Печінка як складова травної системи має дуже широкий функціонально-метаболічний спектр. Її можна розглядати як орган, у якому поживні речовини перетворюються на сполуки з іншими хімічними і фізичними властивостями, які або використовуються організмом, або підлягають екскреції.

Враховуючи важливу роль печінки в метаболічних процесах організму, важко собі уявити, що вона не бере участі в неспецифічних га специфічних реакціях імунної системи. На користь цього і нердження свідчить наступне.

• Печінка є основним органом гемопоезу в ембріональний період у ссавців (з 5-го тижня до народження).

256

• Печінка містить не лише гепатоцити, а й інші клітини, що формують строму, які прямо стосуються функціонування імунної системи (фіксовані макрофаги — клітини Купфера, ендотеліальні клітини, pit-клітини).

• У печінці міститься певна кількість поліморфноядерних лейкоцитів, Т- і В-лімфоцитів.

• У печінці синтезуються деякі речовини системи гемостазу, неспецифічної резистентності, які тісно взаємодіють з імунною системою в нормі й при патології.

• При ураженні печінки будь-якої етіології руйнуються гепатоцити, вивільнюється велика кількість антигенних структур, гідролітичних ферментів, токсичних сполук, що негативно впливає на функцію системи імунітету.

• Захворювання печінки можуть призводити до порушення її бар’єрної та детоксикаційної функцій, що спричинює антигенне навантаження імунної системи та ураження її компонентів токсичними сполуками, які надходять у першу чергу з травного тракту.

В антенатальний період гемопоез у печінці триває з 5—20-го тижня до народження. Кровотворну строму утворюють непаренхіматозні сполучнотканинні елементи. У синусоїдних капілярах печінки вирізняють декілька типів клітин різних за походженням, морфологією та функціями: ендотеліальні клітини, мононуклеарні фагоцити — клітини Купфера, моноцити (адипоцити), ямкові клітини з ендокринною функцією. Основне місце утворення та розвитку лімфоцитів — ембріональна печінка.

Деякі стовбурові клітини є попередниками клітин Купфера, які віиявляють у печінці, що розвивається, перед формуванням кісткового мозку. Встановлено, що клітини Купфера відіграють важливу роль в імунній регуляції. Вони секретують ІЛ-1, ПНФ, простагландини Е2 та D2, містять поверхневі рецептори до Fc-фрагмента імуноглобулініи та до комплементу.

В ембріональній печінці визначено попередники Т-клітин, у ній відбувається позатимусне диференціювання Т-клітин.

Існує думка, що ембріональні гепатоцити можуть брати участь у встановленні толерантності організму до “своїх” антигенів.

У дорослої людини печінка — ендокринна й екзокринна залоза До неї одночасно надходить і артеріальна, і венозна кров.

Гепатоцити виконують більше ніж 500 функцій, що забезпечує підтримку метаболізму та гомеостаз організму. Кожний гепатоциі виробляє екзокринні й ендокринні речовини, які завдяки безпосередньому контакту печінкових клітин із жовчовивідними шляхами та кровоносними судинами надходять у жовч і кров.

Паренхіматозні клітини першими контактують із речовинами, що надходять з кишечнику по ворітній вені в печінку.

Гепатоцити беруть активну участь в обміні білків, жирів, гормонів, вітамінів. Вони синтезують та секретують альбуміни, білки гострої фази запалення (а,-кислий глікопротеїн, 6,-протеїназний інгібітор, а2-макроглобулін, гаптоглобулін, церулоплазмін, гемопексин, фібриноген), росткові фактори (трансферин), більшу частину глобулінів плазми крові, беруть участь у регуляції рівня ліпідів у крові, забезпечують метаболічні перетворення та детоксикацію різних хімічних сполук, а саме: лікарських препаратів, стероїдних гормонів та алкоголю.

Функцію печінкових клітин регулюють цитокіни, шо відіграють важливу роль у регуляції імунологічних процесів: ІЛ-1, ІЛ-6, ІЛ-8, ІЛ-9, а ІЛ-8 продукується гепатоцитами. Особливе місце посідає а-фетопротеїн, який синтезується клітинами печінки та володіє імуносупресивними властивостями.

У печінці містяться різні лімфоцити, зокрема ПК-клітини, здатні до лізису трансформованих та вірусінфікованих клітин внутрішніх органів. У синусоїдах печінки є так звані pit-клітини, які зустрічаються і в інших органах. Вони мають добре розвинені псевдоподії та цитоплазматичні гранули. Pit-клітини належать до великих зернистих лейкоцитів, володіють літичною активністю та здійснюють імунологічний нагляд у печінці.

У нормі печінка містить 1—2% Т-лімфоцитів, що експресують С08+-антиген (Т-лімфоцити-супресори), кількість яких збільшується на фоні вірусних інфекцій, що залежить від типу вірусу. Ці клітини становлять основу портальних та перипортальних мононуклеарних клітинних інфільтратів. Клітини нормальної печінки, які містять імуноглобуліни, визначаються в малій кількості в портальному тракті та синусоїдальних ділянках печінкових часточок.

Печінка не є лімфоідним органом, але після локальної або системної стимуляції імунної системи кількість лімфоцитів у ній шачно збільшується за рахунок їх надходження з крові. При гострому вірусному гепатиті кількість клітин — продуцентів імуноглобулінів імінюється залежно від типу гепатиту. Найбільша їх частина містить Іц(і. При гострому вірусному гепатиті А спостерігають збільшення кількості клітин, які містять IgA. Плазматичні клітини, що містять Іі’.(ї, виявляють у ділянках некрозу при аутоімунному хронічному иматиті. Антитіла, які вони продукують, сприяють розвитку анти-іі чо залежної клітинної цитотоксичності проти гепатоцитів.

Доказом участі печінки в імунологічних реакціях є феномен ііии.цбергера—Чейса, при якому пероральна імунізація спричинює

11 П 1765

гальмування імунологічної відповіді на повторні внутрішньом’язові або підшкірні введення антигену. Феномен не спостерігають, якщо попередньо накласти анастомоз між ворітною та порожнистою венами. Таким чином, печінка впливає на індукцію толерантності. Однією з причин цього феномена може бути інактивація антигенів макрофагами печінки. Циротична печінка швидше за все не здатна руйнувати антигени, які стимулюють утворення антитіл. Функція клітин Купфера може знижуватися за рахунок збільшення кількості циркулюючих ліпопротеїдів кишкового походження. Вони разом із продуктами некрозу гепатоцитів виконують функцію ад’ювантів та можуть модифікувати імунну відповідь у хворих із цирозом печінки.

Функція печінки змінюється за умови часткової гепатектомії. Видалення частини печінки не лише значно стимулює антитілогенез, а й прискорює його, скорочуючи терміни досягнення максимальних показників.

Вважають, що це пов’язано з посиленням функції клітин-хелперів за рахунок зниження супресорної активності на початкових етапах після операції.

Вивчено роль клітин Купфера у феноменах реакцій “хазяїн проти трансплантата” та “трансплантат проти хазяїна”. Так, при відторгненні трансплантата значно збільшуються як кількість, так і функціональна активність цих клітин. Те саме спостерігається під час реакції “трансплантат проти хазяїна”. У реципієнтів без виражених розбіжностей за антигенами гістосумісності печінковий алотрансплантат стійко приживається без додаткової імуносупресії. Але трансплантована шкіра або серце в такому самому поєднанні “донор—реципієнт” відторгається. У людей з пересадженою печінкою спостерігають меншу кількість відторгнень трансплантатів, ніж при пересаджуванні інших органів. Алогенний трансплантат печінки не тільки не відторгається, але й індукує стан донорспецифічної толерантності, на фоні якої пересаджування цьому реципієнту серця або шкіри донорської лінії супроводжується значним подовженням життя або навіть стійким приживанням трансплантата.

Походження та механізм дії супресорних факторів печінки вивчені мало. Встановлено, що тканина або суспензія клітин здорової печінки володіють антигенними властивостями та здатні сенсибілізувати реципієнта. У той самий час печінкові екстракти спричинюють менш виражену сенсибілізацію або не зумовлюють її зовсім. Було виявлено імуносупресивні властивості безклітинних печінкових екстрактів Можливо, що ця дія пов’язана з наявністю в екстрактах фактора (факторів) — активатора супресорних клітин. Імуносупресивні

властивості пов’язують із макропротеїнами, які під час електрофорезу мігрують з а-глобулінами. Доведено імуносупресивну активність макроглікофетопротеїну печінкового генезу, виділеного із сироватки крові здорових людей та хворих на рак.

У сироватці крові та амніотичній рідині вагітних виявлено фактор, що справляє імуносупресивну дію. Цей фактор отримав назву а-фетопротеїну (АФП). Він синтезується в печінці ембріона та дорослого організму. Встановлено взаємозв’язок між збільшенням циркулюючого АФП у крові та захворюваннями печінки, зокрема пухлинними, при яких спостерігають імуносупресію.

У період вагітності АФП забезпечує механізм захисту плода від реакції відторгнення, що розвивається в організмі матері. Він стимулює розвиток в ембріональній печінці клітин-супресорів та формування в плода толерантності до власних антигенів. Зниження імунологічної реактивності в матері у період вагітності зумовлене циркуляцією АФП.

Низкою досліджень було показано, що мікрооточення, багате на АФП, є сигналом для активації Т-лімфоцитів у напрямку формування в них супресорної функції. Стан імунологічної гіпореак-гивності, який спостерігають при різних гепатопатіях, може бути наслідком збільшення локального синтезу АФП.

В останні десятиріччя було виділено інші білки, що володіють вираженою імуносупресивною активністю in vitro та in vivo. Такі структурні елементи печінки, як ендотеліальні клітини здатні продукувати медіатори запалення та імунітету (UI-1, ПІ-6).

Гепатоцити під впливом зовнішніх стимулів синтезують і секре-іують деякі компоненти системи комплементу (СЗ, В-фактор), а іакож інтерлейкіни (ІЛ-6, ІЛ-8).

Під впливом цитокінів гепатоцити продукують білки гострої фази іаналення — гострофазові білки (ГФБ), які є факторами механізмів і омеостазу, спрямованих на захист організму від патогенних агентів і а різних чужорідних компонентів.

У більш вузькому значенні гострофазова відповідь — це зміна концентрації великої кількості плазмових білків, що відображає перебудову генної експресії секреторних білків у гепатоцитах після дії запальних стимулів різного походження. Характерною • ■такою гострофазової відповіді є посилення синтезу та секреції кчіагоцитами ГФБ, які відіграють важливу роль у захисті організму «.нмїна від чужорідних інвазій, патогенних агентів, тканинних \ шкоджень. Дія деяких ГФБ обмежується ділянкою тканинного ушкодження, інші беруть участь в опсонізації та очищенні організму

від чужорідних включень, треті індукують раневу репарацію. Багато ГФБ є протеазними інгібіторами, потреба в яких підвищується при тканинному пошкодженні та інфекції.

Біологічно активні молекули, асоційовані з печінкою, відіграють важливу роль у підтримці як гомеостазу цього органа, так і гомеостазу організму в цілому. Розрізняють кілька груп цих молекул залежно від переважної спрямованості їх дії.

До ГФБ у першу чергу належить С-реактивний білок (СРБ), В організмі людини він синтезується головним чином у гепатоцитах. При ушкодженні тканин його продукція різко підвищується під впливом ІЛ-1. Численні дослідження показали, що СРБ характеризується поліфункціональністю, відіграє важливу роль в ініціації й модуляції запальних та імунних реакцій. Зокрема, СРБ стимулює та регулює класичний та альтернативний шляхи активації комплементу, регулює функцію тромбоцитів та модулює згортальну систему крові, стимулює продукцію цитокінів; опсонізує мертві клітини; посилює клітинно-опосередковану цитотоксичність; зв’язуючись із хроматином, який вивільнюється з ушкоджених клітин, видаляє його з ушкоджених ділянок.

Одним з головних ГФБ, що секретуються гепатоцитами, є сироватковий амілощний протеїн (SAP) — глікопротеїн, що складається з двох взаємодіючих пентраксинів, кожен з яких містить по п’ять ідентичних субодиниць. SAP ідентичний фактору cit — одному з погано вивчених компонентів системи комплементу. Індукторами синтезу SAP у гепатоцитах є цитокіни, у першу чергу ІЛ-1. Функція SAP дуже різнобічна: модуляція згортальної системи крові, регуляція реактивності тромбоцитів, посилення бактерицидної активності та комплементопосередкованого фагоцитозу. Вважають, що SAP може бути попередником глікопротеїнового амілоїдного Р-компонента, який виявляють в усіх амілоїцних відкладеннях.

Сироватковий амілоїд A (SAA) — у-глобулін гострої фази, який синтезується під впливом монокінів у гепатоцитах та секретується в плазму крові, циркулюючи як частина ліпопротеїнового комплексу високої щільності. Регулює імунні процеси, синтезується в разі антигенної стимуляції, поранення.

Кислий сі|-глікопротеїн (d|-AGP) складається з одною поліпептид-ного та п’яти бічних вуглеводних ланцюгів, секретується гепатоцитами. Цей білок здійснює позаклітинну дифузію та відіграє роль інгібітора цистеїнпротеїнази. Специфічно інгібує катепсини В, Н, L.

арАнтитрипсин (а,-AT) у людини продукується гепатоцитами і є головним інгібітором серинових протеїназ плазми крові. Він обмежує активність протеолітичних ферментів, що вивільнюються з

ушкоджених клітин, а,-AT інгібує лейкоцитарну еластазу, хімотрип-син, катепсин G, трипсин, плазмін і тромбін.

а2-Макроглобулін (а2-МГ) — великий тетрамерний глікопротеїн, якому притаманний широкий спектр антипротеазної активності. У тварин виявлено дві форми макроглобулінів — а! та а2, у людини — тільки а2. Цей протеїн обмежує протеолітичну активність факторів, що вивільнюються з ушкоджених тканин. У людини а2-МГ у комплексі з протеїназами пригнічує антитілозалежну клітинну цитотоксичність і модулює антигеніндуковану Т-клітинну проліферацію.

Гаптоглобін (Нр) синтезується гепатоцитами та виявляється в плазмі крові. Його основна функція — ізоляція вільного гемоглобіну, який вивільнюється з еритроцитів при ушкодженні тканин або внаслідок запалення. При внутрішньосудинному гемолізі комплекс Нр-гемоглобін формується в циркулюючому руслі та швидко з нього елімінується.

Фібриноген (Fib) — великий р-глобулін, що синтезується гепатоцитами. Його секретують також тромбоцити. Він є основою для формування фібрину.

Церулоплазмін (Ср) — металопротеїн, який міститься в плазмі крові і зв’язує близько 90% її міді. Цей білок належить до факторів згортання крові V та VIII. Ср володіє значною оксидазною активністю, впливаючи на макрофаги, посилює антитілоутворення.

Індукторами ГФБ є цитокіни. Раніше такими вважали ІЛ-1, І1НФ-а та у-ІНФ. Однак у дослідах з гепатоцитами жоден з них не міг стимулювати секрецію одночасно всіх ГФБ. З’ясувалося, що СРБ ra SAA не реагували на дію ІЛ-ір та ПНФ-а. Потім встановили, що головним індуктором ГФБ є ІЛ-6.

ІЛ-1 підвищує ефект ІЛ-6 відносно одних ГФБ та знижує відносно інших. ІЛ-1а є головним потенціальним індуктором експресії генів ІЛ-6. Гепатоцити здатні продукувати ІЛ-6 та інші інтерлейкіни. Продукцію ІЛ-6 гепатоцитами стимулює ІЛ-9.

У печінці виробляються також інші фактори, які здатні модулювати імунну відповідь. Так, з печінки миші виділено термолабільний, так іваний регуляторний, фактор печінки (РФП), що не має видової специфічності. Цей фактор володіє поліфункціональною активністю щодо імунокомпетентних клітин. РФП інгібує реакцію "трансплантат проти хазяїна”.

До речі, гальмування цієї реакції розчинними факторами печінки пов’язують з наявністю в екстрактах печінки ендогенних субстанцій, що активують супресорні клітини. Таким фактором, виділеним з іпкггоцитів людини і ссавців, є інгібіторний ліпопротеїн (LIP),

печінкова аргіназа, що гальмує проліферацію лімфоцитів, але не чинить на них цитотоксичного впливу.

Еритропоетин людини — кислий глікопротеїновий гормон — регулятор продукції еритроцитів. Основне джерело еритропоетину в дорослих людей — нирка, в ембріонів та хворих з нирковою недостатністю еритропоетин синтезується печінкою. Головна його функція — стимуляція клітин еритроїдного ряду та ініціація синтезу гемоглобіну.

Описано фактори, які впливають на регенерацію печінки та проліферацію гепатоцитів.

Встановлено участь у регенерації печінки таких субстанцій, як епідермальний ростовий фактор (ЕРФ), трансформівні ростові фактори а- та (3- (ТРФ-а та ТРФ-р), гепаринзв’язувальний ростовий фактор І (ГЗРФ-І), кислий фібробластний ростовий фактор (кФРФ), гепатоцитстимулювальна субстанція (ГСС), а також гемопоетини А та В. Усі ці фактори ідентифіковані як повні мітогени, тобто за відсутності сироватки крові в певному середовищі вони здатні стимулювати синтез ДНК та мітоз. Деякі з виділених речовин справляють інгібуючу дію на ріст та проліферацію гепатоцитів (гепатоцитний інгібітор проліферації, ТРФ-р, ІЛ-1).

Виділено речовини, що опосередковано діють на печінку. Вони посилюють ефект повних мітогенів та зменшують ефекти ростових інгібіторів, але власне мітогенами є естрогени, інсулін, глюкагон.

Гепатобіліарна система тісно пов’язана з місцевими механізмами імунного захисту травного тракту. Це в першу чергу стосується IgA. Синтезований у кишечнику секреторний IgA (slgA) через лімфатичні шляхи потрапляє в кровоносну систему. slgA та димерний імуноглобулін селективно транспортуються з крові в жовч. Цей процес добре вивчений у лабораторних тварин. Він опосередкований секреторним компонентом, що секретуеться гепатоцитами, переноситься через їх цитоплазму та виділяється в просвіт печінкових капілярів.

Подібна, але менш ефективна система є і в людини. Дослідження показали, що полімерний IgA активно переноситься з крові в жовч, причому в 17 разів швидше, ніж мономерна форма цього імуноглобуліну. Механізм транспорту полімерного IgA з крові в жовч у людини остаточно не з’ясований.

Важливим джерелом надходження IgA в жовч є плазматичні клітини жовчного міхура, біліарного підслизового прошарку портальних трактів. Вважають, що в жовчному міхурі жовч здебільшого збагачується полімерним IgA, секреторним IgA та

секреторним компонентом. Жовч печінки містить переважно IgG; меншою мірою — IgA, кількість якого значно більша в жовчному міхурі. Вміст секреторного компонента в жовчному міхурі вищий, ніж у печінці, у три рази.

IgA-антитіла відіграють важливу роль у захисті гепатобіліарної системи та верхніх відділів кишечнику. Вважають, що від 10 до 40% IgA, які містяться у верхніх відділах кишечнику, надходить з жовчі.

Транспорт димеру IgA з крові в жовч — один із захисних механізмів слизових оболонок. Антигени, що пройшли захисні бар’єри слизових оболонок травної системи, утворюють з IgA імунні комплекси. Останні надходять у кишечник із жовчі, одночасно відбувається їх інактивація. Це запобігає розвитку системної імунної відповіді.

Гепатобіліарний транспорт IgA — фактор регуляції рівня IgA в крові. При захворюваннях печінки порушується кліренс IgA та підвищується його вміст у крові. Холестаз супроводжується паралельним підвищенням рівня slgA та біохімічних маркерів крові. Вважають, що в нормі полімерний IgA дифундує крізь фенестри в кровоносних судинах портальної системи та переноситься за допомогою секреторного компонента в жовч. При біліарній обструкції slgA всмоктується в кров.

При захворюваннях, які супроводжуються ураженням паренхіми печінки, вміст полімерного IgA в крові підвищується, що поь’язують із порушенням його кліренсу гепатоцитами та клітинами Купфера. У здорових людей у сироватці крові рівень полімерного IgA незначний, при цирозі печінки він мономерної форми. Доведено, що рівень іагального IgA збільшується за цих умов у 2—4 рази, а полімерного IgA — у 3—10 разів. Аналогічна картина спостерігається при хірургічних портокавальних шунтах. Усе це є наслідком того, що кров обминає місця кліренсу IgA. Значення печінки в метаболізмі цього імуноглобуліну підтверджується розвитком ураження нирок із

i ломерулярним відкладанням IgA при захворюваннях печінки.

У хворих із патологіями печінки в сироватці крові визначають високий рівень вільного секреторного компонента, що корелює

ii ступенем холестазу. При гострому гепатиті в крові виявляють шачну кількість секреторного компонента, зв’язаного з IgM. Масивний некроз печінки не супроводжується підвищенням рівня

IgA у сироватці крові, а при регенерації печінки відзначають його ібільшення. Можна припустити, що гепатоцити в організмі людини виконують певну роль у продукції slgA.

Немає єдиної думки щодо вмісту slgA у сироватці крові для шференціальної діагностики поза- та внутрішньопечінкового холестазу.

Загалом печінку слід розглядати як орган, в основу функціонування якого покладено складні стромально-паренхіматозні взаємодії, що забезпечують підтримку гомеостазу як у самій печінці, так і в цілісному організмі, включаючи контроль за антигенною сталістю його структур.

До складу печінкового синусоїду — структурно-функціональної одиниці печінки, крім гепатоцитів, входять клітини Купфера, ендотеліоцити, жиронакопичувальні клітини, а також клітини, схожі на ПК-клітини іншої локалізації. Клітини печінкової строми безпосередньо контактують із кров’ю та беруть активну участь в імунологічних реакціях, головним чином у специфічному імунітеті, що визначається здатністю синусоїдних клітин до взаємодії із субпопуляціями лімфоцитів, здійсненням кліренсу крові від циркулюючих імунних комплексів (ЦІК) та цитотоксичною дією на клітини-мішені зі зміненими антигенними властивостями.

За очищення крові від потенціальних патогенів — бактерій та бактеріальних ендотоксинів — відповідають клітини Купфера. Вони характеризуються високою здатністю до знешкодження ендотоксинів шляхом їхньої часткової деградації. Після захоплення ендотоксину клітини Купфера виділяють цитокіни (ІЛ-1, ІФН, ПНФ). Ці речовини володіють здатністю змінювати резистентність організму не лише до ендотоксину, а й до інфекції взагалі.

Печінка відіграє основну роль у регуляції рівня антигенів, що надходять з просвіту кишечнику або інших органів у системний кровообіг, а з нього — у лімфоїдні органи. При цьому дуже важливою є опсонізація антигену. Опсонізований антиген прив’язується рецепторами клітин Купфера до Fc-фрагмента імуноглобулінів і СЗ-компонента комплементу, розташованих на їх поверхні.

У 1946 р. Чейзом було показано, що імунізація per os морських свинок супроводжується гальмуванням імунної відповіді на той самий антиген, уведений парентерально. Це дозволило зробити висновок щодо супресорної функції печінки в імунній відповіді. Експериментальні дослідження знайшли підтвердження в клінічній практиці. При цирозах печінки в крові, як правило, значно підвищується вміст у-глобулінів. При портокавальному анастомозі істотно збільшується титр антитіл до харчових антигенів, вірусів, аутоантигенів, що призводить до поліклональної гіперімуногло-булінемії.

Печінка є не лише фільтром для антигенів, її клітини беруть участь у презентації антигенів Т-клітинам. Експериментальними дослідженнями показано, що клітини Купфера можуть презентувати

антигени Т-клітинам. Процес розпізнання антигену реалізується за умови Н LA-рестрикції.

Окрім презентації антигену клітини Купфера під час специфічної імунної відповіді секретують розчинні медіатори.

Презентація антигенів у печінці може стримуватися через малий вміст лімфоцитів, які взаємодіють з ними. Однак при патології співвідношення імунокомпетентних клітин змінюється й клітини Купфера починають проявляти свої замасковані функції.

Вважають, що вміст клітин Купфера поповнюється за рахунок їхньої локальної проліферації та притоку клітин-попередників (промоноцитів і моноцитів крові). У нормі ці клітини живуть тривало та повільно замінюються. Тому в печінці може бути значна кількість "старих" макрофагів, що втратили здатність потенціювати імунну відповідь та навіть гальмувати її.

Печінка відіграє ключову роль у видаленні імунних комплексів. Встановлено, що великі комплекси антигенів та IgG видаляються з циркуляції швидше, ніж невеликі за розмірами імунні комплекси. Основну роль в їхній елімінації виконують клітини строми, у першу чергу клітини Купфера. Ще на початку XX ст. Пірке та Шік виявили скупчення імунних комплексів у крові чи в тканинах у разі порушення їхнього кліренсу або при аномаліях їхньої структури. Кліренс імунних комплексів порушується, зокрема при системному червоному вовчаку. Виявлення імунних комплексів у крові — ознака захворювання печінки (вірусні гепатити В, С, первинний біліарний цироз) або печінкових ускладнень при хронічних хворобах печінки.

Виявлено, що в кліренсі імунних комплексів беруть участь Fc- та < 1-рецептори макрофагів, у тому числі клітини Купфера. Низкою носліджень показана наявність у них Fc-рецепторів до IgM, IgG, ІцА.

При нефропатії Бергера, геморагічній пурпурі (Шенляйна— І епоха), гломерулонефриті, асоційованими з алкогольними хворобами печінки, відбувається відкладання в клубочках нирок розчинних комплексів IgA, що пов’язано з порушенням їхньої елімінації. Be і вмовлено, що печінка виконує важливу роль у метаболізмі IgA. У І мою чергу IgA і комплекси, що містять IgA, регулюють специфічну їм ум му відповідь, яка «запускається» з кишечнику. IgA активізує іпхшілення антигену гепатоцитами, тим самим знижуючи ймовірність його контакту з непаренхіматозними клітинами печінки. Отже, IgA інікоііуі регуляторну функцію в імунній відповіді.

Кліренс імунних комплексів, що містять IgA, здійснюється плинними Купфера. Порушення його може супроводжуватися

відкладанням імунних комплексів, що містять IgA, у базальній мембрані ниркових клубочків з подальшим розвитком нефропатії.

Клітини Купфера, як і інші макрофаги, мають цитотоксичні властивості, ушкоджуючи клітини-мішені з модифікованими антигенними властивостями (пухлинні клітини, клітини, уражені вірусами або бактеріями). їхня цитотоксичність може мати не лише позитивне значення, підтримуючи гомеостаз печінки, а й потенціювати її ушкодження за певних умов. Це доведено в низці експериментальних досліджень при відтворенні різних токсичних гепатитів. Цитотоксичність клітин Купфера індукується ІЛ-2, ІЛ-6, у-ІНФ in vitro.

У забезпеченні внутрішньопечінкового гомеостазу крім ендо-теліоцитів і клітин Купфера беруть участь клітини, що отримали назву “pit-клітини”. Вони містять великі гранули, локалізовані з одного боку ядра, що надає їм схожості із шовковичною ягодою (від англ. pit —- шовковична ягода). Pit-клітини містяться в просвіті печінкових синусів, прикріплюючись до ендотеліальних клітин або клітин Купфера за допомогою цитоплазматичних відростків.

За своїми розмірами pit-клітини не відрізняються від лімфоцитів. Вони насичені електронно-щільними гранулами, у деяких з них виявлено кислу фосфатазу, що дає можливість порівнювати їх із лізосо-мами. Під світловим мікроскопом можна бачити, що pit-клітини містять азурофільні гранули під час фарбування за Гімзою При цьому вони подібні до великих гранулярних лімфоцитів периферійної крові.

За поверхневим маркером pit-клітини подібні до ПК-клітин. В експерименті доведено, що pit-клітини уражують пухлинні клітини. Отже, вони можуть відігравати роль першої лінії захисту від метастазів пухлин кишечнику в печінку. Мішенями для pit-клітин можуть бути також клітини, уражені вірусом гепатиту.

Таким чином, печінка відіграє важливу роль у регуляції імунних процесів як у пренатальному, так і в постнатальному онтогенезі. За різноманітністю та складом клітин, що беруть участь в імунній відповіді, вона не поступається селезінці або периферійній крові.

Гепатобіліарна система має важливе значення у формуванні місцевого імунітету травної системи та в обміні IgA в організмі в цілому.

Клітини печінки асоційовані з широким спектром біологічно активних молекул, які відіграють важливу роль у процесах запалення, імунітету та пов’язаних із ними процесах відновного росту, що спрямовані на підтримку гомеостазу цілісного організму.

У всьому світі захворювання печінки є однією з найпоширеніших причин непрацездатності та смертності населення. Більше того, спостерігається тенденція до підвищення рівня захворюваності, зокрема на гострий вірусний гепатит. За кількістю випадків непрацездатності останній перевищує тільки грип та респіраторні вірусні інфекції.

Щорічно в світі від патологічних змін, пов’язаних лише із вірусним гепатитом В, вмирає близько 2 млн людей. За статис-тичними даними, кожні 15—20 років від вірусного гепатиту В у світі гине більше людей, ніж загинуло під час другої світової війни. Тому не випадково вірусні гепатити визнані не меншою проблемою XX—XXI ст., ніж СНІД, а за поширеністю вони перевершують “чуму XX сторіччя”.

В останні десятиріччя гепатологія досягла значних успіхів. Особливо це стосується вивчення ультраструктури й метаболізму печінки, експериментального та клінічного дослідження найважливіших синдромів, що спостерігають при печінковій патології, — жовтяниці, печінкової недостатності, цитологічного синдрому, портальної гіпертензії, астеновегетативних порушень тощо. Широке впровадження нових методів дослідження (радіонуклідних, ангіо-ірафічних, лапароскопії з прицільною біопсією, імунологічних, біохімічних, ензимологічних, прижиттєвого морфологічного дослідження) сприяло поліпшенню діагностики та лікування захворювань печінки. Прогрес у діагностиці вірусних гепатитів став можливим завдяки успіхам молекулярної біології та генної інженерії в галузі вірусології. Такі нові технології, як імуноферментний, радіоімунологічний методи та ПЛР стрімко увійшли в практичну вірусологію. Широке впровадження маркерної діагностики дало імогу вирішити питання клінічної діагностики, визначити різноманітні епідеміологічні аспекти цієї проблеми, а ідентифікація ібудника вірусного гепатиту за допомогою ПЛР справедливо вважається посутнім кроком медицини в XXI ст. Слід підкреслити найголовніший факт: успішна діагностика та лікування будь-якого іачворювання повинні спиратися не на кількість використаних методів, а на ретельність оцінки клінічних, лабораторних та інструментальних даних, докладний аналіз основних клінічних синдромів іанворювання.

Класифікація захворювань печінки

До сьогодні єдиної наукової класифікації хвороб печінки, яка б їв зображала всі аспекти проблеми печінкової патології, не розроблено.

Це спричинено труднощами в пошуку єдиного принципу, на підставі якого було б можливо угрупувати численні нозологічні форми, відом І сучасній гепатології. Тому запропоновані класифікаційні схеми — це лише більш-менш вдалий перелік печінкових захворювань. Трудноті полягають також у тому, що основні критерії систематизації хвороб, прийняті в клінічній медицині, — етіологічний, патогенетичний, морфологічний, клінічний — при хворобах печінки взаємно пере плітаються: з одного боку, різні етіологічні фактори призводять до одного й того самого клініко-морфологічного типу ураження органа, з іншого — один і той самий фактор спричинює різні клініко-морфологічні форми захворювань печінки. Так, гепатит виниклі в разі дії на печінку різних патогенних факторів: вірусів, отруї, медикаментів тощо. А один і той самий фактор (наприклад ліки) може спричинювати різноманітні ушкодження печінки як запального, так і дистрофічного характеру.

Вдалою є класифікація хвороб печінки, розроблена А.Ф. Блю гером, І.М. Новицьким (1984), яка деякою мірою відтворює Між народну статистичну класифікацію хвороб та споріднених проблем (ВООЗ, Женева, 1998). В основу розробленої цими авторами класифікаційної схеми покладено три узагальнених критерії:

• етіологічний та патогенетичний;

• морфологічний;

• клінічний.

За зазначеною класифікацією виділяють:

I. Вади розташування та форми печінки.

II. Дифузні захворювання печінки.

1. Гепатити (хвороби запального характеру):

а) інфекційні (вірусні);

б) токсичні (включаючи медикаментозні й алкогольні):

— гострі;

— хронічні.

2. Гепатози (хвороби дистрофічного й обмінного характеру):

а) спадкові (обмінні);

б) токсичні (включаючи медикаментозні й алкогольні):

— гострі;

— хронічні.

3. Цирози.

4. Фіброз.

III. Вогнищеві захворювання печінки.

1. Пухлини.

2. Абсцеси.

269

3. Кісти.

IV. Хвороби печінкових судин.

V. Ураження печінки при інших захворюваннях та станах (вагітності, інфекціях та інвазіях, хворобах внутрішніх органів і системних захворюваннях).

Далі буде розглянуто проблеми імунопатології, імунодіагностики та імунотерапії дифузних захворювань печінки як таких, що зустрічаються частіше та відіграють найважливішу роль у загальній структурі захворюваності населення.

Клінічна імунологія та алергологія: Підручник Г.М. Драннік