50 Історія українського мистецтва: У 6 т.—

Т. 1,— С. 281.

51 Изборник Великого князя Святослава Ярославина

1073 года,— Л. 251.

62 Ханепко В. И.

и В. Н. Древности Приднепровья.—

Киев, 1902.—

Вып. 5.— С. 11.

63 Рабинович М. Г. Древнерусская одежда IX —XIII вв.— С. 47.

64 Изборник Великого князя Святослава Ярославича

1073 года.— Л. 251.

65 Bartkiewicz М. Polski и b і б г do 1864 г,— S. 45.

66 Изборник Великого князя Святослава Ярославича.

1073 года.— Л. 251.

67 Нидерле Л. Быт и культура древних славян.— С. 228.

68 Забелин И. Домашний быт русского народа: Домашний быт русских цариц.—

С. 590.

69 Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв.—

С. 110.

Головні убори селян та рядових горожан менш різноманітні. Це шапки ковпаки з червоної, синьої або зеленої тканини, обшиті внизу іншою тканиною або хутром. Подібну шапку можна побачити на музикантах і скоморохах, зображених на фресці в південній вежі Софійського собору в Києві60, а також в «Ізборнику Святослава» (малюнок знака зодіаку «Близнята») 61.

У слов’янських курганах Київської області знайдені залишки чоловічих повстяних і шкіряних шапок |>2. Можна припустити, що селяни носили шапки з овечого хутра, а в тепліші дні — повстяні. Повстяні шапки («валенка» — у росіян, «магерка», «йоломок» — в українців, «маргелка» — у білорусів), які побутували ще в кінці XIX ст., очевидно, є прототипом давнього повстяного ковпака.

Щодо способів носити головні убори, то верх шапки, як правило, заломлювали — це було виявом пошани до зустрічних, які належали до вищого соціального стану 63.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що наявні матеріали про чоловічі головні убори України-Русі дають підставу твердити, що вони розвивались на самобутній основі, хоч і мали багато спільних рис з головними уборами населення Західної Європи і Азії.

Матеріали розкопок курганів, зокрема полянських (X—XI ст.), дозволяють охарактеризувати жіночі зачіски і головні убори.

З давніх часів дівчата не ховали волосся. Як і в праслов’янські часи дівчата ходили з вільно розпущеним волоссям. Проте існувала тоді й інша зачіска: волосся заплітали в одну або дві коси, як це зображено на полях «Ізборника Святослава» 64.3 мініатюр та скульптури XII ст. видно, що така мода була поширена в усій середньовічній Європі 65. В Україні-Русі, як і в Західній Європі дівчата носили начільні стрічки і головні убори у вигляді обруча. Начільна пов’язка відома від найдавніших часів у багатьох народів. Вона зображена на малюнку знака зодіака «Діва» в «Ізборнику Святослава», на якому розплетене волосся «Діви» пов’язане червоною стрічкою 66. Прототипи згаданого дівочого головного убору у вигляді пов’язки-стрічки збереглись у побуті дівчат в Україні аж до початку XX ст.

Уже в середньовіччі такий головний убір, як начільна пов’язка був різноманітним. Його виготовляли із шматка березової кори або із шкіряної смужки, обшивали шовковою або вовняною тканиною, на яку нашивали намистини і бляшки металу 67. Називали такий головний убір вінцем б8. З давніх часів вінець мав символічне значення і виконував знакову функцію. Він засвідчував владу, приналежність до певного соціального стану. Так, наприклад, бідні дівчата носили обруч — або виготовлений із шкіри, або тканий із вовни — у вигляді стрічки, на скронях до обруча прикріплювали одне або два кільця, як виняток—п’ять — сім69. Іноді до

нижнього краю обруча кріпили дзвіночки або різної форми металеві підвіски. Такий головний убір мав назву «чола» або «начільник». Дівчата з багатої родини носили «чолу» з шовкових золототканих тканин, зверху вишиту кольоровими нитками і перлами. Нерідко передню частину «чоли» робили високою і прикрашали особливо пишно.

З XI—XII ст. вінці в Україні-Русі, як і в усій Європі, оздоблювали по верхньому краю зубцями різної форми,

62, 63

70 Ястребицкая А. Л. Западная Европа XI—XIII веков.—

М., 1978 — С. 92, 93.

загостреними «теремками» та прямокутними «городками». Термін «теремок» — як назва вінка — зберігався в Козе-лецькому повіті на Чернігівщині ще в кінці XIX ст. Дослідниця матеріальної культури Західної Європи А. Ястребицька здійснила реконструкцію жіночого костюма, в тому числі і головного убору — вінця. Основою реконструкції стала статуя середини XII ст. із собору Сен-Луп де-Нод у Франції. Цей головний убір та й інші, реконструйовані А. Ястре-бицькою 70, не відрізняються від головних уборів дівчат України-Русі.

Особливо пишні вінці-корони носили княгині золоті, прикрашені емаллю або дорогоцінним камінням. Форма їх з часом змінювалась. У перших віках християнства вінець

71 Прохоров В. Материалы по истории русских одежд и обстановки жизни народной.—

С. 63.

72 Історія українського мистецтва: У 6 т.—

Т. 1С. 276.

73 Забелин И. Домашний быт русского народа: Домашний быт русских цариц.—

С. 595.

74 Арциховский А. В. Одежда.— С. 260.

мав вигляд вузької пов’язки, прикрашеної золотом і дорогоцінним камінням, формою нагадував начільні пов’язки інших народів. У V і VI ст. вінці вже мали форму високих обручів. Згодом вони ставали вищими, з XI ст. їх почали доповнювати підвісками із перлів, які починались від скронь і спадали на плечі71. До XII ст. вінці стали ще вищими, а в XIII і XIV ст. були вже схожими на церковні вінці. Подібні головні убори зображені на царських особах з фресок Софійського собору в Києві 7".

Взимку дівчата носили на голові хустку-нлат або невисоку шапку, опушену внизу хутром.

Отже, головні убори дівчат України-Русі продовжували традиції головних уборів нраслов’ян. їх носили не тільки на Русі, айв інших країнах Сходу, Західної Європи, Кавказу. Це свідчить про те, що такий головний убір виник одночасно у багатьох народів, перш за все як обереговий, втілений у матеріалі знак-символ, що мав і соціальний зміст. Одночасно із знаковою функцією він виконував і функцію естетичну.

Заміжні жінки України-Русі ретельно закривали волосся під «волосник», «чепець» — своєрідний м’який очіпок, який в народі називався «зборником» 73, і складався із денця та околиша, який щільно стягували ззаду тороками. Бідніші жінки робили очіпок з легкої тонкої тканини, багаті — з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. Інколи очіпок спереду вишивали перлами або золотими нитками. Поверх очіпка, продовжуючи візантійську традицію, носили капюшон, пришитий до плаща. Зображення такого вбрання (мафорій) бачимо на іконах упродовж багатьох століть аж до XVIII. Можливо, в XIV ст. капюшон відокремився від плаща і оформився у самостійний головний убір.

Поверх очіпка жінки усіх верств суспільства носили крім капюшона ще й обрус — прямокутний шматок тканини розміром 2 мХ40—50 см, білого або пурпурового кольору, з оздобленими кінцями. Побутували два основних способи ношення обруса: його накидали на голову, залишаючи шию відкритою, або пов’язували, скріплюючи кінці під підборіддям аграфом. Поверх обруса знатні жінки носили шапку, схожу на чоловічу. Обрус відомий і в народів Західної Європи. В ньому зображені жінки на багатьох середньовічних західноєвропейських мініатюрах XII—XIII ст. Перший спосіб ношення обруса вільно накинутим на голову без пов’язування кінців побутував у Карпатах (Бойківщина) іще на початку XX ст., що засвідчує живучість народної традиції в Україні.

Існував і подібний до обруса головний убір — повойник. В Іпатіївському літоїшсі під 1158 р. говориться, що «по завещанию жены князя Глеба Всеславича в Киево-Печер-ский монастырь поступило все ее имущество до повоя» 74.

Повойник носили низько опущеним над чолом або пов’язаним вище, так щоб з-під нього було видно оздоблену передню частину очіпка. Подібний до повойника, але довший за розміром головний убір — намітка зберігався у побуті українського і білоруського населення аж до початку XX ст. В «Материалах для словаря» І. Срезневського терміну «намітка» немає. В ньому знаходимо слово «наметъный» 75. Можливо, від нього цей головний убір і дістав назву — «намітка». Такий головний убір був широко розповсюджений і в Західній Європі. На мініатюрі, поданій А. Ястребицькою в її роботі «Западная Європа» 76, бачимо жінку, голова якої пов’язана наміткою в такий спосіб, що обрамляє, обличчя і творить головний убір циліндричної форми. Подібним способом пов’язували намітку в окремих районах України та Білорусії ще у середині XX ст.

Отже, головні убори населення періоду Княжої доби відзначаються різноманітністю форм, матеріалів, розгалуженістю функцій. У виготовленні та побутуванні головних уборів вже яскраво виражені тенденції, що опосередковано свідчать про тривалість їх розвитку у слов’ян, хоча безпосередніх матеріальних пам’яток праслов’янства, які б їх стосувались, немає. Подібність головних уборів населення Київської Русі до головних уборів інших народів не свідчить про їх запозичення. Головні убори населення розвивались, еволюціонували на основі праслов’янських традицій. Разом з тим у них простежувались риси, що засвідчують спільність процесів розвитку матеріальної культури народів Західної Європи, Візантії, Арабського Сходу.

Народні головні убори періоду пізнього феодалізму

75 Срезневский И. И. Словарь древнерусского языка. Репринтное издание: В 3 т.—

М., 1989.— Т. 2,

ч. 1.— С. 229.

76 Нстребицкая А. Л. Западная Европа

ХЇ —XIII веков —

c. 73.

Період феодальної роздробленості на Русі з XIII по XV ст. був ускладнений золотоординською навалою. Ці трагічні події відкрили особливу сторінку руської історії. У 1240— 1480 рр. триває боротьба руського народу проти іноземних поневолювачів, іде процес подолання феодальної роздробленості. Складні політичні та соціально-економічні процеси цього періоду визначили передумови для розмежування трьох слов’янських народів з властивими їм особливостями мови, культури й побуту -— українського, російського, білоруського. В кінці XV ст. на північно-східних землях Русі виникає централізована Московська держава, яка за допомогою народів усієї Русі відстояла свою незалежність.

Південно-західна Україна-Русь в умовах панування Золотої Орди і князівських міжусобиць стала об’єктом зазіхань сусідніх держав: Литви. Польщі, а також турецько-татар-

84 ських племен, які відокремились від основного ядра — Зо

лотої Орди. Однак зовнішньо-політичні умови не спинили процесу формування української народності як етнічного цілого. Цей період супроводжується процесом подальшого розвитку феодалізму, що характеризується поглибленням суспільного поділу праці: ремесло відокремлюється від сільського господарства, міста починають втрачати аграрний характер. Роль міст як осередків ремесла і торгівлі посилюється, що, в свою чергу, значною мірою сприяє дальшому розвитку товарного виробництва. Феодальне натуральне господарство дедалі більше пристосовується до риночної системи. В XIV—XV ст. продовжується віддалення міста від села, що приводить, зокрема, до інтенсивної диференціації в костюмі селян і міщан. Селяни і далі носять вбрання, створене в домашніх умовах із доступних їм матеріалів: полотна, повсті, овечого хутра, соломи. Головні убори селян, порівняно з міськими, одноманітні, мало різняться від давніх руських форм. Пояснюється це тим, що соціально-економічні перетворення не торкнулись так глибоко села, як

17 Батюк Л. І. Назви одягу в «Актовій

книзі ІКитомнрського

міського уряду кінця XVI ст.».’ J.4.

міста. В селі залишається традиційним натуральне господарство. У місті ж у XIV—XV ст. майнова нерівність поглиблюється. зростає станове розшарування. За соціальним станом жителі українських міст у згаданий період розподілились на три категорії: міські багатії (бояри, багаті купці, лихварі, реміснича верхівка); середнє купецтво і майстри; найчи-слениіша категорія — міські низи (підмайстри, учні, слуги, позацехові ремісники, а також остаточно зубожіле населення).

Усі ці процеси позначились на вбранні міського населення і на головних уборах зокрема. Головні убори вказували на станово-класову приналежність міщан. Міська біднота, як і сільська, носила головні убори з найдешевших матеріалів повсті, дешевих привозних тканин і хутра. Заможні верстви суспільства використовували для пошиття головних уборів дорогі привозні тканини: вовняні, шовк, тафту, парчу, хутро. В «Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст.» (1582—1588) знаходимо багато назв привозних тканин: полотно «коленське» (кельнське), сукно «ліонське» (лондонське, можливо, ліонське), «фалюндишеве» (дороге голландське або англійське), «каразиєве» (грубе сукно іспанське, потім сілезьке, а пізніше — домашнього виробу) 7‘, які, очевидно, панували в головних уборах багатіїв попередніх XIV—XV ст., іцо говорить нам як про матеріал, з якого виготовляли головні убори, гак і про торговельні зв’язки, економічні стосунки, які в часи окупації не тільки не припинялись, а й продовжували розвиватись з країнами Сходу і Західної Європи.

XV — перша половина XVI ст. характеризується дальшим закріпаченням селян. На середину XVI ст., особливо на землях, підвладних Польщі, значно скоротилось селянське землеволодіння, частина селян була покріпачена. Наступ магнатів і шляхти на селян викликав антифеодальні виступи. Однією з поширених форм селянського протесту були масові втечі — переселення на південно-східні окраїни. В антифеодальній боротьбі значну роль відігравало козацтво і Запорозька Січ, яка стала опорою українського народу в його боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту і чужоземних загарбників. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI першої половини XVII ст. були передвісниками Визвольної війни 1648—1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького.

XVI—XVII ст.— період подальшого формування національних рис і національної культури українського народу. На цей час припадає і найвищий розквіт українського костюма. Утворення на Україні козацької держави, особливості побуту козаків сприяли розвиткові нових форм вбрання.

Після підписання договору України з Росією економічне становище України стабілізувалося, проте класові сунереч-

65, 66

ності ще більше загострились. Заможна козацька верхівка зливалась з російським дворянством, перетворюючись на поміщиків, які намагались остаточно закріпачити бідні верстви населення і козаків. Подальше розшарування населення з усіма його становими відмінностями і далі позначалось на такій складовій частині матеріальної культури, як костюм, в тому числі на його важливому елементі — головних уборах.

78 Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. — Ч. 1.—

С. 171.

79 Лицевой летописный свод. Лаптевский том.—

Л. 140 // Государственная Публичная библиотека

им. М. Е. Салтыкова-Щедрина.