127 Киевская старина. 1893.— Т. 11.— С. 430.

|2Я Ікона «Різдво Ііогородиці».

ІГя ніццький іконостас. Львів. XVII ст.

голова жінки повитухи пов’язана наміткою, яка обрамляє обличчя. Різні способи пов’язування намітки зафіксовані в українському портретному живопису XVII -XVIII ст. На портреті Феодосії Палій, виконаному близько 1711 р., на голові портретованої бачимо високий циліндричний убір, який утворювався тому, що під намітку одягали високу кибалку. Один кінець намітки пропущений під підборіддя, другий — опущений на плече |29. Такий же спосіб пов’язу-

81, 82

129 Белецкий II.

У крайнекая портретная живопись XVII XVIII вв.

С. 102.

вання намітки бачимо на портреті жінки Спиридона ІІІирая. написаному на початку XVIII ст.

Аналіз портретного живопису XVII—XVIII ст. дає підставу твердити, що намітка була загальновживаним головним убором українських жінок. Так, на парному портреті Теодора і Магдалени Жемелько (1747), який знаходиться у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, бачимо міщанське подружжя. Намітка на голові Магдалени Жемелько становить чи не найяскравішу деталь цього портрета. Однак її головний убір відрізняється від головних уборів розглянутих вище портретів Феодосії Палій та дружини Спиридона Ширая, хоч в усіх випадках бачимо саме намітки, і навіть спосіб їх пов’язування однаковий: намітка обрамляє обличчя, один її кінець вільно звисає від скроні до плечей. Але у Магдалени Жемелько намітка пов’язана на низький очіпок або м’яку кибалку. На портретах знатних, заможних жінок головний убір справляє враження деякої монументальності, завдяки тому, що намітку пов’язували на високий, циліндричної

Батюк Л. І. Назви одягу в «Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст.».—

С. 23.

131 Бытовая малорусская обстановка в документах XVII — XVIII вв.— С. 347.

132 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII Ст.-

C. 160.

133 Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII — XVIII вв.— С. 47.

134 Золотова Е. Ю. Жан Фуке.— М.. 1984.— Табл. 26, 54.

форми очіпок. Такі ж способи ношення намітки селянками і заможними жінками зафіксовані і на малюнках О. І. Рі гельмана.

У документах XVI—XVIII ст. намітка згадується разом з назвою «рантух». Очевидно, рантух відповідає давньоруському убрусу. Він, як і убрус, прямокутної форми.

В «Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст.» кілька разів зустрічаємо слово «хустка». Відзначається, наприклад, що хустки з «полотна коленського», шиті шовком |30. У списках і реєстрах майна, складених на Чернігівщині XVII—XVIII ст.,згадуються разом з іншими компонентами костюма «хустки полотняні», «хустка, чорним шовком шита», «хусток дві рябих турецьких» І31. Способи пов’язування хусток також різноманітні. Найчастіше її пов’язували під підборіддям. Головний убір з кількох хусток, який утворювався завдяки різним способам їх пов’язування, носили шляхтянки в Українських Карпатах. Пов’я зували вони голову вовняною «шаляновою», або вовняною «бродською» хусткою, складаючи її в кілька разів, зверху накладаючи ще одну хустку або рантух |32.

Одяг, у тому числі головні убори знатних міщанок, відрізняється від селянського. Вже в XV ст. спостерігаються іноземні запозичення. Багате міщанство в усьому наслідує шляхту. Водночас одяг заможної частини міщанства уподібнюється до одягу міщан Західної Європи. Жінки носили намітки і рантухи з дорогих тканин. Крім білих побутували намітки сірого і зеленкуватого кольорів, а рантухи — ще й пурпурного забарвлення. На акварелі Ю. Глоговського, що зображує знатну шляхтянку XVII ст., бачимо темно-сірий рантух. Один його кінець облягає голову і обрамлює обличчя, а другий опущений на плечі. Краї рантуха оздоблені зубцями.

Українські знатні жінки Східної Галичини XVI— XVIII ст. носили на голові круглу, велику тюрбанонодібну шапку. Саме таку шапку зображено на голові жінки з портрета «Роксолана», що знаходиться в експозиції Львівського історичного музею. Щоправда, відомий сучасний дослідник українського портретного живопису XVII— XVIII ст. П. Білецький стверджує, що на згаданому портреті зображена не Роксолана, а юнак у юнацькій шапці. П. Білецький наголошує, що «костюм [Роксолани] вифантазова-ний, а європейський чоловічий головний убір XVI ст. рукою реставратора перетворений на подібність турецького тюрбана (тюрбанів турецькі жінки не носили)» 133.

Спробуємо зробити деякі спростування такого твердження. Тюрбаноподібний головний убір в Західній Європі у XV—XVI ст. носили не тільки юнаки, а й жінки. В цьому нас переконують західноєвропейські мініатюри XV ст.134, а також архівні матеріали. Подібний за формою головний убір з хутра, яке спереду по вертикалі перетинається білою стрічкою, бачимо на акварелі Ю. Глоговського, підписаній

135 Зеленин Д. К. Женские головные уборы восточных (русских) славян,— С. 320.

«Львівська міщанка 1700 року». Тюрбаноиодібний спосіб пов’язування голови зафіксований Ю. Глоговським у 1834 р. у селі Підзамочок (тепер Бучацький район Тернопільської області). Крім того, народний термін «турпан» на означення жіночого головного убору зафіксований і під час експедиційних досліджень у 50-х роках XX ст_ (Західне Поділля). Ми не маємо на меті ідентифікувати портрет Роксолани з Анастасією Лісовською (народилась в Рогатині, тепер

Івано-Франківська область), залишимо цю справу для майбутніх досліджень. Хочемо лише відзначити, що тюрбанопо-дібні головні убори були широко розповсюджені у західноєвропейської знаті і, напевно, їх появу, як данину моді, слід завдячувати східним запозиченням. Ми припускаємо, що тюрбаноподібні головні убори були поширені у Східній Галичині, а головний убір, зображений на портреті, був у свій час привілеєм не лише чоловіків його носили і жінки.

Українські знатні жінки Лівобережної України з кола дворянства, козацької старшини, багатих міщанок носили шапки-кораблики, облямовані дорогим хутром. У XVI ст. така шапка мала невисокий округло-видовжений наголовок з шовку, оксамиту або парчі, околиші з боків низькі щільно прилягаючі до наголовка, спереду та ззаду вони високо піднімалися загостреними лопатями. Околиш робили з іншого матеріалу — темного оксамиту, сукна, хутра. До корабли ка іноді прикріплювали стрічки, які ззаду звисали на спину. Побутували також кораблики з роздвоєним околишем. Такий кораблик робили з двома «рогами» спереду і двома ззаду. «Роги» над чолом виступають виразніше. «Рогаті» головні убори були відомі всім східним слов’янам. Д. К. Зеленій вважав, що вони походять від стародавніх, іще язичницьких «рогатих» головних уборів, які виконували оберегову функцію І35. Побутування на Україні у XVIII ст. шапок-корабликів засвідчують малюнки, опубліковані у праці-О. І. Рігельма-

на 136, а також малюнки, вміщені в книзі Бантиша-Камеи-ського |37.

Багатий матеріал про побутування шапок-корабликів у XVIII ст. дають твори образотворчого мистецтва, зокрема український портретний живопис та іконопис. У шапці-ко-раблику зображена Олена Галаган на портреті середини XVIII ст., який зберігається в Чернігівському історико-краєзнавчому музеї. В такому ж головному уборі зображена Параска Сулима на портреті, виконаному близько 1754 р., який знаходиться у Києві в Музеї українського образотворчого мистецтва України.

Крім шапок-корабликів багаті жінки зимою носили низькі і високі шапки з опуклим наголовком і хутряним околи-шем, як на іконі XVII ст. «Зішестя в ад» в Руській церкві у Львові. Своєрідну шапку бачимо на акварелі Ю. Глогов-ського (№ 3142) — синю, у вигляді каптура, який повторює форму голови, оздоблену хутром і мереживом, що обрамляє обличчя.

136 Ригельман А. И. Л ИТОІ1ИСНОЄ повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще…

137 Бантыш Каменский Д. История Малой России…— С. 11.

Розглянувши історію розвитку головних уборів та їх функцій від найдавніших часів до XVIII ст.. можемо сказати, що деякі елементи головних уборів та їх функції, зокрема захисна і знакова, сягають давніх палеолітичних часів. Вживання знаків та способи їх розміщення — знакування є глибоко традиційними. Розміщення знаків на начільній частині головного убору (зуби песця — у період палеоліту, пластинки з іклів вепра — неоліту, металеві пластинки — у скіфів) дає підставу припускати, що в доісторичний період знаки мали символічний зміст, причому роль знаку-символу відігравав об’єкт полювання (песець, вепр). Можна припустити, що система розміщення знаків-символів повторювала начільну пов’язку, яка передувала цим знакам як символ, тобто сама була символом.

У наступний історичний період розміщення знаків на головних уборах залишається традиційним, знакова функція не втрачає своєї ваги. З появою станового розшарування суспільства знакова функція головного убору не зникає, а навпаки, розвивається, характеристика її розгалужується і збагачується. Так, головні убори починають диференціюватися на чоловічі та жіночі (парне поховання з Сунгіра). Крім того,що головні убори стають показником статі, вони також відбивають виробничі процеси людства на різних етапах його розвитку (свердління зубів і зшивання шкір — палеоліт, розщеплення і обробка іклів вепра — неоліт, обробка металів, використання тканин —скіфи).

У пізніші етапи з нагромадженням виробничого досвіду спостерігаємо якісний стрибок у розвитку головних уборів: урізноманітнення форм (({юрми починають різнитися за статтю та іншими ознаками), дальше збагачення знакової

функції, яка суміщає знаки вірування, статі і суспільних відносин, як, наприклад, начільну пов’язку з діадемою у скіфських царів. Скіфські матеріали дають підставу говорити і про виникнення, або точніше, зародження естетичної функції, яка ще суміщається із знаковою, не виділяючись у самостійну, окрему функцію.

Матеріали скіфських поховань і реставровані на їх основі головні убори дають підставу ще для одного важливого спостереження. Епоха родоплемінної єдності етносу, яка характеризувалася досить високим рівнем матеріального виробництва і накопиченням матеріальних цінностей, мала вже складну, багатоступінчасту соціальну структуру. Людина усвідомлювалася лише як член цього суспільства, мала чітко визначене місце на ієрархічно-соціальному щаблі. Соціальна безодня розділила простого члена цього суспільства і його верховного володаря — царя. Цей, умовно кажучи, вертикальний розріз суспільства своєрідно відбився у головних уборах. Головний убір простого скіфа — це та сама знайома шапка-каптур. А царя, цариці? Він являє собою пишну споруду, що здіймалася над головою високопоставленої особи. Отже, на цьому етапі бачимо, що головний убір стає цілим комплексом предметів, об’єднаних символічним значенням. Це вершина в розвитку знакової функції. Далі вона перейде в традицію, аж поки не почне руйнуватися і спрощуватись.

Чоловічі головні убори часів княжої доби відзначаються різноманітністю форм (плоскі, сферичні, конусоподібні), матеріалів (сукно, шкіра, тафта, алтабас, хутро), розгалуженістю функцій.

Конусоподібна форма головного убору, облямована коштовним хутром, була типова для князя.

Серед чоловічих головних уборів часів України-Русі найбільш поширеною стає шапка із наголовком сферичної форми. Можливо, форма наголовка пов’язана з космогонічними уявленнями населення України-Русі і символізує небосхил або церковні бані. В головний убір закладена ідея символу неба, втілення через посередництво головного убору зв’язку земного з небесним.

Жіночі головні убори чітко розмежовуються (за формою та способом носити) на дівочі та жіночі. Дівчата не закривають волосся. Найхарактернішими головними уборами дівчат були: начільна стрічка, обручик, вінець, які крім практичної функції виконували ще й оберегову. Зимою дівчата носили хустку, а заможні — шапку.

Жінки обов’язково закривали волосся. Найтиповішим убранням для голови періоду княжої доби були убрус (обрус) і намітка. Це віддавна різні головні убори, і їх не можна ототожнювати. В холодну пору обрус поєднували з шапкою.

У головних уборах XVI—XVIII ст. відбиті давні слов’яно руські традиції головних уборів часів України-Русі.

В XIV — першій половині XVI ст. побутує багато форм головних уборів, спільних для східнослов’янського населення як південно-західної, так і північно-східної Русі.

У XV—XVIII ст. в козацькому середовищі сформува лися нові своєрідні форми головних уборів, які побутували паралельно з давньоруськими формами селянських головних уборів.

У жіночих головних уборах XIV—XVI ст. побутує як самостійний головний убір або у поєднанні з круглою шапкою давньослов’янський убрус.

В XIV—XVIII ст. поряд з убрусом набуває поширення намітка (якій з кінця XV ст. віддають перевагу), а з XVI — XVIII ст. паралельно із названими головними уборами — шанка-кораблик. Намітку з шапкою не поєднують.

Знакова функція, розвиваючись по висхідній лінії, у XVI—XVIII ст. робить жіночий головний убір складним, багатошаровим комплексом, що в XIX — на початку XX ст. розвинеться далі.

Головні убори від часів княжої доби до кініщ XVIII ст„ як і український національний одяг загалом, досягли свого найвищого розвитку у формотворенні, використанні матеріалів. Далі побутуватимуть ті самі форми, а деякі з них (жіноча шапка-кораблик, шапки козаків і козацької старшини), які творили своєрідний національний колорит, навіть вийдуть з ужитку.