Функціональна роль вишивки в народних обрядах, нобутошшу і громадському інтер’єрі

Вишивка нині, як і раніше, використовується в декоративних побутових речах для оздоблення інтер’єра. Це рушники, доріжки, прошивки, покривала, скатерки («скатертина-настільник») 42. Серед них основна увага приділялась декоративному оформленню рушників. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників, які крім декоративного навантаження мали велике образно-символічне значення. У всьому декоративному мистецтві, очевидно, немає другого такого предмета, який би концентрував у собі стільки символічного змісту. Вишитий рушник — це один з елементів матеріальної і духовної культури, характерний не лише для українського народу, а й для білорусів, литовців, молдаван43. Весільний рушник — неодмінний атрибут російського обряду, особливо в північних районах44. Рушник як символ супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності, на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будування хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дару-

127. Г. ЗИРІНА. РУШНИК. 1979.

С* f 6′

126. Л. ЗАКОРКА. РУШНИК. 1978.

128. ВИШИВАНІ ХУСТОЧКИ. XIX ст.

45 Дівчина з легенди. Маруся Чурай. К., 1974, с. 31.

46 Сидорович С. Й. Орнаментальні композиції українських народних тканин XIX — поч. XX ст,— В кн.: Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, 1963, вип. 7/8, с. 54.

47 Риженко Є. Українське шитво, с. 17.

48 Тарас Шевченко. Кобзар. К.. 1964, с. 118.

49 Гриша О. Весілля у Гадяцькому повіті, на Полтавщині.— В кн.: Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1899, т. 1, с. 118,

вали майстрам. На рушники приймали новонароджених, іцо тільки-но з’явились па світ, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному ритуалі як один з найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев’язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такі рушники називали плечовими:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала Та рушнички напряла.

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережечку сушила,

Своїх старостів дарпла.

(Весільні пісні: В 2-х кн. К., 1982, кн. 1, с. 80).

Рушниками зв’язували руки молодим під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя:

Почуєм, побачим, що нам скажуть,

Біленьким рушничком рученьки зв’яжуть.

На рушнику вінчались:

Коли б мені, боже, неділі діждати,

Неділі діждати, на рушничку стати 45.

Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв’язувались рушником, кінці якого з вишивкою червоного кольору звисали до сорочки поверх плахти. На картині художника Ф. Кричевського «Наречена» відбито саме цей момент, коли дружка тримає рушник, щоб обв’язати наречену. Після запросин гостей молода з дружками повертається до своєї хати, де в сінях стоїть «гільце» — невелике деревце, прикрашене стрічками та квітами. Його заносять до хати і ставлять на рушнику. Батьки нареченої благословляють молодих хлібом на рушник. Кожна дівчина вишивала на посаг не менше 12—14 рушників, а іноді і більше:

А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок,

Бежіте, внесіте Та буярів прикрасіте.

(Весілля: В 2-х кн. К., 1970, кн. 1, с. 190).

В Музеї етнографії народів СРСР зберігаються фото, на яких етнографічна експедиція зафіксувала в 1910 р. деякі моменти весілля на Полтавщині. На них бачимо сватів, перев’язаних рушниками (фото № 3265-40), і наречену, пов’язану рушником (фото № 3265-11), та ін. Існували й подарункові рушники, їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними бранців з голови до ніг па знак побажання щасливої дороги і найшвидшого повернення.

Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ятка про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала,—

так писав про рушник видатний український поет, лауреат Державних премій СРСР Андрій Малишко.

Поряд з обрядовим призначенням рушники широко використовувались в побуті. Відповідно до функціонального призначення вони мали назви— «стирок» (для посуду), «утиральник» (для рук і обличчя) :

Вода в відеречку,—

Братику, вмийся;

Рушник на кілочку,—

Братику, втрися.

Широке значення мали рушники для декоративного оздоблення інтерє’ра. В минулому їх вішали над іконами, називали «наобраз-никами», «божничками» 46. Нині, як правило, їх вішають над сімейними фотографіями. На фото з архіву Музею етнографії народів СРСР можна побачити, що рушник висить навколо популярної, улюбленої в народі картини «Козак Мамай» (фото № 3265-44).

Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву кілкові.

Держи хату, як у віночку,

Рушнички па кілочку.

Основним елементом орнаментації кілкових рушників було де-рево-квітка, гцо ніби виростало на його кінцях. В цілому композиція рушників відрізняється внутрішньою стійкістю, викінченістю, що надає їм здатності до самостійного життя в інтер’єрі побутового простору. Ось чому рушники часто виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей. Червоний, насичений колір орнаментації рушників зумовлював їх провідну роль в загальній системі інтер’єра.

Уміння органічно поєднати різні за фактурою, розміром, кольоровим і ритмічним строєм елементи, співвіднести їх з архітектурним простором інтер’єра — все це становить характерну рису народного мистецтва, принципи якого дбайливо зберігаються, вивчаються і розвиваються в наші дні.

Вишивка залишається одним з основних компонентів художнього оформлення інтер’єра на Полтавщині: це рушники навколо фотографій, народних картинок, наволочки (пошивки) на подушках, занавіски (фіранки), скатерки.

Широко побутували на Україні й хустки. Це чотирикутний шматок полотна розміром 50 X 50 см, вишитий найчастіше червоними, іноді з доданням синього, нитками. Як свідчать історичні матеріали, описи майна козачої верхівки, хусточка відігравала значну роль, будучи показником заможності й багатства її хазяїна 47. В народному побуті хустка також, як і рушник, мала символічне, обрядове значення. Хустки дарували старостам, дівчина вишивала хустку і на весіллі пов’язувала нареченому руку. Це знайшло своє відображення в поезії Т. Г. Шевченка:

У неділю не гуляла,

Та на шовки заробляла,

Та хустину вишивала,

Вишиваючи співала:

Хустиночко мережана,

Вишиваная,

Вигаптую, подарую,

І він мене поцілує…

Хустино моя Мальованая48.

Про вишивану хусточку співається в українських народних весільних піснях:

Он у город Лебедин їхав… молодий; Під ним кониченько вороний,

На йому жупан голубий,

На йому шапка боброва,

З боку хустка шовкова.

Шила, шила та дівчина молодая, Вишивала з темної ночі до свічі, Ясного сонця, до віконця,

Для свого парубка молодця.

129. РУШНИК.

КІНЕЦЬ XIX —

ПОЧАТОК XX ст

Українські народні думки та історичні пісні. К., 1955. с. 43

Украинское народное творчество. Серия 3. Рукодельные работы. Спб., вып. 1. Рушники, шитые цветной бумагой; вып. 2. Рушники, вышитые цветными нитками; вып. 3. Хусточки. 1912—1913.

Крывелев И. А. Современные обряды и роль этнографической науки в их изучении, формировании и внедрении.— Советская этнография, 1977, № 5, с. 43.

Рекомендации к обрядам «женитьба», «рождение».— Комиссия по изучению и внедрению общественных праздников и обрядов в УССР. К, 1976, с. 8.

Там же, с. 17.

Поширений був звичай закривати померлому очі хусткою і па могилі прибивати її до хреста.

Вишита хусточка була дорогим пам’ятним подарунком, який супроводжував козака в походах, чумака в далеких мандрівках, бідняка в чужій стороні на заробітках. Це був символ вірності, пам’яті про кохану. В українській народній пісні «їхав козак на війпонь-ку» козак, прощаючись з коханою, просить її:

Дай мені, дівчино, хустину,

Може я в бою загину.

Хусточка мала і звичайну утилітарну функцію в повсякденному житті: використовувалась як носова хусточка, серветка. Це також знайшло своє відображення в усій поетичній творчості, зокрема в думі XVI ст. про Самійла Кішку:

То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав,

То У рукав, то в пазуху, крізь хустку третю додолу пускав…50

Враховуючи важливу роль, яку відігравали рушники, хустки в житті народу, Полтавське губернське земство виготовляло рушники, хусточки найрізноманітніших композицій, які представлені у випусках «Украинское народное творчество» 51. Деякі з них можна бачити на фотографії довоєнної експозиції в Полтавському краєзнавчому музеї.

На основі орнаментації хусточок на підприємствах Укрхудож-прому, й особливо па «Полтавчанці», виробляються найрізноманітніші серветки, доріжки, які широко використовуються в побуті, в народних обрядах. Цікаві роботи М. Григоряк показані на виставці, присвяченій 30-річчю Перемоги (1975).

Рушники, як і раніше, застосовуються в декоративному оформленні інтер’єра, хоча орнаментація їх на Полтавщині зазнала докорінної модифікації. В останнє десятиліття активно відроджується роль рушників, вони продовжують своє життя в сучасних радянських обрядах як символ гостинності, щастя, любові.

Сучасні обряди розвиваються на основі глибоких політичних і соціально-економічних змін і відбивають радянський спосіб життя народу, його світогляд, культурний рівень, особливості духовної культури та побуту 52. .

У Києві створено Комісію по громадських святах та обрядах при Раді Міністрів УРСР. В розроблених рекомендаціях Комісії певне місце і роль відведено рушникам. Радянські обряди та ритуали не відкидають, а творчо переробляють і осучаснюють кращі елементи обрядових традицій, створених протягом віків. Так, в рекомендаціях Комісії записано, що весільний рушник — невід’ємний атрибут обряду. Хлібом-сіллю на вишитому рушнику урочисто зустрічають дорогих гостей, вшановують передовиків виробництва, матері благословляють своїх дітей в найбільш відповідальні моменти їхнього життя (проводи до лав Радянської Армії, одруження). В обряді одруження вишитий рушник символізує чистоту та добропорядність нареченої та нареченого, які, стаючи на нього, утворюють нову сім’ю 53.

Нові обряди передбачають і нову роль рушника в них. На ньому під час поздоровної церемонії нареченим виносять і передають на зберігання «літопис родини» 54. Роль вишитого рушпика в емоційно-художньому образі обряду, як і раніше, залишається важливою. З появою за радянського часу тематичної вишивки (панно, рушники та ін.) розширився діапазон її застосування в сучасному громадському інтер’єрі.

висновки

Дослідження складової частини декоративного мистецтва Радянської України — сучасної вишивки Полтавщини — в системі художніх промислів, виявлення та аналіз найбільш значних тенденцій розвитку її традицій, функціональної ролі, а також художніх особливостей дають змогу зробити певні висновки і узагальнення. Полтавська вишивка — яскравий цілісний художній феномен: форми освоєння її традицій можна розглядати як прямі, так і опосередковані.

Закон спадкоємності традицій є основою функціонування народного мистецтва. В цілому ж розвиток сучасних промислів вишивки Полтавщини можна характеризувати як процес поєднання традицій та інновацій, тобто поступового накопичення нових елементів і якостей при збереженні традиційних.

Розвиток сучасної вишивки Полтавщини засновується на досягненнях колективної творчості народних майстрів. Майстер, спираючись на коло вироблених естетичних норм, вносить в загальну скарбницю своє особисте. Колективність та індивідуальність — діалектична єдність, що характеризує творчий процес в сучасних художніх промислах.

Творчість сучасних майстрів полтавського вишивального промислу визначається усвідомленим ставленням до народних традицій. Для робіт характерно не механічне повторення найбільш поширених зразків, а творча їх переробка, пошуки виразних художніх засобів, створення виробів, які, продовжуючи народні традиції, відповідають актуальним вимогам сучасного декоративного мистецтва. В процесі розвитку промислів вишивки в радянський час склались естетичні норми, які в свою чергу стали традиціями.

Твори сучасних промислів Полтавщини — це співвідношення традицій з сучасним світосприйманням радянської людини, переосмислення традицій з позицій сьогодення.

В 60—70-х роках відбулося стильове оновлення полтавської вишивки. Більш вдумливе вивчення народних традицій сприяло поступовому звільненню орнаментації від непритаманних їй рис стан-ковізму, які мали місце в 40—50-х роках, опануванню специфічними, властивими лише цьому виду декоративного мистецтва образно-виражальними засобами, більш органічному зв’язку вишитих виробів з загальним характером сучасного, особистого та громадського інтер’єра, смаками радянських людей.

Українська вишивка при стилістичній єдності художніх рис в цілому — це насамперед багатобарвність чітко виражених локальних особливостей кожного її регіону. За такої діалектичної єдності одиничного і загального полтавська вишивка виступає як цілісне художнє явище, позначене рисами індивідуальності.

Своєрідність полтавської вишивки, збереження її самобутнього регіонального художнього бачення проявляються у специфіці образно-виражальних засобів. Вони визначаються різноманітністю орнаментально-зображальної системи мотивів, їх композиційною побудовою, створенням кольорових та ритмічних композицій.

Розглядаючи ціннісну сутність полтавської вишивки, можна констатувати, що в ній, як у фокусі, сконцентрувались найбільш типові риси, характерні для всієї Центральної України.

Дослідження орнаментально-виражальної системи виявляє одночасне співіснування як рослинного, так і геометричного орнаменту. Характерною особливістю останнього є віртуозність внутрішньої розробки простіших за своїми абрисами геометричних фігур, комбінації яких в різних поєднаннях створюють величезну варіантність різноманітних технік виконання, кольорової гами. Художньо-стилістичний аналіз типології орнаментальних мотивів свідчить про збереження у вишивці стійких образних структур, семантика яких виявляє їх давнє коріння, генетичну єдність з орнаментацією східно-

слов’янських народів. Одні з них втратили свій первісний смисл, за іншими в силу асоціації закріпились нові назви, інші переосмислились, але не втратили свого художнього значения.

Аналізуючи розвиток орнаментальних форм, явище взаємодії з мистецтвом інших областей України, а також сусідніх республік, можна зробити висновок, що в орнаментації полтавської вишивки відбувається постійний процес накопичення нових мотивів та елементів. Потрапляючи в середовище сталих смаків та уявлень, вони перероблювались відповідно до системи регіонального художнього бачення та ставали органічними її елементами. Так, в кінці XIX — на початку XX ст. у полтавській вишивці відбувається творче осво-єпіія натуралістичних мотивів в контрастній червоно-чорній гамі кольорів. Трансформація їх художньо-виражальних засобів йшла по шляху відходу від деталізації та об’ємності до узагальненого декоративно-площинного вирішення. Проникнення натуралістичних елементів дало новий імпульс для розвитку реалістичних тенденцій, розробки образів живої природи, типових для сучасної орнаментації Полтавщини.

Дослідження художніх форм елементів рослинно-геометричного орнаменту, виявлення народної термінології свідчать про їх глибоку реалістичну основу, про поетичне сприйняття навколишньої дійсності, яка знаходить у вишивках опосередковане декоративно-образне відбиття. В орнаментальних мотивах, їх назвах відчуваються народна спостережливість, образне осмислення реального предмета, здатність до узагальнення та типізації, асоціативність мислення народних майстрів.

Полтавська вишивка — це не тільки декоративне оформлення виробів, а й одночасно мистецтво оригінального бачення світу, осмисленого і відтвореного специфічними художніми засобами.

Серед поліхромних українських вишивок полтавські виділяються вишуканою гамою пастельних тонів. Особливу групу складають вишивки білим по білому. їх художній ефект створюється малюнком високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Порівняльний аналіз з вишивкою інших районів дає можливість припустити, що Полтавщина — той регіон, де давня традиція збереглася найбільш міцно. Відзвуки її ми зустрічаємо на Закарпатті, Поділлі, Прикарпатті, Чернігівщині, в північних районах Росії.

Зміна загального характеру полтавської вишивки на початку XX ст. зумовила також зміну кольорової гами та технічних прийомів шитва. Захоплення контрастними поєднаннями було своєрідною реакцією за монохромність. З часом більш глибоке вивчення народних традицій сприяло тому, що яскрава контрастна вишивка, заперечуючи класику білим по білому, знову до нього повернулась у 50-х роках, але вже збагачепа новими мотивами, кольоровою гамою.

В сучасній вишивці спостерігається тенденція до розширення палітри пастельних тонів. Кардинально вплинуло на зміну художньо-виражальних засобів полтавської вишивки використання в останні роки нових тонких матеріалів, що викликало більш ретельну розробку орнаментальних мотивів, ускладненість і деталізацію композиції, введення ювелірних технік виконання.

Дослідження художньо-функціональної ролі вишивки підтверджує, що це вид народного мистецтва, в якому яскраво і глибоко відбились естетичні уявлення та художня культура народного побуту.

Однією з характерних особливостей Полтавського регіону є широке застосування вишитих рушників. Рослинна орнаментація їх складається з мотиву «дерева-квітки», що сягає своїм корінням в далеке минуле. Цей мотив підлягав модифікаціям та інтерпретувався залежно від смаків та уявлень народних майстрів.

Полтавська народна вишивка, 1983