Характерною особливістю полтавської вишивки є поєднання лічильної техніки з мережками, а також різноманітними видами ажурної вишивки. Не — вирізування, впколювапня. довбанка, солов’їні вічка, які надають виробам легкості, вишуканості і виконуються білим кольором. Ні техніки відомі також в інших районах України: Прикарпатті. Поділлі, Чернігівщині.

Вирізування буває на одну, три, п’ять, а то й більше квадратних дірочок. Узор щільно обшивається нитками, а середина потім вирізується. від чого на полотні утворюються чіткі ажурні квадратики. При вирізуванні на три дірочки крайні дірочки залишаються порожніми, а середні заповнюються хрестиком або павутинкою із маленьких квадратиків в двох протилежних кутах. При вирізуванні на п’ять дірочок порожніми роблять першу і третю дірочки, заповнюють другу і четверту. Узор вирізування утворюється від поєднання цих дірочок і залежно від цього має назви: вирізування па чотири дірочки, косе, книжкове, хрещове, косе з клинцями, орлове, рога-теньке та ін. В основі лежать, як правило, назви геометричних фігур. які складають орнамент.

Існує думка, що вирізуванням виконуються лише узори геометричні 3. В колекції узорів вишивки В. Захарченко є зразок узору гілки з розами та листям в техніці вирізування. Ней узор має назву яготинський.

Вирізування, яке дає крупні, ажурні просвіти, широко застосовується у поєднанні з лиштвою для вишивки сорочок, а також ска-

терок. Найбільш цікаві приклади знаходимо в творчості Л. Богпнич, Є. Водні, О. Великодної, В. Фоменко.

Техніки виколювання, довбанка утворюють сітку з дірочок, з яких можуть складатись різноманітні геометричні елементи: квадрати, ромби, трикутники. Ними оздоблюють рукава, іноді пелену жіночих сорочок, пазушки чоловічих сорочок. Особливо цікаві роботи в ціп техніці Г. Гриня, М. Півторацького, О. Великодної.

Враховуючи особливості матеріалів, з яких шиються сучасні жіночі блузи (маркізет, батист, шовк), останнім часом із ажурних технік найбільш поширені ювелірні: довбанка, солов’їні вічка, зерновий вивід. Солов’їні вічка — це поєднання чотирьох невеликих квадратів з круглою дірочкою посередині кожного. Дірочка з’являється від того, що всі стібки починають із центру однієї точки. Таким чином утворюється кругла невеличка дірочка, яка в народі отримала поетичну назву солов’їні вічка. Ця техніка потребує великої майстерності і ретельності в розробці деталей. Взагалі кожний узор, кожна техніка містять багато дрібних, малопримітних, але дуже істотних елементів виконання, чимало різних «секретних» поворотів голки і нитки, якими володіють тільки досвідчені вишивальниці. Талановита вишивальниця вносить навіть в звичайні, широко відомі узори свої, властиві лише їй деталі, збагачуючи її. Ці нюанси падають вишивкам особливої краси. Автору доводилось стостерігати в «Полтавчанці», як узор, створений О. Велпкодною, повторювався в цеху ручної вишивки. Все те саме, все схоже, але у О. Великодної жива творчість, трепетне відчуття матеріалу, а в повтореннях проступає сухість виконання.

В українській вишивці досить поширена гладь (настплуванпя), яка в кожній місцевості має свої відмінності. Так, на Поділлі побутує качалкова гладь, або качалочки. Це випуклі подовжені прямокутники, завжди поліхромні, в той час як гладь колодочками буває лише червоного і синього кольору. На Кііївщипі в південних районах Чернігівщини, на Черкащині побутує коса гладь — зірочками. Стібки в ній кладуть похило щодо фактури полотна. Виконується така гладь переважно червоним кольором, тоненько обведеним чорним для підкреслення її ЗВУЧНОСТІ.

Класичною технікою Полтавщини є лічильна гладь — лиштва (менш поширена її назва — настилування. від способу виконання — настилування нитками). Це один з найбільш давніх методів шитва і, як вважають деякі дослідники, походить від техніки занизування і є його продовженням4. Проте аналіз прийомів і принципів свідчить про самостійність походження та паралельність існування обох технік. Так, техніка занизування, або низь, найбільш поширена на Поділлі, в різних модифікаціях па Буковині, Волині. Гуцуль-тцині («низинка). Основний її принцип — заповнення поверхні густими стіжками геометричного орнаменту. Занизування залежить від напрямку нитки, що тягнеться через весь узор, виконується зі зворотного боку. В той же час лиштва пов’язала пе стільки з напрямком ниток, скільки підпорядкована насамперед їх точному рахунку. Помилка на одну нитку порушує цілісність узору в цілому. Узор поблять однією лиштвою або ж в поєднанні з ажурними техніками. За допомогю лиштви створюються геометрпзовані рослинні мотиви, характерні для вишивки Полтавщини. Кожен елемент виконується самостійно, що дає можливість народним майстрам робити із окремих мотивів найрізноманітніші композиційні схеми, особливо при вишивці рукавів — то у вигляді декількох рядків гілок рослинного орнаменту, то розсипом певних мотивів в багатьох комбінаціях. Ця техніка дозволяє отримувати і строго геометричпі орнаменти (вишивка пазушки, коміра, манжетів па чоловічих сорочках, поликів — на

28. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. КУПОН. 1965.

29. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. ФРАГМЕНТ ВИШИВКИ.

ЗО. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. ФРАГМЕНТ ВИШИВКИ, 1979.

Зі: О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. ФРАГМЕНТ ВИШИВКИ. 1970.

5 Рижепко Я. Українське шитво, мал. 37—40.

6 Мирний Панас. Зібр. творів в 7-ми т. К., 1968, т. 1, с. 6.

7 Білецька В. Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація.— В кн.: Матеріали до етнології й антропології, т. 21 / 22, ч. 1, с. 85.

жіночих тощо). Для цього на полотно залежно від малюнка накладаються одна повз одну нитки довжиною від трьох до дев’яти ниток на основі і пітканню. Специфіка виконання лиштви не свідчить про її зв’язок із занизуванням, а говорить про самостійність походження. Крім того, на Полтавщині занизування поширювалось паралельно з лиштвою в характерних для цієї техніки прийомах.

На фото, вміщеному в книзі Я. Риженко «Українське шитво», шість зразків виконано в техніці занизування5. Це полоси геометричного орнаменту від найпростішого у вигляді ланцюжка ромбів до більш складного розвитку цього мотиву. Про занизування згадує Панас Мирний в повісті «Лихий попутав»: «Галя мене любить, я їй вишиваю сорочку, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування» 6. Крім того, В. Білецька, висловлюючи припущення про поширення занизування на Полтавщині, наводить факт існування в Полтавському краєзнавчому музеї сорочки з Лубенського повіту, вишитої занизуванням червоною заполоччю на уставках 7.

В арсеналі сучасних засобів вишивки в промислах Полтавщини техніка занизування не поширена.

Характерною особливістю сучасної полтавської вишивки є поєднання в одному виробі численних технік. Так, О. Великодня, Є. Бодня, О. Василенко в своїх виставочних унікальних роботах оперують до двадцяти різноманітними техніками одночасно. Поєднання лиштви, ажурних мережок, вирізування, виколювання і особливо ювелірних технік — солов’їні вічка, довбанка — збагачує художньо-виражальні засоби орнаментальних композицій, надаючи їм схожості з мініатюрою.

У вишивці існують також шви, які сприяють найбільш тонкій проробці всіх деталей орнаментальних мотивів. Такими техніками є штапівка, зерновий вивід і т. ін. Вони не несуть основного декоративного навантаження, а підпорядковані провідним швам.

Вишивки Полтавщини розраховані як на сприйняття здалеку, так і на тривалий уважний розгляд зблизька. При цьому

32. Л. БОГИНИЧ.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА, КУПОН. 1976.

33. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА, КУПОН. 1978.

34. Л. ЗАКОРКА.

РУШНИК. 1980.

8 Верховская А. С. Западноевропейская вышивка XI—XIX веков в Эрмитаже. Л., 1961, с. 15.

9 Охтирська тамбурна вишивка. Каталог. Львів, 1977, с. 6.

10 Колос С. Українська тканина,— Червоний шлях, 1928, № 5—6, с. 227.

11 Охтирська тамбурна вишивка, с. 7. 12 13 14

12 Маслова Г. С. Орнамент русской народной вышивки. М., 1978, с. 53.

13 Там же.

14 Ширеметьев О. С. О русских художественных промыслах. М., 1913, с. 36.

розкриваються все багатство і краса узорів, ювелірність їхнього виконання.

Опанування традиційних технік — справа трудомістка, копітка, тому секретам майстерності вчились з раннього дитинства. Так, О. Великодня розповідає, що з семи років вона почала допомагати матері, потім вишивала самостійно, поступово удосконалюючи своє вміння.

На рубежі XIX—XX ст. відбувається зміна характеру техніки, що в цілому вплинуло і на стиль орнаментальних мотивів. Набирає поширення вишивка хрестиком, відома в Європі з кінця XVIII ст. 8; на території Росії і України ця техніка з’явилась в кінці XIX — на початку XX ст.

Завдяки простоті й доступності вишивання хрестиком було легким для виконання, для перезнімання узорів. Хрестик надавав широких можливостей для колірної розробки площини самого орнаментального мотиву — насамперед в червоно-чорній гамі.

До техніки вільного малюнка можна віднести рушниковий шов, гладь, тамбурну вишивку. Остання була досить популярна на Сумщині, Полтавщині і Чернігівщині. Особливого поширення вона набула у 20—30-ті роки XX ст. в околицях Охтирки, Котельви 9, Гадяча 10. Головне в цій техніці — художня виразність контурної лінії, продумане поєднання мотивів і тла, червоного або білого кольорів. Зараз техніку ручної вишивки крючком застосовують в Сумській і Полтавській областях. Відомою майстринею є У. М. Дробиш з с. Харківці на Полтавщині п. Цією технікою оздоблюють рушники, скатертини на «дві» і «три» тарілки, інші предмети інтер’єрного призначення. Відтворюють її також на машинах для орнаментації рушників.

Тамбурна техніка отримала назву від французького слова tambour. Російські назви цієї техніки — «в петлю», «петелькой», «в цепочку», «косичкой», «в плетешок» — відбивають характер шва, який складається з ланцюжка петельок, що виконуються за допомогою крючка12. Цей шов ще образно називають «тропкой», «мышиной тропкой» 13.

Як відмічає Г. Маслова у своєму дослідженні, поширення тамбурної техніки в російські вишивці відноситься до пізнішого часу. Вона рідко зустрічається у XVII ст., частіше почала застосовуватись у XVIII ст. Вишивали тамбуром у поєднанні з гладдю білі «кісейні» мережива в аристократичних колах в північних і центральних губерніях Росії І4.

Міська реміснича вишивка датується початком XIX ст., значне її поширення в сільських районах спостерігається в кінці XIX — на початку XX ст. 15. Цей шов здавна відомий також на Близькому Сході, в Криму І6.

Техніки вільпого малюнка характерпі тим, що виконуються вони не за лічбою ниток, а на полотні, де попередньо нанесено малюнок, який потім зашивається. Подібною технікою вишиваються хусточки і особливо рушники, від чого вона набула назви полтавського рушникового шва.

Контур малюнка, найчастіше «дерево-квітка», обводиться стебловим швом, а площини зображення пелюсток, квіток, листків, птахів і т. ін. вишиваються рушппковим заповненням. Це різноманітні невеликі квадрати, ромби, прямокутники (штапівка, драбинка, на-сипочка, бігунець, прпкріп та ін.), розміщені в шаховому порядку; чергування вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин щільного насичення кольором — усе це створює враження динаміки внутрішнього руху. Нитки лягають в різних напрямках, що зумовлює гру червоного кольору, який ніби випромінює світло. Декоративність підсилюється контрастом чітко окресле-

35. М. ГРИГОРЯК.

РУШНИК. 1975.

15 Маслова Г. С. Орнамент русской народной вышивки, с. 53.

16 Чепурина Н. А. Орнаментальное шитье Крыма. М., 1938, с. 40—42.

36. М. ГРИГОРЯК.

РУШНИК. 1975.

37. М. ГРИГОРЯК. ПАННО. 1974.

ного контура, тому вся композиція легка, ажурна. Техніка рушникового шва в західних районах Полтавщини — в Черкаському, Золотоніському (нині Черкаської обл.) — змінюється в бік компактні-шої композиції, замість рушникового заповнення — густо вишиті стібки, що надають насиченості червоному кольору, сприяють великій масивності і щільності орнаментальних мотивів.

Вишивка полтавського рушникового шва має безпосередній зв’язок з російською вишивкою «роспись» 17, «шов по письму» 18, найбільш стародавнім її видом, що несе на собі відголосок символіки червоного кольору 19.

Великі декоративні можливості рушникових швів знайшли втілення в наш час у вишивці скатертин, серветок, доріжок. Окремими невеликими фрагментами рушникових мотивів останнім часом оформлюється навіть одяг. Так, в кременчуцькому філіалі «Полтавчанки» (худ. В. Фоменко) ними вишивають жіночі плаття, блузки. Худож-ник-модельєр київського Будинку моделей О. Нефедова створила серію вечірніх жіночих суконь, оформивши в техніці рушникового шва блузи синім та червоним кольором.

Значного поширення на Полтавщині набула вишивка гладдю. Виконувалась вона шовком, срібного і золотою нитками (сухозліткою). Вишивка шовком мала світський характер. Широко використовувалась на предметах релігійного культу. Чимало вишивок XVII — XX ст. зберігається у фондах Полтавського краєзнавчого музею.

Золотошвейне мистецтво різноманітними швами «прикріплення по карті», «по верьовочці» здавна відоме в Росії і збереглося до наших днів у таких центрах, як Торжок Калінінської області, Городець Горьковської області20. Вишивки шовком, сухозліткою були характерні для багатьох районів України21. Ще в дореволюційні часи в інші країни широко експортувались подільські вишивки золотом і сріблом22. На Полтавщині такі вишивки побутували до 30-х років23. Основу їх складали найрізноманітніші рослинні елементи — стилізовані і натуралістичні. Орнаментальні шовкові композиції були як однотонні, переважно червоного кольору, так і найрізноманітніших відтінків з тонкою градацією тону (старокиївський шов). Техніка гладі шовком застосовувалась для орнаментації кожухів, а також хусток, очіпків, наміток24, які в XIX ст. були замінені на хустки фабричного виробу.

Яскравим рослинним орнаментом оздоблювали жіночі керсетки, юпки. При цьому застосовували поширені техніки — полтавської, художньої і білої гладі.

Принцип полтавської гладі полягає у тому, що густі стібки на-стелюються паралельно горизонтальним ниткам полотна. А художня гладь дає можливість вільно робити стібки.

Вишивка гладдю різнокольоровими нитками набула поширення у 20-ті роки на Яворівщині. Нею прикрашали хустки, кабати, сорочки, камізолі. На київському Поліссі вишивали сорочки червоним з тоненьким обведенням малюнка чорним кольором. Вони мали назву «писані», або «рисовані».

Одночасно з гладдю застосовували в оздобленні одягу аплікацію. Вона виконувалась різноманітними шматочками оксамиту, шовку, сукна, а на кожухах— сап’яну, підібраними за фактурою і кольором до тканини, яку оздоблювали. Клаптики ретельно обшивали різноманітними швами.

Поряд з орнаментальною вишивкою великого розквіту у XVII —

XVIII ст. досягло образотворче шитво, яке приходить в занепад в

XIX ст. у зв’язку із зниженням в народних масах авторитету основного замовника — церкви.

За останні роки на підприємствах художніх промислів збільшилося застосування машинної вишивки. Пояснюється це передусім

штщттттт

Ik : f**«*J

■•дай

Щ> Щ

ЩШфЩ

“%¥шщ«4f-7

%&%» ЧЩ ¥ w yjy#1

ЖЙвЗЫв^ itotfAV^ 11

38. M. ГРИГОРЯК.

ФРАГМЕНТ ПАННО.

17 Работнова И. П. Вышивка XIX века.— В кн.: Русское декоративное

искусство. М., 1965, т. .3, с. 307.

18 Маслова Г. С. Орнамент русской народной вышивки, с. 44.

19 Богуславская И. Я. Русская народная вышивка. М., 1972, с. 12, 24.

20 Фалеева В. А. О некоторых декоративных мотивах Московской Руси в народном шитье.— В кн.: Сообщения государственного Русского музея. Л., 1947, вып. 2, с. 33.

21 Українське народне декоративне мистецтво. Декоративні тканини. К., 1956, табл. ЗО—36.

22 ЦДАЖР УРСР, ф. 337, он. 1, од. зб. 1700, арк. 52.

23 Виставка до X роковин. Прилуцький промсоюз.— Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України, 1928. № 1, с. 52.

24 Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977, с. 123—131.

постійно зростаючим попитом населення на вишивані вироби, більш низькою їх вартістю порівняно з ручною вишивкою та рядом інших факторів.

Центральна науково-експериментальна лабораторія Укрхудож-прому, а також художники підприємств на місцях провадять пошуки того, як наблизити машинну вишивку до місцевої своєрідності, імітувати традиційні народні техніки. Так, замість «рішельє» в Полтаві, в Кременчуку, Нових Санжарах почали використовувати машинну вишивку, що імітує вирізування, гладь, лиштву, рушникові шви.

У зв’язку з відродженням народних свят і виникненням нових радянських обрядів та ритуалів в громадському побуті знову стали


популярними вишивані рушники. Згідно з рекомендаціями Верховної Ради УРСР художники об’єднання «Полтавчанка» Л. Зпріна, В. Фурман, Л. Гаркуша створили серію масових рушників, виконаних в техніці тамбурного шва машинного вишивкою, із застосуванням традиційного мотиву «дерева-квітки», вишитого червоним.

Таким чином, техніки полтавської народної вишивки надають широких можливостей для відтворення їх машинним способом.