ЧАСТИНА ПЕРША//

ЗАГАЛЬНА ІМУНОЛОГІЯ

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І ПРОБЛЕМИ КЛІНІЧНОЇ ІМУНОЛОГІЇ

Завдяки винятковим успіхам у галузі фундаментальної імунології за минулі 30—40 років в усьому світі різко зросло розуміння важливої ролі клінічної імунології як самостійної наукової і практичної дисципліни.

На сьогодні в більшості економічно розвинутих країн визначено місце клінічної імунології в системі охорони здоров’я. Інтенсивний розвиток у цих країнах клінічної імунології, існування системи підготовки кадрів — клінічних імунологів, високий рівень освіти дозволяють вирішувати величезну кількість питань, важливих для клінічної практики, легко впроваджувати досягнення клінічної імунології в клініках будь-якого профілю.

У країнах із високорозвиненою промисловістю постійно збільшується кількість імунозалежних та алергійних захворювань.

За прогнозами ВООЗ, у XXI ст. алергійні та імунозалежні захворювання і стани за поширеністю посядуть перше місце.

Прийнято вважати, що найбільш схильним до розвитку імунозалежних захворювань є міське населення.

До основних причин збільшення кількості імунозалежних захворювань і станів належать: екологічні забруднення, поліпрагмазія, застосування вакцин і сироваток, стресові ситуації, тютюнопаління, зловживання алкоголем, наркотиками, ВІЛ-інфекція. Таким чином, цілком очевидно, що роль клінічної імунології буде постійно зростати.

У 1993 р. в Україні до номенклатури лікарських спеціальностей вперше було включено спеціальності «лікар клінічний імунолог», «лікар педіатр-імунолог» і «лікар лаборант-імунолог».

Відповідно до загальноприйнятого на сьогодні визначення клінічна імунологія — це клінічна і лабораторна дисципліна, яка займається обстеженням, діагностикою і лікуванням хворих із патологічними процесами, що розвиваються в результаті порушення імунних механізмів, а також тими випадками, коли імунологічні маніпуляції є важливою частиною терапії і (або) профілактики (Комюніке експертів ВООЗ, МСЮ, МААКІ, 1993).

14 ЧАСТИНА І. ЗАГАЛЬНА ІМУНОЛОГІЯ

Виділяють чотири основні групи захворювань, що є прерогативою клінічної імунології:

1. Пов’язані зі зниженням функції імунної системи — генетично зумовленим або набутим (так звані імунодефіцити, у тому числі СНІД).

2. Такі, що розвиваються в результаті ушкодження тканин хазяїна специфічними антитілами та (або) сенсибілізованими лімфоцитами безпосередньо або за допомогою різних асоційованих ефекторних систем (алергія й аутоімунітет).

3. Такі, при яких ушкодження тканин хазяїна можуть бути результатом дії імунної системи під час захисту хазяїна від мікроорганізмів (інфекція й імунітет) або під час відторгнення органів і клітин.

4. Захворювання, лікування яких засноване на застосуванні імуногенетики та імунотропної терапії.

Клінічний імунолог — це лікар, який має базову освіту, як правило, з внутрішніх хвороб (для дорослого населення) або педіатрії. Крім базового післядипломного, такий лікар проходить спеціальне навчання, тривалість якого здебільшого становить не менше ніж 2 роки.

У лікаря лаборанта-імунолога (або імунопатолога) базова освіта може бути не тільки медичною, але й біологічною. Тривалість фахової освіти в цьому разі становить не менше ніж 3 роки.

Таким чином, необхідно, щоб у кожному медичному закладі за фахом «клінічна імунологія» було не менше ніж два спеціалісти:

1) лікар, який працює із пацієнтами і безпосередньо веде їх (для дорослого і дитячого населення);

2) лікар, який працює в лабораторії.

Ці фахівці працюють у тісному контакті з лікарями іншої спеціалізації залежно від профілю захворювання (наприклад із ревматологом під час лікування ревматоїдного артриту, із дерматовенерологом — імунозалежних шкірних захворювань, хірургом, урологом, офтальмологом тощо); назвемо такого фахівця «лікар лікувального профілю, що виявляє інтерес до імунології». В ідеальному варіанті всі троє лікарів зобов’язані працювати разом, а лікар лаборант-імунолог і клінічний імунолог, крім того, повинні бути взаємозамінними як у діагностичному, так і, бажано, у лікувальному процесі.

Таким чином, клінічна імунологія — це дисципліна, що базується на досягненнях фундаментальної імунології, її можна застосовувати в різних галузях медицини. Лабораторний компонент є її невід’ємною складовою.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І ПРОБЛЕМИ КЛІНІЧНОЇ ІМУНОЛОГІЇ <| 5

Міжнародний досвід розвитку клінічної імунології було викладено в спільному Комюніке трьох міжнародних організацій: імунологічного відділу ВООЗ, Міжнародного союзу імунологічних суспільств і Міжнародної асоціації алергології і клінічної імунології, який було опубліковано в 1993 р. під назвою «Клінічна імунологія: посібник з організації, тренінгу і сертифікації. Взаємозв’язок з алергологією та іншими медичними дисциплінами». У цьому документі узагальнено досвід розвитку клінічної імунології й алергології більше ніж у ЗО країнах світу і подано рекомендації щодо можливих шляхів розвитку цих дисциплін у тих країнах, де їх лише започатковано. Підкреслено важливість підготовки клінічних імунологів і алергологів із питань фундаментальної і лабораторної імунології для формування у клініцистів відповідного мислення. Зроблено висновок про те, що загальною тенденцією в розвитку клінічної імунології й алергології є зближення цих практичних медичних спеціальностей із появою в майбутньому єдиного фахівця — лікаря імунолога-алерголога.

Програма базових знань під час підготовки

клінічного імунолога-алерголога

I. Імунна система:

— анатомія і клітинні елементи;

— механізми імунної відповіді;

— механізми гіперчутливості;

— цитокіни й імуномодулятори;

— імунорегуляція;

— трансплантаційна імунологія;

— онкоімунологія;

— імунотоксикологія;

— імунотерапія;

— імунологія репродукції.

II. Знання лабораторних методів і вміння провести імунологічне обстеження. Нижче перераховано основні види патологій, у діагностиці і лікуванні яких необхідною є участь клінічного імунолога-алерголога.

Основні види патологічних станів, у діагностиці і лікуванні яких

необхідною є участь клінічного імунолога-алерголога

1. Імунодефіцити:

— первинні;

— вторинні;

— ВІЛ-індуковані.

2. Алергійні захворювання (у тому числі бронхіальна астма).

16

3. Хвороби колагену і сполучної тканини:

— васкуліти;

— великі колагенози;

— синдром Шегрена;

— еозинофільний фасциїт.

4. Імунні ендокринопатії:

— тиреоїдит;

— тиреотоксикоз;

— цукровий діабет І типу (інсулінозалежний);

— первинна адреналова недостатність;

— поліендокринопатія.

5. Хвороби крові:

— аутоімунна гемолітична анемія;

— ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура;

— перніціозна анемія (Аддісона—Бірмера анемія);

— хвороби плазматичної клітини;

— амілоїдоз.

6. Хвороби нервової системи:

— множинний склероз;

— синдром Гуліана—Барре;

— тяжка міастенія.

7. Пухлини імунної системи:

— лімфоми;

— неоплазія, що асоціюється з імунодефіцитом.

8. Імуноопосередкована патологія шкіри.

9. Імуноопосередкована патологія нирок.

10. Імуноопосередкована патологія органів травлення.

11. Хвороби імунних комплексів.

12. Імунотерапія при злоякісних пухлинах.

13. Пересадження органів і кісткового мозку.

Дуже важливу роль у правильній оцінці імунного статусу і призначенні відповідної імунотропної терапії відіграє спеціальне імунологічне обстеження хворого. Наведемо перелік принципових лабораторних методів, які застосовують сьогодні в клінічній імунології.

Принципові лабораторні методи, застосовувані в клінічній імунології й алергології

1. Визначення специфічних антитіл до:

— мікробних антигенів;

— аутоантигенів;

— алоантигенів;

— алергенів.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

2. Імунохімічні:

— визначення цитокінів і їх розчинних рецепторів;

— визначення імуноглобулінів, їх фрагментів, імунних комплексів;

— визначення продуктів імунних ефекторних клітин і запальних реакцій;

— визначення компонентів комплементу;

— визначення білків гострої фази;

— визначення інших білків (наприклад мікроглобулін, неоптерин).

3. Клітинні:

— визначення популяцій і субпопуляцій лімфоцитів;

— визначення проліферації in vitro, продукції Ig;

— визначення функціональної активності популяцій і субпопуляцій лімфоцитів;

— визначення функціональної активності макрофагів і нейтрофілів;

— визначення функціональної активності мастоцитів, базофілів та еозинофілів.

4. Імуногістологічні.

5. Імуногенетичні: І

— HLA-типування (серологічне і ДНК); \

— визначення алотипів білка;

— пренатальна діагностика генетично детермінованих розладів імунної системи.

Основні завдання закладів клінічної імунології:

— виявлення імунозалежних і алергійних захворювань і станів;

— оцінка імунного статусу;

— лікування імунозалежних і алергійних захворювань;

— диспансерне спостереження за хворими з тяжкими формами імунозалежної патології;

— імунопрофілактика й імунореабілітація;

— спеціалізована консультативна допомога лікувальним закладам;

— методична робота з обліку імунозалежних і алергійних захворювань і станів;

— пропаганда досягнень клінічної імунології й алергології серед медичних працівників і популяризація необхідних знань серед населення.

Основні завдання лікаря клінічного імуналога-алерголога:

— діагностика імунозалежних і алергійних станів і захворювань;

— оцінка імунного статусу;

2-6-1765

18

— лікування хворих і профілактика імунозалежних захворювань;

— імунореабілітація;

— організація обліку хворих, визначення потреби в діагностичних і лікувальних препаратах;

— розроблення плану заходів щодо поліпшення спеціалізованої допомоги хворим, направлення хворих на стаціонарне лікування, на ЛКК і МСЕК;

— вивчення поширеності імунозалежних і алергійних захворювань;

— виявлення залежності виникнення захворювань від кліматичних, екологічних, соціально-економічних особливостей регіону й умов життя.

За багато мільйонів років існування життя на Землі природа створила складну і надійну систему, що одержала назву імунної, або імунокомпетентної. Основним завданням цієї системи є створення умов для того, щоб конкретний організм, конкретний індивідуум не гинув. Це означає, що імунна система контролює функціонування дуже багатьох органів і систем організму. Однак насамперед було важливо, щоб організм не гинув від інфекційних захворювань, які розвиваються під впливом екзогенних інфекційних збудників або тих, що містяться в організмі і належать до так званих сапрофітів.

Загальну систему імунітету можна розділити на два великих відділи (частини, підсистеми), спільне функціонування яких створює дуже потужний, що має декілька ланок, захист: природжений неспецифічний (природний) імунітет (неспецифічні фактори природної резистентності) і набутий специфічний (адаптивний) імунітет.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Клінічна імунологія та алергологія: Підручник Г.М. Драннік