Другу групу становили зачіски «з підголюванням чуприни». В таких зачісках «шапку» волосся перетворювали на невеликий кружечок, розташований на маківці 9. П. П. Чу-бинський відзначав, що згадана зачіска в XIX ст. була поширена на правій стороні Дніпра |0. З інших джерел 11 відомо, що зачіски «під чуб», «кружечком» побутували також серед селян Полтавщини та Чернігівщини. На Полтавщині, підстригаючись «під чуб», стригли волосся вище лоба і на потилиці 12, на Чернігівщині ж селяни залишали волосся довгим ззаду голови, а над лобом коротшим. На початку XX ст. вказана зачіска ще побутувала серед горян та «ходачкової шляхти» на Поділлі та Волині |3.

Для третьої групи чоловічих зачісок характерне довге волосся, яке спадало на потилицю і навіть на плечі і спину. Таку зачіску носили майже всі карпатські горяни. Волосся випускали спереду або рівно підрізали «гривкою» 14, або (до середини XIX ст.) безладно опускали на чоло пасмами, заплітаючи в одну або дві кіски з кожного боку. Варіант з коротшим волоссям такої зачіски був ніби перехідним між зачіскою «під макітру» і відрощуванням довгого волосся, їх єднала спільна манера розчісувати волосся «шапкою» від маківки, наявність проділ. Довговолосі зачіски чоловіків Карпат, а також Закарпаття характерні й для угорців та словаків. У центральній та східній частинах українських земель такі зачіски мали, як згадувалось, писарі і взагалі особи розумової праці; можна допустити, що такі зачіски походять із церковних шкіл і семінарій, де традиційним стало прийняте духовенством зачесане назад довге волосся |5. Вуса були характерними для чоловіків усіх прошарків суспільства. Форми вусів були різними, але в основному панували два типи: спущені донизу, і такі, що стирчали в сторони. Чоловіки західних українських земель віддавали перевагу невеликим підстриженим надгубним вусам, трохи спущеним до кутів рота або дещо піднятим кінцями в сторони. Бороди носили тільки старі чоловіки (і то не завжди) та, частково, жителі Полісся |6.

Традиційні головні убори чоловіків XIX — початку XX ст. були надзвичайно різноманітні і розрізнялись за формою: конічні, зрізано-конічні, нанівсферичні, циліндричні, «рогаті»; за матеріалом — солом’яні, сукняні, хутряні, повстяні; за способом виготовлення — плетені, в’язані, зшиті, валяні, домашнього або ремісничого виробу; за сезонністю — літні та зимові; за функціональним призначенням — буденні, святкові, обрядові.

Як і в попередні століття, чоловічі головні убори підкреслювали станову приналежність у суспільстві (селянин, поміщик, міщанин, робітник), виступали і віковою ознакою.

Головні убори парубків відрізнялись не стільки формою, скільки способом ношення і доповненнями. На відміну від старших, хлопці носили не чорні, а сиві шапки, які вигадливо

85, 86

заломлювали набік або назад. До кепок пришивали яскраві околиші, прикрашали їх гудзиками і квіткою. Капелюхи хлопців мали багато доповнень у вигляді пір’я, квітів, яскравих стрічок, прикріплених до тулії. Жонаті чоловіки головні убори прикрашали скромніше.

В XIX — на початку XX ст. основними функціями чоловічого головного убору були практична і захисна. Для захисту від вологи, спеки, холоду підбирали при виготовленні головного убору відповідні матеріали — сукно, овече хутро, хутра диких тварин (зайця, лисиці, куниці). Шапки виготовляли в домашніх умовах, а також замовляли у сільських кравців (кепки, фуражки) або шапкарів-шаповалів (шапки з хутра, сукна).

17 Весілля:

Кн. 1.— С. 102.

18 Державний музей українського народного декоративного мистецтва. Фонд вишивки. В/2189 (далі: ДМУНДМ); Полтавський краєзнавчий музей. Фототека.

№ 1/1384,1/1314, Н/1216 (далі: ПКМ).

19 Wagilewicz J.

О mieszkancach wschodniej cz^sci gor Karpackich.

S. 173.

20 Haguets B. Neueste

physikal-politische Reisen in den .lahren. — S. 19 21.

21 Зеленчук В. С. Молдавский национальный костюм.— С. 104, 105.

22 Nosdl’ova V. Slovensky Ludovy odev.— S. 206.

23 Грінченко Б. Словарь украинского языка: В 4 т.— К., 1907.— Т. 1.— С. 468.

24 Прилипко Я.

3 народного одягу Чернівецької області // НТЕ.— I960.— № I.— С. 85.

25 Познанский Б. С. Одежда малороссов.

С. 189; Зеленчук В. С. Молдавский национальный костюм.- С. 104 105.

У XIX ст. чоловічі головні убори досягли найрозвинутіших форм. Це можна простежити на прикладі давнього руського ковпака, висоту якого з часом поступово збільшували. в результаті чого утворились різні циліндричні шапки. В деяких випадках опушку розрізали, надаючи їй різної конфігурації — відповідно до смаків і потреб, отримуючи ще й шапку з навушниками і напотиличником. Навушники робили різної довжини. В XIX ст. вже побутувала шапка з довгими навушниками — малахай, а також шапка з навушниками, що набула надзвичайного поширення в наш час.

Верх ковпака також змінювався за формою, матеріалом і кольором. Його робили напівсферичним, плоским, квадратним, розшитим вгорі і опущеним Над високим околишем, що нависав як дашок.

В XIX — на початку XX ст. найбільш поширеною для чоловічого головного убору залишалась назва «шапка». В окремих регіонах України на початку XIX ст. побутували йдавні назви: «ковпак», «мурмолка», «шлик», «бриль». Деякі з цих назв знаходять відбиток у весільних піснях: «На мені шличок, косничок, ковпачок, то ж не ковпачок — шовківка; то ж не шовківка — ярмівка» ‘.В історичних матеріалах та літературних джерелах XIX — початку XX ст. знаходимо багато інших назв чоловічих головних уборів: «кленаня», «каптурка», «гемерка», «мазниця», «шапка на завісах»,«шо-ломок», «рогатівка», «рогулька», «ермолка», «ярмулка», «вальонка», «магерка».

Конічні шапки. В XIX — на початку XX ст. по всій Україні побутували високі (22—ЗО см) конічні «стіжкуваті» шапки із сірого і чорного овечого смушка, підбиті всередині дешевим хутром — «підбій» |8.

Прототип форми такої шапки зафіксував на Гуцульщині

І. Вагилевич. Він відзначав, що давнім головним убором у гуцулів був високий ковпак, обшитий яскравою тканиною. На ньому блищали пряжки, зверху був встромлений букет з пір’я або гілка ялівця |9. Подібний головний убір знаходимо на малюнках Ю. Глоговського (№ 1368, 1750) і на літогра-фіях Я. Левицького, зокрема «Гуцули» (№ 1385). Схожий за формою головний убір спостеріг на Гуцульщині у XVIII ст. В. Таке 20, а в кінці XIX ст. в західній частині степової України — Ф. Вовк. Однак описаний Вовком головний убір вже видозмінений і не має такого гострого завершення, як шапка гуцула на малюнку Ю. Глоговського.

Найбільш поширена назва зимового головного убору конічної форми з овечого хутра—«шапка». Менш відомі назви: «забганка» (Полтавщина), «стовбата» (Київщина, Полісся), «кучма» (для порівняння: у молдаван — «куш-ме» 21, у словаків «barankova сарка») 22. В південно-східних районах Київщини згадану шапку називали, як і шиту сукон ну, «єлом» .

традиційні Такі шапки носили і парубки, і одружені чоловіки. Чоло-

головні убори віки вдягали їх, заломлюючи вгорі, вдавлюючи денце до

українців середини, а хлопці заломлювали її верх набік або назад.

В східних областях України сірі шапки крім парубків носили заможні селяни.

В західних областях України, на Буковині 24 і Бойків-щині шапки конічної форми носили здебільшого одружені чоловіки. Верх шапки не заломлювали (JMo 1288, 1283, 1316,

26 Беларускае народнае адзенне.—

С. 55;

Лебедева Н. И., Маслова Г. С.

Русская крестьянская одежда XIX — начала XX в.// Русские.—

С. 239.

27 ІН АН України.— Фонд одягу.—

ЕП/21525.

28 Головацкий Я.

О народной одежде и убранстве…—

С. 69.

29 Маковский С. К. Народное искусство Подкарпатской Руси.— Прага,

1925.— С. 31.

30 Маслова Г. С. Народная одежда русских, украинцев

и белорусов в XIX — начале XX в.—

С. 596;

Молчанова Л. А. Галауныя уборы.—

С. 55.