II. Традиційні головні убори українців періоду капіталізму

Загальні риси та регіональні відмінності

1 Історія

Української РСР:

У 8 т.— Т. 3.—

С. 13.

2 Шмидт А. Суконная и шляпная фабрики

// Херсонская губерния.— Спб., 1863.— Ч. 2.—

С. 457.

3 Там же.— С. 464.

4 Харківський історичний музей.— Фонд тканини.— ТК/11343 (далі:

ХІМ).

5 Інститут народознавства АН України.— Фонд одягу.— ЕП/21395 (далі: ІН АН України).

6 Там же.—

ЕП/2138.

В XIX ст., особливо після скасування кріпосного права, розвиток промислового капіталізму відбувався прискореними темпами. Великі підприємства мануфактурного типу виробляли сукно для ринку. Найбільшими серед них були Путильська, Рашківська, Катеринославська мануфактури Крім сукняних мануфактур у східних та південних областях України діяло близько 60 шкіряних підприємств. З них у 1856 р. три функціонувало в Херсоні і одне в Олександрії 2. В Херсоні діяло кілька сукняних і капелюшних фабрик. На них у 1858 р. працювало 119 шапкарів і 129 підмайстрів, два капелюшники і чотири підмайстри Широкий асортимент тканин випускали полотняні мануфактури. Розвиток сукняних, полотняних, шкіряних мануфактур та підприємств сприяв поширенню головних уборів, виготовлених з мануфактурних матеріалів у містах. Головні убори можна було придбати в містах та сільських крамницях, на ярмарках.

В другій половині XIX ст. багато кустарів — шапкарів і капелюшників — виготовляли чоловічі головні убори. Про це свідчать дані поточної сільськогосподарської статистики другої половини XIX ст. Волинської. Київської. Подільської губерній, описи повітів.

Розвиток капіталізму ставив людину у велику залежність від ринку і надавав нових форм соціальному розшаруванню. Це дуже чітко простежується на конкретних фактах побуту. Так, заможні жінки могли купити дорогі вовняні і шовкові хустки, бідні задовольнялися дешевими міськими виробами, а найчастіше — доморобними вовняними і полотняними. Заможні на початку XIX ст. носили очіпки з привозної золототканої парчі, яку в кінці XIX ст. замінила шовкова. Бідніші селянки носили очіпки з бавовняної кольорової тканини. вишитої гарусом, або полотняні.

У другій половині XIX ст. в селянський побут почали проникати промислові товари, елементи міської моди, які викликали певні зміни в народному костюмі, в тому числі і головних уборах. У багатьох місцевостях України вінок тепер одягали тільки на весілля. У святкові дні дівчата вже не одягали вінки, а пов’язували голову яскравою купованою хусткою. Відхід селян на заробітки до міст привів до появи в побуті селян таких головних уборів, як картузи, шалі, легкі фабричні хустки московських мануфактур, зокрема Дани-лівської 4, «Товариства мануфактури Баранових» 5, фабрики В. та І. Губачових б.

Так само і в селах західних областей України селяни купували у містах фабричні шапки, хустки, виготовлені на місцевих підприємствах (Берестечко, Броди, Почаїв та ін.),

і хустки, привезені з західної Європи — Польщі, Чехосло-вакії, Румунії, Угорщини. Закордонні товари проникали в Україну через одеський порт, австрійський кордон, зокрема в Бродах 7.

З розвитком капіталізму відбувалися зміни у побуті населення міст і приміських сіл. У селах, віддалених від міст, а також у деяких відсталих в економічному відношенні етнографічних регіонах України (Буковина, Бойківщина. Гуцульщина, Полісся) ще й на початку XX ст. основною господарською ланкою залишалось дрібне селянське напівнатуральне господарство, яке задовольняло майже всі побутові потреби населення. Тут економічні зміни не були такими відчутними, як у промислових містах і приміських селах. Вони мало торкнулися засобів виробництва і виробничих відносин, майже не вплинули на матеріально-виробничі основи суспільного розвитку. Селяни і далі носили одяг домашнього виробництва. В XIX — на початку XX ст. на більшості території України багато видів головних уборів селяни виготовляли кустарним способом в домашніх умовах, використовуючи власноручно виготовлені матеріали і традиційні знаряддя праці. Так, вовняні, полотняні хустки, намітки виготовляли на ткацькому верстаті. Побутували й такі головні убори, які кроїли і шили з доморобного полотна. Відрізаний квадратний кусок полотна ставав хусткою, варто було лише підшити кінці. Розрізаючи квадрат по діагоналі, отримували косинки. Кінці хустки чи косинки підшивали ниткою і голкою. Жінки в’язали вовняні хустки, шалі, шапки.

7 Шмидт А. Суконная и шляпная фабрики.— С. 488.

8 Стимеров Я. Я. Нариси з історії костюмів.— Ч. 1.— С. 17,1.

Чоловічі зачіски і головні убори

В XIX — на початку XX ст. в зачісках селян зберігалося багато традиційних рис. Серед чоловічих зачісок виділялися три основні групи. Перша, поширена майже по всій Україні (за винятком гірських районів Карпат), називалась «під макітру». Для неї волосся розчісували від маківки «шапкою» і підстригали колом. При цьому лінія підрізування волосся йшла переважно посередині чола і вух, лишаючи нижню частину потилиці відкритою. Таку зачіску носила основна маса селянства, хоч вона побутувала серед усіх соціальних верств. В іншому варіанті зачіски волосся закривало тільки верх чола, залишаючи вуха відкритими. Низ волосся — «шапки» навколо голови стригли, утворюючи плавну лінію. Опущене на чоло волосся — «чубок» підстригали здебільшого рівно, рідше воно спадало вільними пасмами. Менш поширеним різновидом зачіски «під макітру» була зачіска «під ворота», коли волосся спереду над чолом високо вистригали на боках 8.

9 Центральна наукова бібліотека АН України.—

Відділ рукописів.— Ф. VIII — Од. зб.

185 (лаз).— Табл. 8 (далі: ЦНБ АН України).

10 Чубипский П. П. Труды…— Т. 7,—

С. 412.

11 Милорадович В. Житье-бытье лубенского крестьянина.— С. 88; Шишацкий-Ильич А. Местечко Олешовка Козелецкого уезда Черниговской губернии.— С. 175.

12 Милорадович В. Житье-бытье лубенского крестьянина.— С. 88.

13 Шиманский И. Жизнь ВОЛЫНСКОГО крестьянина после освобождения его от крепостной зависимости.— С. 55; Морачевич И. Село Кобылья Волынской губернии Новоград-Волынского уезда.— С. 298;

Перлштейн А. Народный быт Волынского Полесья.— С. 75.

14 Національний музей у Львові.— Фототека.— № 884.

15 Стимеров К. К. Нариси з історії костюмів.— Ч. 1.—

С. 171.

16 Чубипский П. П. Труды…— Т. 7,—

С. 412.