14 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.— С. 519.

Особливим, своєрідним комплексом виступають обрядові головні убори в XIX — на початку XX ст. В них поєднувалась вся сума функцій і вся сума художньо-естетичних законів. Обрядові головні убори були найтісніше пов’язані із духовним світом людини. Тому на формування естетичної функції мала великий вплив функція увінчування, яка, за народними уявленнями, через посередництво головного убору поєднувала людину із вищим надприродним світом. Тому іноді головні убори розростались у висоту до значних розмірів (Буковина, Гуцульщина, Покуття, південні райони західного Поділля).

В обрядових головних уборах панує також знакова функція. Знак не відкидався, а встигав стати традицією, тому обрядовий головний убір до початку XX ст. став пам’яткою із нашаруваннями вірувань. В обрядових головних уборах спостерігаємо синкретичне злиття функції естетичної із семантикою головних уборів. В цьому неважко пересвідчитись, якщо розглянути давньоруські підвіски, зокрема рясни — «вертикальні смуги, які звисали від кокошника вниз (до грудей і навіть до пояса)» |4. Давньоруські святкові рясни княгинь і бояринь робили із золота або срібла.

Рясна складалась із окремих ланок — пластинок, прикрашених орнаментом. В. О. Рибаков пише, іцо «рясни XI — XII ст. могли бути суцільними, без малюнка; а саме, срібні стрічки із порожніх циліндриків без орнаменту. Це, очевидно, буденний головний убір» 15. Давньоруські рясни завершувались внизу різноманітними колтами. Язичницька семантика рясен як оберега, як посередника між земним і небесним, як символу ідеї дощу — з прийняттям християн-

222, 223

|& Там же.— С. 574.

16 Архів ІН АН України.— Ф. 1.—

Оп. 2,- Од. зб. 259.— Зоні. 2.— С. 1.

17 Там же.

ства забувалася. Проте самі елементи, які мали вказане значення, зберігались в традиційних головних уборах українців ще навіть у другій половині нашого століття. Тільки семантика вказаних елементів головних уборів вже поєдналась з функцією естетичною. До вказаних елементів можна віднести підвіски українських весільних вінків. Один з таких вінків експонується в Хмельницькому краєзнавчому музеї у селі Меджибіж 16.

Під час польових обстежень в 1986 р. автором зроблений запис про весільні вінки, у яких, аналогічно давнім ряснам, опускали на груди дві або три довгих смуги — баточки, утворені з крапельок парафіну або воску, прикріплених на нитку (село Адамівка Криничанського району Дніпропетровської області) |7.

Можливо, з ідеєю посередництва між земним і небесним пов’язана поява стрічок (повсюди на Україні) і пасем пряжі (Гуцульщина, Покуття), які селянські дівчата прикріпляли до святкових і весільних головних уборів — вінків. Очевидно, давньослов’янські рясни селянських дівчат не могли бути срібними або золотими. Вони б мали мати вигляд вишитих або тканих стрічок, прикріплених, як і рясни, з обох сторін голови (по одній) і опущені від обрунеподібного головного убору на груди. Так дівчата носили стрічки в деяких селах Буковини (село Топорівка) іще в середині XX ст.

З плином часу первісне язичницьке значення ношення стрічки поступово забулось, естетична функція взяла верх, і вже з XVII ст. літературні джерела свідчать, іцо стрічками або пасмами пряжі дівчата закривали всю тильну частину голови.

Можливо, віра у зв’язок земного з небесним у наших предків була настільки міцною і так закарбувалась у глибинах народної пам’яті, що на початку XX ст. у багатьох

224, 225

18 ГМЭ.— фонд одягу.— № 338-17.

місцевостях України (Бойківщина, Закарпаття, Полтавщина) стрічки із дівочого вінка переходили до жіночого очіпка. Під впливом християнства стрічки поступово в народних уявленнях перестали виконувати роль посередника між земним і небесним. Вони змінили своє первісне значення. У дівочих вінках вони разом з вінком стають символом невинності, знаком нареченої, а в жіночих очіпках залишаються як обереги.

За народними уявленнями, роль посередника між земним і небесним виконували птахи. Тому в головних уборах усіх східних слов’ян у великій кількості застосовували пір’я птахів, додавали його до квітів у дівочий вінок, дівчата прикріплювали над вухами кульки з пуху, встромляли пучок пір’я у волосся, прикріплювали зверху до хустки. В парубочих головних уборах пір’я півня встромляли за стрічку на тулії капелюха. Інколи пір’ям обтикали тулію довкола і навіть денце. На хустках вишивали орнамент у вигляді стилізованих птахів, називаючи його— «гусочки», «качечки» |8.

Вишивка із зображенням стилізованих птахів найчастіше зустрічається на хустках східних областей України, зокрема, в тих районах, які межують з Росією. На Чернігівщині і в західних районах Українського Полісся навіть головний жіночий убір, як і в росіянок, називали «кокош-

226, 227

Срезневский И. Материалы для гловаря древнерусского языка…— С. 1248.

ник» — курка, що походить від давньоруського терміну «кокошь» |9.

Елементи космогонічних уявлень, пов’язані з головними уборами, зокрема уявлень про посередництво між земним і небесним, про магію родючості, ідею простору та інші, побутували ще в середині XX ст. у різних етнографічних регіонах України (на Поділлі, Поліссі, Гуцульїцині, Покутті, Буковині) і становлять невід’ємну частку світової культури.