Ідея головного убору — як посередника між земним і небесним — залишалась незмінною в усіх народів, а її втілення в побут підпорядковувалось о бере говій, знаковій і естетичній функціям. Вінок —як оберег, знак-символ повноліття дівчини, атрибут і символ нареченої, посередник між середнім (людиною) і верхнім надприродним світами побутував у всіх слов’янських (і не лише слов’янських) дівчат. На Україні до початку XX ст. вінок втратив свою знакову функцію майже наполовину. Вже в XX ст. дівчата у свято вінок не одягають. Він перестав виконувати і обере-гову функцію. Проте як знак нареченої він побутує навіть і в наші дні. Тепер крім знакової функції у вінку виступає найактивніше функція естетична. На початку XX ст. вже не має значення висота вінка, техніка і засоби виготовлення

228, 229

20 Чугай В. В. Народне декоративне мистецтво

Иворівіцини. С. 45′.

21 Там же.— С. 47.

матеріалів (папір, шовкові квіти). Трансформувалась і його форма. Вінок може мати вигляд невеликої шапочки, галузок з квітами, тобто його художні особливості тепер повністю формуються у відповідності до наявних сучасних матеріалів і від естетичних смаків та уподобань дівчат.

Із обрядовою функцією в головних уборах тісно поєднаний один з компонентів естетичної функції — колорит, що також впливало на формування художньо-естетичного образу головного убору. Так, у багатьох випадках колорит головного убору повністю підпорядковувався обрядовій функції. Зокрема, в піст потрібно було одягати білу хустку, білу намітку. Традицією обумовлювалось, що для жінки старшого віку потрібно було вишивати орнамент синіми, а для дівчат — червоними нитками (Яворівщина) 2<1. На Яво-рівщині бавниці для молодої жінки робили яскравими, з більшою кількістю вишитих смуг. Старші жінки носили бавниці лише з кількома вишитими смужками 21. Повсюди в Україні старші жінки не носили яскравих очіпків, строкатих хусток.

Кожен з наведених нюансів побутування головних уборів у побуті та обрядах вказує, що на формування художньо-естетичних особливостей головних уборів мали

вплив крім естетичної інші функції, покликані до активної участі у формуванні художнього образу і формотворенні головних уборів традицією.

Отже, в обрядових головних уборах кінця XIX — початку XX ст. поєднувались усі функції, однак поряд із знаковою і обереговою, які дедалі більше втрачали своє первісне язичницьке семантичне значення, стає домінуючою естетична. В обрядових головних уборах спостерігаємо комплекс убрання для голови. Усі компоненти жіночого головного убору, поєднуючись конструктивно (кибалка, очіпок, хустка,

намітка), і дівочого (стрічка, чільце, обруч, квіти) — пластично (лінії, ритм, пропорції, матеріал), колористично, творили надзвичайно складну об’ємно-просторову форму.

Обрядові і святкові головні убори виступали основним засобом емоційної виразності в усій системі одягового комплексу. Головний убір у цьому комплексі — це вінець колективної праці, вияв багатства народного художнього мислення, досконалості в оволодінні художніми прийомами, розробці орнаментів. Багаті й чітко вироблені прийоми декорування (шви, вишивка, ткання, крій, складочки, додавання атрибутів-знаків), продиктовані не лише доцільністю і красою, а й давнім релігійним світоглядом, вдало знайдені принципи композиційного співвідношення головного убору з усіма іншими складовими частинами українського національного вбрання характеризують їх як високомистецькі твори народної культури.

Висновки

Звернення до традиційних головних уборів українців, пошукова робота, обстеження і аналіз великої кількості речових матеріалів, архівних і документальних джерел, фольклору, літератури й образотворчого мистецтва дає підстави стверджувати, що досліджуваний предмет має свою історичну і непорушну еволюційну логіку. Традиційні головні убори українців сформувалися як складова частина українського національного костюма упродовж багатьох століть, а з широкого вжитку в народному побуті вийшли в кінці XIX ст., в окремих районах — на початку XX ст. Тому історизм домінує в даній роботі не тільки як науковий метод дослідження. Він притаманний самій природі досліджуваного явища.

Традиційні головні убори у костюмному комплексі мають особливе призначення, а саме — здійснюють своєрідну структурну функцію завершування, увінчування ансамблю, якщо розглядати архітектонічну його будову по вертикалі з низу до верху (взуття — одяг—головні убори). Це визначальна якісна властивість, основа для узагальненої характеристики головного убору як такої частини костюма, що тісніше, ніж інші, пов’язана із стадіальним світоглядом людини про тричленну будову світу, що сягає історичних часів язичництва і давньоруської державності.

Характерна для головних уборів функція завершування єднає їх з поняттями і категоріями духовними, які знайшли своє матеріальне втілення. Взаємодія матеріального і духовного — та життєва енергія, що проявилась у формотворенні, у розмаїтті і нашаруванні форм, в насиченості знаками й символами, в особливостях побутування.

Дуалізм, отже, як і історизм, є зв’язаною з історизмом об’єктивною властивістю головних уборів, що скерувала дослідження у двох напрямах — як предмета матеріальної культури і як втілення духовних цінностей. Такий підхід дав можливість охопити багатство доступного нині речового матеріалу, дати йому наукове тлумачення та здійснити його класифікацію. Методика аналізу дала змогу в окремих випадках уточнити і поглибити етнографічні знання про роль та призначення окремих предметів (зокрема про те, що вінок та начільна пов’язка — не прикраси, а головні убори з певними конкретними функціями), виявити закономірності формування комплексу вбрання для голови і співвідношення

ЙОГО з костюмним комплексом як частини і цілого, причому такої частини, яка має свою внутрішню структуру, що сформувалася еволюційно за законами доцільності й краси.

В головних уборах матеріалізувались і практично закріпились досягнення багатовікового трудового колективного досвіду, зберігся податливий для ретроспективного відновлення історичний світогляд народу, завдяки їх своєрідній функції в костюмному ансамблі — функції завершування, в них яскраво проявилися особливості народної етики й естетики та засади народного мистецтва.

Традиційні головні убори українців мають велику кількість стійких елементів, характерних для населення всієї території України; вони простежуються на всіх рівнях характеристики традиційних головних уборів в процесі їх створення і функціонування.

Проте спільність основних рис традиційних головних уборів українців не виключає відмінностей, які настільки значні, що створюють регіональні і локальні їх різновиди. Це збагачує комплекс вбрання для голови, наповнює його поліфонічним змістом, дає додаткові відомості про генезис та еволюцію народного костюма взагалі.

Локальні риси традиційних головних уборів виявляються в найбільш мобільній сфері — сфері побутування.

Традиційні головні убори українців відзначаються багатством матеріалів, різноманітністю форм і декору, розмаїтістю локальних варіантів із складною структурою функцій.

Аналіз функцій, закладених в народній традиції створення і побутування головних уборів, продиктував необхідність розподілу головних уборів на групи за функціональним призначенням із розмежуванням їх за статевими ознаками; чоловічий і жіночий — буденний, святковий, обрядовий.

Обрядові головні убори відрізнялись багатством компонентів і поєднанням функцій. Це найбільш повний комплекс, найбагатший за матеріалом, декором, колоритом, найтісніше поєднаний з духовним життям народу.

Розгляд функцій виявляє різночасність їх появи. Так, функція практична — безумовно найдавніша, хоча і вона не залишалась незмінною. Пізніше з’явились знакова і естетична функції. Соціальне розшарування суспільства зумовило появу функції соціальної, що зробила головні убори показником заможності чи бідності, показником місця людини в сімейній і громадській ієрархії. Формування націй спонукало розвиток функцій національної та регіональної.

При всій своїй самобутності традиційні головні убори українців зберігають багато спільного з головними уборами східнослов’янських народів, зокрема, в матеріалі, формах, способах носіння.

В традиційних головних уборах українців проявляється багато спільних рис з головними уборами всіх слов’янських народів, зокрема, в загальнослов’янських типах жіночих головних уборів (обрус, намітка, хустка) та дівочих, передусім тих, які охоплювали голову довкола, залишаючи маківку відкритою (обруч, вінки, стрічки). Для всіх слов’янок характерне відкрите волосся у дівчат, закрите — у жінок.

Головні убори слов’ян відбивали важливі етапи їхнього життя, відображали соціальну приналежність у суспільстві, виступали знаком і оберегом, були пов’язані з їх ідеологічними уявленнями.

При зовнішніх регіональних, локальних відмінностях головних уборів слов’ян вони мають спільну класифікаційну одиницю — функцію. Функції залишаються однаковими і незмінними для головних уборів усіх слов’янських народів. Це ті незаперечні факти, які підтверджують глибоку історичну спорідненість усього слов’янського світу.