ВІРУСНИЙ ГЕПАТИТ

До цієї групи захворювань людини належать вірусні іематити А, В, С, D, Е. Усі вони — нозологічно самостійні інфекційні іахворювання, характеристика яких дуже різноманітна. Фактором, икий об’єднує ці хвороби, є гепатотропність збудників, що визначає розвиток вибіркового ураження печінки за відсутності вираженості будь-якої іншої органної патології.

Вірусні гепатити А, В, С, D і Е відрізняються один від одного за псіма аспектами: таксономічною приналежністю вірусів, механізмом ираження та шляхами їхньої передачі, патогенезом та імуногенезом, мішічними проявами, тяжкістю перебігу та наслідками, ймовірністю чромізації та малігнізації, критеріями специфічної діагностики, програмою терапії та профілактики.

Однак вірусні гепатити різної етіології мають багато спільних рік, особливо з клінічних позицій. Це стосується первинної неспецифічної діагностики, критеріїв клінічної класифікації, програми неспецифічної патогенетичної терапії, диспансеризації ющо.

Історичні відомості. Згадки про епідемії жовтяниці є в працях І ш і юкрата, докладніше про цю хворобу можна прочитати в літературі Ч VII XVIII ст. Але до 80-х років XIX ст. жовтяниці різної етіології їм- диференціювали, тому до цієї групи належали як інфекційні, так і не інфекційні захворювання. В історії інфекційної патології існує міі’іо таких прикладів, коли для з’ясування епідемічного походження ііімюріовання, а потім для пошуку збудника хвороби було потрібно іі’іі.ки часу, як для діагностики епідемічного гепатиту.

Катаральну жовтяницю” як самостійну нозологічну форму було ни м ієно Р. Вірховим у 1849 р. У 1888 р. на підставі циклічності і кін тюпання, переважного ураження молодих осіб та ознак вогнище-■ііі н ( II. Боткін зробив висновок про інфекційне походження

“катаральної жовтяниці”. Останній факт отримав визнання ще до того, як захворювання отримало назву хвороби Боткіна.

У 1937 р. Findey та співавтори довели вірусне походження гепатитів в експерименті. Доказом була вакцинація волонтерів у США проти жовтої гарячки, після якої через деякий час у більшості щеплених розвинулася жовтяниця. Вакцина не містила ніяких бактеріальних компонентів, бо підлягала очищенню на бактеріальних фільтрах. Як стабілізатор використали людську сироватку.

У 1940 р. П.Г. Сергеєв, Є.М. Тареєв та А.А. Гонтаева отримали нові докази вірусного походження гепатитів в осіб, щеплених проти гарячки Паппатачі. Вакцина містила стабілізатор — нормальний людський імуноглобулін, який був очищений на бактеріальних фільтрах. Серед щеплених виникли масові захворювання, які деякий час мали назву хвороб Сергеєва—Тареєва.

До 70-х років XX ст. вірус гепатиту виявити та виділити не вдавалось, бо всі первинні та стабільні (перещеплювальні) лінії культури тканини та лабораторні тварини були нечутливими до вірусів гепатитів.

У 1963 р. австралійський учений Бламберг Бері С. виявив у крові австралійських аборигенів антиген (“австралійський антиген”, “An антиген”), індикація якого стала основою специфічної діагностики вірусних гепатитів, за що Бламберг Бері С. у 1976 р. був удостоєний Нобелівської премії. Однак спочатку Бламберг Бері С. розцінював виявлений антиген як такий, що визначає групову приналежність крові в австралійських аборигенів. Але у 1967—1968 рр. англійський учений Prince виявив “An-антиген” у хворих на хворобу Дауна та лейкози, а в 1969 р. — у хворих із жовтяницею. Усім їм неодноразово проводили оперативні втручання і переливання крові. У 1970 р. Daine за допомогою електронного мікроскопа виявив частинку розміром до 40 нм та довів зв’язок між наявністю цих частинок і виникненням жовтяниці у хворого (частинка Дейна). Далі було встановлено. що“Ап-антиген” є поверхневим білком частинки Дейна, тобто вірусу гепатиту В—HBsAg.

У 1970 р. Deinhard уперше висловив думку щодо існування збудника гепатиту А (штами MS-1 та GB), який передається фекально-оральним шляхом. У 1973 р. за допомогою імунної електронної мікроскопії американськими дослідниками Fein-stone S.M., Rapikian А., Purcell R. було виділено вірус гепатиту А.

У 1977 р. італійський учений Rizzetto R., який вивчав етіологію тяжких форм жовтяниць на півдні Італії, зокрема у Сицилії, виявим у крові, крім частинок Дейна, так звану 8-частинку. У подальшому

(1977—1978) американський учений Maynard встановив, що антитіла до б-частинок виявляють у 30% хворих на парентеральний (сироватковий, трансфузійний) гепатит. 6-Частинка виявилася дефектним РНК-вмісним вірусом, здатним до реплікації тільки в присутності вірусу гепатиту В, який отримав назву вірусного гепатиту D. Як і вірусний гепатит В, гепатит D є антропонозною інфекцією з множинними шляхами передачі.

У 1980 р. Khuroo, D. Wong та інші повідомили про спалах в Азії гепатиту, який передається водним шляхом. У 1982 р. В.М. Стаханова запідозрила існування самостійної нозологічної форми гепатиту, близької до гепатиту А, який відрізняється імунологічними властивостями. Важливим підтвердженням цієї гіпотези був дослід із самозараженням, проведений М.С. Балаяном у 1983 р. Через 36 днів після перорального приймання фільтрату екстракту фекалій хворого на це захворювання у вченого з’явилися клінічні ознаки гострого гепатиту середньотяжкого перебігу, а у випорожненнях були знайдені характерні вірусоподібні частинки. Новий вірус виявився інфекційним для макак родини Cynos, на яких почали вивчати гепатит Е. У 1990 р. група вчених під керівництвом G.R. Reyes успішно клонувала геном вірусу гепатиту Е, використовуючи жовч від експериментально інфікованих макак. Це відкрило шлях для визначення антитіл до вірусу гепатиту Е.

У 1984 р. у Туркменії (Ташауз) стався спалах гепатиту, який передавався водним шляхом. Хворіли переважно молоді особи. Іахворювання характеризувалося високою летальністю серед вагітних. Вірусологічними й імунологічними дослідженнями переконливо було доведено наявність вірусу, що відрізнявся від вірусу гепатиту А, який передається фекально-оральним шляхом. Після кількох років інтенсивних досліджень у багатьох інститутах у 1987 р. методом молекулярного клонування було ізольовано невелику ділянку нуклеїнової кислоти. Цей клон містив ділянку генетичного коду їли синтезу вірусного білка, який використовували для визначення .нггитіл у сироватках пацієнтів із зазначеною вище формою гепатиту, що до того часу мала назву ні А, ні В-гепатит. Агент, що містить цю нуклеїнову кислоту, було названо вірусом гепатиту С. Як було юнедено, він належав до великої кількості післятрансфузійних і гнатитів.

Можливість визначення мінімальної кількості вірусної ДНК (ПІК) за допомогою ПЛР зробила цей метод високоспецифічним у ні.м поетиці вірусних гепатитів. За відкриття ПЛР Мюлліс Кері Б. у 1993 р. був удостоєний Нобелівської премії.

272

Слід додати, шо “азбука” вірусних гепатитів не вичерпується зазначеними вище формами. У близько 10% усіх хворих із жовтяницею використані тест-системи для виявлення маркерів А, В, С, D і Е не розшифровуються. У результаті подальших пошуків було відкрито “нових кандидатів” у збудники вірусних гепатитів. Вони отримали назву F та G. Розробляються надійні діагностичні тест-системи для верифікації цих гепатитів.

Клінічна імунологія та алергологія: Підручник Г.М. Драннік