Актові документи свідчать, що на початку XVI ст. у Києві було розвинуто багато різних ремесел. У грамоті литовського князя від 1505 р. на ім’я київського воєводи Дмитра Путятпча згадуються «золотари п крав-цьі, купшерьі, і ковали, и шевцьі, и винники, п хлебшіцьі, и перекупники, и рьіболове її пньїе люде»2. В 1518 р. у Києві уже був самостійний Золотарський цех. Працювали золотарі і в інших містах України. За неповними даними, у Кам’янці-Подільському, наприклад, налічувалось їх 12 чоловік3.

У XVI — першій половині XVII ст. високого розвитку набуває львівське золотарство. В місті невпинно зростає кількість майстрів, розширюється обсяг ювелірного виробництва, підвищується і художня якість виробів. У 1595 р. в Львові працювало ЗО золотарів, а всього за документами XVI ст. виявлено близько 80 чоловік. В першій половині XVII ст. у списках Золотарського цеху значилось уже близько 90 майстрів цього фаху4.

Починаючи з 30-х років XVII ст., у Львові складаються дуже несприятливі умови для розвитку ремесла. У зв’язку з безперервними війнами місто зазнає систематичних нападів та пограбувань з боку Туреччини, Швеції, Кримського ханства. Щоразу загарбники стягають з населення

1 W. L о г і її ski, Zlotnictwo Iwowskie, I wow, 1912, crop. 59—00.

2 Акти, отиосящпосн к моторні! Западной Россші, т. 1, (Діб., 1846, стор. 355.

J Д. ІЦорби кі иськ и й, Золотарська оправа книжки в XVI—XIX ст. на Україні, К., 1924, стор. 5.

4 W. L о z і п s k і, цит. праця, стор. 60—117.

великі контрибуції, під загрозою смерті відбирають скарби, нищать людей, майстрів убивають або забирають в неволю. Все це призвело до того, що вже в середині XVII ст. в місті занепадає ремесло, а разом з ппм і золотарське виробництво.

Не краще стояла справа і в містах Поділля, Нрацлдвщпни, Київщини та Переяславщини, що перебували тоді під владою шляхетської Польщі.

Після успішного закінчення народно-визвольпої піннії 1048—1654 рр. і на звільненій від ворога території золотарство почало розвиватися більш інтенсивно і вже наприкінці XVII ст. досягло високого ріння. В цей час визначились нові центри ювелірного виробництва: Стародуб, Переяслав. Ніжин, Ромни, Патурип, Новгород-Сіверськнн, Острог, Кременець, Миргород, Козелець, Кременчук, Глухій та ін. Але провідне місце і тепер належало Києву. Павло Алеппськнй, який у 1053 р. супроводжував свого батька, антіохійського патріарха Макарін, у подорожі до Москви, оачпв у Києві велику кількість золотого і срібного посуду, а також дороге церковне начиння в монастирях і церквах. Особливо вражала його розкіш у побуті духовенства Києво-Печерської лаври: «Весь посуд — тарілки, кубки, ложки, які клали перед нами, як у цьому монастирі, так і в інших, завжди були срібні».

У Києво-Мнхайлівському Золотоверхому монастирі велике враження на архідиякона справив образ св. Михаїла: «Панцир, зброя, наручні і шолом — усе з чистого срібла карбувальної роботи, а опуклості і все інше позолочено». «Це робота вправного майстра», робить він висновок1.

В церкві Успііііія на Подолі увагу Павла Аленпського привернув «святий престол, Прикрашений срібним посудом».

Цікаві матеріали про те, які саме золоті і срібні вироби були поширені у церковному вжитку та побуті духовенства, дають також описи монастирських ризниць. У ризниці Успенського собору Києво-Печерської лаври 178Й р. зберігалося близько і ятисот срібних і сімдесяти золотих речей; здебільшого то були вироби, великі за розміром, вагою від одного Фунта до кількох нудів. Так, в опису значаться дві срібні шати до ікон вагою по 10 фунтів кожна, панікадило вагою 8 нудів 2 фунти і 13 лотів. Два панікадила — но 2 пуди кожне, великий золотий на стовпі (седесі) хрест та золотий келих (потир) з дискосом і зіркою, а також багато інших виробів як культового, так і світського призначення.

1 Путсшсстиие антиохнйского иитриарха Макария а Госсию и половино \уц ве на, опій апное его сипом архидиаконом Павлом Алеїшским, в. II, м , т

73,79. ’ 0,‘‘ ‘ *

16

Срібна позолочена лампада.

У Киспо-Мсжшїрському монастирі за описом 1790 р. згадуєтм я 170 речей, у ніжинському Jі і.її оіііщгнському монастирі за описом 1771 р.— понад 170 срібних речей. Монастирі мали в себе не тільки культові вироби, а іі снітські. Наприклад, у «Скарбі» Кнкво-Михайлівського .’Золотоверхого монастиря 1700 р. були н.і обліьу великі срібні кухлі, розтруханп, стакани.

мі. ішла .і срібними |і\ Чілі ми їм і пі п п іг посуд, всього 123 речі.

І все-таки щодо кількості золотарських виробів духовенство поступалося перед козацькою старшиною, яка після визвольної війни зайняла па її і пік1 с га і м її 1111111 о г\ і ні її.ію політ іншому житті України.

Почесне місце В козацькому побуті посіла зброя. Козацькі старшини мали цілі колекції холодної та вогнепальної зброї в дорогоцінних оправах. Мушкети, пістолі, шаблі, сппси. порохівниці оздоблювалися золотом, сріблом, слоновою кісткою га коштовним камінням. Дуже старанно прикрашались козацькі регалії, зокрема булави та пірначі. Один з козацьких пірначів зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Він зроблений з срібла, краї держака оздоблені гравірованими смугами, середня частіша оброблена шкірою. Пера головки мають прорізний ажурніш орнамент. Форма та баї a re оздоблення пірнача надають йому владно-урочистого характеру.

У гетьмана Самойлопича після арешту було конфісковано царським урядом срібного посуду та інших виробів із срібла 20 пудів 38 фунтів. Серед цих виробів найцікавішою в художньому відношенні була шабля, яка мала «ііожиьі хозу чорного, крьіж п оправа золотіле. и в той вт» оправе 315 камней больших и мальїхт, и пскорі, яхонтових?» красних?» изумруд-иьіхі: да ЗО нскор алмазпьіхі>: палать насеканой золотом?» и серебромт>, Іііожш.і иоволоченьї бархатомт, красньїмт», оправа серебряная золоченая, є. оправо па иожиах ь 1!" мес і яшмон. 77 бирюз» *.

З опису майна гетьманової родини також видно, що його сни Яків май різних виробів із срібла 5 пудів ,’П фунт, а другий син Григорій — і ну ш 28 фунтів.

Наступник Самойловнча, гетьман Мазепа, якому належало на Україні і и І’осії 120 тис. селнн-кріпакіп, розправляючись з своїми політичними иріпшшикачи. не проминав нагоди загарбати ЇХ манім. ВеличвЗНІ цінній її Самойлопича, Кочубея га інших осіб, які стали жертвою інтриг і сваволі Мазепи, помножували його незліченні багатства. Після ганебної мечі Мазепи з Кпрлом МІ в ієно білоцерківській резиденції царські Енська конфіскували дуже багато дорогоцінностей, зокрема сім скринь,

1 ЗНТП, стор. 51.

набитих срібним столовим посудом. Чимало скарбів Мазепа встиг вивезти з собою. По його смерті п Бендерах лишилось два «седельних» мішки один з дорогоцінностями, а другий з золотими медалями і два «четвертних боченка с червонцамн» 1.

За прикладом польського панства і російського дворянства козацька старшина та члени її родин носили одяг з дорогих барвистих тканин, оздоблених золотими іі срібними позументами. Кунтуші, шуби та кпреі козацьких старшин прикрашалися також золотими або срібними гудзиками та запонами з коштовним камінням. Так, на кунтуші гетьмана Самоило-внча було «20 да 4 пугвицьі нзумрудньїх на золотих!» сиенкахт»!; на каптані «17 пугвицт» золотьіх с яхонтовими искрамн», а шуба застібалась золотими запонами, усіяними «50 алмазними каменями» 2.

Кожна багата родина користувалася великою кількістю столового срібного посуду. Наприклад, гетьман Самойлонич мав 77 «кубком», 00 «кружок». 91 «достаний рож і ой роботи», 105 «достаканов дюжннньїх», 181 ложку. 60 тарілок, 45 блюд великих і малих, рукомийники, тази тощо3.

Жіночі ювелірні прикраси складалися з золотих перепій, оздоблених ^ фіпіфтнми, коштовним камінням (яхонтами, діамантами, алмазами), ері» них браслетів найвишуканіших форм, нашийних золотих медальйонів з фініфтнмн на золотих ланцюжках, сережок золотих або срібних з коштовним камінним тощо.

Ювелірні вироби були поширені й серед незаможних верств населення — міщан, рядових козаків і селян. Щоправда, ці соціальні групи населення замовляли собі в основному дрібні предмети — персні, сережки, дукачі, нашийні хрестики, чанні ложки тощо.

Отже, на Україні золотарські вироби були дуже поширені. Але постає, питання, звідки ж брали для них дорогоцінні метали, адже відомо, що їх родовищ на місці не було. Як свідчать джерела, в Х\ 1—XVII ст. велика кількість срібла довозилась на Україну з-за кордону, зокрема, з Дуй бурій, Нюрнберга, Данціга, Бреславли. Багато дорогоцінностей в цей мис надходило у вигляді воєнних трофеїв.

У щоденнику посольства, надісланого польським королем у Переяслав для переговорів з Богданом Хмельницьким, у січні ИИК р відзначено-«Україна наповнена иіливецькою здобиччю. Особливо мос ковтнім купуит її в Києві, а також на торгах у містах. Сріоні тарілки продавались аа , , |(і^

1 «Киевскан старина», 1808, № 4, стор. 157.

* ЗНТП, стор. 39, 41.

J8 «Тим ж а, стор. Г»3.

і дешевше. Один київський міщанин купив у козака за 100 талерів такий мішок срібла, іцо його ледве доніс хлоп. Нашим вони продавати срібло не хотіли» •.

Чимало потрапляло на Україну турецького срібла, золота і коштовної зброї через Запорізьку Січ. Козацькі походи на турецькі міста часто закінчувалися тим, що козаки привозили звідти визволених з неволі співвітчизників та скарби.

В думі про отамани Матяша розповідається, як кілька відважних козаків, розгромивши великий загін татар,

Сребло і злото турецькеє од них забирали,

До города Січі шішденько поспішали,

В городі Січі безпечно себе мали,

Серебро і злото турецькеє междо собою розділяли.

В музеях України зосереджено багато культового срібла з дарчими написами не тільки козацької старшини, а іі рядових козаків. Так, на одному срібному потирі, що зберігається в Державному історичному музеї УРСР (№ 5(555), с такий напис: «17(55 года декабря отменнл сню чашу раб I loan Сечи Вилороже кой куреня Дерсвянкевского козак радимец бремиевскнії до храму сиятілс Ми кола я в Еремевку за упокой роднтелей івоих Феодора и Марин».

З Росії на Україну срібні вироби потрапляли ще задовго до возз’єднання як царські дарунки монастирям та вищому духовенству. Дещо привозили іі російські купці.

У К542 р. посланці Густинського монастиря одержали в Москві від царя церковний срібний посуд, євангеліє, ризи та книги. Серед церковного начиння були срібний хрест, кадило, блюда та інші речі, а також мідне панікадило ціною 21 крб. 28 кон.

Після возз’єднання України з Росією до українських монастирів надходило ще більше коштовних дарів: від царів, а також придворних вельмож, дворянства та купців. Наприклад, Катерина II подарувала Києво-Печерській лаврі срібне панікадило з 24 свічниками і ланцюгом вагою 7 нудін 33 фунти, а також золоту лампаду до мощей Володимира, прикрашену брильянтами і перлами вагою (> фунтів і ЗО зол. Тому ж монастирю граф Шереметсв дав 2 пуди і 5 фунтів срібла для ремонту царських врат Успенського собору, а також 2(5 брильянтів на «чудотворну* ікону 2.

1 Кит. іл вид.: Ф. II III о і ч о її і» о, Політичні тл економічні іп’илкн Україна з І’осісю і середині XVII ст., К., Ш5У, стор. 436.

2 ЦДІА, ф. 128, он. І (лаг.), сир. 84, 1747 р., арк. 16.

Проте майже до кінця XVII ст. довіз срібла з Росії був порівняно невеликим і лише з початку XVIП ст. пін значно збільшився. З цього часу російські вироби з дорогоцінних металів почали поступово витісняти ш Україні іноземні, і їх уже можна було бачити на ринках багатілі українських міст. Основний потік срібла йшов з Москви. У XVIII ст. російські купці були частими гостями иа ярмарках України (в Чернігові, Глухові. Стародубі та Почепі). Иа ярмарки в Погарі, які збирались три рази па рік, купці я Москви, Суздалі, Ярославля, Калуги, Тули привозили срібний столовий посуд, різні ювелірні вироби, кухонний посуд з міді, олива та інші товари.

В свою чергу українські купці, особливо у XVII ст., возили на продай; срібло в російські міста. Навесні 1049 р. в Калугу київські купці привезли серед різних товарів два мідних позолочених годинники, продані за 40 крб., півпуда срібного лому, який був розпроданий по 5 крб. за фунт, дороге оксамитове гусарське сідло з золотими та срібними прикрасами тощо. Брянський воєвода писав у Москву восени 1049 р., що на Свинський ярмарок «яитовские люди белорусци и черкасьі и дерепенские мужики иривозит… всякне плитки п служивую рухлядь і сосудьі серебрение 11 медіше и оловяньїе»

І аким чином, на возз’єднаній з Росією території України створилися сприятливі умови ДЛЯ успішного розвитку золотарського виробництва. І В той же час у містах, ідо перебували під владою шляхетської Польщі, ноно і майже зовсім занепало. У Львові воно особливо пішло иа спад після пограбування міста шведами у 1704 р. І вже зовсім непоправного удару львівському золотарству завдали австрійські загарбники на початку XIX ст.. коли від населення, монастирів та костьолів під загрозою смерті було І відібрано коштовних речей з дорогоцінних металів на суму 73555 злотих. І Занепадало золотарство також у Кам’янці-ГІодільському, Кременці, І Луцьку, Острогу, Володимирі-Волинському та інших містах.

Переважна більшість українських золотарів походила а міщан, велика кількість майстрів перебувала в феодальній залежності. Незначна частини І була виходцями з козаків і духовенства. Майстри, що належали до Mj,uan і козаків, жили в містах і містечках. Тут ноші мали власні будинки часто на магістратській або монастирській землі, за що сплачували «оклад» цЛ подвір’ї цих садиб були також золотарські майстерні.

20

‘ ф. П. НІ е в ч е u к о, цит. праця, стор. 436.

В Румянцевському опису подана досип, цікава картина життя одного з київських сріблярів: «…двор 17 ветхой, в нем изб 3, амбар 1. В нем яшвет козак Пантелеймон Рубни, родимец города Києва, лет 60. Его жена Феодосия дочь Василева взята в городе Києве, лет 40, здорова. У них доти: Михайло, 24 лет, холост, дочери девки Мария лет 8 и Парасковня З лет, здоровім, при отцу. Оной Рубпн с предков козак города Києва, работников нет. Состоит его дом па земле монастиря Киево-братского, за котору ежегодно платит 60 коиеск. Поля пахотпого, сеиокосу, лесу, мель-ниц, рьіболовель і других угодий не имеет. Скота не имеет. Промьіслу не имеет, ремесло имеет золотарское, в граждане (цех.— .1/. П.) записаться не желает» *.

Маіістер Михайло Атаназсвич, батько відомого київського золотаря Івана Атапазсвича, в 30-х роках XVIII ст. оселився на Куреігівці на магістратській землі. Садиба ного була дуже маленька, вона займала «в окружності! земли мерія 226 арш.». Хата мала одне житлове приміщення і комору. Майстер сплачував податок в сумі 567г нон. на рік, з розрахунку «по полушке» від одного аршина землі2.

В садибах майстри нерідко мали садки й городи. Так, у Матвія Коробки, який жив на Куренівці, був невеликий сад і город. На подвір’ї стояла хата з двох кімнат і комори під одним дахом, сарай, а па ставку млин і винокурня.

Проте чимало майстрів жило по найманих дворах. У Стародубі. наприклад, у 1726 р. такі золотарі становили переважну більшість. Ті, іцо не мали власної хати, наймались до заможніших і працюпалн в них за певну платню, користуючись майстернею та знаряддям праці хазяїна.

Феодально залежні золотарі були у польських магнатів, козацької старшини та монастирів. Польський магнат Собеський, наприклад, мав золотарську майстерню у Львові, а також у своєму мастку в /Ковкві, де працювали покріпачені майстри. Найдокладніші відомості про цю категорію золотарів донесли до нас монастирські документи. Так, феодально залежні майстри Києво-Печерської лаври жили на Печорську, на землі монастиря. Панщину відробляли своїм ремеслом і сплачували монастирю консисторські податки. Про одного з таких майстрів у Румянцевському опису сказано, що в місточку Печорську в окремій хаті «жнвет посполитий Петро Волох, уроженец полоской пацни, вдов, 77 лет, слаб, работников но имеет, земель пахотньїх, сеиокосу, лесу, скота и промислу не имеет

‘ ЦДІЛ, ф. 57, ои. 1, сир. 414, 1760 р., ари. 27.

• А. Апдриевский, Исторнческне матерна.іьі, в. З, К., 1882, стор 65.

и впредь вступить ми в накой промесел не желает; рЄМЄСЛО имест золо-тарское. Панщини не раҐютает; консистенсию в год илатит 1 рубль п тесті, копеек по расположению монастирському» *.

Поряд з Петром Волохом мав двір його сим Григорій Волошенка.

На подвір’ї стояла хата, дві комори і один сарай. Григорій від природи був німий, через що в документах часто зустрічається під прізвищем «Німий». Крім згаданих будівель у Григорія ніякого господарства не було, ремесло мав «…серсбряннос. Панщину работаст мастерством своим. Консистснские в год илатит 1 рубль и шесть копеек по расположению монастьірскому».

Монастирське начальство не задовольнялось панщиною, яку майстри відробляли золотарським ремеслом, а примушувало їх виконувати також інші феодальні повинності. Про цс, наприклад, свідчить заява майстра Івана Самойловича від 19 липня 1760 р. на ім’я духовного собору Кнєво-Печерської лаври, в якій він просив звільнити його хату «от зкоиомекшї пашциньї», оскільки йому доводиться вже відробляти одну панщину золотарським ремеслом 2.

Про те, як золотарі потрапляли в кріпосну залежність, видно з заяви Івана Хмуровського від 25 червня 1765 р. на ім’я архімандрита Кисво-Печерської лаври. Майстер просить духовний собор прийняти його \\ :\щ\ на постійне проживання і зобов’язується відробляти своїм ремеслом, аби тільки займатися улюбленою справою.

Одне слово, злидні і голод примушували деяких майстрів іти у «підданство» до духовних і світських феодалів. В Києво-Печерській лаврі залежних золотарів було небагато, вони не вирізнялись особливо високою майстерністю. їх здебільшого використовували для позолотних робіт, ремонтування іі очистки срібних речей. У списках майстрів лаврської малярні за 1765 р. є лише один золотар — Іван, мабуть, Самойлович.

Деякі дослідники вважають, що в XVIII ст. найбільша м а іі стерня в Києві належала Києво-Печерській лаврі, і у її виробах відобразився розквіт українського сріблярства епохи феодалізму. Проте для таких тверджень немає підстав. У 1759 р. в лаврі налічувалось 10 різних майстерень. у 1767 р. їх було 12, але в списках за ці роїш золотарська майстерня не згадується. Крім того, з численних архівних документів видно, що найбільш відповідальні золотарські роботи монастир замовляв кишиш-

ЦДЇА, Ф- 57. on 1. сир. 414. 1760 р., арк. НО.

* ЦДІЛ. ф. 128. он. 1 (маловажливі), сир. 100, 1700 р„ арк. 1.

дільеьким золотарям: І. Равичу, І. Білецькому, М. Юревичу, Ф. Лиснцн-ну, І. Проценку, Д. Любенькому, К. Чнжевському, І. Атаназевичу, О. Іщен-ку та іншим видатним майстрам.

Окремі золотарі були і в інших монастирях. Так, у 1739—1752 рр. на подвір’ї чернігівського Єлецького .монастиря жив майстер Стефан Кучерявий. який виготовляв різний срібний посуд і оздоблював золотом і сріблом зброю.

Прошарок феодально залежних золотарів поповнювався також за рахунок иідсусідків. Так, переяславський полковий осавул Михайло Лу-каїиеїшч мав підсусідка золотаря Івана Роженка, який перейшов «з козака» подиомощннков сотне первой полковой Переяславской во владения оного Лукашевнча». З документів видпо, що майстер жив у будинку, наданому йому осавулом, займався золотарством, яке було основним джерелом існування його сім’ї, що складалася з шести душ. Магістрату майстер ніяких повинностей не відробляв, платив лише «консистенські дачі 1 крб.

2 кой. на рік».