БУДОВА ВІРУСІВ ГЕПАТИТУ А, В, С, D, Е,

ЇХНІЙ АНТИГЕННИЙ СКЛАД ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИЯВЛЕННЯ АНТИТІЛ. ЕПІДЕМІОЛОГІЯ

Вірус гепатиту А — HAV — був виявлений в екстрактах фекалій інфікованих добровольців методом імунної електронної мікроскопії у 1973 р. S.M. Feinstone зі співавторами. Цей самий вірус вдалося виявити в екстрактах фекалій хворих у період спалаху захворювання. HAV — це РНК-вмісний вірус, його геном містить лінійну однониткову РНК. Вірус не має серцевини та оболонки, його розміри — 27—32 нм, таксономічно він належить до родини Picornaviridae. Враховуючи нехарактерний для зазначеної групи вірусів гепатотропізм, вірус виділено в самостійний рід Hepatovirus. HAV містить 4 білки, які диференціюються. У різних регіонах світу ідентифіковано 4 генотипи (I, II, III, IV), ще З (IV, V, VI) — в екстрактах фекалій контамінованих мавп. Усі 7 генотипів містять один і той самий антиген — HAAg, що визначає їхню приналежність до одного серотипу й розвиток перехресного захисного імунітету. Наявність поодинокого антигену визначає моноклональний характер антитіл, шо виробляються — анти-HAV. HAAg закономірно виявляється у фекаліях — фекальний антиген. Його індикація свідчить про те, шо активна реплікація вірусу в гепатоцитах продовжується.

У сироватці крові визначають антитіла (анти-HAV), спочатку ранні IgM, а потім, значно пізніше, IgG, що є маркерами захисного імунітету, які запобігають повторному інфікуванню HAV. HAV стійкий до дії кислот та прямих сонячних променів, не інактивується ефіром і хлороформом, під час кип’ятіння гине через 5 хв, в умовах кімнатної температури в сухому середовищі зберігається тиждень, у воді — 3—10 міс, в екскрементах — до ЗО діб. Тому HAV може тривало зберігатися у воді, продуктах, стічних водах та інших об’єктах навколишнього середовища.

Епідеміологія вірусного гепатиту А відповідає закономірностям антропонозних інфекцій з ентеральним механізмом зараження. Висока контагіозність інфекції визначає активність епідемічного

процесу. На вірусний гепатит А хворіють переважно діти віком

3—10 років (70—80% захворюваності). У цьому віці анти-HAV визначається в 10% дітей, індекс контагіозності становить 0,6—0,8 (на 100 дітей інфікуються 60—80). До 15 років цей індекс знижується до 0,2. Низький віковий ценз досягнення захисного імунітету характеризує високий рівень поширеності захворювання. Але захворювання не можна розглядати як суто педіатричну проблему. На сучасному етапі в багатьох країнах Європи відносні показники інфікування HAV у дорослого населення збільшилися, а в дітей мають тенденцію до зниження. Особливістю епідемічного процесу при вірусному гепатиті А є збільшення кількості захворілих осіб у вересні—листопаді. Періодичні спалахи захворюваності визначають кожні 8—10 років.

Збудник вірусного гепатиту В—HBV, на відміну від збудників інших вірусних гепатитів, містить не РНК, а ДНК. За своєю ультраструктурою HBV не відповідає жодній таксономічній групі ДНК-вмісних вірусів. W.S. Robinson у 1975 р. було виділено нову родину Hepadnaviridae (від Ьераг — печінка, DNA — virus). HBV — це рід Orthohepadnavirus. HBV-ДНК є кільцевою молекулою, яка складається з двох ланцюгів, один з яких (плюс-ланцюг) на 1/3 коротший за другий (мінус-ланцюг). Плюс-ланцюг постійно добудовується за рахунок ферменту ДНК-полімерази. Обов’язковим компонентом реплікаційного циклу HBV є механізм зворотної транскрипції прегеномної РНК у мінус-ланцюг, бо РНК-полімераза бере активну участь у добудові плюс-ланцюга. Добудовані віріони містять повноцінну ДНК, яка визначає здатність HBV до реплікації, що характеризує їхню інфекційність.

Структура HBV включає сферичні електронно-щільні утворення, які отримали назву частинок Дейна. Вони оточені сферичними й губулярними філаментозними частинками різних розмірів. Загальний діаметр віріона — 42—45 нм. Схему будови HBV наведено на мал. 27. Внутрішнє утворення — це нуклеокапсид (серцевина) вірусу, іе містяться основні білки. Саме ці білки детермінують реплікативну активність HBV.

Внутрішній, або серцевинний, антиген — НВ-соге-Ag (HBcAg) — шпиачається лише в біоптатах печінки, в ядрах гепатоцитів.

Близький до HBcAg HBeAg. Локалізуючись поряд із HBcAg, 11 HeAg є розчинною його частиною, яка секретується. Припускають наянність двох різновидів HBeAg — HBeAg-І та HBeAg-2, які іидрізняються ступенем зв’язку з HBcAg. На відміну від HBcAg, 11 HeAg циркулює в крові. Індикація HBeAg у крові має першочергове шячсння, бо підтверджує наявність HBcAg у печінковій тканині.

(В П 1/65

274

22 нм частинки вільної

ДНК

HBcAg

HBeAg

Pre-Si

Pre-S2

HBsAg

Мал. 27. Схема будови геному вірусу гепатиту В

HBxAg теж міститься у серцевині, значення його поки що не доведено.

Поверхневий (superficialis) антиген — HBsAg — білок зовнішньої оболонки HBV. Саме цей антиген спочатку мав назву Ап-антигену. Неоднорідний за своєю характеристикою антигенний комплекс S включає одну загальну групоспецифічну а та дві з чотирьох субтипових детермінант — d або у та w або г. Відповідно виділяють 4 основних субтипи HBsAg: adw, adr, ayw, ayr. Розрізняють й інші субтипові детермінанти — g, x,f. Встановлено неоднорідність субтипів HBsAg у різних районах, що зумовлює необхідність виявлення субтипів вірусу як епідеміологічного регіонального показника.

На зовнішній оболонці HBV у ділянці, яка передує S-антигену, містяться білки рге-S: pre-Sl та pre-S2, які відіграють важливу роль у механізмі взаємодії HBV з печінковими клітинами.

Синтез антигенних білків кодується відповідними генами HBV. Ген pre-S-S кодує HBsAg та HBeAg, ген X—HBxAg; регулює експресію вірусних генів та процес реплікації HBV. У кодуванні HBeAg поряд із геном С бере участь і ген Р—ген полімерази, який кодує головним чином НВрої — маркер синтезу ДНК-полімерази. Ділянка pre-S — це послідовності нуклеїнової кислоти, які передують ділянці S, що кодує HBsAg.

В організмі хворого на вірусний гепатит В до всіх вірусних антигенів — HBcAg, HBeAg, HBsAg, pre-S2, HBxAg, анти-HBpol — виробляються відповідні антитіла. Ці антигени й антитіла до них у своїй сукупності становлять комплекс специфічних маркерів HBV, індикація яких має різне за інформативністю діагностичне, прогностичне й епідеміологічне значення. Оцінка результатів індикації анти-НВх та анти-HBpol ще недосить вивчена.

HBV стійкий до впливу низьких та високих температур, хімічних і фізичних чинників. Існує пряма залежність між тривалістю персис-тування HBV та його концентрацією в крові.

Активність вірусу пригнічується через 5 хв під час автоклавування за температури 120 °С, за температури 160 °С — лише через 2 год.

Епідеміологія вірусного гепатиту В відповідає закономірностям антропонозної нетрансмісивної кров’яної інфекції. Існує велика кількість джерел інфекції та шляхів передачі, що зумовлює поширеність захворювання. Потенціальними джерелами інфекції є:

• донори та реципієнти крові, гемопрепаратів, органів, сперми;

• наркомани із внутрішньовенним уведенням наркотиків;

• хворі та персонал відділень гемодіалізу, реанімації, онкології, гематологічних відділень, туберкульозних стаціонарів;

• особи з хронічними захворюваннями печінки невстановленої етіології;

• гомосексуалісти;

• особи, які ведуть безладне статеве життя (проміскуїтет) при незахищеному сексі;

• діти, народжені від інфікованих матерів;

• хворі та персонал установ для розумово відсталих;

• ВІЛ/СНІД-інфіковані особи;

• особи, які приїхали з гіперендемічних регіонів (переселенці, біженці, ті, що мешкають тимчасово тощо).

Основним фактором передачі вірусного гепатиту є контамінована кров (достатньо дуже малих об’ємів — до 0,0005 мл). Збудник може передаватися через сперму, піхвовий секрет, менструальну кров, слину (при поцілунках).

Слід підкреслити, що контагіозність HBV у 100 разів вища, ніж ІШ1-інфекції.

Особливістю інфекційного процесу при вірусному гепатиті В і широкі коливання реплікативної активності вірусу, що визначає •окрема його значну інфекційність. Вони свідчать про генетичну ііпщнорідність та гетерогенність HBV, наявність поряд із “диким” ш мімом вірусу його мутантних варіантів.

276

Першим було виявлено мутант HBV, який виникає в зоні рге S-S гена під час вакцинації (мал. 28), але мутації можливі і в інших генах вірусу (мал. 29).

У численних спостереженнях доведено, що мутації HBV виникають найчастіше в хворих на хронічний та фульмінантний вірусний гепатит В із перебігом тяжкого ступеня. До сьогодні невідомо, чи мутантні штами спричинюють несприятливий перебіг захворювання, чи є його наслідком. Важливим є питання про моно- чи полігенотипну специфічність, наявність чи відсутність перехресного імунітету після HBV-інфекції, спричиненої “дикими” та мутантними штамами HBV.

Гліцин 145

Мутант

Мал. 28. Схема мутації HBV у зоні pre-S-S-гена, яка нейтралізує захисну дію вакцини

Мутація

У разі тривалого переметування HBV у гепатоцитах відбувається вбудовування — інтеграція — його генетичного апарату в геном гепато-циту. Це дозволяє вірусу уникати імунного контролю і є одним з основних механізмів хронізації HBV-інфекції та потенціальної малігнізації. Слід зазначити, що хронізація HBV-інфекції може відбуватись і без інтеграції з геномом інфікованих гепатоцитів.

Тоді в хворих реєструють активну реплікацію HBV, яка перебігає тривало. Таким чином, виділяють реплікативний та інтегративний типи хронічного гепатиту В, критерії діагностики яких за допомогою визначення різних маркерів буде наведено нижче.

Збудник вірусного гепатиту С — HCV — дрібний сферичний вірус, вкритий оболонкою, 50 нм у діаметрі, з однонитковою лінійною РНК. Геном вірусу кодує структурні та неструктурні білки. Схему структури вірусу наведено на мал. ЗО.

До структурних білків належать: білок серцевини (С — coreprotein), глікопротеїни оболонки (Е — envelope protein 1 та 2). Вони утворюють структурну ділянку геному вірусу гепатиту С.

Неструктурна ділянка утворена комплексом білків із ферментною активністю. Ключова роль у реплікації HCV належить NS3-npoTe’i-иазі — ферменту, який каталізує заключний етап синтезу вірусного поліпротеїну. Існує думка, що саме його гальмування є основною мстою розроблення нових шляхів противірусної терапії HCV-інфекції. Схему організації геному HCV наведено на мал. 31.

До кожного зі структурних та неструктурних білків HCV виробляються відповідні антитіла, які циркулюють у крові. Варіабельність їхнього співвідношення іумовлена наявністю різних серо-ішіів. Було встановлено, що нити-HCV віруснейтралізуючих РНК

властивостей не мають, особливо Протеїн с

у хворих з тривалим перебігом інфекційного захворювання. Глікопротеїн і

HCV належить до родини I’liiviviridae, є третім самостійним Мал- З®- Схема структури вірусу гепатиту С

HBV

родом Hepacivirus, який відрізняється від перших двох — флавівірусіп та пестивірусів.

HCV є генетично неоднорідним, спостерігають велику кількість його генотипів, субтипів, мутантів, що відрізняються один від одного послідовністю нуклеотидів. Найстабільнішими є С-протеїн, а в неструктурній ділянці — NS-5-протеїн та РНК-залежна РНК-полімераза. Білки зовнішньої оболонки — E2/NS1 та Е1— особливо варіабельні, за що й отримали назву гіперваріабельних регіонів 1 і 2 — HVR1 та HVR2. Розрізняють до ЗО генотипів і субтипів HCV, але для клініки важливим є виділення 5 генотипів: la, lb, 2а, 2Ь і За. У Європі переважно зустрічається генотип HCV 1а, на півдні Європи також lb, у США — 1а. У Японії, на Тайвані та в Китаї реєструють lb, 2а та 2Ь типи, у Центральній Росії — lb, а далі — За, 1а та 2а, частота яких зменшується. Генотипова структура HCV не однакова в різних вікових групах. Особи, інфіковані генотипами HCV третього варіанту, зазвичай молодші за інфікованих першим варіантом HCV.

Вірусний гепатит Є належить до антропонозних нетрансмісивних кров’яних вірусних інфекцій. Механізм інфікування парентеральний, існує багато природних і штучних шляхів передачі інфекції. Джерелом вірусного гепатиту Є є хворі люди, перш за все із хронічним перебігом захворювання, та хронічні латентні носії HCV. Слід підкреслити варіабельність даних щодо поширеності останніх у зв’язку із малоспецифічністю тест-систем І покоління, які дають велику кількість помилково позитивних результатів. Здебільшого кількість HCV-інфікованих осіб перевищує кількість носіїв HBsAg. У країнах Африки кількість інфікованих досягає 20% дорослого населення. На

Структурна ділянка

Неструктурна ділянка

Мал. 31. Схема організації геному вірусу гепатиту С

ОЗДІЛ 22. ПЕЧІНКА ТА СИСТЕМА ІМУНІТЕТУ_279

території СНД найбільша поширеність HCV-інфекції у Молдові, де кількість інфікованих — 10%.

У поширенні вірусного гепатиту С важливу роль відіграють екологічні фактори, що підтверджує аналіз наслідків аварії на Чорнобильській АЕС: на забруднених територіях частота виявлення анти-HCV серед дорослого населення у 8 разів більша, ніж на чистих.

Слід зазначити, що HCV, як і HBV, — найважливіша етіологічна причина формування гепатокарциноми. Однак вірус не інтегрується із геномом гепатоциту, а локалізується лише в цитоплазмі. Крім того, він не містить Х-гена і трансакгивуючого фактора росту, які відіграють велику роль у канцерогенезі при HBV-інфекції, ініціюючи дисплазію та подальше переродження печінкових клітин. Таким чином, HCV відіграє не самостійну, а допоміжну роль у канцерогенезі. Доведено, що в хворих на хронічний гепатит, цироз та гепатокарциному нерідко виявляють обидва віруси. У разі розвитку гепатокарциноми у хворих на хронічний HBV/HCV мікст-гепатит у біоптатах печінки за допомогою методу полімеразної ланцюгової реакції встановлено інтеграцію HBV-ДНК з геномом малігнізованих гепатоцитів. Але HCV-інфекція сама по собі теж може призводити до формування гепатокарциноми без маркерів HBV. Це дало підстави для появи в літературі терміну “HBsAg-негативний рак печінки”. Очевидно, у таких випадках має значення підвищена цирозогенність HCV порівняно з HBV та переважна давність захворювання.

Збудника вірусного гепатиту D — HDV — називають унікальним вірусом, цілком несхожим на всі відомі віруси людини. Схему його структури подано на мал. 32.

HDV складається з геному, який кодує синтез специфічного антигену — HDAg і білка. HDV не має ні зовнішньої, ні внутрішньої оболонки. Ген його — циркулярна однониткова РНК дуже дрібних розмірів, що не спостерігається н інших РНК-вмісних вірусах.

IIDAg складається з двох білків і амінокислотним ланцюгом різної довжини, які регулюють швидкість утворення геному.

Інлок менших розмірів стимулює Ного синтез, а більший, навпаки, ілльмує його. Відповідно до нього білки мають назву геном-иого й антигеномного. Така і і руктура зумовлює мінливість

Мал. 32. Схема структури вірусу гепатиту D

реплікативної активності вірусу протягом інфекційного процесу та дає змогу припустити існування більш-менш активних штамів HDV. Розрізняють три генотипи HDV — 1, 2 і 3. Найпоширеніший генотип 1, який зустрічається у вигляді двох субтипів — 1а і 1Ь. Вірусний гепатит D, спричинений субтипом 1Ь (переважно спостерігається в наркоманів), перебігає тяжче. Усі генотипи належать до одного серотипу, тому антитіла, які утворюються до них, універсальні.

Найважливішою особливістю HDV є його облігатна залежність від наявності допоміжного вірусу (helper virus). Тільки за таких умов можлива реплікація HDV. Роль вірусу-помічника відіграє HBV, у зовнішню оболонку якого, що містить HBsAg, вбудовується HDV. HBV відносно HDV позначають як DNA/RNA helper virus. Вірус-помічник необхідний HDV не лише для проникнення в клітини-мішені.

Механізм зараження вірусним гепатитом D, як і вірусним гепатитом В, реалізується завдяки наявності на зовнішній оболонці HBV білків pre-S, що зв’язуються із зонами полімеризованого альбуміну мембрани гепатоцита.

Існують два основних шляхи зараження вірусним гепатитом D. Перший — одночасно із вірусним гепатитом В — HDV/HBV-коінфекція. Другий — проникнення HDV у HBV-інфіковані гепатоцити, переважно в хронічних носіїв HBsAg (HDV — HBV-суперінфекція). Останнім часом доведено можливість третього шляху зараження. Підставою для цього було часте виявлення HDV у трансплантованій печінці, при цьому HDAg і HDV-PHK визначались у трансплантатах за повної відсутності маркерів HBV. Ця фаза HDV-інфекції перебігала латентно, без будь-яких клінічних і лабораторних відхилень. Наступне виявлення маркерів HBV визначало трансформацію латентної стадії в клінічну маніфестну. Такий автономний розвиток HDV-інфекції за відсутності HBV опосередковано свідчить про можливість проникнення HDV у гепатоцит не лише за допомогою гепатотропних механізмів зовнішньої оболонки HBV.

Серед вірусів—патогенів людини HDV аналогій не має, його називають “вірусом-химерою”. Філогенетично він близький до вірусів рослин — віроїдів, сателітних РНК. Циркулярні молекули РНК володіють аутокаталітичною активністю, можуть бути матрицями, на яких мультимерні молекули трансформуються в мономерні, що відрізняються за довжиною геному. Важливу допоміжну роль у реплікації HDV відіграють клітинні механізми. У структурі HDV, на відміну від HBV, немає власної полімерази, а її функції компенсує клітинна полімераза. Цим зокрема пояснюється можливість розвитку

HDV-інфекції за відсутності HBsAg. Таким чином, оскільки зазначений механізм доведено під час реплікації вірощів, є підстави вважати, що HDV посідає проміжне місце між вірусами рослин та тварин і належить до найдавніших форм життя.

Вірусний гепатит D, як і В, є антропонозною кров’яною інфекцією з множинними шляхами передачі. Основне епідеміологічне значення мають хронічні носії HBsAg та хворі на хронічні вірусні гепатити В, контаміновані і HDV. Значення хворих на гострий вірусний гепатит В як джерела зараження HDV-інфекцією значно менше.

Парентеральний нетрансмісивний механізм інфікування є єдиним можливим для HDV-інфекції. Останнім часом значно збільшилася кількість HDV-інфікованих наркоманів з внутрішньовенним уведенням наркотиків. Відносно менше значення щодо інфікування вірусним гепатитом D має статевий шлях передачі. Епідеміологічна характеристика вірусного гепатиту D відрізняється значно нижчою частотою перинатального шляху інфікування від інфікованих матерів. Однак для HDV-інфекції характерними є внутрішньородинні осередки, особливо у великих родинах.

Збудник вірусного гепатиту Е — HEV, структуру якого було розшифровано за допомогою імунних електронно-мікроскопічних досліджень, — сферичні вірусоподібні частинки розміром 27—37 нм, частіше — 32—34 нм. Варіабельність розмірів частинок пояснюють протеолітичною дією кишкових протеаз, які розщеплюють HEV з наступною трансформацією більш великих частинок на дрібніші. HEV і РНК-вмісним вірусом, позбавленим оболонки. РНК однониткова. Методом імунофлюоресцентної мікроскопії в цитоплазмі гепатоцитів біоптатів печінки контамінованих мавп було виявлено HEAg.

Класифікацію HEV поки що не розроблено, його таксономічну приналежність не з’ясовано. HEV близький, але не ідентичний (alicivi-ridae, має схожість із Togaviridae. Припускають, що HEV є самостійним родом нової, таксономічно ще не встановленої родини вірусів.

Порівняно із HAV, HEV менш стійкий до дії різних чинників навколишнього середовища. Імунні реакції зразків HEV, отриманих і різних регіонів, різні, що підтверджує існування кількох генотипів ібудника. Виділяють 3 генотипи: мексиканський і два азіатських (Інрма і Пакистан). У межах цих генотипів ізоляти, отримані з рі иіих регіонів, теж не ідентичні. Однак усі генотипи належать до іншого серотипу, що визначає можливість перехресних серологічних реакцій. Маркером вірусного гепатиту Е є HEAg. У відповідь на нимачений антиген в організмі хворих виробляється анти-HEV.

У початковий період захворювання в крові хворих можна виявити HEV-PHK. Окреме виявлення анти-HAV IgM та IgG має значення для розмежування гострої фази хвороби та HEV-пастінфекції. Істотне додаткове значення має визначення HEAg у фекаліях і біоптатах печінки методом імунофлюоресценції. Вірусний гепатит Е, як і А, належить до антропонозних інфекцій з фекально-оральним механізмом інфікування. Джерелом інфікування є особи з гострою HEV-інфекцією, переважно з безжовтяничною або латент-ною формою. Можливе й аліментарне інфікування в разі вживання у їжу недостатньо оброблених молюсків та ракоподібних. Відоме інфікування під час застосування китайських лікарських трав, конта-мінованих HEV.

У розвинених країнах Європи вірусний гепатит Е не виявляється; для мешканців цих країн він є “гепатитом, який імпортується” або “гепатитом мандрівників”.

На відміну від вірусного гепатиту А, імунітет після HEV-інфекції формується не на все життя, тобто, існує можливість повторного інфікування. Анти-HEV через 9 років після перенесеного вірусного гепатиту Е вже не виявляються, на відміну від анти-HAV, які після перенесеного вірусного гепатиту А циркулюють до кінця життя. Ендемічними регіонами щодо HEV-інфекції є країни тропічного й субтропічного поясу, де це захворювання реєструють постійно.

Сьогодні отримано дані про існування гепатитів ні А, ні Е з парентеральним шляхом передачі. Саме встановлення такого діагнозу передбачає виключення в таких хворих гепатитів А, В, С, D, Е, враховуючи парентеральний шлях передачі захворювання — гепатити В, С і D.

Цей аспект проблеми залишається актуальним і тоді, коли йдеться переважно про криптогенні хронічні захворювання печінки — хронічний гепатит і цироз печінки невстановленого генезу.

З біологічних субстратів, перш за все з крові хворого з нерозшифрованим криптогенним гепатитом, виділено рідкісні, невідомі раніше віруси. Це перші повідомлення про гепатити F і G. Най-перспективнішими були дослідження групи GB-вірусів — за ініціалами хірурга, який інфікувався сироватковим гепатитом. Було це ще на початку 60-х років XX ст., тому контрольне обстеження хворого обмежилося констатацією відсутності в нього HBsAg. З метою виявлення вірусу кров хворого взято на 3-й день жовтяниці й інокульовано мавпам мармозетам. Через 7—11 днів у них з’явились ознаки гострого гепатиту. Пасажі повторювали 6 разів. У контамінованих мавп розвинувся післяінфекційний імунітет. Так довели самостійність вірусу, який спричинив інфікування.

1 метою подальшого дослідження в майбутньому кров хворого помістили в морозильну камеру. Ретроспективне дослідження цієї крові було проведено через ЗО років із застосуванням методу ПЛР і послідовним “відніманням” РНК вірусів різного походження для індикації РНК-вірусів із невстановленими властивостями (тобто методом репрезентативного диференціального аналізу). З крові вченого було виділено два самостійних віруси — “нові віруси зі старої крові” — GBV-A і GBV-B, які належать до флавівірусів. Вони близькі до HCV, мають однониткову РНК, але відрізняються від нього повного відсутністю соге-регіону. У разі інфікування иімаринів гострий гепатит із розвитком захисного імунітету спричиняв тільки GBV-B. Це дало змогу розглядати цей вірус як етіологічний агент гепатиту в мавп, a GBV-A віднести до вірусів гепатиту людини.

Пізніше за описаною вище технологією з крові хворих на сироватковий гепатит ні А, ні Е вдалося виділити ще один вірус родини флавівірусів — HBV-C. За нуклеотидним складом і вмістом амінокислот цей вірус був близький до GBV-A, що визначило правомірність об’єднаної назви GBV-A/C. Частка ідентичних послідовностей амінокислот GBV-C і GBV-B була значно меншою (більше ніж удвічі).

Подібний до GBV-C ще один вірус родини флавівірусів, який спочатку розглядали як ізолят HCV. Однак його виявляли й за відсутності HCV. Цей вірус спричинював розвиток “загадкового” іеиатиту, який спочатку мав назву гепатиту X, а з 1995 р. отримав мігшу гепатиту G. За характеристикою нуклеотидів та амінокислот піп майже ідентичний до GBV-C: ці віруси розглядають як ізоляти іншого й того самого збудника. Рекомендовано об’єднане позначення IIGV/GBV-C.

Епідеміологічна характеристика HGV/GBV-C значною мірою подібна до інших сироваткових гепатитів, особливо до такої сиропи ікового гепатиту С. Це стосується як джерел інфікування, так і шляхів передачі. Доведено відносно більшу інфікувальну дозу IIGV порівняно з HCV. Істотною особливістю епідеміологічної чірпктеристики HGV/GBV-C є його вибіркове виявлення у хворих ті вірусний гепатит С.

Діагноз гепатиту HGV/GBV-C встановлюють, як зазначалося, з інюв’язковим урахуванням усіх клінічних і лабораторних критеріїв, юкрсма з індикацією специфічних маркерів HAV, HBV, HCV, HDV, III V. Верифікація діагнозу потребує індикації HGV-PHK методом Mill’.

Крім того, нещодавно розроблено новий серологічний тест, який ті імогу методом імуноферментного аналізу визначити антитіла

до одного з оболонкових білків анти-HGV Е2. Однак анти-HGV Е2 визначають лише в пізні терміни захворювання, що є маркером одужання після гепатиту G.

На Конгресі Європейської асоціації гепатологів у 1997 р. дійшли висновку про передчасність виділення окремо гепатиту G та вирішили вважати HGV вірусом-сиротою — Human Orphan Flavivirus (HOFV), за аналогією до ентеровірусів-сиріт (ECHO).

Таким чином, незважаючи на численні докази, проблему нозологічної самостійності гепатиту G ще не можна вважати вирішеною.

При інфікуванні мавп екстрактами фекалій хворого зі спорадичним гепатитом ні А, ні Е (з імовірним ентеральним генезом) методом електронної мікроскопії французькими дослідниками було виявлено вірусоподібні частинки 27—37 нм у діаметрі, які за розмірами подібні до HEV. Походження більших частинок — 50—100 нм, які виявлено поряд із дрібними, остаточно не з’ясовано, хоча їхній вміст становив до 60%. Методом ПЛР у крові мавп виявлено вірусну ДНК. Винайдений вірус був позначений як HFV. Автори зазначили, що така абревіатура зумовлена не стільки тим, що F — наступна буква “гепатичного алфавіту”, скільки тим, щоб підкреслити французьке походження нового агента (French origin virus). Однак існування цього вірусу ставиться під сумнів другою групою французьких дослідників. Факт існування гепатиту ні А, ні Е з ентеральним механізмом зараження чекає свого підтвердження.

Клінічна імунологія та алергологія: Підручник Г.М. Драннік