Профілактика інфекційних хвороб

Виділяють суспільну та індивідуальну профілактику інфекційних хвороб. Індивідуальна профілактика передбачає дотримання правил особистої гігієни в побуті і на виробництві, суспільна — включає систему заходів з охорони здоров’я колективів. Усі заходи шодо профілактики інфекційних захворювань можна умовно розділити на дві великі групи — загальні та спеціальні.

До загальних належать державні заходи, спрямовані на підвищення матеріального добробуту^, поліпшення медичного забезпечення, умов праці та відпочинку населення, а також санітарно-технічні, агролісотехнічні, гідротехнічні й меліоративні заходи, раціональне планування та забудова населених пунктів, що сприяє ліквідації інфекційних хвороб. Спеціальними є профілактичні заходи, що їх проводять фахівці лікувально-профілактичних і санітарно-епідеміологічних закладів. Система профілактичних заходів включає й міжнародні заходи щодо запобігання тим небезпечним інфекційним захворюванням, які регулюють Міжнародні меди-ко-санітарні правила.

Зміст і масштаб профілактичних заходів можуть стосуватися безпосередньо осередку інфекції або цілого району’, міста, області. При плануванні й проведенні профілактичних заходів їх поділяють на три групи:

33

ЗАГАЛЬНА ІНФЕІСТОЛОГІЯ

1) заходи щодо джерела інфекції, спрямовані на його знешкодження (або усунення);

2) заходи щодо механізму передачі з метою розірвати шляхи передачі;

3) заходи щодо підвищення несприйнятливості населення.

Також усі профілактичні заходи проти інфекційних хвороб поділяють на санітарно-гігієнічні, дезінфекційні та дезінсекційні.

При кишкових інфекціях із фекально-оршіьним механізмом зараження основними факторами передачі збудника слугують продукти харчування, вода, мухи, рідше брудні руки, предмети побуту. Застосовують комунально-санітарні заходи, харчовий, шкільний і промисловий санітарний нагляд, підвищення рівня санітарно-гігієнічної культури населення. Проводять дезінфекцію в осередках інфекційних захворювань, а також у громадських місцях — на вокзалах, у транспорті, гуртожитках, громадських туалетах — незалежно від наявності інфекційної хвороби.

При інфекції дихальних шляхів відбувається повітряна передача збудників, тому заиобігадьними заходами є санація повітряного середовища приміщень і застосування засобів, шо захищають органи дихання. Дезінфекцію проводять лише при бактерійних респіраторних інфекціях (скарлатина, дифтерія). Поряд із підвищенням загальної неспецифічної резистентності організму до таких заходів належить специфічна профілактика, наведена у відповідному розділі.

При хворобах, які передаються через комах, велике значення має дезінсекція; при сапропозах — санація навколишнього середовища,

Залежно від стану здоров’я, наявності факторів ризику захворювання або вираженої патології можна розглянути два види профілактики. Первинна профілактика — система заходів запобігання виникненню і впливу факторів ризику розвитку захворювань (вакцинація, раціональний режим праці і відпочинку, повноцінне харчування, фізична активність, охорона навколишнього середовища і т. ін.). Низку заходів первинної профілактики можна здійснювати в масштабах держави.

Вторинна профілактика — комплекс заходів, спрямованих на усунення виражених факторів ризику, які за певних умов (стрес, ослаблення імунітету, надмірні навантаження на будь-які інші функціональні системи організму) можуть призвести до виникнення, загострення або рецидиву захворювання. Найефективнішим методом вторинної профілактики є диспансеризація як комплексний метод раннього виявлення захворювань, динамічного спостерігання, спрямованого лікування, раціонального послідовного оздоровлення.

ІМУНОПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХХВОРОБ.

У системі протиепідемічних заходів саме створення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб посідає одне з найважливіших місць. Імунопрофілактика є традиційним науково обґрунтованим засобом зниження захворюваності та ліквідації інфекційних хвороб. Стратегія ВООЗ щодо зниження смертності й захворюваності на інфекційні хвороби, насамперед серед дітей, передбачає обов’язкове впровадження ефективної специфічної імунізації населення. Виконання програм імунізації зумовило значні успіхи у боротьбі з інфекційними хворобами. У результаті проведення імунопрофілактики в світі було ліквідовано на-турапьну віспу. Впровадження англійським лікарем Едуардом Дженнером (мал. 6,

34

ІМУНОПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

див. кольорову вклейку), щеплень проти вісп було визнано разом із відкриттям пеніциліну в подальшому найзначнішими відкриттями у світовій медицині. Було досягнуто значних успіхів у зменшенні захворюванності на сказ зхавдяки фундаментальним працям видатного французького вченого Луї Пастера (мал. 7, див. кольорову вклейку), захворюванності на чуму — завдяки героїчним дослідженням видатного українського вченого Данила Заболотного (мал. 8, див. кольорову вклейку) та ін. ВООЗ на сьогодні проводить програму світової ерадиканії поліомієліту. У більшості країн Європи, у тому числі й в Україні, ліквідовано також правець новонароджених, місцеві випадки поліомієліту. Найближчим часом ВООЗ ставить завдання досягти повної елімінації кору в Європейському регіоні, суттєво знизити показники захворюваності на дифтерію, епідемічний паротит, кашлюк, краснуху, а також зменшити циркуляцію вірусу гепатиту В і ВІЛ. Нині у розвинених країнах світу проводять імунізацію проти менінгококової інфекції, вітряної віспи, цервікального раку папіломавірусної етіології.

Провідними виконувачами програм імунопрофілактики є лікарі первинної ланки медичної допомоги (сімейні лікарі, педіатри), які повинні мати хороші знання і професійне вміння щодо правильної організації й проведення профілактичних щеплень.

Імунопрофілактика ґрунтується на здатності імунної системи організму відповідати специфічною (імунологічною) реакцією на генетично чужорідні речовини (антигени) і внаслідок цього створювати захист від того чи іншого інфекційного захворювання.

Імунний захист забезпечує імунна система організму. Структурно і функціонально її умовно поділяють на клітинну (клітинний імунітет) і гуморальну (гуморальний імунітет) ланки. Специфічними формами реагування імунної системи є утворення антитіл, виникнення реакції гіпсрчутливості І—IV типів, формування імунологічної пам’яті Т- і В-лімфоцитів та імунологічної толерантності, активація фагоцитозу і компонентів системи комплементу, утворення інтерферонів.

Гуморальний імунітет — це несприйнятливість організму до тієї чи іншої інфекції, яка зумовлена наявністю специфічних антитіл, імуноглобулінів, що утворюються у відповідь на чужорідні антигени і здатні специфічно з ними взаємодіяти. У відповідь на більшість антигенів утворюються спочатку антитіла субкласу IgM, а потім — IgG. Антитіла виступають одним із основних специфічних факторів імунітету, функцією яких с знешкодження антигенів шляхом зв’язування їх у комплекс антиген—антитіло. Розрізняють природний і штучний імунітет. Кожен із них, у свою чергу, поділяється на активний і пасивний.

Імунітет природний видовий вроджений — це видоспецифічна вроджена резистентність до збудника певного захворювання, яка виникає в процесі філогенезу на генетичному рівні. Він передається особам певного виду із покоління в покоління і забезпечує неможливість виникнення захворювання, наприклад, резистентність людини до вірусу чуми собаки та ін.

До вродженого пасивного імунітету належить імунітет новонароджених, коли дитина отримує антитіла субкласу IgG від матері через плаценту в період внутрішньо утробного розвитку. Він зберігається впродовж 3—12 міс. залежно від специфічності антитіл і напруженості материнського імунітету. Набутий природний активний імунітет формується після перенесених інфекційних захворювань або безсимптомного інфікування їх збудниками (латентна імунізація).

35

ЗАГАЛЬНА ІНФЕКТОЛОПЯ

Набутий штучний активний імунітет виникає в результаті імунізації вакцинами або анатоксинами, при цьому в організмі відбуваються специфічні імунні реакції на антигени, які входять до складу вакцин.

Набутий штучний пасивний імунітет формується внаслідок введення в організм антитіл у вигляді імунних сироваток, імуноглобулінів, плазми, які майже відразу захищають віл інфекції. Такий імунітет менш стійкий і не такий тривалий, як активний.

При первинній імунній відповіді на введення вакцини утворюється певна кількість “довговічних” Т- і В-лімфоцитів (клітин імунологічної пам’яті), які зберігають інформацію про антиген і в разі повторного його потрапляння до організму (ревакцинації) зумовлюють формування вторинної імунної відповіді. Остання характеризується вищим афінітетом антитіл (тобто міцністю зв’язку між антигеном й антитілом) і наявністю переважно антитіл класів IgG і IgA, які. утворюються швидше й інтенсивніше.

Повторне щеплення є основою для досягнення тривалого і напруженого імунітету проти більшості інфекцій. Інтервал між вакцинаціями не повинен бути менше ніж 1 міс. Тривалість імунітету проти дифтерії і правця після 4 доз АКДП-вакцини — близько 5 років, тому дуже важливо своєчасно вводити бустсрні дози вакцин.

Розвиток імунної відповіді на введення вакцин має три фази: латентну, фазу зростання і фазу зниження. Латентна фаза триває від моменту щеплення до появи специфічних антитіл, цитотоксичних клітин та ефекторів гшерчутливості вповільненого гину у крові і може становити від кількох діб до 2 тяж. Фаза зростання характеризується збільшеннях! титрів антитіл і Т-лімфоцитів і може тривати від 4 днів до 4 тиж. Швидке зростання рівня специфічних антитіл відбувається при введенні живої корової вакцини (перші 3—4 дні). Це дає змогу’ використовувати корову вакцину для екстреної профілактики кору в осередку протягом 3 днів після контакту з хворим. Фаза зниження розвивається після досягнення максимального титру антитіл, причому спочатку відносно швидко, потім повільно протягом кількох років чи десятиліть. Якщо зниження протективних антитіл сягає критичного рівня І в цей час відбувається інфікування відповідним збудником, то можливий розвиток захворювання. При повторному введенні певного антигену латентна фаза і фаза зростання скорочуються, а фаза зниження стає тривалішою.

Вакцинація може складатися із серії щеплень із хіінімальним інтервалом. З метою ревакцинації, як правило, вводять одну дозу вакцини. Живі вірусні вакцини розраховані на розмноження вакцинного (атснуйованого) вірусу в клітинах організму щеплених осіб, шо формує стійкий імунітет уже після першого введення вакцини.

Медичні імунобіологічні препарати, які використовують для імунопрофілактики, поділяють на вакцини, сироватки, імуноглобуліни.

Вакцини — це препарати, які виготовляють із мікроорганізмів, їхніх антигенів і токсинів; розрізняють живі й інактивовані (вбиті) вакцини. Існують також вакцини з антигенних компонентів мікроорганизмів (хімічні поліцукридні, суб-одиничні вакцини, анатоксини) і геино-інженерні (рекомбінантнї) вакцини. На стадії розроблення знаходяться генетичні вакцини (ДНК-вакцини) і синтетичні вакцинні препарати.

Корпускулярні живі вакцини — імунопрепарати, шо містять штами збудників інфекційних хвороб, які втратили здатність спричинювати захворювання, але збе

36

ІМУНОПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

регли високі імунологічні властивості. Живі вакцини одержують шляхом ослаблення (атенуаиії) патогенності збудника в результаті послідовних пасажів його через культуру тканин або організм тварин. Вакцинні штами зберігають здатність приживлюватися й розмножуватися у місці введення, а згодом — у регіонарних лімфатичних вузлах і внутрішніх органах; це забезпечує створення стійкого й тривалого імунітету, що за напруженістю наближується до післяінфекційного. Вакцини із живих мікроорганізмів використовують для імунізації проти туберкульозу (БЦЖ), поліомієліту, кору, паротиту, краснухи, вітряної віспи, жовтої гарячки та інших хвороб.

Корпускулярні вбиті (інактивовані) вакцини готують із іиактивованих штамів бактерій і вірусів, що мають повний набір необхідних антигенів. Для інактивації збудників застосовують хімічні й фізичні чинники. Висушування вакцин забезпечує високу стабільність препаратів, знижує концентрацію в них деяких речовин (формаліну, фенолу). Інактивовані вакцини використовують проти кашлюку, поліомієліту, сказу, холери, Hib-інфекції (Haemophilus itifluenze типу b), черевного тифу і паратифів, кліщового енцефаліту та інших інфекцій.

Хімічні, або компонентні, вакцини — це імунологічні препарати, які містять певні компоненти мікроорганізмів або продукти їх життєдіяльності, що мають антигенні властивості. Хімічні поліцукридні вакцини використовують проти менінгококової інфекції, черевного тифу, субодиничні — проти грипу та інших інфекцій.

Анатоксини (токсоїди) випускають у вигляді монопрепаратів (дифтерійний, правцевий, стафілококовий та ін.) й асоційованих препаратів (дифтерійно-правцевий). На введення анатоксину формується лише антитоксичний імунітет, який, однак, не забезпечує повний захист від інфікування і не запобігає виникненню бактеріоносійства (наприклад, збудника дифтерії). Для досягнення напруженого антитоксичного імунітету потрібна не менше ніж дворазова вакцинація і ревакцинація препаратами цієї групи. їхній профілактичний ефект сягає 96—100 % і зберігається впродовж кількох років. Важливою особливістю анатоксинів є збереження тривалої імунологічної пам’яті, тому при введенні їх удруге особам, щепленим 10 років тому і раніше, відбувається швидке утворення антитоксину7 у високих титрах (за типом вторинної імунної відповіді).

Генно-інженерні (рекомбінантні) вакцини — не препарати нового покоління. Білкові антигени таких вакцин продукують трансгенні організми (дріжджові гриби, кишкова паличка тощо), які містять вбудований геп, перенесений із геному патогенного мікроорганізму. Рекомбінантні вакцини мають низьку реактогенність і досить високу стабільність, до них належить вакцина проти ВГВ. У стадії розроблення знаходяться рекомбінантні вакцини проти кору, малярії, сказу та ін. За кількістю компонентів їх поділяють на моновалентні (моновакцини) і полівалентні (гетра-, цента-, гексавакцини). Полівалентні вакцини виготовляють у вигляді суміші імунізувальних компонентів кількох збудників, анатоксинів або різних серологічних типів одного збудника. Перевага їх над моновакцинами полягає в тому, що при введенні в організм одного полівалентного препарату імунітет виробляється одразу проти кількох інфекційних хвороб. Прикладом таких вакцин є: АКДП (вакцина проти дифтерії, правця, кашлюку), АКДП + іпактивована поліомієлітна вакцина та ін. Наукові дослідження підтверджують, що імунна система дитини справляється з антигенним навантаженням при одночасному введенні комбінованих

37

ЗАГАЛЬНА ІНФЕКТОЛОПЯ

препаратів, що підтверджується індукцією захисних рівнів антитіл до всіх антигенних

компонентів полівалентних вакцин.

Планове щеплення є ефективним засобом запобігання розвитку багатьох інфекцій.

Для створення пасивного імунітету широко використовують специфічні іму-ноглобуліни і специфічні сироватки. Ці препарати виготовляють із крові гіпер-імунізованих тварин (гетерогенні) або людей (гомологічні, або алогенні), що перенесли в минулому інфекційну хворобу, або із крові спеціально імунізованих волонтерів. Нині для екстреної профілактики і лікування застосовують такі анти-вїрусіїі й антибактерійні препарати: гетерогенну ППС і ПБС; нормальний імуно-глобулін для профілактики ВГА, кору, червоної висипки, кашлюку; імуноглобулі-ни антистафілококовий, протигрипозний, антирабічний та ін. Перед уведенням гетерогенних сироваток й імуноглобулінів обов’язково визначають індивідуальну чутливість організму до чужорідного білка шляхом внутріш ньошкірної проби. Слід уникати безпідставного повторного призначення імуноглобулінів, у тому числі й гомологічних, оскільки при цьому є ризик сенсибілізації організму чужорідними білками, що може призвести до алергійних реакцій і ускладнень.

Профілактичні щеплення в Україні проводять усім особам відповідного віку за відсутності клінічних протипоказань. Згідно із законами України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994 р. (ст. 27) і “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 р. (ст. 12), населення підлягає обов’язковій імунізації проти туберкульозу, кору, дифтерії, кашлюку, поліомієліту, правця.

Згідно з Наказом МОЗ України “Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів” № 48 від 03.02.2006 р., розрізняють щеплення за віком, станом здоров’я: щеплення, які проводять на ендемічних територіях і за епідемічними показаннями; рекомендовані щеплення. Відповідно до Календаря щеплень планову загальну імунізацію проводять проти туберкульозу, поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, кору, червоної висипки, епідемічного паротиту7, Hib-інфекції та ВГВ, тобто проти 10 інфекційних захворювань.

Післявакцинальні реакції й ускладнення. Післявакцинальний період найчастіше має безсимптомний перебіг. Проте у 5—30 % щеплених осіб можуть виникнути допустимі вакцмнальні реакції.

Післявакцинальні реакції — це клінічні й лабораторні ознаки нестійких патологічних (функціональних) змін в організмі, тцо виникають у зв’язку7 із проведенням щеплення, наприклад, підвищення температури тіла після щеплення віл грипу.

Післявакцинальні ускладнення — це стійкі функціональні й морфологічні зміни в організмі, шо виходять за межі фізіологічних коливань і призводять до значних порушень стану здоров’я щепленої особи. Вони частіше розвиваються або в перші 24 гол після введення вакцини (реакції негайного типу), або в період розпалу вакцинального пронесу — у перші 1—2 дні після введення інактивованих вакцин і з 5-го по 14-й день — після введення живих вакцин. Аде такі ускладнення, як енцефаліт, вакциноасоційований паралітичний поліомієліт, синдром Гієна—Барре, після щеплення відповідними вакцинальними препаратами можуть проявитися протягом 30—40 діб.

38

ІМУНОПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Для запобігання післявакцинальним реакціям й ускладненням слід дотримуватися таких загальних правил:

1. Проводити щеплення лише зареєстрованими в Україні вакцинами і чітко виконувати інструкції із застосування кожного препарату7.

2. Обов’язково дотримуватися умов “холодового ланцюга” за температури 2—8 °С під час транспортування, зберігання і використання вакцин.

3. Щеплення повинні проводити спеціально підготовлені медичні працівники у кабінетах щеплення з дотриманням установлених санітарно-протиепідемічних правил і норм.

4. Проводиш щеплення лише одноразовим шприцом.

5. Перед вакцинацією необхідно з’ясувати анамнез шеплень, провести лікарський огляд і термометрію.

6. Проводити щеплення у положенні лежачи з метою запобігти знепритомнен-ню, з подальшим наглядом за пацієнтом упродовж ЗО хв після вакцинації, а також через 1—2 доби в організованому7 колективі.

Інфекційні хвороби: підручник / За ред. О.А. Голубовської