Незважаючи па великі досягнення сучасної фармакології, до цього часу не розроблено ідеальних засобів знеболювання, їх пошуки тривають.

Прогрес хірургії, відкриття нових засобів і методів загальної та місцевої анестезії дали поштовх до виникнення і розвитку нової науково-практичної дисципліни — анестезіології. Виникла потреба у спеціалістах нового профілю — анестезіологах. Першим лікарем-аиестезіологом вважають англійського лікаря Дж. Сноу (John Snow). Вже у 1847 р. він описав п’ять стадій наркозу, розробив показання та протипоказання до його застосування. У 1893 р. було створено перше анестезіологічне товариство.

Впровадження у хірургічну практику сучасних видів загального знеболювання дало змогу значно розширити об’єм хірургічних втручань. У свою чергу, прогрес хірургії став головною причиною розвит ку анестезіології. Нові види оперативних втру

чань потребували розроблення нових методів анестезіологічного забезпечення основних життєвих функцій організму. Розвиток торакальної хірургії дав поштовх до широкого використаній епдотрахеального наркозу, штучної гіпотермії, штучною кровообігу тощо. Для ефективного управління життєво важливими функціями організму виникла потреба у створенні методів їх об’єктивної реєстрації. Було створено апара-туру для моніторингу ( постійного нагляду за основними параметрами зовнішнього дихання, газообміну, гемодинаміки та іншими показниками життєво важливих функцій).

Анестезіологія та інтенсивна терапія в Україні має свій шлях розвитку.

Спочатку проблему знеболювання під час хірургічних втручань було вирішено за допомогою місцевої інфільтраційної анестезії. Цей метод був простішим і безпечнішим, ніж масковий наркоз, який проводили за допомогою примітивних масок.

Вагомий внесок у розроблений та впровадження у практику загальної анестезії в Україні зробив М. М, Амосов (у Радянському Союзі — І. С. Жоров і йога школа), який був першим в Україні завідувачем кафедри торакальної хірургії та анестезіології. Через кілька років у різних містах виникли самостійні кафедри анестезіології, які очолили А. І. Тріщшісьюій, Л. В. Новиць-ка-Усешсо, Л. П. Чепкий, В. А. Аркатов, І. Д. Тимчук, Г. О. Можаєв, Р. І. Новикова.

Історичний нарис 15

І. С. Жсіров В. О. Нєгопський

Уже в 50-ті роки сучасні методи загальної анестезії почали широко застосовувати у провідних хірургічних клініках Радянського Союзу (М. М. Амосов, О. О. Шалі-мов, І. С. Жоров, П. О. Кунріяиов, Б. В. Пе-тровський). Виділення анестезіології у самостійну науково-практичну дисципліну відбулося у 60-ті роки.

Сучасні методи анестезії почали запроваджувати у всіх обласних та міських лікарнях з кількістю ліжок 150 і більше, а також у районних лікарнях на 100 ліжок і більше (з них не менше 50 ліжок хірургічного профілю). На 300 ліжок і більше цього профілю було відкрито відділення анестезіології. Почалося впровадження сучасних методів знеболювання у педіатрії, стоматології.

Паралельно з удосконаленням методів знеболювання відбувався розвиток інтенсивної терапії та реанімації.

Раптова смерть цілком життєздатної людини за всіх часів давала привід для спроб її оживлення. Задовго до нашої ери робилися спроби реанімації вдуванням видихуваного повітря методом з рота до рота. У II сг. нової ери описано трахеоегомію при асфіксії.

В епоху Відродження один із засновників сучасної анатомії А. Везалін (1514— 1564) запропонував метод штучної вентиляції легень, який полягав у вдуванні в легені повітря за допомогою міха через трубку,введену в трахею.

Видатний англійський фізіолог У. Гарвей (1578 — 1657) у дослідах з реанімації

птахів використовував прийом типу зовнішнього масажу серця.

Створення в нашій країні університетських клінік і накопичення досвіду в галузі невідкладної медичної допомоги і спроб реанімації супроводжувалося виданням посібників («наставлений») з реанімації. У 1766 р. С. Зибєліи рекомендував експіраторний метод ШВЛ методом з рота до рота. А. Нікітін в інструкції, як діяти до прибуття лікаря, радив робити легкі «ударения по груди», щоб відновити діяльність серця.

У середині XIX ст. поширення інгаляційного наркозу хлороформом супроводжувалось досить частими трагічними випадками зупинення серця і дихання. Виникла гостра потреба в реанімації. У 1874 р. Шіфф (Schiff) експериментально довів ефективність прямого масажу серця у разі його зупинення на фоні інгаляційного наркозу хлороформом. Дещо раніше Г. Сільвестр (Н. Sil-vestr) (1828—1908) загіропої гував метод ШВЛ, який і в наш час не тратив свого значення.

На початку XX ст. навчилися «оживлювати» окремі органи. Так, у 1908 р. А. А. Ку-лябко відновив функцію ізольованого серця дитини через 20 хв після смерті. С. С- Брю-хопепко та І, Чечулін на II з’їзді патологів (1925) демонстрували оживлення ізольованої голови собаки за допомогою ав го-жектора — попередника сучасних апаратів штучного кровообігу.

У 1936 р. в Москві вперше у світі було створено Лабораторію експериментальної

16 ВСТУП

фізіології оживлення організму (В. О. Непівський), де було докладно вивчено механізми згасання і відновлення життєвих функцій. Особливу увагу приділяли вивченню способів та методів відновлення функцій центральної нервової системи.

У 1952 р. в Данії спалахнула епідемія поліомієліту. За період з 24 липня по 3 грудня 1952 р. до інфекційного відділення Копенгагена було госпіталізовано 2 722 хворих иа поліомієліт. Серед них у 316 випадках спостерігався параліч дихальних м’язів, що потребувало проведения ШВЛ. Проте в Копенгагенському інфекційному госпіталі ефективних дихальних апаратів не було, і за три доби з 316 хворих із паралічем дихальних м’язів померли від асфіксії 27. Дванадцятирічній дівчинці за настійною вимогою батька було накладено трахеостому, через яку проводили ШВЛ, використовуючи гофрований міх. Під час піку епідемії ручними дихальними апаратами забезпечували цілодобово ШВЛ 70 хворим.

Водночас у Данії та інших країнах створювали автоматичні дихальні апарати з механічним приводом, використовуючи енергію стиснутих газів, електроенергію. Виникла потреба у зволожуванні вдихуваних газів, аспірації секретів із трахеї І бронхів, тобто наближенні ШВЛ до спонтанного дихання, щоб мати змогу її проводити протягом тижнів, місяців і навіть років.

Необхідність об’єктивного контролю газообміну при ШВЛ зумовила створення сучасних газоаналізаторів, удосконалення рН-метрії. Виникла можливість у мікро-об’емах крові визначати рівень парціальної напруги кисню та вуглекислого газу.

У багатьох країнах, у тому числі в Україні, почали організовувати центри інтенсивної терапії при критичних порушеннях дихання. Таким чином, розвиток анестезіології та реаніматології дав поштовх для подальшого вдосконалення інтенсивної терапії критичних станів.

У 1947 р. В. Кольф (Kolff) винайшов апарат «штучна нирка», що забезпечило швидкий прогрес у лікуванні хворих з гострою недостатністю нирок, а в поєднашіі з трансплантацією нирок від донора знач

но поліпшило результати такого лікування. Відповідні відділення стали невід’ємною складовою частиною Інститутів нефрології.

У зв’язку зі значним зростанням кількості хворих на гострий інфаркт міокарда із критичними порушеннями ритму серця (фібриляція шлуночків серця) актуальною стала проблема реанімації — відновлення функції серця і дихання. У 1954 р. Дж. Елам (J. Elam) показав, що ШВЛ експіраторним методом із рота до рота або носа перевершує всі раніше застосовувані методи ШВЛ, а П. Сафар у 1961 р. запропонував комплексний метод реанімації у випадках раптового зупинення серця — експіраторний метод ШВЛ у поєднанні із зовнішнім масажем серця.

Така методика швидко завоювала загальне визнання і поширилась у більшості країи світу.

На початку 60-х років утверджується реанімаційна служба в кардіологічних клініках, створюються блоки інтенсивної терапії та інтенсивного догляду хворих на гострий інфаркт міокарда, реанімаційні бригади — на станціях швидкої медичної допомоги.

Наприкінці 50-х років вивчали можливості призначення кисню під збільшеним, порівняно з атмосферним, тиском; розроблювали показання для гіпербаричної окси-генації. Було створено стаціонарні й мобільні кисневі камери, які до сьогоднішнього дня використовують для лікування при отруєннях вуглецю оксидом (чадним газом), починаючи з місця події.

Одночасно було звернено увагу на можливість інтоксикації киснем у разі його значної концентрації і підвищеного тиску, розроблено певні обмеження для гіпербаричної оксигенації (ГБО) і традиційної оксигенотерапії.

Удосконалювалися методи забезпечення організму енергетичними субстратами в умовах стресу І критичних станів, вихід з яких іноді потребує значних затрат енергії. Важливим елементом інтенсивної терапії стає парентеральне годування хворих. Прикладом успішного застосування парентерального годування був сенсаційний успіх Д. Вільмора (D. Wilmor) і С. Дадрика (S. Dudrick) (1966), яким вдалося на фоні

Організація анестезіологічної служби в Україні 17

парентерального годування новонародженого з тяжкими природженими вадами не тільки зберегти життя, забезпечити розвиток дитини, а й провести складай реконструктивні операції.

У Лабораторії експериментальної фізіології з оживлення оргаиізму на початку 70-х років В. О. Нєговський обґрунтував поняття післяреанімаційної хвороби, що було подальшим кроком вивчення після-реанімаційного періоду з важливими практичними висновками.

Усе тіснішим стає зв’язок реаніматології та інтенсивної терапії з транснлантологією: одним із методів лікування хворих з недостатністю печінки е її трансплантація від донора.

Зростає необхідність посилення підготовки лікарів і студентів у галузі анестезіології та клінічної реаніматології: з 1966 р. введено лікарську спеціалізацію з цих дисциплін, створено відповідні кафедри в інститутах удосконалення лікарів, а з 1973 р. — курси анестезіології і реаніматології у вищих медичних навчальних закладах з наступним їх перетворенням на кафедри. У 1983 р. проф. Л. П. Чепкий і доцент

В. Ф. Жалко-Титаренко видали перший в Україні посібник з анестезіології і реаніматології для студентів вищих медичних навчальних закладів.

Відповідна реорганізація відбувається й у клінічній медицині: у 1960 р. відділення анестезіології було реорганізовано у відділення анестезіології та реаніматології, а в лікарнях на 550 ліжок і більше створено палати реанімації та інтенсивної терапії.

Проблеми клінічної реаніматології та Інтенсивної терапії вивчають у клініках токсикології, неврології, пульмонології, нейрохірургії, акушерства. Постійний інтенсивний догляд стає наріжним каменем клінічної реаніматології.

Дедалі більшого значення надають моніторингу (лат. топеге — попереджувати, запобігати) життєво важливих функцій за допомогою сучасних електронних комп’ютеризованих приладів.

У розробленні практичних і теоретичних проблем сучасна реаніматологія широко використовує досягнення фізіології, біохімії, молекулярної біології, біофізики, інформатики.

ОРГАНІЗАЦІЯ АНЕСТЕЗІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Відповідно до наказу МОЗ України від 08.10.97 № 303 4 Про регламентацію діяльності анестезіологічної служби України» залежно від передбачуваного обсягу і видів анестезіологічної допомоги в лікувально-профілактичних закладах створено такі підрозділи служби анестезіології:

— відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії;

— відділення анестезіології без ліжок для інтенсивної терапії;

— анестезіологічна група;

— відділення інтенсивної терапії загального профілю;

— вузькоспеціалізоване відділення інтенсивної терапії.

Відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії створюються у клініках та обласних лікарнях для дорослих і дітей незалежно від їх потужності; у міських,

центральних міських лікарнях на 500 ліжок і більше — за наявності в лікарні не менше 150 ліжок хірургічного профілю; у центральних районних лікарнях, онкологічних І протитуберкульозних диспансерах на 200 ліжок І більше — за наявності в них не менше 60 ліжок хірургічного профілю, при цьому не менше 25 % ліжок інтенсивної терапії виділено для надання допомоги дітям; у дитячих міських лікарнях на 250 ліжок і більше — за наявності в лікарні не менше 50 ліжок хірургічного профілю; в одній із дитячих лікарень меншої потужності — за наявності у всіх дитячих лікарнях міста (міського ад міністративного району) в сумі не менше 250 ліжок, у тому числі не менше 50 ліжок хірургічного профілю.

Відділення анестезіології без ліжок для інтенсивної терапії або анестезіологічні групи створюють для забезпечена.

Анестезіологія та інтенсивна терапія. Чепкий Л.П., Новицька-Усенко Л.В., Ткаченко Р.О.