На Поділлі, коли молоді приходили повінчані до воріт батьківського дому, мати нареченого подавала їм один кінець білої хустки, вводила в хату і обводила тричі навколо стола. Можливо, тут наявні рудименти давніх язичницьких очищувальних обрядів, пов’язаних з вогнем.

Головні убори хустка та очіпок — виступали в ряді випадків відповідними символічними знаками. Так, вдова, що бажала одружитись, одягала як знак червоний очіпок — і в будень, і в свято зм.

На Київщині (Бориспільський район) в понеділок біля хати молодого на високому дереві вивішували «маяка» — червону хустку, що символізувала цнотливість нареченої31’. На Гуцульщині у подібних випадках до даху кріпили жердину з червоною хусткою 3|6.

Хустка широко використовувалась майже в усіх весільних обрядах. На гуцульському весіллі (Косівський район) хустку як знак-символ чіпляли до одягу на груди нареченому, що вирізняло його серед парубків. Цю хустку пізніше молодий пов’язував на голову нареченій 31‘.

Хустка іноді означала лист до нареченого 3|8. Хустками, як і рушниками, при сватанні перев’язували вище ліктя руки сватів 3|9. Хустки як символ достатку дарували на весіллі, ними скріплювали руки молодим, «щоб шлюб був міцним». Хустка виконувала функцію «єднання молодих» у весільному обряді всіх східних слов’ян 32°.

Намітка теж була обов’язковим атрибутом весільних обрядів — покривання молодої, єднання молодих, її теж дарували на весілля. За народним повір’ям, намітка виконувала ще й функцію оберегу. В західних районах Полісся під час грози, «коли гриміло, хутчій намотували намітку, щоб грім не забив» 321. Таке ж повір’я, але пов’язане з хустиною, етнографи зафіксували на Закарпатті: «Якщо жінка без

о •• • 422

хустки вийде на вулицю, то в неї влучить грім» .

Можна припустити, що намітку наділяли силою оберегу тому, що на ній виткані язичницькі символи, які нам зараз важко розшифрувати, і які ми сприймаємо як орнамент, як декоративний елемент. Адже на Гуцульщині ще й сьогодні скажуть: «неремітка пописана», замість звичного — вишита. Термін «писати» гуцули застосовують щодо розпису яєць, які вони розмальовують спеціальним інструментом —

323 Шишацкий-Ильич А. Местечко Олешевка Козелецкого уезда Черниговской губернии.— С. 189.

324 Волынские Епархиальные ведомости.—

1898.— JMo 30.—

С. 1035.

325 Шухевич В. Гуцулыцина.—

Т. 5.— С. 242.

326 Матейко К. /. Головні убори українських селян до початку XX ст.— С. 47.

327 Волынские Епархиальные ведомости.— 1898.

JMo 30.— С. 1035.

32н ЦДА України.—

Ф. 2205.— Од. зб.— 25.— С. 30.

329 Свидницький А. Великдень у подолян.— С. 497.

330 Маковский С. К. Народное искусство Подкарнатской Руси.— С. 37.

331 ІМФЕ,—Відділ рукописів.— Ф. 43.— Од. зб. 5.— С. 166.

332 Чубинський П. П. Труды…— Т. 7.—

С. 702.

333 Архів ІН АН України.— Ф. 1.—

Он. 2.— Од. зб. 251а.— С. 30.

«писальцем», а також що до нанесення—«писання» — орнаменту на горщиках.

Немаловажна роль головних уборів і в поховальних обрядах. В XIX — на початку XX ст. в Україні похорони повсюди здійснювалися за церковно-християнським обрядом, який, однак, містив у собі нашарування язичницької обрядовості. За народним повір’ям, людина продовжувала жити у потойбічному світі і тому її відповідно споряджали. Цікаво, іцо одні і ті ж головні убори, але з різним функціональним навантаженням застосовувались у весільній і поховальній обрядовості. Як уже відзначалось, в певні історичні періоди слов’янські дівчата ходили з розпущеним волоссям. В XIX — на початку XX ст. розплетене волосся побутувало не лише у весільних, а й у поховальних обрядах. Але тут воно було знаком трауру.

В XIX ст. цей звичай зафіксували етнографи на Поліссі 323, Волині 324, Галичині 326, Поділлі 326. В деяких місцевостях України на знак трауру дівчата перев’язували розпущене волосся на потилиці стрічками: в західному і центральному Поліссі — білою, у волинському Поліссі — білою і чорною !27. Можливо, прикріплена до волосся стрічка в давніші часи була оберегом від померлого, «щоб з собою не забрав». Крім оберегової функції стрічка в поховальному обряді — це відповідний атрибут-символ. В XIX ст. по цьому знаку на похоронах розпізнавали (як і на весіллі), чи померла дівчина мала батьків.

У деяких місцевостях Східного Поділля, зокрема в Ізяславському районі, дівчина відзначала траур по родичеві, пов’язавши у волосся синю стрічку. Якщо дівчина залишалася круглою сиротою, вона перев’язувала волосся двома синіми стрічками і28.

Головні убори у поховальних обрядах, як і інший одяг, відігравали чітко визначену функцію. Вважали, що коли помирає дівчина, її потрібно спорядити на той світ як наречену. Тому дівчині одягали на голову вінок. В тих місцевостях, де побутував звичай одягати на голову вінок нареченому, у домовину дівчини клали два вінки 329.

С. К. Маковський писав, що жінку ховали у тому ж очіпку, яким покривали їй голову на весіллі .

Особливо багато повір’їв народна традиція поєднує з наміткою. Давня магія тут переплітається із залишками язичницьких вірувань та християнських обрядів. Н. Заглада під час експедиції в центральне Полісся в 1934 р. зафіксувала, що «старих жінок ховали в серпанках, а потім серпанками стали оббивати домовину» 33*. П. П. Чубинський відзначав, що «старих жінок клали в домовину, обгортаючи

• 332

наміткою поверх свити»