Дімаров Анатолій

Що у серці моїм коїться. Знаєш лише ти. А закінчувався цикл зовсім уже на ноті мінорній: Осінь стукає в вікно: Ви готові? Ви готові? Відцвіли уже давно Чорнобривці тонкоброві. Відійшли минулі дні. Що мені весна нашила. Ти наснилась теж мені. Чи не правда, моя мила? Це було давним-давно… Або й зовсім не бувало… Я не …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (43)

— І багато вже записалося? — Штирнадцять душ,— відповів голова. Про це коло і підписи довкола нього я згадав потім у кореспонденції. Але згадка ця так і не появилася в газеті: не минула недремного ока цензури. Переночував у райкомі на чиємусь столі (мені не звикати!), а на дванадцяту разом з начальством рушив до районного Будинку …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (42)

На високій на берег крутой! Виходіла, песню заводіла Про степного гордого орла, Про того, которою любіла. Для кого і песню берегла. Біля патефона сидів один з районних представників. Він невтомно накручував ручку, переставляючи голівку із голкою, ще й притупував в такт пісні ногою. Расцвєталі яблоні і груші…— наярював патефон. Коли ж голка доходила до краю …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (41)

І ось нарешті ми в Луцьку. Сидимо в натопленій добре кімнаті, п’ємо розведений вонючий, як смертна кара, спирт-сирець, наминаємо гарячу яєшню. Цілісіньку гору ясшні, що ледь вміщається у сковороді, я ще не знаю, що до кінця війни моя продовольча картка отоварюватиметься в основному яйцями, з дня у день і на сніданок і на вечерю їстиму …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (40)

Зіскакуємо. Оглядаємось. Де ж військова частина? З будинку до нас виходить середніх літ дамочка. — Нарешті,— капризно каже вона.— Скільки можна ждати? Лейтенант, козирнувши поштиво, почина виправдовуватись, але дамочка його обриває: — Беріться за справу! — І йде до будинку. — Значить так,— пояснює нам лейтенант.— Будемо перевозити речі. Для військкома, що одержав квартиру. Спробуйте …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (39)

Вирішили одвести його назад в Студенок та й здати військовим. Здали, повернулись назад. І тільки перепливли через Дінець, тільки добрались до шанців німецьких, як нас перестрів старшина і з ним троє бійців. — Хто такі? Документи!.. Пред’являємо довідки, пояснюємо, що йдемо до он того хутора перевірити, чи нема там людей. Та старшину не задовольняють ні …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (38)

— А до гвинтівок патрони? — натискали з усіх боків. — А ружжа не привезли? — проштовхався до підводи й Петро. — Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передражнив старшина.— Треба було дать телеграму. — Кому? — Ворошилову! Я теж був засмучений: маю трофейну гвинтівку і жодного набою до неї. І хоча …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (37)

Незчувсь, як влетів до глибокої ями: тут уже один на одному лежав увесь взвод. Вдарився об чиїсь гострі коліна, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи, швидко неслись літаки з чорними хрестами на крилах. Один, другий, третій, четвертий… Далі я перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, стрімко понісся донизу й одразу ж висипав …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (36)

— Пішли. Заходимо до хати. Вікна в кімнаті вже позавішувані, сяє велика гасова лампа. Побачивши нас, Миколина родичка сплескує в долоні: — Господи, на кого ви схожі! Ми, як чорти, в реп’яхах. З ніг до голови. На мені за реп’яхами й шинелі не видно. Скидаємо верхній одяг, починаємо чиститись од колючої напасті. Миколина родичка (не …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (35)

— Ти партизан чи не партизан? — Партизан. — Який же ти партизан, коли тобі якесь плаття дорожче од радянської влади? — Тобі добре так говорити,— образився Кость,— в тебе батька немає. А в мого, знаєш, які кулачища! — В мене теж батько…— встряв Микола. — Тебе ж батько не бив за штани! — Не …

Continue reading Прожити й розповісти, Дімаров Анатолій (34)