РОЗДІЛ 2. ПРИРОДЖЕНИЙ НЕСПЕЦИФІЧНИЙ ІМУНІТЕТ

За необхідності захистити організм, наприклад у разі потрапляння до нього інфекційного збудника, у першу чергу активізуються фактори природженого (природного) імунітету.

Що ж охоплює поняття природженого неспецифічного (природного) імунітету, які фактори і системи?

Це насамперед механічні бар’єри і фізіологічні фактори, які перешкоджають проникненню інфекційних агентів в організм. До них відносять непошкоджену шкіру, різні секрети, що вкривають епітеліальні клітини і запобігають контакту між різноманітними

патогенами й організмом. До факторів природної резистентності можна віднести слину, сльози, сечу, мокротиння й інші рідкі середовища організму, що сприяють виведенню мікроорганізмів, а також клітини епітелію, які злущуються з поверхні шкіри, ворсинки епітеліальних клітин дихальних шляхів.

До неспецифічних факторів резистентності можна віднести такі фізіологічні функції, як чхання, блювання, пронос, які також сприяють елімінації патогенних агентів з організму. Сюди ж належать такі фізіологічні фактори, як температура тіла, концентрація кисню, гормональний баланс. Останній фактор має велике значення для імунної відповіді. Наприклад, збільшення продукції кортикостероїдів пригнічує запальні процеси і знижує резистентність організму до інфекції. Відомо, наприклад, що при аутоімунних захворюваннях або кризах відторгнення пересаджених органів під впливом лікування великими дозами кортикостероїдів у пацієнтів розвивається підвищена чутливість до інфекційних агентів.

Далі можна виділити хімічні та біохімічні реакції, що пригнічують розвиток інфекції в організмі. До факторів неспецифічного Захисту з такою дією відносять продукти життєдіяльності сальних залоз, що містять антимікробні фактори у вигляді жирних кислот; фермент лізоцим, який міститься в різних секретах організму і має здатність руйнувати грампозитивні бактерії; низьку кислотність деяких фізіологічних секретів, які перешкоджають колонізації організму різними мікроорганізмами. Наприклад, кислий pH сечі, піхвового секрету, шлункового вмісту підтримує здатність протистояти патогенним мікроорганізмам.

Наступним компонентом (ланкою) природженого імунітету є клітинний, що охоплює мононуклеарні фагоцити (моноцити, тканинні макрофаги), гранулоцити — нейтрофіли, еозинофіли, базофіли (периферійної крові і тканинні, або лаброцити), а також кілерні клітини — природні (ПК-клітини), просто кілерні (К-клітини) і лімфокінактивовані кілерні клітини (ЛАК-клітини).

Клітинні системи мононуклеарних фагоцитів (моноцитарно-макрофагальної системи) виконують в організмі подвійну функцію. З одного боку, вони беруть участь у безпосередньому захисті організму від чужорідних речовин переважно за рахунок фагоцитозу й антитілозалежного кілінгу. Ці функції моноцитів і тканинних макрофагів реалізуються в рамках природженого неспецифічного імунітету. З іншого боку, клітини моноцитарно-макрофагальної системи здатні взаємодіяти з лімфоїдними, «вмикаючи» і регулюючи механізми специфічного адаптивного імунітету. Моноцитарно-макрофагальні клітини виконують ці функції за рахунок здатності

20

презентувати (представляти) чужорідний антигенний матеріал Т-лімфо-цитам для розпізнавання і продукувати цитокіни.

Моноцити периферійної крові і тканинні макрофаги утворюються з поліпотентної стовбурової клітини. Потрапивши до кров’яного русла, моноцити протягом 2—3 діб розселяються в тканині, де перетворюються на тканинні макрофаги.

Тканинні макрофаги — похідні моноцитів

1. Плевральні і перитонеальні макрофаги.

2. Зірчасті ретикулоендотеліоцити (купферівські клітини) печінки.

3. Альвеолярні макрофаги.

4. Інтердигітарні клітини лімфатичних вузлів.

5. Макрофаги загруднинної залози (тимічні).

6. Кістковомозкові макрофаги.

7. Остеокласти.

8. Синовіальні клітини (тип А).

9. Гліальні макрофаги (мікрогліоцити) мозку.

10. Мезангіальні клітини нирок.

11. Підтримувальні клітини (клітини Sertoli) яєчка.

12. Дендритні клітини лімфатичних вузлів і селезінки.

13. Білі відросткові епідермоцити (клітини Лангерганса) шкіри і слизових оболонок.

Підраховано, що добова порція моноцитів, які залишають кров’яне русло, у тканинах розподіляється у такий спосіб: 56,4 % — печінка; 14,9 % — легені; 7,6 % — черевна порожнина; 21,1 % — інші тканини. Тривалість життя тканинних макрофагів становить від 40 до 60 діб.

Однією з основних особливостей тканинних макрофагів є наявність гранул — лізосом — діаметром 0,25—0,5 мкм, у яких містяться наступні ферменти: кислі гідролази, кисла фосфатаза, а-нафтилестераза, кисла й інші естерази, ліпаза, катепсини, еластаза, лізоцим, мієлопероксидаза, колагеназа, а також катіонні білки і лактоферин. На своїй поверхні тканинні макрофаги експресують різні рецептори, що беруть участь у процесах адгезії, ендоцитозу, сприйняття регуляторних впливів, а також у міжклітинній взаємодії. На даний момент доведено наявність на макрофагах рецепторів до Fc-фрагмента імуноглобулінів класів А, М, Е й різних субкласів імуноглобуліну G, різних лімфокінів, гормонів і регуляторних пептидів, а також до багатьох компонентів комплементу — СЗ, Clq, С4Ь, С5Ь, С5а. На мембрані зрілих макрофагів виявлено різні

диференціювальні антигени. Тканинні макрофаги також несуть додатково тканиноспецифічні антигени.

Тканинні макрофаги виконують локомоторні функції — міграцію і хемотаксис. На відміну від неспрямованої міграції хемотаксис макрофагів є цілеспрямованим, а орієнтиром, що визначає напрямок руху, служить хемотаксична речовина — хемоатрактант. До хемоатрактантів відносять фрагменти системи комплементу, глобуліни сироватки крові, лімфокіни, а також продукти деградації фібрину, колагену і різних клітин. У процесі міграції тканинних макрофагів до вогнища запалення послідовне підключення різних хемоатрактантів забезпечує перманентність надходження нових макрофагів із кров’яного русла. Фактори, що інгібують міграцію тканинних макрофагів, затримують клітини у вогнищі запалення. До цих факторів належать інтерферон, гіалуронова кислота, активатор плазміногену, інгібітори трипсиноподібних протеїназ тощо. Саморегуляторний механізм запалення полягає в тому, що одночасно з хемотаксичним залученням макрофагів до вогнища запалення і їх іммобілізацією починається нагромадження інгібіторів хемотаксису \ і міграції макрофагів.

Дуже важливою в регуляції гомеостазу є секреторна функція макрофагів. До секреторних продуктів макрофагів відносять ферменти (нейтральні протеази та кислі гідролази), компоненти комплементу, інгібітори ферментів, реактогенні метаболіти кисню, біоактивні ліпіди (простагландини, лейкотрієни, фактори хемотаксису для лейкоцитів).

Однією з основних функцій тканинних макрофагів і одночасно надзвичайно важливим механізмом природженого імунітету є фагоцитоз — процес поглинання чужорідного матеріалу, його руйнування і виведення з організму. Клітинами, відповідальними за цю функцію, є моноцити і нейтрофіли. Точніше, вони є головними клітинами, що здійснюють процес фагоцитозу.

Процес завершеного фагоцитозу має кілька етапів: 1) активація клітини, що фагоцитує; 2) хемотаксис, тобто її просування в напрямку до об’єкта, який спричинив її активацію; 3) прикріплення до даного об’єкта (адгезія); 4) власне поглинання цього об’єкта; 5) перетравлювання, або процесинг поглиненого об’єкта. За відсутності останнього етапу фагоцитоз порушується і є незакінченим. При цьому фагоцитовані мікроорганізми виживають і можуть тривалий час залишатись у вторинних лізосомах. Після досить тісного прикріплення клітини, що фагоцитує, до клітини-мішені (адгезія) вона поглинає об’єкт фагоцитозу. При цьому утворюється так звана

22

фагосома, або фагоцитарна вакуоля, що формується за рахунок мембрани клітини, яка фагоцитує, навколо поглинюваної частинки. Така фагосома просувається всередині цитоплазми клітини в напрямку до лізосоми, і мембрани цих двох вакуолей зливаються в одну вакуолю — фаголізосому. Після утворення фаголізосоми починається процес перетравлювання поглиненого чужорідного матеріалу. Вміст лізосомних гранул дуже важливий для руйнування поглиненого матеріалу і знищення мікроорганізмів. Лізосомні гранули бувають двох типів: а) первинні, що містять багато гідролітичних ферментів, мієлопероксидазу, лізоцим і катіонні білки; б) вторинні (специфічні), яких більше, ніж первинних, і які містять лужну фосфатазу, лактоферин і лізоцим. Уміст первинних і вторинних гранул під час руйнування клітин-фагоцитів може потрапляти в інтерстиційний (проміжний) простір. Цей процес називають екзоцитозом. Для нього характерне пошкодження тканин і запальні процеси.

Речовини, що містяться в лізосомних гранулах, можуть руйнувати чужорідні речовини за допомогою двох механізмів.

Перший із них — кисненезалежний механізм — включає гідролітичні ферменти — протеїнази, катіонні білки, лізоцим, який є мукопептидазою, здатною руйнувати пептидоглікани бактеріальної клітини, і лактоферин — білок, що активно зв’язує залізо, необхідне для розмноження бактерій.

Другий — киснезалежний механізм руйнування мікроорганізмів — здійснюється за участі мієлопероксидази, що каталізує розвиток токсичного впливу на різні мікроорганізми водню пероксидом; а також за участі водню пероксиду, супероксидного аніона, синглетного кисню й гідроксильних радикалів, атомарного хлору.

Крім внутрішньоклітинного руйнування поглинених мікроорганізмів, клітини, що фагоцитують, насамперед тканинні макрофаги здатні секретувати велику кількість цитокінів — біологічно активних речовин, які мають регуляторні і захисні властивості. Насамперед до них потрібно віднести фактори, що впливають на клітинне диференціювання і проліферацію, наприклад грануло-цитарно-моноцитарний колонієстимулювальний фактор. Далі — різні цитотоксичні фактори, насамперед пухлинонекротизувальний (ПНФ). Наступний найважливіший фактор — інтерлейкін-1 (ІЛ-1; стара назва — ендогенний піроген), який синтезують макрофаги. Він належить до факторів, що мають принципово важливе значення в розвитку як специфічних, так і неспецифічних імунних реакцій. До біологічно активних речовин із захисними властивостями відносять також компоненти комплементу. І, нарешті, такий фактор, як а-

інтерферон, що також важливий як для підтримання неспецифічних факторів захисту, так і для розвитку специфічної імунної відповіді. Характеристиці різних цитокінів (про- і протизапальних) присвячено спеціальний розділ книги. Слід зазначити, що цитокіни, які продукують макрофаги під час “зустрічі” з чужорідними агентами, відіграють важливу роль у підтриманні резистентності організму.

Метаболічні зміни, що відбуваються в клітині, залученій до процесу фагоцитозу, одержали назву респіраторного вибуху. Він характеризується наступними моментами: збільшенням споживання кисню, стимуляцією гексозомонофосфатного шунту, збільшенням продукції водню пероксиду, супероксидного аніона і синглетного кисню.

Супероксидний аніон є надзвичайно токсичним для бактерій і тканин, однак він дуже нестійкий і під впливом супероксидцисмутази швидко перетворюється на водню пероксид, який зберігає свої токсичні властивості стосовно бактерій. Сам же водню пероксид руйнується під дією такого ферменту, як каталаза. Речовини, що реалізують киснезалежний механізм руйнування мікроорганізмів, можуть діяти як самі собою, так і синергічно, утворюючи гіпохлорит, що є одним із найсильніших антимікробних агентів.

Процес фагоцитозу можна спостерігати, наприклад, і з боку нейтрофілів, навіть за їх перебування в ізотонічному розчині натрію хлориду. Однак якщо фагоцитувальні клітини помістити в сироватку або плазму крові, то процес фагоцитозу посилиться природним шляхом. Таке посилення одержало назву опсонізації, а речовини, що посилюють фагоцитоз, — опсонінів. Насамперед, це активований 3-й компонент комплементу — СЗЬ. Клітини, що фагоцитують, зокрема нейтрофіли і макрофаги, мають на своїй поверхні рецептор до СЗЬ. Таким чином, якщо бактерії або якісь чужорідні частинки мають на своїй поверхні комплемент, зокрема активований СЗЬ, то це сприятиме більш тісній взаємодії фагоцитів із такими мікроорганізмами або таким матеріалом. Сильними опсонінами є також імуноглобуліни. Відомо, що фагоцитувальні клітини мають на своїй поверхні рецептор до Fc-фрагмента IgG. Таким чином, взаємодія мікробів з імуноглобулінами сприятиме розвитку так званого опсонізувального ефекту, після чого клітинам, що фагоцитують, легше буде зв’язуватися через Fc-рецептор із такими підготовленими до поглинання чужорідними частинками. Найбільш селективними в цьому процесі є IgG і і IgG3. Значний внесок в опсонізацію мікробів робить IgA.

Ще однією речовиною, що посилює фагоцитоз за рахунок опсонізації, є фібронектин — глікопротеїн, який зв’язується з

24

мікроорганізмами і до якого на поверхні нейтрофілів і макрофагів є рецептор, завдяки чому відбувається зв’язування мікроорганізмів, оброблених фібронектином.

Здійснювати опсоніноподібний ефект можуть також лейкотрієни і тафтсин — продукт розпаду молекули IgG, який здатний стимулювати хемотаксис і фагоцитарну активність.

Останніми роками багато уваги приділено манозозв’язувальному білку і його ролі в активації комплементу, опсонізації мікроорганізмів і в посиленні процесів фагоцитозу (докладніше про систему комплементу і феномени опсонізації див. нижче).

Ефекторні функції макрофагів не обмежуються фагоцитозом та секрецією біологічно активних речовин, а охоплюють ще й здатність справляти пошкоджувальну дію на різні клітини-мішені в клітинно-опосередкованих реакціях імунітету (спонтанної й антитілозалежної цитотоксичності).

Результати вивчення імунорегуляторної функції макрофага показують, що можливості цієї клітини не вичерпуються роллю «клітини-сміттяра» і «клітини тривоги», а включають низку важливих функцій, завдяки яким макрофаг посідає ключові позиції в усіх формах імунної відповіді (продукція антитіл, індукція клітинних імунних реакцій, формування імунологічної пам’яті й імунологічної толерантності) і цілком виправдовує назву «клітини-диспетчери» (І.С. Фрейдлін, 1986). На даний момент загальновизнано, що, захоплюючи антиген, макрофаг розщеплює і перероблює (процесує) його, а потім презентує імуногенному фрагменту антигену у вигляді пептиду на своїй поверхні разом із молекулами головного комплексу гістосумісності II класу (механізми розпізнавання буде розглянуто в наступних розділах). Тільки за таких умов антиген буде розпізнано Т-лімфоцитами. Процес перероблення антигену макрофагами й іншими антигенпрезентувальними клітинами одержав назву процесингу.

Поряд із моноцитами і тканинними макрофагами в реалізації клітинних реакцій природженого імунітету беруть участь гранулоцити. Ці клітини відіграють важливу роль у процесах імунного запалення, ушкодження тканин, а також фагоцитозу.

Гранулоцити — це поліморфноядерні лейкоцити, які циркулюють у крові і виникають, як і моноцитарно-макрофагальні клітини, із мієлоїдної стовбурової клітини в кістковому мозку. Розрізняють три типи гранулоцитів — нейтрофільні, еозинофільні і базофільні.

Нейтрофільні гранулоцити (нейтрофіли) — найбільша частина популяції поліморфноядерних лейкоцитів. Основні функції нейтрофілів — хемотаксис, фагоцитоз і секреція. Для виконання

цих функцій є численні ферменти, локалізовані в специфічних гранулах. Під впливом фагоцитованих частинок або клітин, агрегованих імуноглобулінів, імунних комплексів, компонентів комплементу, пектинів та інших мітогенів відбувається активація нейтрофілів. Активовані нейтрофіли є продуцентами ферментів, відповідальних за безпосереднє пошкодження тканин при імунних запальних процесах. Участь нейтрофілів у патогенезі гострого запалення зумовлена наступними основними причинами: 1) багатим набором цитотоксичних факторів; 2) високою чутливістю до будь-яких локальних змін гомеостазу; 3) здатністю, накопичуючись у вогнищах пошкодження, ініціювати ланцюгову реакцію з виділенням цитотоксичних речовин і створенням локальної переваги в балансі ефектор—інгібітор; 4) появою в результаті секреції нейтрофілів біологічно активних речовин, які активують попередники медіаторів запалення (ендогенні флогогени). Так, нейтральні протеази, що виділилися в навколишній простір із нейтрофільних гранул, здатні активувати протизгортальну калікреїн-кінінову систему крові, а також чинити безпосередній пошкоджувальний вплив на структурні білки прилеглих тканин. Нейтрофіли також беруть участь у реалізації імунокомплексного пошкодження тканин і антитілозалежних цитотоксичних реакціях.

Еозинофільні гранулоцити (еозинофіли) допомагають організму позбутися великих паразитів типу гельмінтів, яких фізично не можна фагоцитувати. Ці клітини крові, як і нейтрофіли, належать до поліморфноядерних лейкоцитів, але відрізняються від них наявністю в цитоплазмі спеціальних гранул. Здатність гранул інтенсивно забарвлюватися під дією кислих барвників надає еозинофілам характерного вигляду. Гранули надходять із ядра і матриксу. У ядрі міститься основний білок еозинофілів, а в матриксі — катіонні білки і пероксидаза. Крім того, у гранулах містяться також арилсульфатаза В, фосфоліпаза D і гістаміназа, які мають протиалергійну активність. Активовані еозинофіли виділяють у великій кількості лейкотрієн С4. Період напівжиття еозинофілів у крові людини становить приблизно 5 год.

Крім того, на поверхні еозинофілів є рецептори до Fc-фрагмента IgG і IgE, а також до активованого СЗЬ, під час зв’язування з яким у цих клітинах активується киснезалежний метаболізм із виробленням активних метаболітів кисню. Оскільки більшість гельмінтів активують систему комплементу альтернативним шляхом з утворенням СЗЬ, це дозволяє еозинофілам прикріплюватися до поверхні паразитів за рахунок свого рецептора до СЗЬ. Активуючись

26

таким чином, еозинофіли вивільнюють описані вище захисні фактори й пошкоджують гельмінти, що потрапили до організму. Еозинофіли здатні до хемотаксису і фагоцитозу.

Наступними важливими представниками природженого імунітету є базофільні гранулоцити (базофіли периферійної крові) і тканинні базофіли (лаброцити). Вони, на думку деяких авторів, мають багато спільного, належать до однієї клітинної системи і надходять зі стовбурової клітини кісткового мозку. Базофіли циркулюють у крові, де вони становлять 0,1—1% лейкоцитів. Тканинні базофіли розташовані переважно в слизових оболонках і сполучній тканині, особливо прилеглій до судин. Найбільша їх кількість — у шкірі й тканині легенів. Між тканинними базофілами (лаброцитами) і базофілами периферійної крові існує тісний функціональний зв’язок. Помічено, що за зниження кількості клітин одного типу кількість клітин іншого типу збільшується. Базофіли обох типів є основним депо гістаміну, що міститься в них у спеціальних гранулах у комплексі з гепарином. Крім гістаміну і гепарину, у базофільних гранулоцитах і тканинних базофілах містяться серотонін — повільно реагуюча речовина анафілаксії та фактори хемотаксису нейтрофілів. Обидва типи клітин мають здатність до хемотаксису і фагоцитозу. Основною характерною рисою цих клітин є наявність на їх поверхні рецепторів до Fc-фрагмента IgE. IgE, які виробляються в організмі, зв’язуються з цими рецепторами і під час наступного проникнення в організм специфічного антигену взаємодіють із ним. Ця реакція антиген — антитіло, що відбувається на мембрані базофілів обох типів, призводить до їх активації і вивільнення активних компонентів гранул у позаклітинне середовище (реакція де грануляції). Так починає діяти один із наймогутніших захисних механізмів —реакція гіперчутливості негайного типу. У результаті дегрануляції тканинних базофілів порушено судинно-тканинну проникність із виходом з кров’яного русла крізь утворені в мікросудинах «пори» формених (клітинних) елементів і плазми, що призводить до появи набряку, гіперемії шкіри, свербежу і болю. Є дані про те, шо тканинні базофіли сприяють стимуляції або гальмуванню процесів згортання крові, фібринолізу, запуску калікреїн-кінінової системи, а також активації тромбоцитів за рахунок продукції специфічного фактора.

Фактор, що активує тромбоцити, належить до групи медіаторів алергійних реакцій негайного типу. Найбільш вивченою властивістю цього фактора, продукованого, крім базофілів, нейтрофілами, еозинофілами, макрофагами й ендотеліальними клітинами судин легенів, є його здатність спричинювати агрегацію тромбоцитів із

наступним вивільненням із них серотоніну. Крім цього, агрегації тромбоцитів можуть сприяти метаболіти арахідонової кислоти, зокрема тромбоксан В2. Активація й акумуляція тромбоцитів є істотними компонентами алергійних реакцій і процесів імунного запалення.

Ще одну групу клітинних факторів, що мають велике значення в механізмі природного імунітету, утворюють кілерні клітини. До них відносять ПК-, К- і ЛАК-клітини.

Особливістю ПК- і К-клітин є здатність лізувати клітини-мішені без попередньої сенсибілізації, що відрізняє їх від цитотоксичних Т-лімфоцитів-кілерів. Морфологічно природні кілерні клітини великого розміру, із гранулами і низькою щільністю, на підставі чого їх відносять до великих гранулярних лімфоцитів.

Клітинами-мішенями для ПК-клітин є практично всі клітини, які містять ядро, однак найбільшу активність ПК-клітини виявляють стосовно пухлинних і уражених вірусом клітин. Оскільки для руйнування клітин-мішеней ПК-клітини не потребують участі антитіл і присутності комплементу, то цей тип цитолізу отримав назву спонтанної клітинно-опосередкованої цитотоксичності.

ПК-клітини експресують на своїй поверхні рецептори до інтерферону і ІЛ-2.

На думку більшості дослідників, роль ПК-клітин в організмі полягає в захисті від розвитку пухлин, інфекційних захворювань, що по суті є функцією імунного нагляду. Донедавна багато уваги приділяли центральній ролі Т-лімфоцитів в імунному нагляді, особливо за розвитку пухлинного процесу. Однак згодом було встановлено, що участю лише Т-клітин у реалізації імунної відповіді не можна пояснити стійкість деяких індивідів до розвитку пухлин, а також інфекційних захворювань, спричинених багатьма мікробними агентами. Під час аналізу процесів, необхідних для розвитку Т-клі-тинного захисту як єдино можливого, стає очевидним, що одних тільки Т-клітин явно недостатньо. Тому багато вчених цілком справедливо припускають існування системи, яка широко реагує й здатна практично негайно відповідати на сторонні подразники і частково контролювати їх доти, доки активізується імунна система, відповідь якої є більш адекватною і специфічною. Природний клітинний апарат, утворений ПК-клітинами, макрофагоцитами і полінуклеарами, найбільше подібний до системи, що може відігравати важливу роль у первинному імунному захисті. Активність кожного типу цих клітин залежить від різноманітності пухлинних клітин-мішеней, мікробних і вірусних агентів, а також від конкретних умов тієї або іншої ситуації.

28 ЧАСТИНА І. ЗАГАЛЬНА ІМУНОЛОГІЯ

Крім кілінгового ефекту, ПК-клітини можуть виконувати і регуляторну функцію, виділяючи при цьому різні біологічно активні речовини, такі як а- і у-інтерферони, ІЛ-1, ІЛ-2, лімфотоксин. Позитивну регуляцію ПК-клітинної активності здійснюють інтерферон і ІЛ-2, а негативну — простагландин Е2, сироваткові інгібітори протеїназ.

На мембрані ПК-клітин відсутній Т-клітинний антиген-розпіз-навальний рецептор, але є рецептор до Fc-фрагмента імуноглобулінів; це говорить про те, що ПК-клітина може здійснювати антитілозалежний клітинно-опосередкований кілінг. Крім того, на поверхні ПК-клітин є спеціальний кілінгактивуючий рецептор (КАР), за допомогою якого ПК-клітина розпізнає клітину-мішень. Останнім часом отримано докази того, що на поверхні ПК-клітин є також кілінгінгібуючі рецептори (КІР), які, зв’язуючись із відповідним лігандом на поверхні клітини-мішені, не дозволяють зруйнувати останню. Таким лігандом для всіх ядровмісних клітин організму людини є антигени І класу головного комплексу гістосумісності (ГКГ).

Наступними клітинами, що беруть участь у реалізації механізмів природженого (природного) імунітету, є К-клітини. Вони несуть на своїй поверхні рецептори до Fc-фрагмента IgG і здатні до антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності (АЗКОЦ). Відкриттю цих кілерних лімфоцитів передували спостереження Е. МбИег (1965), які довели, що клітини-мішені в присутності мінімальних кількостей специфічних антитіл до власних антигенних детермінант можуть руйнуватися несенсибілізованими лімфоцитами без додавання комплементу. Цей феномен (АЗКОЦ) і є своєрідним відображенням зв’язку між гуморальною і клітинною ланками імунної системи, у якій гуморальні антитіла виступають у ролі «навідників» клітин-ефекторів на клітини-мішені, що несуть чужорідні антигени. Крім К-клітин, у реакціях АЗКОЦ як клітини-ефектори можуть виступати моноцити і макрофаги, нейтрофіли, ПК-клітини, а також еозинофіли. Участь К-клітин у реакціях АЗКОЦ полягає в руйнуванні клітин-мішеней, що адсорбували на своїй поверхні IgG. Взаємодія між зв’язаними з клітинами-мішенями імуноглобулінами і Fc-рецептором К-клітин є пусковим механізмом цитолітичного процесу. К-клітинний механізм має дуже високу чутливість. В оптимальних умовах достатньо кілька сотень молекул антитіл на клітину-мішень, щоб спричинити лізис. Одна К-клітина здатна послідовно зруйнувати кілька клітин-мішеней.

ного вовчака, гломерулонефриту, хронічного гепатиту. К-клітини хворих на хронічний гепатит здатні знищувати ізольовані гепатоцити. Встановлено важливу роль К-клітин при сальмонельозі, шигельозі, онкологічних захворюваннях і під час реакцій відторгнення трансплантата. Ці дані лягли в основу виділення особливого типу імунологічних реакцій, опосередкованих антитілами і К-клітинами.

І, нарешті, у механізмах природженого (природного) імунітету беруть участь ЛАК-клітини. До них відносять звичайні лімфоцити, активовані під впливом ІЛ-2, які набули здатності здійснювати кілінговий ефект.

Наступним важливим компонентом (ланкою) природженого (природного) імунітету є гуморальний імунітет. Давно відомо, що нормальна інтактна сироватка крові здатна убивати і лізувати багато грамнегативних бактерій. Це пояснюють у першу чергу присутністю в сироватці так званих природних антитіл. Ці природні антитіла, зв’язуючись із мікробами, що потрапляють в організм, сприяють активації системи комплементу і руйнуванню таких мікробів. Відомо, що стінка (мембрана) бактеріальної клітини складається з двох шарів. Зовнішній шар містить ліпополісахариди, а внутрішній — пептидоглікани. Антитіла і комплемент (за рахунок його естеразної активності) руйнують ліпополісахаридний шар бактеріальної клітини-мішені, після чого за допомогою лізоциму, присутнього в сироватці крові, — пептидоглікановий шар.

Важливим гуморальним (сироватковим) фактором природженого (природного) імунітету є пропердин — білок, що відрізняється від природних антитіл і комплементу. Він активує систему комплементу альтернативним шляхом.

Наступним фактором природженого імунітету є (З-л/змн — антибактеріальний білок, вивільнений з тромбоцитів у результаті руйнування. Він — активний первинний захисний фактор проти грам-позитивних бактерій.

Важливу роль в антимікробному природженому гуморальному імунітеті відіграють інтерферони — білки, продуковані вірусінфіко-ваними клітинами; вони захищають інші клітини даної ділянки від інфікування вірусом. Інтерферони, вироблені в ураженій клітині, індукують у клітин-сусідок продукцію антивірусних білків, які впливають на транскрипцію вірусної мРНК (матричної), пригнічуючи в такий спосіб реплікацію вірусу. Розрізняють три типи інтерферонів: а-інтерферон, секретований лейкоцитами та індукований вірусами або синтетичними полінуклеотидами; p-інтерферон, секретований фібробластами і продукований під впливом вірусів або синтетичних

зо

полінуклеотидів; у-інтерферон, або імунний, секретований Т-лімфо-цитами (Thl) після стимуляції специфічним антигеном.

Інтерферони посилюють активність Т-клітин, макрофагів, цитотоксичну активність природних кілерних клітин.

Ще одним фактором, що визначає антимікробну гуморальну активність, є лактоферин. Це білок, що здатний зв’язувати залізо, необхідне для метаболізму бактеріальної клітини. Подібним чином «працює» і трансферин — сироватковий (3-глобулін, що міститься у фагоцитах.

У слині і материнському (грудному) молоці наявна також лакто-пероксидаза, механізм дії якої подібний до такого мієлопероксидази, що є мікробіцидним агентом. І нарешті, лізоцим, що міститься не тільки в клітинах, а й у рідких середовищах організму — сльозах, слині, назальному секреті тощо, і, як відомо, має велику активність стосовно різних бактерій.

Можна назвати такі недоліки природженого (природного) імунітету: 1) у разі потрапляння в організм чужорідного агента йому протистоять відразу всі фактори природженого імунітету, що часом є неадекватним і має багато побічних ефектів; 2) фактори природженого імунітету не здатні пристосовуватися до особливостей збудника, розпізнавати його, і тому немає тонкої специфіки під час реагування; 3) не залишається імунологічної пам’яті.

Клінічна імунологія та алергологія: Підручник Г.М. Драннік