ЗАГАЛЬНА ІНФЕКТОЛОГІЯ

ВВЕДЕННЯ В КУРС ІНФЕКТОЛОГІЇ

Інфекційні захворювання супроводжують людство здавна. Сумарні втрати від інфекційних хвороб у сотні разів перевищують кількість жертв від усіх воєнних конфліктів світової історії, Широко відомі пандемії чуми — “Юстиніано-ва” (VI ст., близько 100 мли жертв), “Чорна смерть” (XIV ст., приблизно 50 млн загиблих), зловісна пандемія грипу “Іспанка” (1916—1920 рр., близько 50 мліі померлих), страшні навали натуральної віспи та багато інших епідемій протягом історії людства. Гіппократ, Авіценна, Демокритта інші давні філософи займалися вивченням захворювань, що мали епідемічне поширення. Уже в Стародавній Греції деякі філософи, наприклад Фукідід, висловлювали думку про живих збудників (“контагем”) інфекційних хвороб, але ці вчені не мали можливості підтвердити свої припущення будь-якими достовірними фактами. Видатний лікар стародавнього світу Гіппократ (близько 460—377 рр. до н. е.) пояснював походження епідемій дією “міазми” — заразних випарів, які нібито можуть зумовлювати низку хвороб.

Нарешті, голландський натураліст Антоній ван Левенгук (1632—1723) наприкінці XVTI ст. зробив дуже важливе відкриття, виявивши під мікроскопом (який був ним особисто виготовлений і давав збільшення в 160 разів) різні мікроорганізми в зубному нальоті, застояній воді і настої з рослин. Так почалося широкомасштабне вивчення інфекційних захворювань.

Незважаючи на те що вивчення збудників і закономірностей перебігу інфекційних захворювань налічує кілька століть, але й досі вважається, що нам відомо лише до 50 % мікроорганізмів, що живуть на Землі, а з них частково вивченими (на 70—80 %) є лише ті, шо уражують людину. Окрім цього кожен рік стають відомими 1—2 нових збудники інфекційних захворювань.

На сьогодні доведено, що мікроби можуть бути причиною виникнення таких хвороб, як артрити, атеросклероз, розсіяний склероз, деяких форм раку та інших станів, що раніше вважалися традиційно “неінфекційними”. Так, у 2005 р. австралійським ученим Баррі Маршаллу і Робсрту Уоррену було вручено Нобелівську премію за відкриття ролі Helicobacter pilori у розвитку виразки шлунка, а в 2008 р, німецький дослідник Харальд цур Хаузен отримав цю престижну нагороду за відкриття ролі вірусу папіломи людини у розвитку раку шийки матки.

Інфекція — стан зараження макроорганізму збудниками (вірусами, бактеріями, найпростішими). Запозиченому з класичної латини слову “infectio” (фарбування, просочування, псування) видатний німецький лікар Крістоф Вільгельм Гуфе-ланд у 1841 р. надав нове значення — зараження хворобою. У 1894 р. термін “інфекційні хвороби” запропонував засновник патологічної анатомії Рудольф Вірхов (мал. 1, див. кольорову вклейку).

ЗАГАЛЬНА ІНФЕКТОЛОПЯ

Інфекційний процес — комплекс взаємних пристосувальних реакцій у відповідь на вкорінення і розмноження патогенного мікроба в макроорганізмі, спрямований на відновлення порушеного гомеостазу та біологічної рівноваги з навколишнім середовищем; включає взаємодію збудника, макроорганізму і навколишнього середовища.

Інфекційна хвороба — найвищий ступінь вираженості інфекційного процесу, коли в результаті переважання патологічних реакцій над компенсаторними виникає порушення гомеостазу. Інфекційна хвороба може перебігати в маніфестній або субклінічяій формі, коли клінічні прояви хвороби відсутні, але при обстеженні в організмі виявляють морфологічні зміни, біохімічні та імунологічні порушення, які з часом можуть призвести до тяжких негативних наслідків. За перебігом хвороби виділять типові й нетипові форми. Так, в осіб, щеплених проти висипного тифу, це захворювання перебігає атипово — в легкій формі, з укороченим гарячковим періодом. Інфекційні хвороби характеризуються:

• певною етіологією (патогенний мікроб або його токсини);

• заразливістю, нерідко — схильністю до значного епідемічного поширення;

• циклічністю перебігу;

• формуванням імунітету-.

У 1882 р. видатний німецький мікробіолог Роберт Кох (мал. 2, див. кольорову вклейку) на основі сформованих до цього певних положень німецького патолога Фрідріха Якоба Генле вперше сформулював тріаду тверджень, які не потребують доказів (постулати Коха—Генле), завдяки якій можна було встановити роль того чи іншого мікроба у виникненні захворювання. Специфічність збудника може буллі доведена лише тоді, коли:

1. Мікроорганізм постійно наявний у хворих людей (або тварин), виділяється при всіх формах цього захворювання.

2. Мікроорганізм можна виділити від хворої людини (або тварини) і виростити в чистій культурі.

3.Чиста культура збудника в експерименті спричиняє захворювання, яке має подібну клінічну картину.

Надалі до тріади було додано четвертий постулат — мікроорганізм має були повторно виділений від експериментально заражених тварин або людей. Зрозуміло, шо при певних хворобах окремі постулати не спрацьовують, але в цілому вони є прийнятними для оцінювання ролі збудника у спричиненні інфекційної хвороби. Постулати Коха—Генле й до цього часу не втратили своєї значущості і залишаються основоположними постулатами мікробіології та інфектології, відповідність яким є необхідною умовою обґрунтування гіпотези інфекційної етіології будь-якого захворювання.

Властивості мікроорганізму, здатного спричинити інфекційний процес, визначаються його патогенністю і вірулентністю.

Патогенність (від грец. pathos — страждання, genes — народження) — це здатність мікроорганізму спричиняти інфекційний процес й інфекційне захворювання. Патогенність є видовою ознакою, яка виникла і затвердилась у процесі еволюції мікроорганізмів. Стучтінь патогенності одного і того самого мікроба при тривалому впливі на нього різних умов навколишнього середовища може змінюватися. Цей ступінь, або міру, патогенності прийнято називати вірулентністю.

ВВЕДЕННЯ В КУРС ІНФЕКТОЛОГІЇ

Вірулентність (від лат. virulentus — отруйний) — міра, або ступінь, патогенності. На відміну від патогенності вона не є видовою ознакою, а властива конкретному штаму того чи іншого збудника. Вірулентність може змінюватися залежно від багатьох чинників, що мають вплив на мікро- або макроорганізм.

Для того щоб спричинити інфекційний процес, мікроорганізми мають проникнути у сприятливий організм, де їх ‘"зустрічає” низка чинників, що здійснюють супротив руйнівній дії мікробів. Для подолання цих чинників патогенні мікроорганізми мають фактори патогенності. До основних факторів патогенності належать:

• адгезивність (adhaesio — прилипання) — здатність мікроорганізму закріплюватися на поверхні клітин;

• колонізація;

• інвазивність — здатність проникати і поширюватися в макроорганізмі, реалізується через ферменти патогенності (гіалуронідаза, фібринолізин, нсйраміяіда-за тощо);

• агресивність — здатність мікробів жити, розмножуватися, поширюватися в організмі й протидіяти захисним факторам організму;

• токсиноутворення;

• стійкість до дії захисних факторів макроорганізму.

Деякі мікроби виробляють отруйні речовини (токсини), що виділяються з мікробної клітини в навколишнє середовище. Поняття “токсигеннісгь” означає здатність мікроба до вироблення токсину тієї чи іншої сили. Циркуляцію мікробних токсинів у крові (наприклад, при дифтерії, правці, ботулізмі) називають токсемією: вона спричинює низку порушень в організмі.

Найважливішою особливістю інфекційних хвороб є те, що безпосередньою причиною їх виникнення є потрапляння у макроорганізм патогенних збудників. Це може відбуватися різними шляхами: через шкіру, мигдалики, слизові оболонки дихальних шляхів, травного каналу тощо. Місце первинного проникнення мікроба називають вхідними воротами. Однак одного цього чинника зазвичай недостатньо для розвитку інфекційної хвороби. Організм людини або тварини має бути сприйнятливим до певної інфекції, він повинен відповідати на інфікування особливою патофізіологічною і морфологічною реакцією, яка визначає клінічну картину хвороби та всі інші її прояви.

При деяких інфекційних захворюваннях патогенний мікроб може мати тільки одні вхідні ворота (наприклад, при шигельозі — травний канал), при деяких інших — кілька вхідних воріт (наприклад, при туляремії — шкіра, мигдалики, слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і травного каналу, кон’юнктива).

Результатом інфекційної хвороби може бути повне одужання, летальний наслідок, формування носій ства і, нарешті, розвиток хронічного перебігу’ захворювання.

Характерною ознакою інфекційних хвороб є циклічність, тобто наявність Інкубаційного, продромального періоду, періоду розпалу (активних проявів хвороби) і реконвалесценції.

Інкубаційний період триває від моменту потрапляння патогенного мікроба в організм до появи перших клінічних ознак захворювання. З урахуванням епідеміологічних даних і тривалості інкубаційного періоду вирішують низку питань щодо встановлення карантинів, діагностики внутрішньолікарняних інфекцій

II

ЗАГАЛЬНА ІНФЕКТОЛОГІЯ

тощо. Тривалість інкубаційного періоду варіює в значних межах — від кількох годин (ботулізм, токсикоінфекція) до кількох тижнів і навіть місяців (правець, сказ, ВІЛ-інфекція). Зазвичай найбільша кількість збудника виділяється у навколишнє середовище наприкінці інкубаційного періоду і на початку клінічних проявів захворювання (грип, ГРВІ, більшість кишкових інфекцій). Проте є й виключення: наприклад, хворий на черевний тиф найбільше заразний ще на 2—3-му тижні хвороби внаслідок особливостей патогенезу.

У продромальиий період хвороби з’являються перші її ознаки; найчастіше вони неспецифічні: головний біль, нездужання, незначне підвищення температури тіла тощо. Однак при деяких інфекційних захворюваннях уже виникають характерні ознаки хвороби. Наприклад, у продромальиий період кору на слизовій оболонці ротової порожнини можна виявити плями Коштіка — патогномонічний симптом цієї хвороби.

Період розпалу триває від кількох днів (кишкові інфекції, ГРВІ) до кількох тижнів і навіть місяців (гострі вірусні гепатити), може мати хвилеподібний перебіг із чергуванням періодів погіршання і поліпшення стану. Знати період хвороби важливо як для встановлення діагнозу за клінічними ознаками, так і з метою виділення від хворого мікроба-збудника для лабораторного дослідження. Наприклад, із крові хворого на черевний тиф можна виділити збудника протягом усього гарячкового періоду’, але найчастіше це вдається в ранні терміни хвороби.

Переважній більшості інфекційних хвороб властиві гарячкові реакції організму. Гарячка є захисно-пристосувальною реакцією. Розрізняють кілька типів температурних кривих, які можна накреслити, відмітивши на папері ранкову і вечірню температуру тіла хворого.

1. Постійна гарячка (febris continua) — різниця між ранковою і вечірньою температурою тіла не перевищує 1 °С (черевний тиф, висипний тиф).

2. Рсмітивна (послаблювальна) гарячка (febris remittens) — різниця між ранковою і вечірньою температурою тіла нерідко сягає 2—2,5 °С (наприклад, бруцельоз).

З.Інтермітивна (переміжна) гарячка {febris intermittens) характеризується такими само високими коливаннями, але вони розділені між собою 2—3-добовими проміжками нормальної температури тіла (наприклад, малярія).

4. Гектична гарячка {febris hectica) характеризується різкими коливаннями між ранковою і вечірньою температурою тіла — у межах 3—4 °С (сепсис).

5. Хвилеподібна (ундулювальна) гарячка (febris undulans) перебігає із хвилеподібним підвищенням і зниженням температури тіла протягом кількох днів або навіть тижнів (бруцельоз).

6. Поворотна гарячка (febris recurrens) — період підвищення температури тіла триває 4—7 днів, він раптово починається і так само раптово закінчується, а потім після кількох днів нормальної температури тіла гарячка знову повторюється (поворотний тиф).

7. Неправильний тип характеризується відсутністю будь-якої закономірності. Трапляється при застосуванні жарознижувальних засобів.

Зазвичай при інфекційних захворюваннях ті чи інші типи кривих можуть спостерігатися як у чистому вигляді, так і в комбінаціях. Так, у хворих на черевний тиф слідом за постійною гарячкою може настати період різких коливань між ранковою і вечірньою температурою тіта (амфібола).

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Гарячковий період при інфекційних захворюваннях може закінчуватися ло-різному. У разі критичного зниження (наприклад, при поворотному тифі) температура тіла з високих цифр знижується до норми за 2—3 гол. У хворих на туляремію температура тіла знижується до норми зазвичай дуже повільно, протягом

4—6 днів; такс зниження називають лізисом. Виділяють також прискорений лізис, при якому температура тіла знижується протягом 1 — 1,5 доби, наприклад, при висипному тифі.

Після перенесеного інфекнійного захворювання формується імунітет.

Інфекційні хвороби: підручник / За ред. О.А. Голубовської.