Риновірусна інфекція

Риновірусна інфекція — гостра вірусна хвороба із групи ГРВІ, яка характеризується гострим ринітом (нежитем).

ВСТУП. Хоча ще в 1914 р. У. Крузе спричинив в експерименті зараження добровольця гострим ринітом, лише в 1956 р. американський вірусолог У. Прайс і у 1957 р. його співвітчизники У. Пелон, У. Могабгаб, А. Філліпс і У. Пірс незалежно один від одного відкрили новий вірус, який згодом було названо rhinovirus 1А. У наступні роки виділили велику кількість нових видів, різних серотипів ри-новірусів, і захворювання, спричинене ними, одержало назву “риновірусна інфекція”.

Установлено, шо риновіруси поширені на всіх континентах. Так, у період епідемічного підвищення захворюваності ГРВІ частка риновірусної інфекції сягає 40 %. Попри відносну легкість і швидкоплинність ця хвороба зумовлює значні економічні витрати через свою масовість.

ЕТІОЛОГІЯ. Риновіруси — одні з найменших за розміром вірусів — належать до роду Enterovirus, родини Picornaviridae. Це РНК-вмісні віруси, що мають нуклео-кагісид, який складається з 4 структурних білків. Саме до них в організмі утворюються антитіла. Па сьогодні відомо три види (А, В, С) і близько 130 серотипів риновірусів. Велика кількість серотипів призводить до того, що людина, інфікуючись новим вірусом, може хворіти дуже часто. Оптимальна температура для розмноження вірусів — 33—35 °С. Поза організмом риновіруси нестійкі.

ЕПІДЕМІОЛОГІЯ. Джерелом інфекції є хвора людина. Механізм передачі — повітряно-краплинний (переважно внаслідок чхання, коли вірус може поширюватися від джерела інфекції одразу на 4—5 м). Сприйнятливість украй висока. Імунітет нетривалий і нестійкий.

ПАТОГЕНЕЗ. Потрапляючи у верхні дихальні шляхи (вхідні ворота), риновірус розмножується в клітинах епітелію носової порожнини, спричиняючи місцеву запальну реакцію з вираженим набряком тканин і рясною секрецією. На відміну від інших ГРВІ риновірусна інфекція не чинить безпосереднього ушкодження циліндричного миготливого епітелію; насамперед зазнає ушкодження плоский епітелій, шо вкриває носові ходи. На проникнення інфекції в організм швидко реагують механізми неспецифічного імунітету (мукоциліарний кліренс, нейтрофіли і макрофаги). Макрофаги, що містяться в назальному секреті, виділяють протизапальні цитокїни. Однак головна роль у розвитку7 місцевого імунітету належить імунним механізмам — Т- і В-клігинам. Т-клітини виконують цитотоксичні і хел-перні фучишії, а В-клітини продукують секреторні IgA, які є першою ланкою захисту7 організму. Зв’язуючись із вірусами, вони блокують можливість їх адгезії до клітин епітелію, тим самим запобігаючи інфекційному процесу. У разі його розвитку неспецифічний місцевий захист знижується, порушуються мукорегуляція і

ГОСТРІ РЕСПІРАТОРНІ ВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ

склад слизу, що призводить до застою, порушення його виділення і, як наслідок, до скупчення у приносових пазухах. Клінічно це проявляється ринореєю, спочатку серозного, а потім серозно-слизистого характеру. Гнійні виділення свідчать про приєднання вторинної бактерійної інфекції. Генералізація риновірусної інфекції не відбувається, оскільки температура тіла людини близько 37 °С згубно діє на риновіруси.

КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ. Згідно з МКХ-10 у блоці “Хвороби респіраторної системи”, підблопі “Гострі респіраторні інфекції верхніх дихальних шляхів” риновірусну інфекцію класифікують як:

J00 Гострий ринофарингіт (нежить)

J20.6 Гострий бронхіт, спричинений риновірусом

Інкубаційний період становить 1—6 діб. Риновірусна інфекція розпочинається із закладення носа, чхання, появи слизистих і водянистих виділень, кількість яких збільшується. У багатьох хворих виникають дряпання в горлі, підкаїштюван-ня, кон’юнктивіт із сльозотечею, знижуються нюх і смакові відчуття. Проте загальна інтоксикація виражена слабо або відсутня, температура тіла нормальна або субфебрильна. Обличчя бліде, зовнішні носові ходи гіперемовані, набряклі, рот напіввідкритий. На губах нерідко висипає герпес. Слизова оболонка носа гіпере-мована, набрякла. Іноді дещо збільшені підщелепні та верхні шийні лімфатичні вузли. Хвороба триває не довше ніж 2 тиж.

УСКЛАДНЕННЯ виникають рідко. Можливі пневімонія, отит, с-инусит та ін.

ДІАГНОСТИКА зазвичай не потрібна, діагноз установлюють на основі клінічно-епідеміологічних критеріїв. За необхідності застосовують РІФ.

ЛІКУВАННЯ. При риновірусній інфекції певний позитивний результат спостерігають від призначення 0,25—0,5 % оксолінової мазі, лейкоцитного інтерферону по 3—5 крапель кожні 2—3 год у носові ходи. Показані гарячі ножні ванни (40—45 °С), гірчичники, лужні інгаляції. Жарознижувальні препарати, анальгети-ки не доцільні. Антибіотики призначають лише в разі приєднання бактерійної флори і розвитку ускладнень. З метою усунути назальну блокаду і ринорею застосовують судинозвужувальні засоби — деконгестанти (нафазолін, ксилометазолін, оксиметазолін) у вигляді носових крапель або спрею. Специфічної противірусної терапії не існує.

ПРОФІЛАКТИКА неспецифічна, так само, як і при інших ГРВІ.

Інфекційні хвороби: підручник / За ред. О.А. Голубовської