотографія продукції вишивального товариства ім. Лесі Українки в Полтаві, яка дає можливість уявити характер виробів полтавських вишивальниць того часу.

На початку 20-х років мала місце тенденція скерувати роботу художніх артілей, зокрема полтавських, по шляху механічного повторення старих зразків, особливо професіонального шитва XVIII ст. гладдю. Цей напрям, що отримав назву «музейництво», знайшов своє відображення в намаганні імітувати вишиті вироби, килими, ткацтво під старовину.

Ось чому питання правильного розуміння вивчення народних традицій, їх новаторського продовження, негативного ставлення до стилізаторства стояли в цептрі уваги тогочасної преси поряд з питаннями організації артілей. Автори вказували на необхідність глибокого вивчення, збереження і подальшого розвитку кращих прогресивних традицій народного мистецтва, підкреслювали, що саме «народний орнамент повинен стати основою розвитку місцевих художніх промислів» 58.

Водночас із зверненням до традицій народного мистецтва в артілях працювали над створенням орнаментів в новому, радянському дусі59, над розширенням асортименту художніх виробів. Народні майстри осмислювали звершення часу і специфічними засобами, притаманними вишивці, відтворювали сучасність, що сприяло розвитку тематичної вишивки.

У 1923 р. в Москві відбулася Всесоюзна сільськогосподарська виставка, яку особливо вітав і гаряче підтримував В. І. Ленін: «Надаю дуже великого значення виставці; певен, що всі організації подадуть їй повну допомогу. Від душі бажаю найкращого успіху» 60.

Перелік представлених експонатів від Полтавщини свідчить про те, що вишиті вироби посідали провідне місце на виставці. Поряд з традиційними виробами народного костюма — вишитими керсетками, фартухами, хустками, свитами — були виставлені і вироби сучасного міського побуту: сукні та блузи, дитячий одяг; предмети декоративного оздоблення інтер’єра: доріжки, фіранки, скатертіб1. Особливий інтерес викликала робота по комплексному вирішенню оздоблення інтер’єра: кімната для робочої сім’ї з меблями, вишитими фіранками, столовою білизною 62.

На виставці експонувались роботи Г. Цибульової. У 1923 р. вона вишила шовкову сорочку білим по білому в подарунок В. І. Леніну, сама годувала тутових шовкопрядів, сама розкрутила їх на нитки.

Основними експонатами з Полтавщини були насамперед рушники, скатерки, хусточки, вишиті на домотканому полотні червоними нитками або білим по білому в народних традиціях.

Характерними виробами тих років були скатерті «рушникові» та «хусточкові». «Рушникові» складалися з трьох рушників, з’єднаних декоративним швом. У «хусточкових» поле розбивалось на квадрати 50 X 50 см і кожний вишивався як хусточка. На виставці в Москві були представлені подушки, доріжки, панно, вишиті шовком художньою гладдю за ескізами з альбому С. Васильківського, а також за малюнками Г. Собачко-Шостак. У Г. Цибульової збереглася подушка «Очерет», яку вона вишивала для виставки за ескізом Г. Собачко.

Полтавська народна вишивка, 1983