На Україні носили очіпки двох видів: м’які та тверді. Ще в 60-х роках XX ст. на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині зберігались в пам’яті людей назви для головних уборів з

131, 132

167 Пралипкп Я. Класифікація народних головних уборів. — С. 32.

168 ГМ.Э.— Фонд одягу.— JVfo 625. (Експонат придбано в 1904 р.)

169 ІІрилипко Я. Класифікація народних головних уборів.— С. 33.

170 ПКМ.— Фонд тканин.— ТК/13744: Фототека.

№ 1/10191.

171 Солоницький колгоспний краєзнавчий музей К озел ыци н с ького району Полтавської області.— Фонди.— .No 52.

м’яких тканин — «чушка», а з твердих матеріалів — «очі-пок». Носили їх колись і окремо, і один поверх одного. Під «чушку» збиралось і ховалось волосся, а твердий очіпок був теплою і часто багато оздобленою шапкою складної конструкції І6‘. М’які збірники («чушка», «зборник») 168 у залежності від конструкції і способу стягування поділялись на такі типи: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням; з пришивкою-стьожкою і зав’язками; з пришив-кою-стьожкою і застібками |69.

М’які збірники шили переважно з полотна, ситцю, сатину, байки. Для цього кроїли смужку тканини шириною 8— 10 см, довжина її відповідала розмірові голови. Смужку пришивали до круглого денця і ззаду, на потилиці стягували тороками і зав’язували |7°, або застібали на гудзик чи гачок. Околиш робили різної висоти. В деяких місцевостях це могла бути вузька обшивка (1 см). Верх (наголовок) іноді декорували складочками, мереживом 171. У Рівненській області (село Вільбівне Острозького району) пам’ятають давній, простий і раціональний спосіб крою. На тканину ста-

вили полумисок, обрізали її довкола нього і пришивали обшивку 1 ".

Крім згаданої форми на Україні, зокрема на Лемківщині, носили м’які збірники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. їх прикрашали спереду дрібними складочками і мереживом |73. Така форма збірників найчастіше побутувала у районах безпосередніх контактів українського населення з поляками та словаками.

133, 134

172 Архів ІН АН України. Ф. 1.

Оп. 2.— Од. зб. 259.— Зоні. 2.— С. 85.

173 ІН АН України. Фонд одягу. —

ЕП/22580.

174 Музей історії села Святилівка (Глобинський район Полтавської області).

175 Кіровоградський обласний музей.— Фонд ОДЯГУ .

Т/20-264.

176 ГМЭ. Фонд одягу. JMo 875-65. (Експонат придбано у Глухівському повіті Чернігівської області на початку XX ст.)

М’які збірники в Черкаській, Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській областях в XIX ст. називали по-різному: «зборник» (Черкаська область); «збірник» (Полтавська174); «чушка» (Київська, Чернігівська); «капор» (Дніпропетровська, Кіровоградська |75); «каптурчик» (Вінницька); «ковпак» |76, «чепець» (Волинська, Рівненська, Тернопільська області).

В західних областях України крім шитих очіпків побутували й в’язані з білої або кольорової льняної чи конопляної нитки. їх в’язали у вигляді сітки «плетінки» технікою сітчатого плетіння — «брання» на пристрої у вигляді прямокутної рами «кроснах». У верхній і нижній частинах рами прив’язували но горизонталі два шнури, на які натягували основу. Сам процес плетіння полягав у черговості переплетення ниток верхнього шару нитками нижнього. Переплітаючи пальцями правої та лівої руки всі нитки, майстриня прибивала утворений рядок дерев’яним пристроєм — «мечиком» і закріплювала паличкою. Щоб взірець був ідентичний на кінцях, «брання» проводили одночасно у верхній

177 Здоровега Н. /. Плетіння чи брання.— С. 68—69; Сидорович С. Й. Художня тканина західних областей УРСР,— К., 1979,—

С. 38 -39; Музей народної архітектури та побуту України. Фонд одягу.—

№ 0*1366 (далі:

МАП України).

178 ІН АН України.— Фонд одягу. -ЕП/22655 (Тернопільська область); ЕП/22661 (Івано*Франківська область); ЕП/22669 (Волинська область); ЕП/22652

(Львівська область).

179 Здоровега Н. /. Плетіння чи брання.— С. 68.

180 Moszyriski К. Kultura ludowa slowian.— S. 316.

181 IH AH України,—

Фонд одягу.-

ЕП/22672;

ЕП/0-2602.

182 Там же,— ЕП/22662,

ЕП/25923.

183 Kopernicki І.

О goralarh ruskich w Galicji. — S. 20.

184 IH AH України,— Фонд одягу.— ЕП/7І376.

185 ЗМНАП.—

Фонд тканин.— T/VII-3767.

186 Там же.—

Т/УП-3869.

та нижній частині рами, так що тканина добавлялась вгорі та внизу. Закінчувалась робота посередині рами. В результаті отримували ажурну сітку з орнаментом, з якої виготовляли очіпок або його верх (наголовок) |77. Орнамент розміщували або горизонтально, або вертикально (ромби, смерічки, кривульки, бараняче серце, жаб’ячі очі, бодачки, зірки, пшеничка). Колекція таких очіпків зберігається у Музеї IH АН України |78. Техніка «брання» очіпків сьогодні вже забута. Проте з літературних джерел відомо |79, що подібна техніка плетіння існувала в Єгипті ще у другому тисячолітті до нашої ери. Археологічні матеріали засвідчують існування виробів, виконаних такою ж технікою, але значно пізнішого часу, на території майже всіх країн Європи. Відома вона була і народам Кавказу І8°.

Деякі очіпки виготовляли повністю із ажурної плетінки, обшиваючи її довкола вузькою обшивкою (0,7 см). На потиличній частині очіпок морщили і пришивали зав’язки ш. В деяких місцевостях західного Поділля ажурне денце обшивали широкою (7 —10 см) смугою з білого полотна 182. В західних селах Бойківщини червоний очіпок з ажурним зеленим денцем стягували на потилиці вовняним шнурком, який потім обвивали навколо голови, а його кінці опускали на спину. Кінці шнурка закінчувались двома кутасами з червоної, зеленої, жовтої вовняних ниток. Інколи до кутасика прив’язували обручку |83.

У Турківському районі Бойківщини м’які очіпки мали форму червоної шапочки з ажурним денцем. Якщо шапочку перевернути ажурним денцем догори, то водо мала вигляд усіченого конуса. Від ажурної сітки на спину опускали широку червону одну або дві стрічки («партиці»), з’єднані внизу горизонтальною перемичкою 184. Пришивання стрічок до очіпків є поєднанням дівочих оберегів — стрічки, начільної пов’язки із жіночим елементом головного убору — платом, в даному випадку перетвореним в шаночку-очіпок, функція якого полягає в закриванні волосся.