Характерні риси і основні тенденції розвитку сучасного полтавського вишивання

146 Правда. 1975, 2S февраля.

147 Советское декоративное искусство — 75. М., 1976, с. 9.

Художні промисли України у 70-ті — на початку 80-х років якісно піднялись на новий щабель свого розвитку. Це широка, розгалужена система підприємства з філіалами, цехами, бригадами, майстра-ми-надомниками з навколишніх сіл. Значні зміни в художніх промислах відбулися в 1971 р., коли була проведена спеціалізація фабрик за профілем продукції, що випускається ними, створено цілий ряд виробничо-художніх об’єднань, таких, як «Вінничанка», київське об’єднання ім. Т. Г. Шевченка, Харківське виробничо-художнє об’єднання.

На Полтавщині відоме виробничо-художнє об’єднання «Полтавчанка». Як філіали до нього увійшли фабрики в Опіїнні, Кременчуці, Нових Санжарах, Великих Сорочннцях, Лубнах, а також фабрика ім. Лесі Українки в Полтаві. Крупним центром стала решети-лівська фабрика художніх виробів ім. Клари Цеткін.

Важливе значення в справі збереження і розвитку художніх промислів мала постанова ЦК КПРС «Про народні художні промисли» (1975 р.), яка вказала на необхідність поліпшення стану промислів, на шляхи збереження їхньої художньої самобутності. Це яскраве свідчення уваги партії і уряду до стану народного мистецтва, яке є «невід’ємною частиною радянської соціалістичної культури, активно впливає на формування художніх смаків, збагачує професіональне мистецтво і виразні засоби промислової естетики» 146.

Нині на Україні в системі Укрхудояшрому з 28 підприємств 19 спеціалізуються на вишивці, їм належить провідне місце як по кількості виробів, так і по питомій вазі в обсягу виробництва. Це унікальні виставочні роботи, широкий асортимент масової продукції — різноманітні фасони чоловічого, жіночого, дитячого одягу, предмети декоративного оформлення інтер’єра. Випускаються також вироби машинної вишивки.

Хранителями й продовжувачами традицій народної полтавської вишивки виступають насамперед майстри, які працюють на підприємствах художніх промислів. При кожному з об’єднань створені творчі художньо-експериментальні лабораторії, до складу яких входять художники, модельєри, технологи, що розробляють нові малюнки та композиції для сучасних моделей жіночого, чоловічого й дитячого одягу, вироби для оздоблення інтер’єрів. Лабораторії стали своєрідними художніми центрами вивчення і продовження кращих традицій народної вишивки. Велику роботу щодо збирання та дослідження народних традиційних орнаментів, фіксації їхніх народних назв провели художники опішнянського філіалу «Полтавчанки» Г. Гринь, М. Півторацький.

Зібраний в селах Полтавщини матеріал був систематизований і тепер широко використовується в подальшій роботі художників при розробці й створенні нових малюнків і моделей сучасного одягу.

Процес укрупнення підприємств, їх концентрація значно поліпшили організаційно-виробничі питання, сприяли чіткішій організації праці, централізованому постачанню матеріалами і т. ін.

У зв’язку з укрупненням підприємств відбулась і спеціалізація фабрик. Опішня виробляє чоловічі сорочки, Нові Санжари — жіночі купони, Кременчук — дитячий асортимент.

Вишивка — одна з галузей народної творчості, в якій художній образ народжується безпосередньо в процесі творення. Оперуючи простими засобами — голкою й ниткою, майстриня створює на полотні прекрасний світ образів, передає свої заповітні думки й по-

чуття. Ось чому вишивка — один з тих видів творчості, де повинна оптимально використовуватись ручна праця. Як відзначає секретар правління Спілки художників СРСР К. Рождественський, твір народного мистецтва «завжди несе ознаки творчого темпераменту, індивідуальності автора — художника-майстра. Без людини-творця немає мистецтва… Художнє життя речі надає рука майстра» 147.

Прикладом позитивного розвитку промислу, в якому враховується специфіка ручної праці, може бути решетплівська фабрика ім. Клари Цеткін. Тут — лише ручна вишивка, причому випускаються як унікальні вироби, так і невеликими серіями, використовується весь арсенал традиційних художньо-виражальних засобів.

В умовах розвинутого соціалістичного суспільства підвищуються вимоги до створення справжніх художніх творів, в яких би зберігалися форми ручної праці як висхідний момент творчості. Саме ру-котворність народного мистецтва і впзначає характерну особливість промислів: «Збереження специфічних прийомів художньої обробки матеріалу, характерне для кращих, традиційних видів російського народного мистецтва, має першочергове значення в розвитку сучасних художніх промислів, бо сама професіональна майстерність несе на собі неповторні художні якості» 148.

Таким чином, полтавська вишивка в системі художніх промислів України пройшла великий і плідний шлях розвитку. Радянська влада з самого початку виявила величезну зацікавленість в збереженні кустарних промислів і зробила все можливе для того, щоб залучити народних майстрів до активної творчої роботи в ново-створених художніх артілях на основі нових методів соціалістичної праці. Після складного періоду становлення, пошуків нових художніх форм і специфічних засобів вираження художня вишивка Полтавщини набула нових рис і як частина радянського декоративного мистецтва розвивається з ним в єдиному руслі. В 60-ті та 70-ті роки відбулося стильове оновлення вишивок, поглибився зв’язок з практичними й естетичними потребами суспільства. Орнаментика поступово звільнилась від невластивих їй рис станковізму, які мали вплив ще в 40—50-ті роки, набула більш органічних і специфічних засобів вираження, притаманних лише цьому виду декоративпого мистецтва.

Для сучасного процесу розвитку художніх промислів Полтавщини характерне поглиблення та свідоме ставлення до народних традицій, до творчого використання кращих досягнень минулого.

Художникп-професіоналп, що працюють у співдружності з народними майстрами, творчо вивчають, аналізують принципи й закономірності народного мистецтва, не обмежуючись лише зовнішнім повтором орнаментальної схеми. Майстри полтавських художніх промислів бережно ставляться до традицій і водночас до творчої переробки, пошуків сміливих декоративних вирішень.

22. ТВОРЧИЙ МАЙСТЕР

Л. МЕЛАШЕНКО.

ОПІШНЯ.

148 Русские художественные промыслы второй половины XIX— XX вв. М., 1965, с. 262.

виявим»

йонч9я»»м»о№

U9oam*»o9o

mmovaof

Найпоширеніші техніки виконання

1 Алпатов М. В. Об искусствознании и критике. Содоклад на I Всесоюзном съезде советских художников.— Советская культура, 1957, № 28.

2 Советская этнография, 1958, № 2, с. 23.

23. О. ВЕЛИКОДНА.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА, КУПОН. 1978.

В процесі історичного і культурного розвитку на Полтавщині викристалізувались характерні орнаментальні мотиви та композиції, найбільш улюблена і поширена кольорова гама, специфічні техніки виконання. Це саме ті елементи, які обумовлюють художні особливості полтавської вишивки в системі інших локальних центрів України.

Аналізуючи орнамент, дослідники основну увагу приділяють вивченню загальних питань розвитку, іноді залишаючи осторонь сам характер орнаменту, його технічні засоби, структуру, особливості форми та ін. Ігнорування формального аналізу художніх творів викликало в свій час справедливу критику М. Алпатова на І Всесоюзному з’їзді радянських художників, який підкреслив, що зміст художнього твору складає нерозривну єдність із засобами вираження А. Ця думка була підкреслена С. Івановим в статті «Народний орнамент як історичне джерело», в якій автор вказував на широке вивчення різних технічних засобів виконання орнаментів, тому що «вони не менш виразно, ніж орнаментальні мотиви, свідчать про спорідненість та культурні взаємовпливи народів» 2. Ось чому вивчення технік виконання полтавської вишивки дає багатий матеріал для визначення її художніх особливостей.

На Україні існує понад 100 технічних засобів виконання вишивки. Поділяються вони на основні й допоміжні шви. Це різноманітні шви вільного малюнка, їх називають верхніми. Вишиваються вони по заздалегідь нанесеному малюнку на полотно. Лічильні шви виконуються за лічбою ниток полотна — основи і піткання, що визначає лінії узору. До лічильної техніки можуть бути віднесені й ажурні техніки, оскільки виконуються вони також за лічбою ниток, хоч художній ефект їх на відміну від лічильних технік обумовлюється насамперед створенням наскрізних, прозорих композицій.

В усіх етнографічних районах України існують різноманітні техніки виконання вишивки. Водночас кожна місцевість має і свої найбільш улюблені техніки, які виступають провідними по відношенню до інших. Ця діалектична єдність одиничного та загального і складає загальні характерні риси української вишивки в цілому й окремих її регіонів. Наприклад, класичною технікою Поділля є низь чорного або червоно-чорного кольорів, яка лягає густими насиченими лініями геометричного орнаменту. Набирування, гладь (зірочками) типові для Київщини, занизування — для Волині, Чернігівщини. В кожній місцевості певні техніки вирішуються в різній кольоровій гамі, що і надає їм різноманітності. Так, на Полтавщині вирізування, виколювання — завжди білого кольору, на Київщині — червоного, на Поділлі — багатобарвне — чорного, червоного, білого кольорів. В кожному регіоні у вишивках склалась своєрідна, відшліфована сторіччями єдність орнаменту і засобів його вираження, певна кольорова гама.

Назви багатьох народних технік походять насамперед від засобів виконання: вирізування, виколювання^ низь. Іноді за технікою закріплювалась назва місцевості, в якій вона мала найбільше поширення або там виникла: городоцький шов, яворівка та ін. Вражають передусім образна спостережливість народу, асоціативність його мислення. Так, назви деяких технік залежать від того, як виглядає даний шов, що він нагадує: курячий брід, солов’їні вічка, гречечка, зірочка, вівсяночка.

Характерною особливістю народної вишивки Полтавщини є величезна різноманітність технік, поєднання їх (10—15 зразків) в од-

24, В. ЗАХАРЧЕНКО. РУШНИК.

1965.

ному виробі. Геометричний орнамет відзначається не стільки кількістю фігур, скільки значною варіантністю їх виконання. Іноді одні й ті самі мотиви подані в різних техніках, що створює багатобарвність художньо-виражальних засобів. Однак технічні засоби ніколи не були самоціллю для вишивальниць, вони лише допомагають їм з найбільшою силою і красою зробити матеріал привабливішим.

Як уже відзначалось, орнаментація сорочок тісно пов’язана з кроєм, який зумовлював місця розміщення вишивок, перетворював звичайний засіб скріплення окремих частин одягу в оздоблення. На Полтавщині існує велика кількість художніх швів. Найбільш поширеним є верхоплут. Шов побудований так, що голка рухається назад — вперед, плутаючись між створеними стовпчиками, нитка з’єднує їх між собою то знизу, то зверху, від чого і виникає кривулька. Поєднання кривульок в різних комбінаціях породжує узор і скріплює тканину.

Петельним швом закінчують комір, низ рукава, розріз пазухи. Його послідовно розміщують зверху полотна у вигляді однакових за розміром дужок. Для обробки коміра, чохлів чоловічих сорочок «чумачок» застосовують техніку зубчиків. Для цього спочатку робиться мереи,л;а на одну дірочку, потім полотно складається удвічі, від чого і утворюються зубчики. Кожний зубчик ретельно обкидається нитками і закріплюється. Під ним вишивають вузенький узор з лиштви або хрестика (ретязь), іноді роблять овсяночку — узор з ювелірною розробкою деталей.

Стики частин, щоб вони не перетворювались в грубі рубці, з’єднують ажурними швами (змережують), що мають вигляд орнаментальних мережок. Останні несуть подвійну функцію — практичну та декоративну. Так, дві частини сорочки на чоловічій пазушці з’єднують черв’ячком, городками. Рубці підшиваються з одночасним витяганням ниток основи і створенням вузенької мережки. Найбільш простою є мережка прутик на дві дірочки, розміщені одна проти другої.

За допомогою прутика відбувається природний перехід від рельєфного рубця до орнаментальної композиції пазушки. Іноді замість прутика застосовують ляхівку — більш складну мережку. Нею частіше всього закінчують пелену жіночих сорочок. В сучасних блузах мережки вишиваються на пазушці, а також як ажурні стрічки навколо полика.

Ляхівка буває на одну, дві, три чи більше дірочок або складається із дірочок і вертикальних стовпчиків, утворених на витягнутих нитках основи. Іноді застосовують і мережку складнішої конфігурації.

Прикладом поєднання утилітарної та естетичної функції шва може бути спосіб пришивання пухлинами, які робляться у верхній частині, де рукав пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зигзаги між зборками. ІІухликів роблять один або два ряди. Іноді їх кількість досягає семи. Пухлини бувають на полинових сорочках, для яких характерне також і призбирування навколо шиї. Призбирування, або «вшивання до коміру», як і пришивання пухликів, було дуже кропіткою роботою і вимагало великого вміння і майстерності. Рукав, пришитий пухлинами, береться внизу на чохлу. В результаті з’єднувальні шви перетворюються в декоративні елементи. Тому іноді не можна відрізнити оздоблення від шва. Найбільш простими мережками слід вважати зерновий вивід, гречечку, прутик.

Подібний прийом призбирування рукава жіночої сорочки на місці пришивання уставки, який маскує грубі рубці полотна, характерний для деяких місцевостей Київської області. Так, у селах Пусто-

віти, Карапиші широкого розповсюдження в 20—30-ті роки набули сорочки з брижами. Для цього в частину рукава, відведену для призбирування, протягують справа наліво в чотири ряди нитки чорного, червоного кольорів. Потім на місці останнього вколювання голки полотно притримується рукою, а нитки стягуються. Утворені брижі укладаються в своєрідні, надзвичайно вишукані узори, що рельєфно виступають на тлі червоно-чорних крапок. Залежно від орнаменту вони мають назви: «гребінчик», «кривулька», «палички», «просо», «купочки», «вітрячки», «лаголі», «гачки».

Іноді кількість протягнутих ниток удвічі більша і утворює подвійні орнаментальні ряди бриж.

Існує і чимало мережок для оформлення сорочки, частіше всього пелени. Це прутикова мережка на одну, дві дірочки, а також на кілька десятків дірочок (кількість дірочок визначає ширину мережки) . При вишиванні прутиковою мережкою на ажурній сітці створюється узор настиланням ниток. Ця техніка подібна до мережки «іва-повські кубанці», поширеної в артілях Івановської області, у Палеху, Холуї.

Мережка — один з цікавих засобів оздоблення тканин. Вона широко відома у вишивці багатьох народів, зокрема російського, білоруського, багато в чому нагадуючи мереживо. Мережка прикрашає

О. ВАСИЛЕНКО. СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. КУПОН. 1976.

О. ВАСИЛЕНКО. СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. ФРАГМЕНТ ВИШИВКИ.

27. О. ВАСИЛЕНКО.

СОРОЧКА ЧОЛОВІЧА. ФРАГМЕНТ ВИШИВКИ.

3 Українське народне декоративне мистецтво. Декоративні тканини. К., 1956, с. 15.

4 Вілецька В. Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація.— В кн.: Матеріали до етнології й антропології. Львів, 1929, т. 21 / 22, ч. 1, с. 90.

сорочки, створюючи художній контраст ажурних узорів з полотном та рельєфною вишивкою. На Полтавщині існує багато видів мережок. Серед них вирізувана, затяганка, чисна. Особливо цікаві й різноманітні узори, а також орнаментальні композиції створюються чпсною мережкою. Нею оформлюють пазушки чоловічих сорочок. Орнаментальні композиції зустрічаються як геометричні, так і рослинно-геометричні. Геометричні узори є результатом взаємних перехрещень діагональних ламаних ліній, ажурних ромбів, хрестиків, трикутників. Дуже популярна мережка з елементами «ключі», «зірки».

Для рослинно-геометричних мотивів мережки характерна звивиста гілка з листочками та квітами. Квіти частіше всього у вигляді 8-пелюсткової розетки. Можна припустити, що вишивка хрестиком деякою мірою мала вплив на виникнення подібного мотиву. За кожним з узорів закріпилась і певна назва: мережка «колещатка», «клинова», «купочкова», «ляльки» та ін. Технікою чнсної мережки з рослинним і геометричним малюнком широко користується О. Василенко із Решетилівки для оздоблення назушок чоловічих сорочок.

Відмінною рисою полтавської вишивки є те. що мережки виконуються виключно білим кольором. Формування узору йде за рахунок протиставлення ажурних дірочок та б’лих настилок узору. Мережка широко відома в багатьох областях України, однак має різне кольорове забарвлення. Так, подільський «шабак» виконується в чотири кольори — чорним, червоним, білим, синім; «розшивка» — білим, червоним, чорним, жовтим. На Чернігівщині мережки вишивались широкими стрічками («шеляжками») білого, червоного кольорів. в західних областях — «павучки» вишиваються в більш насиченій гамі — чорним, білим, червоним кольорами по основі жовтого.

Мережки, які раніше використовувались лише для оформлення сорочок, останнім часом з успіхом застосовуються для вишивки доріжок, скатерок. Так. па «Полтавчанці» створюють скатерки (автори Г. Зиріна, Л. Гаркуша), в яких наявні різні за кольором тканини, за допомогою з’єднувальних мережок.

Полтавська народна вишивка, 1983