Гіменолепідоз, спричинюваний карликовим ціп’яком (лат. hymenolepidosis, англ. hymenolepiasis), — антропонозний контагіозний гельмінтоз, який характеризується ознаками переважного ураження травного каналу. У людській популяції також іноді трапляється гіменолепідоз щурячий (димінутний) — зоонозний гельмінтоз, для якого люди є випадковими хазяями.

ВСТУП. Збудника гіменолепідозу вперше виявив німецький паразитолог Т. Біль-гарц у 1851 р. у клубовій кишці 12-річного хлопчика, який помер від менінгіту в Каїрі. У 1863 р. німецький зоолог Р. Льойкарт на основі даних Т. Бїльгарца і своїх спостережень дав детальний опис гельмінта. У 1891 р. французький лікар й ентомолог Р. Бланшар запропонував сучасну назву хробака, використавши поєднання грецьких слів hymen — мембрана, lepis — оболонка, па nos — карлик. Японський педіатр Ю. Саекі у 1920 р. описав автоінвазію при цьому гельмінтозі.

Гіменолепідоз, спричинюваний карликовим ціп’яком (далі — гіменолепідоз), є найпоширенішим цестодозом людства; його реєструють усюди, де живуть люди.

ЕТІОЛОГІЯ. Збудник гіменолепідозу Hymenolepis папа належить до роду Нуте-nolepis, родини Hymenolepididae, класу Cestoidea, типу Plathelminthes. Це невелика цестода завдовжки 1,5—3 см із маленьким скодексом, що має чотири присоски і короткий хоботок із віночком із 20—24 дрібних гачків. Стробіла ціп’яка складається з тонкої шийки і великої кількості (до 200) проглотид. Зрілі проглотиди

відокремлюються від стробіли вже у просвіті кишок, із них вивільняються яйця, які містять онкосфсру із 6 гачками.

Життєвий цикл карликового ціп’яка характеризується послідовним розвитком личинкової і дорослої стадій в організмі людини. Таким чином, людина для цього гельмінта є одночасно проміжним й основним хазяїном. Із яйця у тонкій книші людини вивільняється онкосфера, яка активно проникає у кишкові ворсинки. Через 5—7 днів із онкосфери розвивається личинка (цистицеркоїд), яка руйнує ворсинку, виходить у просвіт тонкої кишки, прикріплюється до її слизової оболонки і через 14—15 днів перетворюється на дорослого ціп’яка. Тривалість життя статевозрілого гельмінта загалом становить близько 1—2 міс. Однак інвазія може тривати роками внаслідок повторних заражень і/або внутрішньо кишкової автоінвазїї. Вона спостерігається в осіб з ослабленим імунітетом або інтеркурентними захворюваннями. У цих випадках статевозрілі гельмінти розвиваються з онкосфер, що вийшли із яєць у просвіт кишки і потрапили у кишкові ворсинки.

ЕПІДЕМІОЛОГІЯ. Джерело інвазії’ й основний хазяїн карликового ціп’яка — хвора людина. Однак не виключається можливість розвитку гельмінта і за участю деяких комах (бліх і борошняних жуків) як проміжного хазяїна. Інвазовані люди є безпосередньо небезпечними для оточення.

Механізм зараження — фекально-оральний, шляхи передачі — контактно-побутовий, харчовий. Факторами передачі є забруднені яйцями гельмінта предмети побуту, іграшки, харчові продукти. У поширенні гіменолепідоза можуть брати участь мухи, які переносять яйця карликового ціп’яка на лапках і в кишках.

Сприйнятливість висока; найбільшу захворюваність реєструють у дитячому віці. Імунітет не з’ясований, однак у дорослих клінічні прояви менше виражені, що може бути зумовлене формуванням певного імунітету.

ПАТОГЕНЕЗ. Провідним патогенетичним чинником є механічне ушкодження слизової оболонки тонкої кишки личинками і статевозрілими гельмінтами. Розвиток личинок призводить до руйнування кишкових ворсинок, дорослі ціп’яки ушкоджують слизову оболонку своїми присосками й гачками в місцях прикріплення. Певну роль відіграють сенсибілізація макроорганізму антигенами гельмінтів, розвиток кишкового дисбіозу і дефіцит вітамінів.

КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ. У МКХ-10 гіменолепідоз виділяють під шифром В71.0. Прояви захворювання суттєво варіюють, відрізняючись як за наявністю або перевагою певних симптомів, так і за ступенем їх вираженості. У 1/3 хворих спостерігають субклінічний перебіг інвазії. Хворих турбує біль у місці проекції тонкої кишки, зниження апетиту, нудота, нестійкі випорожнення, нездужання, слабість, підвищена стомлюваність, дратівливість, головний біль. У разі інтенсивної інвазії зазвичай виникають більш тяжкі прояви; сильний нападоподібний біль у животі, блювання, запаморочення, судомні напади, непритомність, погіршення пам’яті, субфебрилітет, безсоння та ін. Можливі порушення функції печінки, шлунка, кишок; розвиваються загальна астенія, анемія легкого ступеня, созинофілія. Іноді спостерігають алергійні прояви: висип, свербіж шкіри, вазомоторний риніт.

УСКЛАДНЕННЯ. Часто розвивається дисбіоз; можливі виникнення мезентеріально-го лімфаденіту’, загострення виразкової хвороби шлунка і дванадцяти пал ої кишки.

ДІАГНОСТИКА. Виражених і характерних змін крові при гімеяолсітідозі зазвичай не виявляють. Іноді спостерігають помірне зниження гемоглобіну і незначну еози-иофілію.

Специфічна діагностика ґрунтується на прямому паразитоскопічному дослідженні випорожнень. При легкому ступені інвазії застосовують методи збагачення флотацією (Фюллеборна, Калантарян). У зв’язку з тим що карликовий ціп’як виділяє яйця періодично, слід рекомендувати триразове обстеження з інтервалом 15—20 днів.

ЛІКУВАННЯ. Для дегельмінтизації застосовують празиквантел або альбендазол, як і при інших цестодазах. Особливості біології паразита, можливість внутрішнь-окишкової автоінвазії потребують наполегливого і систематичного лікування, застосування не лише протипаразитарних препаратів, а й симптоматичної терапії (ферменти, вітаміни, пробіотики тощо) разом із комплексом профілактичних заходів.

ПРОФІЛАКТИКА. Через високий ступінь інфікованості гіменолеиідозом дітей саме в дитячих колективах потрібно проводити основну роботу з його профілактики. Насамперед вона має бути спрямована на забезпечення високого санітарного рівня шляхом регулярного вологого прибирання приміщень, туалетів, меблів, щоденного миття іграшок, боротьби з мухами, тарганами, обов’язкового використання індивідуальних горщиків у яслах і дитячих садках, а також формування у дітей і обслутового персоналу необхідних гігієнічних навичок. До найважливіших спеціальних профілактичних заходів належать:

• гельмінтологічне обстеження всіх нових для колективу дітей і прийнятого на роботу в дитячі заклади персонату;

• планове (не рідше ніж 2 рази на рік) паразитоскопічне обстеження дітей і персоналу дитячих закладів;

• швидка дегельмінтизація виявлених інвазованих осіб.

Спорадичні випадки д\лмінутного, або щурячого, гіменолепідозу трапляються повсюдно, але вкрай рідко; більшість із них, мабуть, не діагностують. Інвазія належить до біогельмінтозів. Облігатними дефінітивними хазяями ціп’яка димінут-ного є щури та миші, іноді — інші гризуни, факультативними — собаки, мавпи, дуже рідко — людина. Проміжними хазяями є близько ЗО видів різних комах і багатоніжок (личинки та імаго бліх, тарганів, мучного хрущака, личинки хлібної молі і борошняної вогнівки та ін.). В організм людини вони потрапляють випадково — при заковтуванні разом із зерном, борошном, пилом, недостатньо пропеченими хлібобулочними виробами. У більшості випадків захворювання перебігає безсимптомно або у більш легкій формі, ніж гіменолепідоз, спричинений карликовим ціп’яком. Насамперед це зумовлено відсутністю інвазійних утворів на ско-лексі ціп’яка димінутного — прикріплення до слизової оболонки кишки відбувається лише за допомогою 4 присосок, без гачків; також не характерна автоін-вазія. У тяжких випадках виникають ентерит і порушення функцій нервової системи. Діагностику і лікування проводять так само, як при зараженні карликовим ціп’яком.

Нечастим захворюванням людей в Україні є зоонозний біогельмінтоз — ди-пігідіоз, що спричиняється ціп’яком собачим (огірковим або гарбузоподібним) — dipylidium сапіпит. Дозрілі проглотиди собачого ціп’яка мають характерну форму огіркового насіння чи декоративного гарбуза, звідси й відповідні назви гельмінта. Кінцеві дозрілі проглотиди повністю зайняті маткою, яка відкривається в обидва боки (цим зумовлена родова назва ціп’яка: di — два, pylidium — проходи) і заповнена значною кількістю овальних капсул, у кожній з яких міститься від 3 до ЗО

яєць з онкосферами. Завдяки червонуватому’’ відтінку оболонок яєць зрілі прогло-тиди мають характерний рожевий колір. Через здатність самостійно рухатися вони активно виповзають з ануса, руйнуються і вивільняють капсули, заповнені яйцями. На відміну від бичачого ціп’яка проглотиди огіркового менші та мають відповідне забарвлення. Капсули накопичуються у періональних складках, потім потрапляють у навколишнє середовище — у підстилку7 для тварин, на їх шерсть, у щілини підлоги. Життєвий цикл собачого ціп’яка пов’язаний зі зміною двох хазяїв. Основними хазяями є хижі м’ясоїдні тварини: собака, кіт, лисиця, вовк, шакал, несень, єнот та ін. Людина внаслідок випадкової інвазії може стати факультативним хазяїном. В облігатних хазяїв (собак і котів) дипілідіоз трапляється у всіх географічних зонах. Серед людей повсюдно в світі реєструють спорадичні випадки. Проміжними хазяями є численні ектопаразити остаточних хазяїв: блохи, волосоїди та ін. Людина рідко заражається при випадковому заковтуванні інвазо-ваних волосоїдіб та бліх собак і котів. Особи, що не мають безпосереднього контакту із тваринами, практично не хворіють, тому що яйця гельмінта дуже нестійкі у навколишньому середовищі.

Патогенез подібний до такого при гіменолепідозі У людей дипілідіоз часто перебігає безсимптомно. При інтенсивній інвазії спостерігають неспецифічні розлади з боку травного каналу. Під час активного виповзання проглотид, що може відбуватися в будь-який час доби, хворі скаржаться на свербіж у періанальній ділянці, дратівливість. Діагностика грунтується на виявленні проглотид у свіжих випорожненнях, капсул і яєць цього гельмінта. Лікування проводять одноразово, такими само препаратами, як і при гіменоленідозі.

Ценуроз — інвазія, спричинювана проміжними стадіями стрічкових гельмінтів Taenia multieeps, Т. serialis, Т. brauni, Т. glomerata, які є паразитами родини собачих, зокрема собак. Хвороба поширена повсюди у світі. Проміжними хазяями слугують вівці та інші копитні. Людина може заразитися при випадковому заковтуванні яєць із контамінованою водою та продуктами харчування, при контакті із зараженою собакою, в якої яйця гельмінта знаходяться на шерсті й поверхні язика. Заражені особи не становлять небезпеки для оточення. В організмі ін Базованої людини утворюються ненури (великі паразитарні міхури, цю всередині містять кілька сколексів). При зараженні Т. multieeps вони зазвичай локалізуються в головному і спинному мозку, при інвазії іншими видами — у міжм’язовій сполучній тканині, підшкірній жировій клітковині, черевній або грудній порожнині, очному яблуні. Ценуроз головного мозку проявляється головним болем, часто нападо-подібним, іноді супроводжується блюванням, болем у ділянці шиї, вздовж хребта, слабістю, пітливістю, апатією. Поступово з’являються гіперкінези, атаксія, дезорієнтація у часі й просторі, випадки непритомності, парези, епілептиформні напади. Об’єктивно виявляють вогнищеву втрату чутливості, позитивний симптом Керніга, ригідність потиличних м’язів, застійні диски зорових нервів. При локалізації цєнур у шлуночках головного мозку розвивається синдром Брунса (напади різкого головного болю, шо супроводжуються запамороченням, зблідненням або почервонінням шкіри, пітливістю, розладами дихання, брадикардією, нерідко втратою свідомості, тонічними судомами). При локалізації паразита у спинному мозку можливі спастична параплегія, розлади функцій органів малого таза та ін. Прп ценурозі ока характерними симптомами є біль в очному яблуці, екзофтальм,

погіршання або втрата зору, підвищення внутрішньоочного тиску. У разі розташування ненура в підшкірній жировій клітковині, міжм’язовій сполучній тканині вдається пропальпувати пухлиноподібний утвір розміром від 1 до 8 см; дуже рідко такі утвори можуть локалізуватися в черевній або грудній порожнині. Для діагностики використовують УЗД, КТ і МРТ, іноді морфологічне дослідження операційного або біогісійного матеріалу. Лікування проводять празиквантелом у поєднанні з оперативним втручанням. При ураженні мозку прогноз несприятливий.

Дифілоботріози — це біогельмінтози, спричинювані паразитуванням різних стьожаків, насамперед широкого стьожака Diphyllobothrium latum, рідше D. cor-datum, D. dendriticum. Ще щонайменше 6 видів можуть зрідка уражувати людей. У пестод із роду Diphyllobothrium життєвий цикл складніший, ніж у інших стьожкових червів, він включає аж двох проміжних хазяїв. D. latum — найдовший гельмінт людини, окремі особини сягають 10—12 м (мал. 18, див. кольорову вклейку). На відміну від інших цестод проглотиди стьожаків від стробіли не відриваються, із них у кишках вивільняються яйия, які забруднюють об’єкти навколишнього середовища, особливо водойми. Головним джерелом інвазії є люди, рідше різні рибоїдні тварини. Ці гельмінти живуть в організмі людини десятки років. Розвиток проміжних стадій відбувається в організмі прісноводних проміжних хазяїв; першими є рачки, наступними — хижі і прохідні лососеві риби, які поїдають цих рачків. Факторами передачі інфекції людині слугують сира, недостатньо термічно оброблена або слабо просолена риба, ікра, печінка, яка містить відповідну’ личинку. В Україні поширення інвазії широким стьожаком трапляється рідко на відміну від Росії. Інші гельмінтні інвазії роду Diphyllobothrium в Україні не трапляються, але поширені у країнах традиційного туризму’ (Південно-Східна Азія) унаслідок певних смакових уподобань (часте споживання сирої риби).

Головними проявами інвазії у людини вважають ентерит, перніціозну мегало-бластну В12-фолієводефііштну анемію, яка спричиняється внаслідок абсорбції гельмінтом вітаміну В12, який надходить із їжею. Хворі скаржаться на діарею, зниження апетиту, слабість, шум у вужах, часті запаморочення, парестезії, неприємні відчуття при споживанні кислої чи солоної їжі, вживанні деяких лікарських препаратів. Іноді спостерігають набряки, симптом ошпареного язика, у пізній стадії — симптом лакованого язика. Діагностика ґрунтується на виявленні яєць у випорожненнях. Лікування таке само, як при інших цестодозах; також призначають ціанокобаламін.

Спарганоз — зоонозиий біогельмінтоз, що характеризується ураженням внутрішніх органів, підшкірної жирової клітковини, кон’юнктиви очей та інших органів і тканин людини. Збудником спарганозу є. личинкова стадія лентеця Spirometra ermaceieuropaei, яку зазвичай називають “спаргаяум”. Статевозріла цестода паразитую в тонкім шинці домашніх і диких м’ясоїдних тварин родини собачих і котячих. Перша личинкова стадія розвивається в рачках, друта — в організмі амфібій, рептилій, ссавців, деяких видів птахів, а також людини. Людина для спарганума є випадковим хазяїном і екологічним глухим кутом. Зараження людини відбувається при заковтуванні з водою циклопів, інвазованих процеркої-дами, а також при споживанні недостатньо термічно обробленого м’яса змій, жаб та інших додаткових і резервуарних хазяїв. Інший можливий шлях зараження — через ушкоджені шкірні покриви і слизові оболонки, у тому числі через

кон’юнктиву ока. Інвазія поширена в Білорусі, Росії, Японії, Китаї, країнах традиційного туризму Південно-Східної Азії, в Україні подекуди зареєстрована у диких тварин. В основі клінічних проявів лежить утворення вузлів у різних органах (найчастіше під кон’юнктивою або в очній ямні), усередині яких знаходиться личинка. При локалізації процесу в мозку можуть спостерігатися епілептиморфні напади, парези, гідроцефалія. При локалізації спарганума під шкірою, у м’язах хворі часто відзначають міграцію вузлів на великі відстані. На місці локалізації вузлів можливі набряки, абсцеси, некрози. Діагностика ґрунтується на результатах КТ і МРТ, патоморфологічному дослідженні операційного матеріалу; також використовують ІФА. Лікування комбіноване — застосування празиквантелу і хірургічне втручання.

Інфекційні хвороби: підручник / За ред. О.А. Голубовської