Зояотаря-підсусідка, на прізвище Василь Шиляревський. мав також київський полковий суддя Стефан Барановський. Шиляревський, родом

3 містечка Бобровиці, був сином «значкового товариша», з ним жив його брат Андрій. В золотарській майстерні Шнляревського працював і найнятий підмайстер Андрій Федорович, родом з Прилук, якому хазяїн платив за роботу по 22 крб. на рік і видавав харчі. У майстра навчався золотарської справи учень Василь Калишенко з Прилук. За свій будинок, що був у м. Козельці, Шиляревський сплачував хазяїнові по 2 крб. 50 кой. на рік, «Консистенські дачі» за нього платив «господнії».

За Румяицевським описом, підсусідок був також у леіібгвардії кінвою полку вахмістрів Івана і Федора Вншневеькнх. Це Никифор Корні-внко — уродженець села Білгородкн Київського полку, посполитий Кпєво-Софіїїського .монастиря. Сім’я ного складалася з трьох чоловік. Головним джерелом для її існування було золотарське ремесло. На рік майстер сплачував «консистенські дачі» за хату 1 крб. 2 коп.

Неоднорідність майстрів спостерігалась також і в національному відношенні, особливо в західноукраїнських містах. Польський уряд всіляко заохочував переселення іноземних майстрів і торгових людей до Польщі та на Україну, створюючії переселенцям вигідні умови життя га надаючи їм привілеї (наприклад, право мати свої громади з самоврядуванням, податкові пільги). Тому в містах Закарпаття, Галичини, Буковини, Волині жило багато німців, поляків, вірмен, греків, євреїв, татар, волохів тощо. Гак, уже на початку XV ст. у Львові перше місце серед золотарів 23

за чисельністю посідають німці (11 майстрів), друге — вірмени (6 майстрів), а вже потім ідуть поляки і українці. Наприкінці XVII ст. на перше місце виходять вірмени (близько ЗО золотарів). Користуючись своїм вигідним становищем у містах, іноземні майстри швидко багатіли. Міщани польського походження були на Україні поставлені урядом Речі Посполитої в особливі умови. Спільно з польською шляхтою вони займали нерівне становище в міському самоврядуванні Києва, Луцька, Дубно, Кам’янця-Подільського, Бара, Язловця та ряду інших міст.

У Західпііі Україні в першій половині XVII ст. іноземці становили близько 30% населення міст *.

Після визвольної війни в містах Лівобережної України, за винятком Ніжина, де була грецька колонія, залишилось дуже мало міщан-інозем-ців. Проте через деякий час почала зростати кількість міщан російського походження. В українських містах, що іі далі перебували під владо» Речі Посполитої, процент іноземців збільшувався за рахунок витіснення корінного населення. Внаслідок такої політики панівних класів шляхетської Польщі на початку XVIII ст. в містах Правобережної України корінне населення складало лише невеликі групи.

У період феодалізму основною формою організації міського ремесла був цех.

Золотарі мали свої самостійні цехи або об’єднувались з майстрами інших, споріднених спеціальностей. У Львові окремий Золотарський цех створено в 1G00 р., а раніше «злотники» були в одному цеху з конвісарами. З актових документів видно, що в Києві існував самостійний цех золотарів у 1518 р., а також у 1011 р. Але десь з другої половини XVII ст. він в документах уже не згадується. Нічого про нього не відомо протягом майже всього XVIII ст. Так, він не зустрічається в списках цехів 1720 р. немає його і в магістратських відомостях 1742 і 1702 рр. Збереглися списки київських цехів за 1775 і 1790 рр., але іі там Золотарського немає. Лише в документах 1794 р. він зустрічається знову як самостійний цех. Так, у контракті з Кисво-Михайлівським Золотоверхим монастирем срібляр Самійло Ростовський називається київським міщанином «управи ероо ряішков*. На цьому ж документі є підпис старшини управи срібляра Івана Дяченка.

‘• Я. Кісь, Участь західноукраїнських земель у визвольній війні українського народу.— Питання історії СРСР, Львів, 1958, стор. 97.

24

В якому цеху об’єднувались київські золотарі до 1794 р. встановити точно не вдалось. Ллє думка М. Слабченка про те, що вони мали свій цех з початку XVII і до другої половини XVIII ст., після чого злилися з бондарським цехом суперечить документальним даним. Крім того, це мало ймовірно, бо спеціальності сріблярів і бондарів нічого спільного між собою ке мали. Є всі підстави вважати, що сріблярі після ліквідації самостійного цеху входили до Іконописного цеху, або, як він називався в деяких документах, зібрання малярського. II той час ремісничі спеціальності, які служили «для прикрашування й благоліпності церковної», об’єднувалися в одному цеху. Про це свідчить також і тон факт, що старшиною управи зібрання малярського в 1790 р. був Павло Коробка, за фахом золотар.

Деякі дослідники пояснюють відсутність самостійного Срібного цеху в Києві протягом усього XVIII ст. занепадом золотарської справи або малочисельністю майстрів, але такі думки помилкові. Нам вдалося виявити близько 200 імен манстрів-золотарів, що жили й працювали в цей період. Крім тою, всі архівні документи і наявні колекції срібла свідчать про те, що у XVIII ст. золотарське виробництво набуло значного розмаху, обсяг його набагато збільшився.

Тенденція до об’єднання споріднених спеціальностей в одному цеху виникла ще в кінці XVII ст. До цього спонукала фінансова політика гетьманського уряду. Процес об’єднання цехів, перерозподіл спеціальностей між ними і створення нових цехів відбувався особливо інтенсивно протягом усього XVIII ст.

Об’єднувались цехи і в містах, що іі далі перебували під владою Речі Посполитої. Але там були свої причини.

Обов’язковість цехової організації для ремесла, її іамкнутість, національна і релігійна дискримінація в цехах, постійна конкуренція і боротьба як між цехами, так і всередині них за суміжні роботи, призводять, з одного боку, до об’єднання споріднених цехів між собою, а з другого — до великої диференціації ремесла у кожній окремій вузькій спеціальності, до внутрішнього дроблення цехів. Так, на початку XV ст. у Львові було 9 ремісничих цехів, а на початку XVII ст. їх налічувалось понад 33, причому цехи об’єднували в першому і другому випадках 50 ремісничих спеціальностей2. На кінець XVII ст. у волинських містах зустрічається

М. Слаб ч єн к о, Хозийство гетмаїнцини в XVII—XVIII ст., т. 2. Госнздат Украйни, Одесса, 1922, стор. 43.

1С- 1- Сілецький, Розвиток ремесла і промислів у Львові в середині Х,І сту зб: 3 історії західноукраїнських земель, в. II, К., 1957, стор. 5.

до JO цехів, які виготовляли металеві вироби, а пізніше їх стає в декілька разів більше. Цехи намагаються точно розмежувати галузі своїх спеціальностей: один робив виключно олов’яний посуд, другий — вироби з міді, третій — речі з дорогоцінних металів і т. д.

Проте така диференціація ремесла поступово призводить до зниження якості, вироби не витримують конкуренції і на ринках витісняються продукцією іноземних золотарів. В таких умовах звичайно кількість майстрів різко зменшується, цехи стають дуже малочисельними і врешті решт розпадаються або об’єднуються в одному цеху. Як свідчить люстрація. у 1742 р. у Володимнрі-Волинському, наприклад, існувало 12 цехів, але воші були такі малі, що всі разо.м ледве могли створити цехову сходку. В Луцьку з 20 цехів утворилось 4, а в Ковно з Ні цехів — 3. У Вінниці і Володимнрі-Волинському у 1789 р. всі цехи розпалися.

З письмових та архівних джерел вид но, що самостійні цехи золотарів були в Острогу (1048 р.), Кам’япці-Подільському (1712 р.), Прилуках (1749 р.), Чернігові (1786 р.), Кременчуці (1794 р.), Ніжині (1786 р.) та інших містах.

Кожний цех сплачував до міської «скриньки* щорічний податок. Сума податку визначалась магістратом на підставі грамот короля, а пізніше, на Лівобережній Україні — царських грамот.

Таке законодавство діяло і після визволення України від польсько-шляхетського панування. Від часу ліквідації гетьманщини царський уряд поширив подушний податок і рекрутські повинності, які були раніше запроваджені в Росії, на українські цехи. До цехів приписали все міське податкове населення, незалежно під того чи мас той чи інший міщанин ремісничий фах. Сума податку визначалась магістратом для кожного цеху г< залежності від кількості цехових у ревізьких реєстрах. В питаннях спла-тя податків у цехах була запроваджена кругова порука. Померлих і втікачів а реєстрів можна було виключити тільки під час чергової ревізії, яка провадилась приблизно один раз на 20 років. Від ревізії до ревізії за вибулих податки сплачував цех.

Розкладку податку між членами цеху здійснював цехмістер спільно з «почесним товариством#, до якого входили найбільш виливові майстри.

Кожна ревізька душа сплачувала також рекрутський податок. Згідно з законом один рекрут поставлявся від 100 чоловік цехових. Замість поставки рекрута цех міг сплатити певну суму грошей. Допускалось також наймання рекрутів.

Податки треба було сплачувати двічі на рік. Проте низька платоспроможність цехових призводила до утворення великої заборгованості. |{ pa;,j

несвоєчасної сплати цехам наказувалось до неплатників вживати найсу-ворішпх заходів, передавати їх до суду, розпродувати їхнє майно тощо.

Скарги, іцо надходили від одиноких стариків та хворих, магістрат до уваги не брав.

Золотарські цехи, як і всі інші, мали свої двори, що були об’єднуючими центрами ремісників. В цеховому будинку знаходилась цехова скринька, де зберігались документи, привілеї, гроші, печатка тощо. Скринька мала і символічне значення — під час сходки її ставили на стіл. В будинку переховувались також корогва, палиця цехмістра тощо. На подвір’ї був пожежний та інший господарський інвентар.

Реліквій золотарських цехів до нас дійшло дуже мало. У Львівському державному історичному музеї експонуються дві печатки Львівського золотарського цеху. Печатка XVII ст. (№ 372) вигравірувана на сріблі.

В центрі, на троні, в біскупській шапці зображено святого Єлегуша (патрона золотарів) з молоточком і келихом в руках. Біля його ніг — лев, який лапами підтримує геральдичний щиток з емблемою Золотарського цеху. По краю печатки латинський напис. Друга печатка (№ СФ — 838) виготовлена у XVIII ст. В центрі її, в овалі, зображено лева з дворянською короною на голові, що йде на задніх лапах вліво. Довкола овала геральдичне обрамлення з князівською короною зверху. По краях печатки німецький напис.

В архівних справах є відбиток печатки Київського срібного цеху.

В її центрі зображено стіл, на якому стоять келих і кофейник. Під столом різні золотарські інструменти. Над столом — дворянська корона, обабіч — обрамлення з листя рослин. Довкола напне: «Печатка цеха серебрянного і золотого 1820 г.»

До наших днів збереглася корогва Ніжинського срібного цеху кінця XVIII ст. (ЧДІМ, № 2714). Зроблена вона з мідної бляхи і має форму флюгарки. На одній стороні корогви, в центрі, накладний срібний медальйон овальної форми, на якому викарбувано церковний престол з дарохра-ішльницею, келихом і евангелієм. Ліворуч від престолу зображено постать святого на повний зріст з хрестом у ліній руці. Довкола його німба напис: «Преподобний отець наші* Андронпкь злата рт» Ллександршіский*. Знизу, під престолом, другий напис: «1786 годи меснца нюни 6 числа». Що нижче зображено годинник, на циферблаті якого стрілки показують 9 годин.

Тут же по латині написано: «SMANOT». Праворуч від престолу стоїть чайник, ліворуч від постаті Аидроіиіка колесо, а під ним кофейник.

1 ЦДІА, ф. 452. он. І, сир. 211, 1802, арк. 10. 27

Мідна ксрогеа Ніжинського срібного цеху. 17Ьв р. 4JUM, М 2714.

Медальйон обрамлений черепашковим орнаментом. З протилежного боку, на корогві, другий накладний медальйон із срібла, такого ж розміру і форми, як і перший. Зверху на ньому викарбувала царська корона, а під нею накладена велика літера «Н», що означає «Ніжинський». Внизу лід літерою, праворуч — сидяча постать, що показує указкою на дошку із зображенням голови, ліворуч — рука з терезами, під ними в’язка ключів і скринька. Біля древка напис: «Сооружень сей значикт, от управи сереире-нической Нежинской за управного старшиньї Федора Стефановича Шнур* чевского и товарищей его Петра Корсакевича, Йвана… також і гласного Ііоснфа Ноиьесарева и всею управою братією коштом!» і старая не мь нх 1786 году нюня 6 дня».

Виробнича діяльність кожного цеху регламентувалась спеціальним статутом. На жаль, зберігся лише неповний текст статуту Львівського золотарського цеху 1600 р. До цехів приймали майстрів, які досяглії 24 років, а також підмайстрів та учнів. Повноправними членами цеху вважались лише майстри, причому слід відзначити, що в українських містаї. підвладних шляхетській Польщі, наприклад у Львові, до цеху могли бути зараховані тільки особи католицького віросповідання або уніати. Українських золотарів до цеху не приймали.

Золотарі, шо лишалися поза цехом, вважалися «партачами*. Вони зму-2k шеиі були брати роботу у цехових майстрів і виконували її під чужою

фірмою, або просто виготовляли речі поза цехом. Серед цих зневажених майстрів булл навіть найвидатніші українські золотарі, такі, як Яцко Русин (спаленнії шляхтою на вогнищі у 1579 р.), Григорій Остафіспяч, що навчався у краківського майстра Мартина Жарського, Андрій Касіянович та багато ііг.

Статут вимагав від кожного майстри виробів високої якості. Будь-яка підробка суворо каралась. Так, наприклад, київський золотар Микита Віпшгченко з наказу магістрату був покараний канчуком і відданий у солдати за підробку.

Для здійснення керівництва поточними справами цеху майстри на своїх сходках обирали цехмістра строком па один рік. Па голосування, яке було відкритим, виставлялось кілька кандидатур. Подача голосів відбувалась різними способами. В Київському срібному цеху, наприклад, голосування провадилось за допомогою кульок. Обраним вважався тон, хто дістав більшість голосів.

Майстри-зол отарі, незалежно від того, входили вони до цеху чи ні, мали підмайстрів (1—3) і учнів (до 7) віком від восьми до шістнадцяти років.

Підмайстри наймались до майстрів, як правило, не менше ніж на півроку. Хазяїн зобов’язувався видавати підмайстрові харчі, а інколи б одіж та взуття. Підмайстер повинен був в усьому підкорятись майстрові, працювати сумлінно щодня (крім неділі і святкових днів) по 9—15 годин, залежно від нори року. Розмір платні встановлювався за взаємною домовленістю.

Підмайстри, які робили прогули без поважних причин, повніші були «за кожний прогуляний день відробляти п’ять днів» або платити грішми по 5 карбованців хазяїнові. Підмайстер не мав права залишати хазяїна раніше домовленого строку. Але були випадки, коли підмайстри кидали своїх хазяїв достроково, шукаючи вигіднішої роботи.

Серед підмайстрів було чимало таких, що не поступались своїм мистецтвом перед майстрами. Проте вони перебували в цілковитій залежності від майстра і не мали ніяких прав. Майстер сам приймав замовлення від клієнтів і ставив своє ім’я або тавро но тільки на виробах, зроблених ним особисто, а іі на тих, що виготовляли підмайстри.

Щоб стати майстром, підмайстер мав скласти іспит, тобто під наглядом майстра або групи майстрів, виділених цехом, зробити з срібла самостійно якусь річ і дати грошей для частування майстрів (братчиків). При зарахуванні до цеху він також вносив певну суму до цехової скриньки. Після того, як підмайстер успішно складав іспит, йому видавалось

29

спеціальне свідоцтво на право самостійної роботи, .’і того часу підмайстер ставав повноправним членом цеху, його можна було обирати на псі цехові посади.

Кожного учня, я кий починав науку в майстра, обов’язково записували до цехового реєстру, в спеціальну книгу (основні дані про учня, строй і умови навчання, обов’язки учня і майстра), а по закінченні навчання випису пал и. Строк навчання встановлювався під семи до дванадцяти років. Від учня вимагались уважність і старанність у навчанні, беззастережне виконання усіх розпоряджень не тільки майстра, а й членів його сім’ї. Він не мав права не тільки залишати учителя раніше встановленого строку, а й виходити з дому без дозволу майстра. Майстер брав учня на повне утримання, зобов’язувався навчати іі виховувати ного, мав право карати за провини. Після закінчення строку навчання учень одержував від майстра відповідну посвідку і міг залишити його або продовжувати працювати у нього вже як підмайстер.

Крім цехового реєстру, нерідко між майстром і рідними учня складався контракт. Так. згідно з контрактом київській! майстер С. Вознепко зобов’язався протягом семи років навчати П. І рнневського. Коли минув цей строк навчання, виявилось, що майстер використовував ііого на різних підсобних та господарських роботах, а золотарської справи не навчив. Після довгої судової тяганини, яка ні до чого не привела. Петра Гривен-ського влаштували на навчання до іншого майстра.

Чимало учнів, не витримавши тяжкого режиму і непосильної фізичної праці, тікали від своїх учителів до закінчення терміну навчання. Антін Шигура, Дмитро Якубовський і Микита Балковськиіі. учні київського майстра Федора Барановпча, у 1779 р. залишили свого хазяїна і подались до Глухова. Туди ж утік і Федір Тернмлов, учень київського майстра Івана Атанааевича, після п’яти років навчання.

Коли виявилось, що деякі учні-втікачі влаштувалися у глухівськпх майстрів — Микити Басовнча і Остапа Іванова, київські золотарі подали скаргу до магістрату і губернаторові.

Учнів мали також і феодально залежні майстри. Так. у 1700 р. у Григорія Волошонка. підданого Києво-Печерської лаври, було п’ять учнів.

Окремі монастирі теж робили спроби готувати собі майстріи-сріблярів з хлопчиків, віком 8— 1G років, яких набирали з монастирських підданих. До навчання залучались кращі майстри. Так, у 1780 р. Впдубииькнй монастир уклав договір з київським майстром-золотаром Іваном Турчков-ським на навчання «підданих Видубицького монастиря мешканців Лст-30 пінських Олексія сина Шибечиого і Якова Ятла золотарської справи*. За

— ■ — ;

‘ {‘ / … • ‘

.-‘ і Щїї’ \vl ‘ *•’ <% *

.іяЛ ГІік’у., ;л t

(v 11 ‘-І k і I’

ь- • J f ■ ■.

Медальйон з корогви Ніжинського срібного цеху.

навчання монастир зобов’язувався платити майстрові ЗО крб., а також видати дві пари чобіт, двадцять ліктів полотна і забезпечувати харчами протягом усього строку навчання.

Золотарське виробництво дуже повільно зазнавало змін. Розподіл праці тут був відсутній, за винятком деяких технічних прийомів (фініфть і чернь). Кожну річ робив один майстер від початку до кінця, причому б усіх операціях переважала ручна праця. Механічні засоби з’явились лише на початку XIX ст. і застосовувались воші дуже рідко.

Перш ніж виготовити ту чи іншу золотарську річ, робили абрис — контурний рисунок в розмір натури. Абриси звичайно малювали художники на папері. Один з таких абрисів оправи євангелія зберігається в кужбушку колишньої бібліотеки Києво-Печерської лаври. Середники обох дощок мають форму овалів в дубових віночках з пишним рослинним обрамленням. Але сюжетні композиції на середниках різні. На чільній дошці

nP^KT срібної оправи євангелія. Художник В. Маркіянович. 7749 р, (чільна дошка).

Проект срібної оправи в.апгеяія (спідня дошка).