ПОВІЛЬНІ ІНФЕКЦІЇ. ПРІОНОВІ ХВОРОБИ

Повільні інфекції (англ. Slow infections) — група захворювань людини і тварин, що характеризується тривалим інкубаційним періодом, своєрідністю уражень органів і тканин з обов’язковим ушкодженням ЦНС, повільним перебігом зі смертельним наслідком. Нині до цієї групи належать окремі вірусні інфекції й снричинені ними процеси (сказ, коровий підгострий склерозивний паненцефаліт, прогресивна мультифокапьна лейкоенцефалопатія, прогресивний краснуховий паненцефаліт, прогредіснтна форма перебігу кліщового енцефаліту, СНІД-енце-фалопатія та ін.), а також пріонові інфекції.

Крім вищезазначених існує група захворювань людини, кожне з яких за клінічним симптомокомплсксом, перебігом і наслідком відповідає ознакам повільних інфекцій, проте причини цих захворювань точно не встановлено і тому їх зараховують до категорії повільних інфекцій з імовірною інфекційною етіологією. До них натежать виїюйський снцсфаломісліт, розсіяний склероз, аміотрофічний бічний склероз, хвороба Паркінсона та ін.

Пріонові хвороби (англ. Prion-related diseases) — це особлива група повільних інфекцій людини і тварин, спричинюваних особливими патогенними білками, яка характеризується смертельним нейродегенеративним ураженням ЦНС, м’язової, лімфоїдної і, ймовірно, інших тканин. Нині до цих хвороб у тварин належать скрепі, вісна, губчаста енцефалопатія великої рогатої худоби (коров’ячий сказ), хронічна виснажлива хвороба диких копитних тварин у неволі та ін. У групу пріонових хвороб, що виникають у людини, входять куру, хвороба Кройтцфельдта—Якоба, синдром Гсрстманна—Штройсслера—Шейнкера, фатальна сімейна інсомиія (безсоння). Є припущення, що патогенні пріони також спричинюють хронічну прогресивну енцефалопатію дитячого віку, або хворобу Аль-перса, спонгіформний міозит із пріонасоційованими включеннями. У разі виникнення цих захворювань у тканинах виявляють амілоїд і скупчення нормальних пріонів, хоча патогенні пріони і досі не знайдені.

ВСТУП. На сьогодні встановлено, що крім короткоживучих білків, які організм використовує як енергетичний ресурс і будівельний матеріал для нових клітин, є й інші білки, яким властиві зовсім інші й досі значною мірою незрозумілі функції, 3 такими білками пов’язують виникнення особливої групи заразних хвороб — групи повільних пріонових іпфекній.

У 1920 р. німецький невропатолог Г.Г. Кройтцфельдт і в 1921 р. ще один німецький невролог А. Якоб незалежно один від одного описали симптоми хвороби, яка згодом отримала назву за їхніми прізвищами і була долучена до переліку пріонових хвороб. У 1936 р. австрійські невропсихіатри Я. Гертсманн, Е. Штройс-слер і невролог російського походження І.М. Шейнкер разом описали специфічне ураження ЦНС із прогресивною деменцією і вираженим сімейним наслідуван-

ням, яке надалі було об’єднано в клінічний синдром, а потім включено до переліку пріонових хвороб людини.

У 1954 р. ісландський вчений Б. Сігурдссон, вивчаючи вісну і скрелі — хвороби овець у Великій Британії, які проявлялися норушенням координації рухів, паралічами, нестерпним свербежем і завжди завершувалися смертю, уперше відніс їх до групи повільних інфекцій і звернуті увагу на характерний атоморфологіч-ний субстрат таких недуг — губчасту (спонгіоформну) енцефалопатію. Успіху в дослідженні етіології пріонових хвороб досяг американський вірусолог К. Гайду-шек, вивчаючи на сході Нової Гвінеї поширену лише серед населення племені форе хворобу куру, яка стала відомою у світі лише з 1953 р. Вона проявлялась ураженням цне, яке супроводжувалося порушенням координації рухів, тремтінням і прогресивним недоумством, а через 3—9 міс. від початку завжди завершувалася смертю. Було встановлено, що передача куру відбувалася внаслідок притаманного для цього племені ритуального канібальства.

Початкові дослідження на наявність відомих тоді збудників, які проводили з 1957 р. К. Гайдушек і австралійський лікар В. Зігас, не дали результату. Лише після тривалих спостережень за мавнами, які були заражені мозковою тканиною, взятою в 11 померлих від куру людей, вдалося провести зараження 18 шимпанзе з інкубаційним періодом від 14 до 39 міс. Макаку вдалося заразити аж через 8 років і 5 міс. після введення їй мозкової тканини померлої людини. Пасажі на шимпанзе спричинили експериментальну інфекцію, симптоми якої збігшійся з такою, що спостерігалася і в людей, хворих на куру. Вдалося передати хворобу й від заражених мавп здоровим. Таким чином була доведена інфекційна етіологія цієї хвороби — про це К. Гайдушек повідомив аж у 1965 р.

У 1979 р. ітадіїїський лікар І. Ройтер описав смерть від тяжкого безсоння трьох родичів своєї жінки і, таким чином, нову рідкісну пріонову хворобу — фатальну сімейну інсомнію. У 1982 р. американський біохімік С. Прузіиер успішно довів, що біологічною структурною основою так званого невстановленого трансмісивного агента скрепі є патологічна (інфекційна) ізоформа клітинного протеїну’ Р (або PrPSc). Учений створив новий термін “prion” (використавши снолучення букв від англ. proteinaceous infectious particles — протеїнові інфекційні частини) для того, щоб підкреслити специфіку інфекційного агента, біологічні характеристики якого принципово відрізняється від вірусів і віроїдів.

Актуальність проблеми пріонових хвороб зумовлена тим, що вони надзвичайно небезпечні для життя людини і тварин. Цю групу захворювань виявляють у всіх країнах світу’, а збудники скрспі та сказу корів із Великої Британії завезені в деякі країни Європи, Близького Сходу, Азії. Сучасні карантинні заходи щодо ліквідації епізоотії трудомісткі, завдають величезних економічних збитків сільському господарству, а також мають негативний вплив на соціальну ситуацію.

ЕТІОЛОГІЯ. Збудниками пріонових хвороб с патологічні ізоформи пріонів і змінені білкові молекули хазяїна, які не мають нуклеїнових кислот, але характеризуються патогенними властивостями. Пріонгі складаються тільки зі змінених (кон-формаційних) білкових молекул. Відсутність у складі пріонів нуклеїнових кислот визначає незвичність деяких властивостей. Вони дуже стійкі у навколишньому середовищі — з усього живого пріони гинуть останніми; витримують кип’ятіння протягом 30—60 хв, висушування, заморожування, ультрафіолетове і гамма-опро-мінення, хімічну обробку спиртами, формальдегідом, кислотами, гідроліз фер

ментами. Ген, який кодує пріоновий білок, міститься не у складі ттріону, а із клітині. Пріоновий білок, потрапляючи в організм, активує цей ген і зумовлює індукцію синтезу аналогічного білка. Разом з цим пріони при всій своїй структурній і біологічній своєрідності мають низку властивостей звичайних вірусів (віріонів). Вони проходять крізь бактерійні фільтри, не розмножуються на штучних поживних середовищах, репродукуються до концентрацій 105—10“ на 1 г мозкової тканини, адаптуються до нового хазяїна, змінюють патогенність і вірулентність, відтворюють феномен інтерференції, характеризуються штамовими відмінностями, здатністю до персистенції в культурі клітин, отриманих з органів зараженого організму, можуть бути клоновані.

Виходячи з того що ці хвороби інфекційної етіології, а інфекційний агент передається від джерела до сприйнятливого організму, експерти ВООЗ застосовують поняття “збудник” до пріонів.

ЕПІДЕМІОЛОГІЯ. У більшості хворих патологічний пріон РгР’с з’являється спонтанно — шляхом мутації власного РгРс. В інших випадках можливе екзогенне зараження від тварин, які є основним джерелом збудника (вівці, кози, корови, олені та інші копитні тварини, норки, коти, а, можливо, й інші види). Лише при куру джерелом збудника в природі вважають людину — хвору або ту, яка перебуває в інкубаційному періоді захворювання. Хоча, імовірно, первинне виникнення куру відбулося після потрапляння в канібальський цикл решток хворого на хворобу Кройтнфельдта—Якоба.

Пріонові хвороби успадковуються за автосомно-домінантним типом (щоправда, це непрямий процес — через попередню генну авто реплікацію інфекційного агента), а також передаються аліментарним або ятрогенним (інтрацеребрально внаслідок пересадки рогівки, фрагментів твердої оболони головного мозку, імплантації внутрішньочерепних електродів; інтравенозно, інтраперитонеально, ішрадермально та ін.) шляхом.

Хвора людина в побутових умовах не становить небезпеки для оточення, однак концентрація пріонів у її органах в інкубаційний період значна, а сам період тривалий і це створює небезпеку зараження реципієнтів від інфікованих, але ще не хворих донорів крові або внутрішніх органів. Найбільша концентрація збудника в мозковій тканині, але його також виявляють у тканинах інших органів, у крові.

Механізми передачі збудників різноманітні й включають фекально-оральний, гіпотетично — контактний та аспіраційний, можлива також передача через плаценту. Особливу епідемічну небезпеку становить така форма перебігу повільних інфекцій (наприклад, при скрепі, вісні та ін.), при якій приховане вірусоносійс-тво і типові морфологічні зміни в організмі мають безсимптомний перебіг. Передача пріонів можлива у разі споживання м’яса дорізаних хворих тварин або частіше в інкубаційний період, коли у них немає будь-яких симптомів хвороби, а також під час розтину загиблих. Через високу терморезистентність пріонів звичайна термічна кулінарна обробка м’яса не знешкоджує збудника хвороби. Заразитися можна і при парентеральному введенні гормонів, виготовлених з органів інфікованих тварин (пітуїтрин) чи людей (гонадотропін). На небезпеку інфікування наражаються також працівники боєнь, м’ясокомбінатів під час забою тварин в інкубаційний період захворювання й контакту з їхніми тканинами та органами. Особливості епідемічного процесу серед споживачів м’яса інфікованих тварин вивчені

недостатньо, а сам факт зараження людей від корів доведений лише на початку 90-х років XX ст.

Попри те що пріонові хвороби поширені в усьому світі, куру ендемічна тільки для східного плоскогір’я острова Нова Гвінея. Нині у зв’язку із забороною ритуального канібалізму передачу цього захворювання вважають ліквідованою, однак описано окремі випадки виникнення куру в людей через більше ніж 50 років після участі їх у канібальському ритуалі.

ПАТОГЕНЕЗ. Загальною патогенетичною основою повільних інфекцій є накопичення збудника в різних органах і тканинах зараженого організму задовго до перших клінічних проявів і тривала, іноді багаторічна, персистенція в тих органах, в яких не виявляють патогістологічних змін. Згодом відбувається проліферація різних клітин. Наприклад, губчасті енцефалопатії характеризуються вираженим гліо-зом, патологічною проліферацією і гіпертрофією астроцитів, що й спричиняє ва-куолізацію і загибель нейронів, тобто розвиток губкоподібного стану мозкової тканини. При куру виникає ще й характерна атрофія мозочка. Інкубаційний період при всіх пріонових хворобах дуже тривалий — від кількох місяців до десятиліть.

Патогі етологія ні зміни при повільних інфекціях можна підрозділити на низку характерних процесів, серел яких насамперед слід назвати дегенеративні зміни ЦНС. Таким чином, будучи неантигенними, пріони спричинюють не запальні, а дегенеративні процеси. Зміна конститутивних білків — нормальних клітинних пріон-протеїнів (РґРТ за розмірами і/або формою призводить до їх перетворення із життєво необхідних на смертельно небезпечні — РгР* (“sc” від scraepie — пріо-нове захворювання овець). Цей феномен пропонується називати терміном “кон-формаційні хвороби”. Є підстави вважати, що такі конформаційні білки можуть виконувати роль головних регуляторів в організмі, у тому числі й такого найважливішого процесу, як обмеження тривалості життя.

Після проникнення у клітину РгР* стає матрицею для перетворення інших молекул РгРс на РгР®. Акумуляція РгР,,с у клітинах ЦНС призводить до їх необоротної дегенерації й загибелі, через що пріонові хвороби характеризуються стовідсотковою летальністю.

КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ. У МКХ-10 у клас “Деякі інфекційні та паразитрані хвороби”, підклас “Вірусні інфекції ЦНС” під кодом А81 включено “Атипові вірусні інфекції ЦНС”, серед яких вирізняють:

А81.0 Хвороба Кройтцфельдта—Якоба

А81.8 Інші атипові вірусні інфекції ЦНС, до яких рекомендують вносити куру

А8І.9 Атипові вірусні інфекції ЦНС, нсуточнен, до яких рекомендують вносити всі інші пріонові хвороби

Як видно з цієї класифікації, фахівці на момент введення в обіг МКХ-10 вважали пріони атиповими вірусами, хоча це неправильно з огляду на те, що вони взагалі не містять нуклеїнових кислот.

За етіологією розрізняють три класичні форми пріонових губчастих енцефа-лопатій:

1. Спорадична форма — 85—90 % усіх випадків.

2. Сімейна, або спадкова, форма — 10—15 %.

3. Ятрогенна форма — відсоток таких випадків ще остаточно не встановлений. У людей розрізняють спорадичні (спорадична її аміотрофічна форми хвороби Крой-тцфельда—Якоба), спадкові (спадкова форма хвороби Кройтцфельда— Якоба, синл-

ПОВІЛЬНІ ІНФЕКЦІЇ. ПРЮНОВІ ХВОРОБИ

ром Герстмана—Штройслсра—Шейнкера, фатальне сімейне безсоння) і набуті (куру, ятрогенна форма та новіш варіант Кройтцфельда—Якоба) пріонові хвороби.

У більшості випадків повільні інфекції виникають і розвиваються без температурної реакції організму. Усі підгострі трансмісивні губчасті снцефалопатії проявляються порушеннями ходи і координації рухів. Нерідко ці симптоми є найбільш ранніми, пізніше до них приєднуються геміпарези й паралічі. Усі форми пріонової енцефалопатії характеризуються різноманітною неврологічною і психічною симптоматикою. Передусім це:

• розлади чутливої сфери (амнезія різного ступеня, втрата й спотворення чутливості, випадання функцій органів чуття);

• ураження рухової сфери (атаксія, адинамія, атрофія м’язів, парези й паралічі);

• розлади психіки (втрата фахових навичок, депресія, сонливість, агресивність, зниження інтелекту аж до повного недоумства).

Хвороба Кройтцфельдта—Якоба триває від кількох тижнів до 8 років (у середньому 6 міс.). Початок спорадичної форми цієї хвороби часто непомітний. Іноді хворі скаржаться на загальне нездужання, головний біль, запаморочення, емоційну лабільність, невпевнену ходу. Надалі швидко прогресують інтелектуально-мнеетичні розлади, передусім амнезія, зниження уваги і втрата фахових навичок. Спочатку вони критично оцінюються хворими і бувають минущими. Проте невдовзі з’являється прогресивне зниження інтелекту, часом приєднуються неврологічні ознаки ураження мозочка і відділів мозку, які відповідають за зорову пам’ять. Зрідка спостерігають галюцинації або маячне мислення. До більш пізніх проявів належить виражена дизартрія (мовлення нагадую “салат із слів”), швидкопрогре-сивна деменція й атаксія з міоклонією. Хворі стають німими і/або сліпнуть. Вони постійно перебувають у положенні лежачи, відмовляються від споживання їжі.

У разі сімейної форми хвороби найчастішими є мозочкові або зорові неврологічні прояви. Екстрапірамідна ригідність м’язів, міоклонія і тяжкі порушення на ЕЕГ виникають доволі пізно. Протягом року від початку захворювання помирає близько 90 % таких хворих.

Першою і найчастішою ознакою ятрогенної форми хвороби Кройтцфельдта— Якоба є деменція. Інкубаційний період скорочується до 10—30 міс. Якщо пріони потрапили в організм із периферії (наприклад, при введенні гормонів росту або гонадотропінів), інкубаційний період подовжується до 5 років і більше. Ці хворі страждають винятково на мозочкову атаксію.

“Новий варіант” хвороби Кройтцфельдта—Якоба вважається атиповим, тому що для нього властиве помітне переважання атаксії над деменцією.

При вкрай рідкісній аміотрофічній формі також виникають ознаки зниження функції мотонейронів із центральним паралічем і атрофією м’язів.

Підгострий перебіг хвороби характеризується наявністю продромальних симптомів до початку захворювання із прогресивною деменцією та атаксією. Для проміжного типу перебігу властивий тривалий період розвитку вогнищевих або дифузних неврологічних ознак.

Куру досить однорідна у своїх проявах, проходить три чіткі клінічні стадії. До появи типових симптомів хворих кілька місяців можуть турбувати початкові прояви у вигляді помірного головного болю і болю в суглобах. Першою справжньою ознакою куру є порушення ходи, настільки непомітне, що спочатку його виявля

ПОВІЛЬНІ ІНФЕКЦІЇ. ПРЮНОВІ ХВОРОБИ

ють оточуючі, а не сам хворий. Воно швидко прогресує, змушуючи ходити з паличкою, характеризується неправильною постановою ніг і порушенням координації рухів. Під час обстеження хворого в особливій діагностичної позі визначають специфічний для куру феномен чіпляння пальців ніг за опору для утримання рівноваги. З’являються тремтіння кінцівок, тулуба й голови, двоїння в очах і нерозбірливість мовлення; у дітей виникає косоокість. Хворі типово тримають руки разом, щоб зменшити їх тремтіння. Через 2—3 міс. тремтіння настільки посилюється, шо напади його виникають із частотою 2—3 рази за 1 с, створюючи враження ознобу. Тремтіння зменшується тоді, коли людина сидить розслабившись або спить. Зазначені прояви виникають на тлі депресії. У середньому перша стадія триває близько 8 міс.

У наступній стадії хворі на куру вже не можуть ходити, але ще здатні самостійно сидіти. Через порушення рухової активності у них розвивається ожиріння, зумовлене надмірним апетитом. Паралічів немає, хоча м’язова сила слабшає. З’являються підвищена емоційна збудливість, надмірний і недоречний, дивний сміх, неконтрольований хворим, довго не проходить посмішка; іноді спостерігають шалені безпричинні веселощі. Це стало приводом того, що у 1950-х роках журналісти вигадали начебто тубільну назву хвороби — “смерть, яка регоче”. Самі ж аборигени такої назви ніколи не давали, на їх мові “куру” означає “тремтіння від холоду чи страху”. Друга стадія триває 2—3 міс.

У третій стадії з’являється така м’язова слабкість, шо хворі вже не можуть сидіти, самостійно їсти, утримувати природні відправлення, виникають пролежні. Іноді спостерігається недоумство. Триває ця стадія не більше 2 міс. і завжди закінчується смертю приблизно через 1 рік від початку хвороби.

Синдром Герстманна—Штройсслера—Шейнкера — винятково рідкісне сімейне захворювання, яке передається за автосомно-домінантним типом. Як правило, уражуються особи віком 40—50 років. Хвороба характеризується повільним прогресуванням мозочкової атаксії, розладами ковтання і фонації, прогресивною деменцією протягом 6—10 років, після чого настає смерть.

Фатальне сімейне безсоння — також спадкова хвороба з автосомно-домінантним типом передачі: якщо один із батьків мас патологічний ген, то у дітей захворювання розвивається обов’язково. Хвороба має безліч проявів унаслідок дистрофічних змін таламуса: змінюються рівень AT, ЧСС, гормональні ритми, підвищується температура тіла.

У першій стадії хвороби, яка триває приблизно 4 міс., розвиваються безсоння і пов’язані з ним панічний страх і різноманітні фобії. У хворих пересихають рогівки очей через припинення вироблення сльозової рідини, знижуються больова чутливість і рефлекторна активність.

У наступні 4—5 міс. (друга стадія) з’являються галюцинації, тривожне збудження й пітливість.

Третя стадія триває близько 3 міс. і характеризується безсонням. Хворі виглядають набагато старшими за свій вік, визначається значна нестриманість у вчинках.

Термінальна стадія, яка може затягуватися до 6 міс., супроводжується деменцією, галюцинаціями і комою.

Здебільшого при всіх пріонових інфекціях хворі помирають від виснаження або приєднання пневмонії.

ПОВІЛЬНІ ІНФЕКЦІЇ. ПРІОНОВ! ХВОРОБИ

ДІАГНОСТИКА, рутинні параклінічні методи малоінформативні. Досить серйозне діагностичне значення має МРТ, за допомогою якої виявляють гіперінтенсив-ні сигнали в корі великого мозку, основних ядрах і таламусі. Описано характерні зміни у вигляді хокейної ключки — збільшення інтенсивності сигналу в шкарлупі й тії і хвостатого ядра нагадує цей предмет. Так само характерним є симптом медових стільників — відповідне за картиною збільшення інтенсивності сигналу в таламусі. На ЕЕГ в разі хвороби Кройтцфельдта—Якоба виявляють трифазову активність; ранню пароксизмальну активність зазвичай діагностують через 12 тиж. і більше від дебюту спорадичної форми. Фокальну, біпатеральну і генералізовану міоклонічну пароксизмальну активність реєструють у ході продромальної, початкової і термінальної стадій хвороби Кройтцфельдта—Якоба відповідно. Можуть виникати різні види періодичної пароксизмальної активності: двофазні або трифазні періодичні комплекси, іцо з’являються кожні 1—2 с; періодичні комплекси з мультифазною конфігурацією; періодичні поліспайкові розряди. ЕЕГ-патерн (“спалах—пригнічення”) характерний для термінальної стадії захворювання з ознаками тяжкої атрофії кори великого мозку.

Специфічна діагностика. Одним із досить чутливих специфічних експрсс-ме-тодів діагностики пріонових захворювань є біопсія лімфатичного вузла і фарбування матеріалу конто червоним з метою виявити амілоїдоз. За наявності амілоїдозу можна експериментально заразити мавп або мишей суспензією, яку готують із мозку чи лімфатичних вузлів, узятих у померлих людей або тварин. Із 4—14-го тижня захворювання пріони з’являються у спинному, головному мозку та інших органах.

Пріон можна виявити в біоптаті глоткового мигдалика, а також під час біопсії мозку з імуногістохімічним типуванням протеїнів. У результаті гістопатологічного дослідження ЦНС визначають спонгіоз із вакуолізацією нейронів, проліферацію астроцитів і глії без ознак запалення та демієлінізації, амілощні пріон-протеїнові бляшки.

У разі пріонасоційованого міозиту із включеннями гістологічно виявляють некротичну міопатію з наявністю вакуоль, які в заморожених зрізах містять спіралеподібні конгофільні нитки.

Для встановлення точного діагнозу пріонового захворювання людини потрібно виявити один із чотирьох додаткових критеріїв:

— наявність специфічних амілоїдних бляшок, спричинених пріонами (Рг-амі-лоїдних бляшок);

— здатність тканини, узятої у померлого, зумовити виникнення губчастої сн-цефадопатії у лабораторних тварин;

— наявність ізоформ пріон-протеїну Кройтцфельдта—Якоба;

— наявність патогенного мутованого гена PRNP.

У спинномозковій рідині хворих виявляють білок, який може слугувати діагностичним тестом губчастої енцєфалопатії людини і тварин. Перспективним є тест зі стрептоміцином, який виявляє пріон у різних тканинах.

ЛІКУВАННЯ. Ефективну етіотропну і патогенетичну терапію пріонових хвороб не розроблено. На ранніх стадіях використовують симптоматичні засоби, що коригують порушення поведінки, розлади сну і міоклопію (амфетаміни, барбітурати, антидепресанти, бензол і азепіни та інші нейролептики); на пізніх — підтриму-вальну терапію.

Є припущення, що препарати, які зв’язують і стабілізують структуру клітинної ізоформи пріону, можуть зменшувати експресію пріонів і затримувати початок хвороби. Ведеться пошук хімічних агентів, які б дестабілізували структуру патологічної ізоформи пріону. Хімічний вплив на ендоцитоз, екзоцитоз, внутрішньоклітинне транспортування і специфічне руйнування пріонів також можуть виявитися ефективними. Однак досі прогноз при повільних інфекціях завжди несприятливий.

ПРОФІЛАКТИКА. Засобів специфічної профілактики не існує. Під час проведення інвазивних процедур хворим, а також у разі контакту з їхніми біологічними рідинами необхідно дотримуватися правил, передбачених при роботі з патогеном особливого ступеня небезпеки (як при ВІЛ-інфекції), використовуючи спеціальний захисний одяг (рукавички з металевим прошарком, маску’, захисні окуляри, фартух). Це також стосується осіб, які контактують із потеннійно можливими джерелами інфекційних пріонів і належать до груп ризику (ветеринарні й медичні хірурги, патоморфологи, ветеринари, працівники м’ясопереробної промисловості та ін,). Трупи померлих віт пріонових хвороб необхідно піддавати кремації.

Найефективнішими для знезаражування забрудненого пріонами медичного інструментарію є такі методи:

1) автоклавування за температури 134—138 °С протягом 18 хв (уразі неповного завантаження) або 132 °С протягом 60 хв (у випадку використання горизонтального автоклава);

2) оброблення натрію гідроксидом (віддаючи перевагу концентрації 1 моль/л і експозиції 60 хв за температури 20 °С);

3) оброблення натрію гідроксидом (бажано розчином із вмістом 2 % активного хлору протягом 60 хв за температури 20 °С).

Згідно з рекомендаціями ВООЗ, обмежене використання лікарських засобів, виготовлених із тканин корів; припинене виробництво гормональних препаратів гіпофіза тваринного й людського походження, посилені вимоги до їх сертифікації (перевагу віддають генно-інженерним препаратам); уведено обмеження на трансплантацію твердої оболони головного мозку, рогівки; заборонено трансплантацію тканин і переливання крові та її препаратів, отриманих від осіб із деменцією.

При інфекційних амілоїдозах тварин надзвичайно важливе значення має епізоотологічний нагляд, який включає недопущення завозу збудника з імпортованими інфікованими тваринами, натуральним м’ясом і навіть кулінарно обробленими м’ясними продуктами. Щоб обмежити поширення збудника серед тварин, необхідно якомога раніше виявити хворих і знищити (із невідкладною кремацією) не лише їх, а й усе стадо, в якому була хвора тварина. Категорично заборонено додавати в корм худобі білкові концентрати тваринного походження. Ше одним шляхом запобігання пріоновим хворобам може бути розведення домашніх тварин, генетично резистентних до пріонів.

                                                                                                                

Основні положення

• Пріононі хвороби — ие особлива група повільних інфекцій людини і тварин, спричинюваних особливими патогенними білками, яка характеризується смертельним нейро-дегенеративним ураженням ЦНС, м’язової, лімфоїдної і, ймовірно, інших тканин.

• До пріонових хвороб людей нині належать куру, хвороба Кройтцфельдта—Якоба, синдром Герстманна—Штройсслера—Шейнкера, фатальна сімейна інсомнія.

• Збудниками пріонових хвороб є патологічні ізоформи нормальних пріонів і змінені биткові молекули хазяїна, які не мають нуклеїнових кислот, але характеризуються патогенними властивостями. Відсутність у складі пріонів нуклеїнових кислот визначає їх виняткову стійкість у навколишньому середовищі — з усього живого пріони гинуть останніми.

• У більшості хворих патологічний пріон з’являється раптово — шляхом мутації власного нормального пріона. В інших випадках можливе екзогенне зараження від тварин, які є основним джерелом збудника (вівці, кози, корови, олені та інші копитні тварини, норки, коти тощо).

• Пріонові хвороби успадковуються за автосомно-домінантним типом, а також передаються аліментарним або ятрогенним шляхом. Хвора людина в побутових умовах не становить небезпеки для оточення, однак концентрація пріонів у її органах в інкубаційний період значна, і це створює небезпеку зараження реципієнтів від інфікованих, але ше не хворих донорів крові або внутрішніх органів.

• Загальною патогенетичною основою пріонових інфекцій є накопичення збудника в різних органах і тканинах зараженого організму задовго до перших клінічних проявів і тривала, іноді багаторічна, персистенція в тих органах, в яких не виявляють патогісто-логічних змін. Згодом відбувається проліферація клітин ЦНС, яка характеризується вираженим гліозом, патологічною проліферацією і гіпертрофією астроцитів, шо й спричиняє вакуолізапію і загибель нейронів та розвиток губчастої енцефалопатїї з наростанням нервової дегенерації.

• Розрізняють три класичні форми пріонових губчастих енпефалопатій: спорадичну (85— 90 % усіх випадків), сімейну, або спадкову (10—15 %), ятрогенну (відсоток невідомий). Відповідно у людей розрізняють спорадичні (спорадична й атипова форми хвороби Крой-тпфельдта—Якоба), спадкові (спадкова форма хвороби Кройшфельдта—Якоба, синдром Герсіманна—Штройсслера— Шейнкера, фатальне сімейне безсоння) і набуті пріонові хвороби (куру, ятрогенна форма і “новий варіант” хвороби Кройтпфельдта—Якоба).

• Усі форми пріонової енцефалопатії характеризуються різноманітною неврологічною і психічною симптоматикою. Передусім ие розлади чутливої та рухової сфер, порушення психіки.

• Чутливим специфічним експрес-мето.дом діагностики пріонових захворювань є біопсія лімфатичною вузла і фарбування матеріалу коні о червоним з метою виявити амілоїдоз. За наявності амілоїдозу можна експериментально заразити мавп або мишей суспензією, яку готують із мозку чи лімфатичних вузлів, узятих у померлих людей або тварин. Із 4—14-го тижня захворювання пріони можна виявити у спинному, головному мозку та інших органах, у біоптаті глоткового мигдалика, а також під час біопсії мозку з іму-ногістохімічним типуванням протеїнів.

• Ефективну етіотропну і патогенетичну терапію пріонових хвороб не розроблено. * 1

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття “повільні інфекції”. Які хвороби входять у цю ірупу?

2. Дайте визначення пріонових хвороб. Які нозологічні форми на сьогодні належать до цієї групи?

3. Схарактеризуйте збудників пріонових хвороб.

4. Назвіть основні епідеміологічні ознаки них хвороб.

5. Опишіть патогенез пріонових хвороб.

6. Укажіть провідні клінічні ознаки пріонових хвороб.

7. Схарактеризуйте клінічні прояви різних форм хвороби Кройтцфсльдта—Якоба.

8. За допомогою яких методів діагностують повільні інфекції?

9. Які перспективи лікування хворих на пріонові інфекції?

10. Назвіть методи профілактики пріонових хвороб у людини.

                                                                                                                

Тести для самоконтролю

1. Яка хвороба не належить до повільних інфекцій?

A. Куру

B. Хвороба Кройтцфельдта— Якоба

C. Сказ

D. Прогресивний краснуховий паненце-фаліт

E. Черевний тиф

2. Яка хвороба не входить у групу пріонових інфекцій?

A. Куру

B. Фатальна сімейна інеомнія

C. Хвороба Кройтцфельлта—Якоба

D. Сказ

E. Синдром Герстманна—Штройссле-ра—Шейнкера

3. Для збудників пріонових хвороб неправильним є те, що вони:

A. Не мають нуклеїнових кислот

B. Мають РНК

C. Дуже стійкі у навколишньому середовищі

D. Можуть бути передані від заражених донорів до реципієнтів

E. Спричинюють иейродегенеративний процес

4. Яку клінічну форму не виділяють у перебігу хвороби Кройтцфельдта—Якоба?

A. Спадкову

B. Аміотрофічну

C. Епідемічну

D. Ятрогенну

E. Спорадичну

5. Ген, який кодує пріоновіш білок, входить до складу:

A. Самого пріону

B. Клітин ЦНС хазяїна

C. Вірусу-сателіта

D. Бактерії-сателіта

                                                                                                                

Еталони відповідей 1

Е. Еритроцитів хазяїна

6. Пріонові хвороби не:

A. Успадковуються за автосомно-домі-нантним типом

B. Передаються аліментарним шляхом

C. Передаються ятрогенним шляхом

D. Передаються через плаценту

E. Передаються трансмісивно

7. Хвора людина с джерелом збудника при:

A. Скрепі

B. Віспі

C. Сказі

D. Хворобі Кройтцфельлта—Якоба

E. Хворобі Лайма

8. Патогістологічні зміни при пріонових інфекціях передусім проявляються:

A. Запаленням

B. Дегенерацією

C. Фіброзом

D. Набряком

E. Тромбозом

9. Для більшості форм пріонової енцефа-лопатії властивий розвиток:

A. Атаксії

B. Менінгіту

C. Арахноїдиту

D. Енцефаліту

E. Абсцесів мозку

10. Для діагностики пріонових хвороб використовують:

A. Біопсію глоткового мигдалика з іму-ногіетохімічним типуванням протеїнів

B. Бактеріологічний посів спинномозкової рідини

C. Виділення вірусу зі слизової оболонки горла

D. Мікроскопію крові

E. УЗД

1 — Е; 2 — D; 3 — В; 4 — С; 5 — В; б — Е; 7 — D; 8 — В; 9 — А; 10 — А.

Інфекційні хвороби: підручник / За ред. О.А. Голубовської