На Бойківщині (село Тухля) парубки прикрашали тулію головного убору червоною стрічкою, яка звисала на спину. Інколи тулію широкополого капелюха 77 прикрашали заткнутим за стрічку павиним пером або білими пелюстками трави («посталь»), або пучком квітів чи зелені. Старшим чоловікам, за традиційними народними нормами моралі, заборонялось чіпляти до тулії прикраси. Вони, як правило, носили на тулії чорну або якусь іншу темну стрічку 78.

Верховинську — чорну з неширокими полями крисаню (села Буковець, Брустори, Шепіт) відзначали знаком у вигляді кольорового шнура — «черв’ячків» і пера. Секрет в’язання «черв’ячків» тримали в таємниці. В селі могла бути лише одна майстриня, що вміла ткати «черв’ячки» до крисані. Інколи одна майстриня виготовляла їх для всього району.

Каляп, каляпик — фетровий головний убір з низьким сферичним верхом і широкими полями, загнутими догори, носили на Лемківщині 79.

80 Чубинский П. П. Труды…— Т. 7.—

С. 413.

81 Центральний державний архів України.—

Ф. 2205.— On. 2.— Од. зб. 423.— С. 3.

82 Чубинский П. П. Труды…— Т. 7.— С. 413.

Картуз в XIX ст. побутував в українців, росіян і білорусів. Це головний убір із фабричної або домашньої тканини з чорним козирком із блискучого твердого матеріалу — «сапи» 80.

У першій половині XIX ст. картузи носили в містах робітники і міщани, а також в сільських ремісничих місцевостях, найтісніше зв’язаних з містом. В другій половині XIX ст. картуз став загальнопоширеним, а на початку XX ст. його витіснила подібна до нього кепка — «кашкет», «фуражка», «картуз», «козирка».

Картузи купували в місті або виготовляли з полотна чи сукна, пришиваючи чорний блискучий козирок, прикрашали різноколірними околишами і гудзиками — червоними, жовтими, синіми, зеленими 81. В свята до околиша чіпляли ще й квітку.

Кашкети робили переважно із синього і зеленого сукна, рідше чорного. Кашкет відрізнявся від картуза розміром і великим козирком— «сапою» 82. Кашкети також купували на ярмарках або замовляли у сільського кравця. Крій цих уборів залежав від фабричного крою, який був у моді в той чи інший час. Але, як правило, кашкет і картуз купували у

відповідності до місцевих смаків і традиційно вироблених естетичних уявлень про матеріал, колір, фасон. Кашкети відрізнялись також деякими локальними особливостями. Найбільш розповсюдженими кашкети були на Волині, Поліссі і Поділлі. У Любешівському району їх шили з такого ж

83 Архів ІН АН України.— Ф. І.—

Он. 2.— Од. зб. 251.— С. 45.

84 Прилипко Я. Класифікація народних головних уборів.— С. 36.

85 І’оловацкий Я.

О народной одежде и убранстве…—

С. 18—19.

86 Франко I.

Зібрання творів:

У 50 т.— К., 1980.— Т. 26.— С. 180—181.

87 Зеленин Д. К. Описание рукописей ученого архива

И мпера горского русского Г еографического общества.— Пг.,

1914.— Вын. 1.—

С. 318; Червяк К. Шляхта околишня на Коростенщині, Коростенський окружний музей краєзнавства.— Житомир, 1928.—

С. 14.

сукна, що й свити, і називали «посукони»85. В селі Тоболи Камінь-Каширського району носили «раби», «рабі козирки» — із тканого у вузькі смушки полотна, такого ж, яке використовували для пошиття штанів. Носили їх також в той чи інший улюблений в даній місцевості спосіб — або низько насунутими на чоло, або зсунутими на потилицю, або набакир, з викладеним в той чи інший спосіб наголовком 84.

Головні убори міщан

В XIX ст. в Україні міщани виготовляли шапки таких самих форм, як і селяни, але використовували дорожчі матеріали. Так, вони носиш шапки з обшивкою із куниці, лисиці, видри, соболя з високим камковим або суконним верхом.

У західних областях України у міщан була найбільш поширена сива шапка із сірих кримських смушків, висока, з сукняним або камковим верхом, плоским або з фалдами. Зверху денця шапки нашивали невеликий гудзик, обтягнутий тканиною — «таляр» (4—5 см в діаметрі).

Серед головних уборів міщан західних областей України побутувала шапка-кануза з клапанами із лисячого хутра, які в холод опускали, закриваючи вуха 86.

Львівські міщани носили високі шапки з квадратним верхом, облямовані внизу таким же хутром (№ 1623). Дуже розповсюдженими у міщан були також «шапки на завісах» — з розрізом, стягнутим червоними стрічками. Крім згаданих, носили й високі циліндричні чорні або сині шапки з невеликим розрізом ззаду чи збоку. Верх шапки і високу тулію робили із червоного або синього сукна. Сукняну тулію облямовували такою ж високою смугою овечого хутра.

Джерела вказують на існування у XIX ст. в Східній Галичині і Волині збіднілої «шляхти загородової, ходачкової». І. Я. Франко відзначав, що «шляхта, прозвана у нас «шляхтою ходачковою»,— це народ український, руський, принаймні, по мові. Декуди шляхта не різниться від «простого люду» й одежею, але деінде знов, особливо в багатих селах, старається… вирізнитися» 86.

Одним із елементів, яким відрізнялись головні убори шляхти,— це колір смушка. Шляхтичі, як і заможні селяни, носили головні убори із сірого «сивого смушка» 87.

Вивчення чоловічих головних уборів ускладнюється тим, що інколи однотипні головні убори мали різні назви. Шапку із овечої шкіри чи із смушків на півдні називали так само, як повстяну на півночі. Так, по всій Київщині «йоломом» називали циліндричну смушеву шапку, а в Каневському районі майже таку ж шапку називали «магеркою». Одну і ту ж суконну шапку називали по-різному: «ковпак» — у селі

88 //означений Б. С. Одежда малороссов.— С. 189.