Вінки, в яких запрошували на весілля, віддавали маленьким дівчаткам, а ті, в яких вінчались, зберігали 200. На Полтавщині у випадках, коли віддавали заміж або женили останню дитину, вінок одягали на голову батькові, а як не було батька — матері. Надіваючи вінок, промовляли до молодих: «Щоб на вас діждали надівать так, як за вами надівають на нас» 201. На Закарпатті перед тим як помічник дружби приносив вінок нареченій, староста клав вінок по черзі на капелюхи нареченого, дружби, який ніс цей вінок нареченій 202.

В селі Космач Івано-Франківської області ще й тепер молодий знімає з себе головний убір і кладе на голову першій дружці, а вона кладе на голову другій дружці.

На Волинському Поліссі теж прослідковуються функції контактної магії у діях учасників весілля: після вінчання наречених дружба одягав вінок собі на голову, потім знімав і ховав для своєї майбутньої нареченої 203. На Дніпропетровщині рудименти контактної магії виявлялись в інших обрядових діях, пов’язаних з вінком. Там дружки перетанцьовували з боярами вінок молодої. Кожна дружка одягала собі вінок, а перетанцювавши з боярином, передавала

204 Там же.— Од. зб. 259.— Зош. 2.— С. 152.

205 Весілля.—

Кн. 2,— С. 51.

206 Весілля.—

Кн. 1,— С. 65.

вінок іншій дружці. ІІотім розривали вінок на окремі гілочки, розбирали кожна собі і, співаючи, залишали весілля.

Практично всюди в Україні знятий з голови нареченої вінок одягали на голову дівчатам. У тих же місцевостях, де вінок не перетанцьовували, дружкам віддавали стрічки. Мета таких дій — одна й та сама. За допомогою магічних предметів — вінка, стрічки — швидше вийти заміж.

Після того, як з нареченої зняли вінок, волосся їй уже не заплітали. Хоча в окремих місцевостях (Східна Галичина, Буковина) жінки заплітали коси, але ретельно ховали їх під головним убором. У деяких регіонах заплітання коси супроводжувалось своєрідним ритуалом. Так, у селі Черня-тин Івано-Франківської області після того, як з нареченої зняли вінок, брат заплітав їй косу «у вербу». Він брав лико верби і вилітав його в косу як стрічку. Це означало, що дівчина не буде більше вплітати в косу стрічки і унлітки, «бо вже жінка» 204.

У деяких селах Українського Полісся весільні головні убори були поєднані з обрядом очищення. Зокрема, у Волинській області під час того, як наречену одягали у ні помок з різнокольоровими стрічками або вельон, сват брав відро з водою, виносив на двір і виливав на стріху 205. Як свідчить Г. Боплан, вінки накладали не тільки на голови молодих і дружок, а й одягали на руки весільним гостям 206.

207 Архів ІН АН України. — Ф. 1.— On. 2,— Од. зб. 259. •Чопі. 2.— С. 154.

208 Там же.— С. 156.

209 Там же,- С. 112.

Як бачимо, поступове нарощування атрибутів-симво-лів — начільна пов’язка, квіти, вінок, стрічка — привело до того, що в XIX ст. розвинувся надзвичайно складний комплекс весільного головного убору нареченої. А вже на початку XX ст. в Україні побутували найрізноманітніші традиційні весільні головні убори, які розрізнялись за формою, матеріалом, способом ношення, назвами. Багато різновидів весільних головних уборів зафіксовано на території Карпатського регіону, виділяються самобутністю весільні головні убори наречених Гуцульщини, Бойківщини, Покуття, Буковини, південних районів Західного Поділля. На етнографічній межі Покуття з Поділлям переважають вінки з барвінку, виготовлені методом щільного накладання листочка на листочок (принцип риб’ячої луски). В південних районах Західного Поділля барвінковий вінок був значно масивнішим і більшим у діаметрі.

На Західному Поділлі характерну рису вінків становлять атрибути-обереги у вигляді вовняних або пухових кульок, під які відкладали часник. На Буковині вінки відрізняються висотою (там вони найвищі) і великою кількістю прикрас із бісеру, високим султаном із ковили. На Гуцульщині і Покутті специфіка весільного головного убору полягає в поєднанні його з червоною пряжею і вовняними уплітками. В центральних і південних областях України переважали вінки з парафінових крапель і кольорових або білих квітів, прикріплених до обручика.

При всій різноманітності локальних варіантів у виборі форми, матеріалів, способів ношення вінки наречених мають спільну рису — функцію, сталий показник, який залишається незмінним у всіх весільних головних уборах. Вінок завжди виступав символічним знаком і оберегом. Знакова функція вінка в силі ще й сьогодні, і на сучасному весіллі наречена здебільшого має на голові вінок.

Атрибути і символи головного убору нареченого

Експедиційні матеріали дають підставу стверджувати, що наречений, як і наречена, ідучи запрошувати на весілля, позначав свій головний убір відповідним атрибутом, знаком. У Чернівецькій області, запрошуючи на весілля, наречений одягав святковий солом’яний капелюх, тулію якого обводили довкола стрічкою — «герданом», збоку чіпляли перо і ковилу — «шовкову траву» 207, або павлине перо і квітку ш. Шапка нареченого, як правило, була якось позначена, що відрізняло її від шапок інших дійових осіб весільного обряду — дружби, маршалка. У східних районах Галичини (Яворівщина) наречений чіпляв до капелюха або шаіжи з обох боків квітку, а дружба — тільки з одного боку 209.

210 ‘Гам же.— С. 121. 2" Там же,— С. 144.

212 Там же.— С. 140.

213 Весілля.—

Кн. 2,— С. 171.

214 Весілля.—

Кн. 1,— С. 69.

215 Архів ІН АН України.— Ф. 1.—

Оп. 2,— Од. зб. 259.-Зош. 2.— С. 45.

216 Весілля.—

Кн. 2,— С. 350.

217 Архів ІН АН України.— Ф. І.—

Оп. 2.— Од. зб. 259.— Зош. 2.— С. 148.

218 Там же.— С. 92.

219 Там же,— С. 138.

220 Чубинский II. П. Труды…— Т. 4.—

С. 639.

В північно-західних районах Східної Галичини молодому чіпляли до шапки білу стрічку і квітку, а дружбам — кольорові квіти — «букетики» 2|0. На Зхідному Поділлі (село Переволока, Бучацький район) головний убір нареченого відрізнявся букетиком і віночком, а дружби — лише букетиком 21‘. На Лемківщині (село Святкова Велика, тепер Польща), де населення мало безпосередні культурні контакти із словаками, наречений одягав капелюх із загнутими догори крисами, наповненими квітками. Тулію капелюха прикрашала червона стрічка і шовковистий пучок трави — «трус», з лівого боку барвінковий букетик. У дружби

був такий самий капелюх, але до нього не чіпляли шовко-

.. 212 вистої трави .

На початку XX ст. у Східній Галичині відзначали весільні головні убори не тільки нареченого і дружби, а взагалі усіх присутніх на весіллі парубків. їм чіпляли до шапки з лівого боку довгу зелену гілочку барвінку 2|3. В інших місцевостях України шапки відзначали червоною стрічкою у формі квітки боярам, старостам і скрипалям 2". На Черкащині (с. Стеблів, Корсунь-Шевченківський район) значку-вали головні убори сватів. їм до шапки чіпляли овес і калину — символ благополуччя і невинності нареченої2|5. У Волинській області (село Крупа, Луцький район) ще в кінці 60-х років XX ст. вирізняло головний убір, солом’яний капелюх, весільного маршалка атрибутом-символом, а саме гусячою пір’їною 2|в.

В Україні, як правило, шапку нареченого позначали стрічкою, бантом, букетом, квітами, вінком. Найбільш характерною відзнакою шапки жениха була квітка. У Карпатах до квітки додавали пір’я павича і півня 2|7, верховинці до крисані нареченого чіпляли перо і дзеркальце. На Волині (село Курозвани Гоїцанського району) шапку нареченого зиакували з одного боку квіткою, а з другого — двома колосками жита 2|8.