В круглих очіпках в основі конструкції залишався більш чи менш високий околиш — напотиличник і наголовок — вершок. Напотиличник ззаду не зшивали, до нього пришива-

200 Степовой //. Малорусская народная одежда: Козелецкий уезд.—

С. 449.

201 ГМЭ.—Фонд одягу.— № 2031.

202 пкм.—-

Фототека.—

No 1.17175.

203 Там же.- Фонд тканин.— ТК/5666; ХІМ.— Фонд тканин.— ТК/2577.

20< пкм.—

Фототека.—

№ 1/1315; ХІМ.

Фонд тканин.— ТК/2547.

205 пкм,—

Фототека.—

М> 1295; МЛИ УРСР.— Фонд одягу.— Е/ЗГ2.

2()(> Милорадович В. Житье-бытье лубенского крестьянина.

С. 171.

207 Матейко К. /. Український народний одяг.—

С. 128.

208 ІМФЕ.— Рукописний відділ.—

Ф. 39.— Он. 2.—

Од. зб. 66.

209 Маковский С. К. Народное искусство Подкарпатской Руси.— С. 38.

210 Архів Ш АН України.— Ф. 1.—

On. 2.— Од. зб. 259.— Зош. 2.— С. 63.

211 XIM— Фонд тканин.— ТК/3706.

ли «поворозки» 200. У залежності від локальних особливостей, твердий очіпок з околишем мав циліндричну форму з плоским дном (Новгород-Сіверський район) 201 інколи злегка заокруглену (Полтавська і Київська області) 202. Іноді наголовок робили у складочки—«стібували» (Харківська, Полтавська області) 203. Іноді верх очіпка розширювали 204 (Полтавська область). Побутували очіпки видовжені, еліпсоподібні із випуклим наголовком (Полтавська, Чернігівська області 205). Гребенеподібні очіпки носили на Слобожанщині, Полтавщині, на Полтавщині (Лубешцина) — однорогі, круглі, конусоподібні з виступом над чолом. На південь від Лубен в очіпках біля вух робили вирізи, і такий очіпок називався «очіпок з вушками» 206.

Носили на Полтавщині очіпки з двома гребенями, називаючи їх «з двома кибалками». Наголовок такого очіпка був поділений по горизонталі посередині на дві частини складкою — «перекладом»; одна частина очіпка виступала над чолом, друга — над потилицею. Така форма очіпка характерна для північно-східної частини Полтавщини. Загалом же сідлоподібні очіпки з двома гребенями відомі лише в східних областях України, переважно на Слобожанщині, тобто по сусідству з дворогим кокошником південноросійського населення 21,7. На Полтавщині і Київщині носили очіпки з двома ріжками спереду 208.

Літературні джерела свідчать, що старосвітські рогаті очіпки на початку XIX ст. побутували в південно-західній Бойківщині в долині ріки Тур’я. їх робили розширеними доверху, волосся вкладали під очіпком на дерев’яній підкладці, яка мала вигнуті кінці, на яких тримались кути — «роги» очіпка. В середині XIX ст. замість цих дерев’яних підставок носили дерев’яні або рогові гребінці. На потилиці до очіпка чіпляли складені вдвоє обрізки стрічок—«пантли-ки», які звисали на плечі. Очіпок вишивали червоними,

• • 209

зеленими і синіми нитками .

У Тетіївському районі на Київщині побутували тверді очіпки — «каптури» з чотирма ріжками. їх робили з картону, обтягнутого білим полотном з поліхромною вишивкою і поєднували з наміткою. Під хустку одягали очіпок лише з двома ріжками 21°.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. очіпки вже виходили з ужитку. Золототкану тканину замінили строкатим коленкором, який імітував давні тканини. Золототканих очіпків майже не виготовляли. Жінки 1902—1905 рр. народження пам’ятають, що очіпок «був у мами, у нас уже не було». У західних областях України очіпки побутували ще в 30-х роках XX ст., а в деяких етнографічних регіонах (Полісся, Карпати) — навіть у середині XX ст. Як реліктовий цей головний убір зберігся по всій території України іще в 60-х роках 21‘. Очіпок ще й сьогодні зберігають старші жінки на Поліссі, в Карпатах.

8,2 Sokulski it. I’owial Sokalski. S. iv.r>

Платові та рушникові головні убори

Хустки. На одягнуті на голову кибалку і очіпок зав’язували зверху головний убір, який в XIX — на початку XX ст. на Україні мав загальні назви — «хустка», «платок». Хустки — загальнопоширений для всіх українських земель головний убір у формі прямокутника або квадрата, що ви

готовлявся з різних матеріалів, мав різні розміри, локальні відмінності у способах ношення, оздоблення.

Давні хустки — полотняні та вовняні виготовлялись у домашніх умовах, згодом їх витіснили хустки фабричного виробництва. Активніше цей процес відбувався у районах, ближче прилягаючих до міст з ярмарками, крамницями, повільніше — у віддалених від промислових центрів.

Полотняні хустки крім загальних назв мали місцеві: «старовіцька хустка» (Полісся), «обрус», «убрус», «плат», «рантух» (західні області України), «пінка», «півка» (Лем-ківщина), «завійка» (Лемківіцина, Буковина), «рубець» (Покуття), «ширинка» (західні райони Східної Галичини), «пелена», «околиста», «рубова хустка» (західне Полісся, зокрема Рівненська область).

Хустки з білої бавовняної тканини теж називали по-різному: «довга хустка» (Лемківщина), «тифтикова», «упоясо-ва», «промігка», «тибеткова» (західні райони Східної Га личини), «бавниця» (півнійно-західні райони Східної Галичини).

Куповані вовняні хустки в західних областях України називали — «тернова», «шалянова», «салісуха», «бродсь-ка»; зокрема на Лемківщині— «хустя», «хуща», «шмата»; на Гуцулмцині «фустка», «фустина»; на Покутті «багрова хустка»; в північно-західних районах Східної Галичини «мацьок» 2|2; в деяких районах Поділля

12!)

213 Степовой II. Малорусская народная одежда: Нежинский уезд.— С. 238.

214 ХІМ. Фонд тканин. — ТК/3781.

«турпан»; на Чернігівщині — «прохорівські бордусові», «карасирові» 2| ! хустки.

Вовняні домоткані хустки називали «опинанка» (західні райони Українського Полісся), «опиначка (центральні області України, зокрема Кіровоградська), «кирух» (західне Полісся), «черкасові сірі» (центральні області України).

Як правило, назви хусток відбивали матеріал, з якого вони виготовлені, місце, де їх виготовляли («брідські», «по-чаївські, «данилівські»), спосіб виготовлення («мальованка»). Як уже зазначалося, хустки носили всюди в Україні. Влітку полотняні або куповані ситцеві (набивні, вишиті, мережані), взимку — вовняні домоткані або фабричні.

В будень жінки запинали домоткані хустки або куповані — дешеві бавовняні. В холодну пору року — вовняні, домашнього виготовлення або куповані.