вання довкола голови, між складками викладали смуги на-перу або бересту, щоб передня частина хустки трималась прямо. Хустка, зав’язана таким чином, мала вигляд усіченого конуса, інколи досить високого (Чернігівщина), циліндра (Полтавщина, Київщина), низького циліндра тоді кінці хустки зав’язували спереду у вигляді великого банта (західна Волинь), або низького циліндра — коли кінці хустки опускали на спину (західна частина Київщини). В південних районах Поділля хустку зав’язували у вигляді великої чорної чалми — «турпан» 226.

У значній мірі пов’язування хустки залежало від форми очіпка. На Полтавщині біля Лубен пов’язування голови хусткою поверх розширеного вгорі очіпка виглядало об’ємним. Хустка, шА’язана на круглий очіпок (Миргородський район) створювала круглу форму усього головного убору.

Іноді локальну специфіку становили навіть незначні зміни в пов’язуванні голови хусткою. Так, в одних випадках хусткою закривали очіпок (Ніжинський район), в інших не закривали (Козелецький район) 227, а обводили хусткою довкола очіпка, опускаючи довгі її кінці на спину.

На Волині (Володимир-Волинський, Луцький райони) ситцевою кольоровою хусткою фабричного виготовлення

150, 151

228 ГМЭ,— Фонд одягу.— JMo 2148-40; 2148-41.

229 Маслова Г. С.

И сторико-культурные связи русских и украинцев по данным народной одежды // СЭ.— 1954.— № 2.

С. 47—48.

230 Украинский народ в его прошлом и настоящем.— С. 555.

обв’язували очіпок з твердим околишем. Хустку перегинали по діагоналі, а тоді ще кілька разів і зав’язували на вузлик два кінці спереду. Два інші кінці лежали поверх ажурного верха очіпка. До всіх чотирьох кутів хустки пришивали червоні або сині кутаси. Цей головний убір називався «кимбалка» .

На Лемківщині, в тих гірських районах, де носили білі з купованої тканини хустки-«фацелики», їх складали не по діагоналі, а накривали нею по всій довжині голову і спину. Двома вужчими кінцями зав’язували на потилиці. Кінці збирали у складки, і вони виступали з обох боків голови. Над чолом з хустки робили виступ— «чубок». «Фацелик» притримували на плечах довгою смугою, яку називали «плахтинкою», «обрусом». Кінці плахтинки спадали з плечей на руки (вище ліктя) і зав’язувались ззаду. Інколи жінки обв’язували себе такою «плахтинкою» на стегнах. Кінці «плахтинки» звисали на поясний одяг.

Намітка. У XIX ст. намітка була відома на більшості території України, а також Білорусії, у росіянок Брянської та Смоленської губерній 229. Намітка побутувала у західних слов’ян, зокрема в Польщі, де заміжніх жінок у такому головному уборі називали білоголовими 23°.

231 Архів ІН ЛН України.— Архів відділу

етнографії. — Одяг.— Табл. 1.

232 Moszytiski К.

К пі I lira lialowa

siowian. Cz. 1.—

S. 406.

233 Труды Общества исследователей Волыни.— Житомир, 1914. Т. 12. —

С. 196.

234 IH АН України. Фонд одягу.—

ЕП/21600.

Крім відомих з попередніх XVII XVIII ст. назв— «намітка», «серпанок», в кінці XIX — на початку XX ст. побутували й інші: «намітець» (Волинське Полісся), «пере-мітка» (східна частина Закарпаття, західна Буковина, Гу цульщина, південна частина Західного Поділля), «рушник», «ручник» (Буковина), «рантух» (Буковина, західні райони Східної Галичини) 231, знову ж таки «серпанок» (західне Полісся).

У східних областях України найпоширенішими були назви «намітка», «серпанок», а також «зав’язка» (чернігівське Полісся) 232.

У весільних піснях зустрічається термін «завивало». Коли з нареченої знімали вінок і одягали намітку («завивали молодицю»), то співали: «Чи, бачила, ти, дівко, іцо тобі мати несе — біле покривалечко, а вічне завивалечко» 233 (Жито мирська область).

У XIX ст. в домашніх умовах простим тканням на двох ремізках із найкращих сортів льону ткали прозорі, як марля

• 234

намітки

У XIX — на початку XX ст. прозорі намітки із шовку-сирцю — зеленуватого або сизуватого кольорів уже не виготовляли. Такі намітки, отримані у спадок від своїх бабусь, старші жінки доношували в Київському та Каневському

153, 154

235 Там же. ЕП/21618.

повітах 235. На початку XX ст. майже на всій території України вже не ткали і прозорих білих наміток. Виняток становлять ткацькі осередки Рівненської області, зокрема село Крупове Дубровицького району, де виготовляють прозоре серпанкове полотно ще й у наші дні. В західноукраїнських областях навіть у повоєнні роки намітки ткали з таких ниток і таким способом, як звичайне полотно.

В кінці XIX — на початку XX ст. намітки ще залишались у побуті селянок Полісся, Буковини. Західного По ділля.

Як і в попередні століття, намітка мала форму довгого рушника, орнаментованого червоними смужками на вузьких кінігях, виконаних технікою перевірного ткання або вишивкою. Прасували намітку кам’яною або скляною кулею «галом». Для цього дві жінки тримали намітку за кути і котили по ній кулю. Крім гала, застосовували «качалку», «рубель», а згодом металеву праску.

В XIX ст. намітка була обов’язковим і улюбленим компонентом жіночого вбрання. Це виявлялося не тільки в старанності і майстерності її виготовлення, а й у способі ношення. Намітку не носили як самостійний головний убір, а поєднували з кибалкою, очіпком, хусткою. Усе це разом становило надзвичайно складне вбрання для голови. Під

155, 156

236 Черлштейн А. Волынское Полесье.— С. 76.

237 ІН АН України. Фонд одягу.— ЕП/22629.

намітку на м’який очіпок клали кибалку («лубок»), на яку намотували намітку, закладаючи один її кінець під підборіддя, а другий вільно опускали на плечі. Майже в кожному селі кибалка мала характерну форму. В одних селах була високою і мала вигляд шапки, в інших — низькою, круглою, накритою зверху білою ажурною сіткою 2!С.

У Західному Поділлі під перемітку підкладали валки у формі обруча, обшитого зверху білим полотном. Тильна частина валочка була меншого діаметра, до неї приєднували трапецієвидну подушку з грубої тканини, з пришитими з двох боків смужками полотна 2,17.