Розчісування волосся молодому побутувало в кінці XIX — на початку XX ст. і в білорусів, і в росіян 63.

Іншим варіантом побутування давнього обряду, пов’язаного з волоссям, є підтинання коси нареченій після шлюбу. Обряд підрізання коси нареченій має також локальні різновиди. На Гуцульщині косу втинали топірцем 64. На Волинському Поліссі (Ратнівський район) підрізали косу ножицями трохи нижче вуха. Робили це молодий або свекруха, інколи старша сваха, але завжди починав виконувати обряд молодий 85. На Західному Поділлі (Бучацький, Монастириський райони) старші жінки пам’ятають, що косу відрізали молодій ще у 30-х роках XX ст. В деяких місцевостях Полісся (село Ветли Любешівського району) на початку XX ст. вже імітували відрізання коси: молодий брав ножиці і лише робив ними надріз 67. На Київщині цей обряд мав назву «тріпати коси». Староста з ножем і палицею нахилявся через стіл до молодої, дружка клала косу молодої на палицю, а староста цокав ножем тричі по косі, це означало, «що відтепер вона не дівка» 68. Обрядовий весільний постриг відомий у білорусів і південних слов’ян 69. Д. К. Зеленій відносить цей звичай до часів умикання жінок 70. Втяте волосся означало, що жінку не можна викрадати, оскільки вона була вже умовно позначена.

Обряд розплітання і втинання коси нареченій означав у всіх східних слов’ян остаточний перехід жінки в новий стан, вона ставала залежною від чоловіка. Цікавий такий факт у білорусів навіть у другій половині XIX ст. зберігався звичай підстригати на весіллі волосся нареченому. На основі порівняльного матеріалу російські вчені Н. М. Нікольський та Г. С. Маслова дійшли висновку, що підстригання волосся нареченому своїм корінням сягає часів первіснообщинної давності і пов’язане з одним із складових елементів церемонії посвячення юнака в ряд дорослих чоловіків: «Подстры-гайся Янечка, з робяцкага стану да у мужскую славу» 71.

В XIX ст. розплітання волосся крім весільного було поширене і в інших обрядах. Так, на Поліссі існувало повір’я, за яким розпочинати м’яття льону чи конопель належало дівчатам із розплетеним волоссям, щоб волокно було м’яким і шовковим 72.

Традиція розплітання волосся побутувала і в похоронних обрядах. На Чернігівщині ‘Житомирщині 4 подруги по-

Минск, 1956.—

С. 115; Маслова Г. С. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях…— С. 49.

72 Сержпутоускі Н. К. Прьімхі і забобоны полешукоу.— Мінск, 1939.— С. 63.

73 III ишацкий-Ильич А. Местечко Олешевка Козелецкого уезда Черниговской губернии.— С. 189.

74 Червяк К. Г. Похоронні звичаї

і культ покійників з точки зору

весільного ритуалу // Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. 1927.—

Ч. 7.— С. 115.

мерлої перед тим, як увійти в хату одягати покійницю, розплітали собі косу. Дівчата повинні були розплітати косу і тоді, коли помер батько або хтось із близьких родичів. На Поліссі на похоронах батька дівчата «розпускали» волосся j по спині і перев’язували його на потилиці стрічкою. В XX ст. у східному Поліссі, а раніше очевидно по всій Україні побутував звичай, за яким дівчата з розпущеним волоссям проводили до могили иодругу-покійницю 5. На знак жалоби жінки розпускали волосся на Поділлі 76.

У вказаних обрядах очевидне співпадання елементів весільного і похоронного обрядів.

75 Ш ишацкий-Ильич А. Местечко Олешевка Козелецкого уезда Черниговской губернии.— С. 189.

76 Матейко К. I. Головні убори українських селян до початку XX ст.— С. 47.

77 Головацький И. Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі.—

С. 80.

78 Зеленин Д. К. Женские головные уборы восточных (русских) славян.— С. 311, 312.

79 Маковский С. К. Народное искусство Подкарпатской Руси.— С. 33.

80 Никифоров-ский //. Я. Очерки простонародного житья-бытья в Витебской Белоруссии.— Витебск, 1895.—

С. 120.

Вінок як головний убір, символ і оберег

Вінок займав особливе місце серед головних уборів. В XIX — на початку XX ст. вінок носили вже як святковий головний убір. І лише в деяких місцевостях Гуцульщини. понад Чорною Тисою зокрема, Я. Головацький зафіксував у 1839 р.: дівчата «ходять у віночку щоденно, тим часом як в інших місцевостях надівають вінки на весілля» 77.

Вінок ніколи не виконував ні захисної, ні практичної функцій. Це єдиний головний убір, який з давніх часів був винятково знаком і мав апотропейне значення. Термін «вінок» — збірне поняття. В Україні майже в кожному етнографічному районі вінок мав іншу назву. Крім загальнослов’янських, які збереглись в XIX — на початку XX ст. у термінології слов’ян («вєнок», «вянок», «вінок», «перев’язка», «чільце»), в українців побутували локальні назви: «лубок», «коробуля» (Поділля); «теремок» (Чернігівщина, Козелецький район); «канілюшина», «кодина», «фес» (Буковина); «корона перта» (Закарпаття, Міжгірський район); «цвіток, «квітка» (Середнє Подніпров’я); «косиці», «плетінє» (Гуцульщина, Покуття). В деяких місцевостях України, як відзначав Д. К. Зеленій, назва вінка співпадала з назвою жіночого головного убору: «кичка» (Уманщина), «гибалка» (Переяславщина) .