Буддизм, який виник на основі Ведійського вчення, після свого поширення в Індії поступово почав проникати і в Китай. Лаос, Корею та В’єтнам. У Китай віра воїнів-патріотів потрапила у 65 році по Хр. На той час бойове мистецтво аріїв, їхні вірування, філософські. наукові та медичні знання мали вже багатотпсячолітню практику. а китайські школи багато в чому поступалися арійським. Тому вчення та культура наших предків були прийняті в Китаї і отримали широке визнання та розповсюдження.

У стародавніх китайських літописах про арійське вчення сказано, що священні сутри були привезені у Небеса на білому коні. Тому перший буддійський монастир в Китаї, заснований неподалік міста Лоян, отримав назву «Бай.маси” (Білий кінь).

З історії буддизму відомо, що це віра касти воїнів. Буддизм і є невід’ємною складовою частиною бойового вишколу. Широкого розвитку буддизм, а разом із ним і бойова культура аріїв. набули із виникненням і популяризацією потужної течії у рамках буддизму під назвою ..махаяну». Класична форма боііового вишколу арійських воїнів вимагала самоізоляції і тому розвивалася у монастирях. «Махаяну» припало до вподоби китайцям, оскільки розширювало можливості духовного спасіння.

%

Величезна роль у розвитку та розповсюдженні буддизму у Китаї належить індійському воїну-просвітителю Бодхідхармі. Прибувши у Китай, він поселився у монастирі Шаолінь, збудованому у 495 р. но Хр. Бідхідхарма приніс у Китай нову течію буддійського вчення під назвою «чань», яка санскритом звучить «дж’яна“, а у сучасній інтерпретації , .і ісіі”. Ця система віри та вишколу і досі вважається однією із найдосконаліших. Згідно цієї філософії воїн може вдосконалювані душу і тіло, не відмовляючись від суспільного життя, а і’ робить ..шлях воїна» більш доступним для загалу і більш живучим у сьогоденні.

ф

Бодхідхарма як і всі неординарні люди, особистість загадкова і ІІОїрсбу* всебічного підходу. /І приведу лишень мізерні відомості про нього, але й вони змусять читача зрозуміти витоки знань ле-ондариого Ьод.шхар.ми. Бідомо. то він виходець із Індії. Батько його, ( .ганджи, належав до касти воїнів кшатріїв. Мав титул Царя на ісренах південної Індії. Бодхідхарма як син воїна із раннього іиіиш іва вивчав бойове мисісцтво ваджрамукті і ведійське

а.сни я. фанпрормованг через світогляд Будди. Бодхідхарма, як і

Історія ролситку Сош.-‘^о чш^пгг. ‘•

всі арійські воїни, мав стати володарем, тому, окрім військової справи, вивчав науку царювання, і пі знання знадобилися згодом йому V Китаї. Шо змусило його покинути завойованV прадідами землю і відмовитись від царювання, досі невідомо. Зате достеменно відомо, що Бодхідхарма особливу увагу звертав на розвиток сили м’язів, духу і розуму, а також на боротьбу навкулачки, на копанку, на ганець та прорух внутрішньої енергії під час їхнього виконання Медитація у поєднанні із активною роботою м’язів і лягла в о< нову вчення Бодхідхарми, то дало змогу збільшити кількість ного послідовників.

Шаоліньська школа бойового мистецтва широко відома у всьому світі. Багато точиться балачок довкола буддизму, самого Гаутздн Будди та Бодхідхарми, але мало хто із промовців згадує, шо буддизм заснований на Ведійському вченні, а Будда і Бодхідхарма були вихідцями із арійського середовища кшатріїв. Бодхідхарма вчив воїнів: «Через досконалість тіла до досконалості душі». Будда стверджував, що кожен, хто хоче досягнути найвищого духовного та тілесного розвитку, при бажанні це може зробити.

У Шаолінському монастирі Бодхідхарма написав трактат «Основи перетворення м’язів», у якому є 33 розділи, які дають нам змогу уявити собі рівень тогочасних знань арійських воїнів у лічкшп-ві. розвитку м’язів та суглобів, проруху внутрішньої енергії гоніо. У бойовому вишколі циклічність навантажень пов’язувалась із фазами місяця. Подібний підхід у вишколі був притаманний ; козацькій системі навчання. А це є ще одним підтвердженням спорідненості бонових шкіл Сходу і Заходу, бо в них однакова основа -ведійське вчення і арійський бойовий вишкіл.

Китайці, живучи упродовж останніх століть без війн і бел втрати державності, пристосувати до себе все краще, що запозичили у наших предків, і створили свою самобутню китайську культуру Українці ж за останню тисячу років, відколи ведійське вчення змінилось християнством, пережили тисячі нападів різноманітних ворогів, втратили свою державність, розгубили тисячоліттями збирану предками бойову культуру, а тепер, на порозі нового тисячоліття, починають відшукувати своє коріння. Жорстоко карає Господь Даждьбог відступників від своєї віри.

Благо, що є у світі оо’єктивні історики, і ми можемо по крихкеє збирати втрачене і відродити його у всій величі.

Також важко зараз уявити пересічному українцеві, що в длшш-к Далекий Схід. Курнльські і Японські острови теж були зле•. •. • • протоукраїнськими племенами.

І Іа цей рахунок цікавими є дослідження історика-сходознавця Святополка Шумського, який стверджує, що 7000 50іН> років із 1 Іротоу країні і на Далеким Схід пішло чимало різних племен, чю. начебто, згідно закону «божого призначенім мали

Володимир Пияат

цивілізований спосіб життя. Вони творили нові культури, мови та нації. Всюди, де ступала їх нога, збережені спогади про них у переказах, а також у назвах гір, річок, озер тощо. С. Шумськиіі дійшов до висновку, що всі міста, де замешкували арійці і в яких були владні структури, містять у своїй назві корінь «кий». Кий це символ влади. Володар кия мав право чинити суд. Кпи — це матеріальне втілення Права для врівноваження світів Наву і Яву. У всіх державах, які заснували наші предки, «владний кий“ залишився символом влади надовго, навіть тоді, коли чистокровних арійців на цих землях не залишилось.

С. Шумськиіі доводить, що наша столиця Київ (Кий-ів) була заселена ще 25000—8000 років до Хр. і відома жителям Мадленської доби. Вже тоді наша столиця була центром влади у тогочасному світі. За тисячоліттями заведеною традицією наші предки у місцях міграцій засновували стольні міста, у назві яких був корінь «кий». Яскравим прикладом нього можуть служити назви міст на Японських островах: Кийа.ма, Кийамакі, Кийокава, Кпйосана, Кіото тощо. Всі оті назви беруть спій початок від назви столиці аріїв на Японських островах-Кийото, яка. можливо, перед китайсько-корейською окупацією була більш подібною до нашої столиці у дохристиянську добу (64]. Кільканадцять міст, які містять у своїй назві корінь «кий» і досі відомі на острові Окінава. Загальновідомо, що острів Окінава вважається батьківщиною карате. Довший час на ньому зберігались віковічні самурайські традиції і висока бойова культура. Святополк Шумськиіі навіть у Бірмі віднайшов спогади про прихід арійських племен і їхню бойову майстерність. Він схильний вважати, шо назва касти воїнів «самураї» бере своє коріння ще із тих далеких часів, коли наші предки заснували Шумерську державу у межиріччі Тігру і Євфрату.

Видатний канадський історик В. Паїк у своїй праці «Корінь безсмертної України і українського народу» подає таку інформацію: «Ге-родот пише, що були дві самарсько-кімерійські держави: царських і хліборобсько-кочових західних кімерів та кочових східних. Цс підтверджують дві назви рік: Самари — лівобережної притоки Дніпра і Волги (Ра). Назву «самар» зустрічаємо: самари в долині Іраку, самари в Палестині, самари-хмери в Камбоджії, дві назви самар на Філіцінах, самураї в Японії, самари-кімбри в Шотландії Все це вихідці із Прау-країни. які з різних причин залишили свою матірню землю (39].

Але повернемося знову до Японії. Науковий світ знає, шо Японська держава почала формуватися п’ять віків тому. До в’єтнамо-ко-рейської окупації японських островів ці терени замешкували зовсім інші люди, світлошкірі, з абсолютно не монголоїдними рисами. Ки-гайиі називали їх «куГ, філілінці «самари», а всі сходознавці зійшлися на назвах «едзо», «курили» або «аішн“. Більшість таки припала до назви .,айни\ тому я зупинюсь саме на цій назві. Айнське

42

Історія /юзвшим/ боіі’лш мигттдг.ю ‘•гр’їми

питання давно цікавить істориків-сходозиавців. Існує чимало досліджень щодо айнів, які часом протилежні одне одному. Найбільші протиріччя зустрічаємо між істориками Заходу та Японії.

Н. В. Крюнер писав, що у японців існує дві думки щодо походження айнів. Згідно першої — айни не японці, а нащадки аборигенів Японських островів. За другою — айни — це японці, які з плином часу відокремилися від японської раси.

М. Г. Лєвін у книзі «Етнічна антропологія Японії», критикуючи упереджених японських науковців, писав, що немає жодних переконливих доказів приналежності протокультури айнів (10-4 тисячоліття) до південної. Відмінності у будівництві, землеробстві, звичаях. віруваннях, зовнішньому вигляді та одязі айнів свідчать про те. що айни с жителями західнього регіону і відгалуженням прото-арійської культури.

Р. С. Василевський та С. Л. Лавров у книзі ..Чан Су Бу“ пишуть: ., Є доведеним те, що землеробство на Японських островах з’явилося задовго до приходу туди японців». Декотрі науковці вважають, що землеробство на Японських островах з’явилося 5000 років тому. Археологічні розкопки на острові Хокайдо показали, що вже 6000 років тому у цій місцевості айни вирощували гречку [55].

Найімовірніше, гречку на Японські острови привнесли із собою прийшлі племена із Наддніпрянщини, яка є батьківщиною гречки та бджіл, японським же завойовникам гречка не припала до вподоби. Тотальне винищення айнів та їхніх посівів і експаисивне запровадження китайської культури землеробства призвели до переорієнтації селян на вирощення рису.

Дослідники історії айнів Ч. М. Такасамі та В. Д. Косарєв у кинзі «Кто вьі, айньі?“ дійшли до висновку, шо у мові айнів є багато елементів, які властиві мовам, що відносяться до індоарійських.

Японські завойовники, прийшовши на острови, заселені айнами, розпочали непримиренну боротьбу із ними. Вони називали айнів хитами або хитаками. Доречно нагадати, що на Близькому Сході одна із назв наших предків була «хаті». Оскільки верховним божеством хаттів був Хата, а звичне помешкання (хата) служила водночас за храм, то не дивно, що в українській мові є слово хата, яке завдячує своїм походженням самому богу.

їх плином часу японці давали айнам різні презирливі назвиська. Одне із них «емісГ — тобто «варвари», «розбійники». Інше «едзо. що означає тс ж саме.

Айни вражали японців своєю зовнішністю — високий зріст, світла шкіра, густий заріст на обличчі, великі очі. зовсім не азіатського розрізу, прямий довгий ніс.

В одному із найстарішних японських літописів «Ніхонгу» про стосунки японців із айнами написано так: «27 рік Кепко, 2 місяць.

Ножк^» *сі*’г Пчиїтп

12 день Глкотіку — Сукуне повернувся із Східних (від Китаю) земель і доповів царю: «Серед диких східних земель с країна, яка на-.анкк.ті^я Хнтакамі. Люди цієї країни, як чоловіки так і жінки, іь‘>мую7і> волосся на голові у формі ступочки і татуюють свої тіла В.!іш дуже жорстокі і носять загальну назву емісі» [55]. А у офіційній історії Японії ці ж відомості подаються у такому вигляді: «У 25 році імператора Кепко (тобто 95 році по Хр. — Прим, аат.) Та-Кгмуці-Н0 Сукуне робив об’їзд східних земель… і, повернувшись у 27 році, доповів: «На східних землях є країна, яка називається Хи-такамі. Землі там родючі і просторі, народ зветься едзо. Необхідно скоїти на цього напад і відібрати землю». Як і в першому, так і в другому випадку зрозуміло, то землі, на які прийшли загарбники

13 Кореї, Китаю та В’єтнаму, ніколи до того їм не належали.

Професор токійського університету Б. X. Чемберлеи, стверджуючи вплив аіінів та їхньої культури і мови на японців, писав: «Можна впевнено сказати, то імена айнівського походження простежуються по всьому головному острові Японії, по Сикоку та Кюсю. їх досить багато навіть у найвіддаленішій провінції Осумі та по той бік моря на островах Ікі та Цусіма. Наявність тут цих назв говорить про те. що айни були тубільним населенням» [55].

Дуже багато коренів слів айлівської мови збереглися у назвах міст острова Окінава. На цьому острові майже до ХУІІст. ще існували звичаї, вірування та бойова культура аіінів.

Російський сходознавець Кафаров, вивчаючи історію аіінів, переклав чимало стародавніх китайських літописів. І зробив висновок, що китайські літописи більш об’єктивні від японських. Китайці називали айиів «куГ — по прізвищу, яке їм дали тунгусо-манджурсь-кі племена. «Куї, — пишуть китайські літописи, — різко відрізняються віл довколишніх народів пишними шапками хвилястого во-лосся та густим заростом на обличчі. Зимою вони одягаються у ведмежі кожухи, а влітку у прикрашені яскравими узорами ткани-: Куї небезпечні суперники, бо вціляють із лука затруєними стрілами, які викликають раптову смерть [55]. Грецький історик Проколім, описуючи стародавніх слов’янських воїнів, теж зазначу-вав. іпо вони використовують затруєні стріли. У битвах діяли швидко, зненацька і відзначалися надзвичайною хоробрістю (43]. Бо[к/п.ба коломізаторін-японців із иашадками індоарійців йшла із мінним успіхом. У всіх випадках айни показували приклад

б.і.-.юро.імого лицарства, чого не можна було сказати про японців. Проти аіінів японці споряджали війська, які в кільканадцять разів м‘-|я-виі!Гув;. їв чисельність аіінів. Айни боролися відчайдушно, бо воліли вме|)іи. аніж жити у рабстві. У японській історії с засвідченні іакий факі .У 0(10 р. н. е. японський полководець Абе-по Хи-рлф- на 200 і.о|/м іял напав на острів, заселений аіїнами, Хоисю. Ьиіва б.тя жорстокою, але набагато чисельніші сили японців взя-

14

Історія раЖіггм/ м и п^ил ••п ‘•’.улу*-.

ли гору, і айни отінилися в оточенні. Щоб не потрапити у полон айни самі собі заподіяли смерть, не віддавши у полон жодної людини. ні дітей, ні жінок [55]. Саме тоді японці вперше взнали про обряд самознищення, який згодом стали називати харакірі. Для японських колонізаторів така смерть була дивною і незрозумілою. Вони ніяк не могли усвідомити, чому айни у такий спосіб розпорядилися своїм життям. Л мені на згадку приходять постулати стародавньої української віри, згідно яких вільна людина після смерті відходить у Вирам на Сонце, а полонена зникає у Тьмі, таким чином розриваючи зв’язок із священними світлоносними предками.

Не всі битви аіінів з японцями закінчувалися самознищеннях!. Багато племен аіінів покидали віками обжиті родючі землі і йшли у гори. Упродовж століть гірські айни вели непримиренну війну із колонізаторами. Головною причиною поразок аіінів дослідники історії вважають родову подрібненість, яку монголоїди вміло використовували. У боротьбі із айнамн вони не цуралися підкупу, нацьковування, розпалювання ворожнечі між племенами, шо звичайно призводило до ослаблення сил супротивника. Послідовне винищення аіінів упродовж століть і до сьогодні нагадує про себе жахливими пам’ятками минувшини. Д. М. Позднєєв у своїіі праці про айнів пише: «Сучасні мандрівники можуть те і нині побачити цпі горн із кісток айнів у північній частині головного острова Хонсю, які залишилися після нищівних походів японських завойовників. Біля місця Моріока у селищі Рикуцю є вал, який містить у собі безліч кісток вбитих аіінів. Цей пам’ятник відноситься до «подвигів” японського полководця Саханоцено Тамурамаро у IX ст. по Хр.» [55].

Японська народність, яка інтенсивно формувалася із монголоїдного конгломерату, із жадобою поглинала нові і нові громади вцілілих айнів, асимілювала їх, присвоюючи собі їхні культурні надбання. В історії взаємовідносин айнів та японців відомо безліч фактів змішування шляхетних родів айнів із шляхетними родинами японців. Також відомо чимало фактів штучного зміщування аіінів шляхом депортації невеличких родин у великі японські поселення для пришвидшеної асиміляції.

В. її. Крюнер у своїх працях писав: .. Декотрі вожді айнів. які скорились, увійшли в японську феодальну верхівку і стали княжити. Багато шляхетних айнів стали урядовцями. Виникла велика кількість змішаних шлюбів». А про середняків та бідноту II. В. Крюнер писав: «Підкорені айни перетворювались у землеробів, утворюючи цілі поселення… Поступово айни змішуватись із монголоїдами, залишаючи помітний слід у фізичному типі населення цих районів.” [55].

Змішування цілком протилежних рас та культур призвело до ви іпікнения ЯКІСНО НОВОЇ етнічної СПІЛЬНОТИ та ЇЇ культури У КЄ оЛр,і! японським науковцям важко заперечувати докази пози пінного впливу культури айнів на утворення японської. Припала ю вводе

‘ •.! японцям і бойова культура айнів, і цс засвідчують їхні історич-м* джерела. як. наприклад, Xказання про Есіцуне», перекладене та ‘• «,’лцьон.ше Д. Н. ІІозднсівим у праці «Матеріали з історії иш-т,п;оі Японії та ЇЇ ставлення до материків Азії і Росії’. В цій ЛгПСНДІ описується. як молодий японець Сшуне підступно увійшов V довір’я знатної родини айнів, одружився із їхньою дочкою, а ио-пм викрав священні книги, в яких було описане айнівське бойове мистецтво, віра, історія та інші науки.

На мою думку, військово-шляхетний титул ..самурай» має те ж змістовне навантаження, іцо лицар, воїн, кшатрій. козак і є запозиченим японцями в аіінів. Визначальним є і те, що невід’ємною ознакою самураїв, кшатріїв і козаків був чупер, тобто чуб, який згодом отримав назви «коса» чи «оселедець». Звичайно, зараз важко було би переконати японців у тому, що «самурай» має арійське походження. Та я і не ставлю перед собою такої мети. ІЦе одним, і досить цікавим, на мою думку, є звук-вигук. який поєднується із завершальним стусаном чи копняком — «кий-я“. Відомо, що кий — пе титул володаря. Якщо врахувати те. що у сиву давнину арійці панували на всііі землі, то вимовлення цього звуку при завершенні двобою підтверджувало аріііське походження воїна.

Якщо розглядати етимологію слова «самурай», то виявиться, що самурай — це воїн, шляхтич, напівбог, про це говорять складові нього слова сам у ран. Кожен, прочитавши це слово у розкладеному вигляді, зрозуміє, що таку назву міг отримати лише той, хто зумів досягнути стану атману, зрівнявся із Богом і сам може вступити у раіі- Словом «самурай» японці і досі величають кращих серед кращих у стані воїнів. Самураям, як і колись характерникам, приписуються надлюдські здібності. Вдало використане японцями слово «самурай» плідно возвеличує японську бойову культуру. Але .ми пам’ятаємо, що все те, чим пишаються японські самураї, у сиву давнину, та ще навіть дскільа століть тому, було відоме нашим ко-кікам-хар.чктерникам та їхнім попередникам-волхвам-жершш. Самураї. синодні вже повністю з’японизовані, пишаються пасмом волос-ся на внюленій голові. Хоча, коли їхні предки вперше прибули на Японські острови то дивувалися такій «зачісці». Згодом символом найвищо: месі і воїна став обряд самознищення — харакірі. А .нчллька політь гому у предків японців він викликав подив.

П’рвини бойова культура японців була досить невибагливою, про шо промовисто свідчить ..Сказання про Есіцуне»: «Самураї не любили не і упити у межі володінь аіінів, якщо не мали багаточи-

члюї ш {>’ваги…» Була поширена віра, що ліши знають магію, з доіюмоіоиі якої «Моїли творити туман, напускати осінню імлу, шлими днями ховатись на дні річки або у морських хвилях».

ііідомо. шо наші козаки теж уміли замовляти кулі, стріли та шаб м, іігіИ’і ворюватися у вовкулак, ходити по воді, а також годи*

46

_________________ Історія ро їсіцг.кіу »їґУн’.’іґ, УУ.ігу-*? >гц;;;іи

нами перебувати піл водою, дихаючи крізь очеретин1/. Про не роз-новідають нам козацькі легенди про характерників.

З початку тридцятих років XVIII ст. Японія стає закритою дія всього світу країною. Доля аіінів та культури ніде не висвітлювалась. Геноцид ідддорійських племен активно тривав під смілим керівництвом пануючого класу. На початку XIX ст. японський ‘.ряд дає дозвіл на контакти із іншими державами. На той час от .та повністю сформована японська нація. Стерлися відмінності між культурою і мовою айнів та японців. Менш чисельні анни піддалися сильній асиміляції. Зараз важко віднайти у японській масі чисто кривого айна, який знає свою мову. А сама мова айнів настільки сильно засмітилася японською, що у ній залишилися тільки залишки хо-ренів та слів індоарійського походження. Хоча ці залишки можуть бути цікавими для нас. Наведу декілька прикладів. Айківською мовою «коїкі“ означає вбити або зробити щось гвалтовно. Українське «коїти14, ..скоїти» несе аналогічне змістовне навантаження («скоїти злочин4*). А айнів «рай“ означає вмирати — у нас «рай» посмертне житло. ГІро людину, яка згасає, кажуть «вмирає’4 (в-ми-рає). Козаки, йдучи у смертний бій, кричали «ура4* (у-Ра). символізуючи цим своє бажання піти на Сонце — Ра. Айнівське «утарі” означає громаду людей або стадо худоби — українською «отара» означає теж стадо. _Ка-мур“ в айнів означає схованка або «ховати» — українською «комора’ — місце, де ховають, а «камера” — схов. Мовою айнів пісня називається «ойна44 — багато українських пісень і донині починаються «Ой‘‘ або «ой на… 44 Так само, як і в нас. в айнів були кобзарі, до речі, кобзарі в Азії з’явилися після приходу туди арійських племен. Кобзар в аіінів зветься «юкаркуру” або «г юкаркуру». де «н кар» або «покар44 — це лірична пісня (український аналог — гуки, гукати), а «куру» — вчитель або поважна особа. «Куру» перекликається із санскритським «гуру». Птах в айнів зветься «кур» — українською маслю «куріпка44, «курка», «курликати44. Священним птахом-тотемом в шінів був журавель — в українців він залишився і до сьогодні Мовою аіінів «каранке44 означає суд — в українській «кара” — це вирок іуду. Корінь «ка» у складі дієслів мови аіінів означає виконання роботи, тому слово «кара» і означає ..виконання якоїсь роботи» або просто «робота». Слово «такі44 в аіінів означає «рука», отже «куратекг айнівською мовою означає «виконання роботи руками (5Л| ІАшуму-ючи над змістом слова «карате», я дійшов до висновку, що воно містить у собі два види смислового навантаження «сул” і «кара” Виходячи саме із такого розуміння японського слова «карате», розумієш. що прано вивчати прийоми цього бойового мистецтва Ма тільки той, хто сягнув вершин духовної та тілесної досконалості. тільки така людина має право чинити суд і кару.

У иіестпдесмтнх роках XX ст. карате вийшло поза кордони Ял 1 ції і заполонило серця найактивнішої частини молоді > всьому січ-

Мі

ияж

і на Україні теж. Відірване нід свого національно-.карате» втратило свою міфологічну суть. Філософія ь імюеиь до захисту егоісшчної душеньки та нікчемно-» Якась дивовижна скла вимила із кодексу воїна велич нації. г шчмек м якої він і зобов’язаний жертвувати собою. Чомусь у,ні» витіснило иершо|ш;ше > такції парадокс усіх влашто-ї’іа «о») думку, причиною цього с тс. що у світі панують надійно молоді наші, ям часто-густо чужі культурні надбання не їм гідно оцінюють і переробляють під себе.

Ьо&жа культура айнів і до сьогодні покрита таємничістю — чжчі< >.кі науковш не поспішають відкривати перед людством, звідки беруться витоки бойового мистецтва, яке у світі давно вже вважається японським.

Вивчаючи бойові мистецтва Сходу, я неодноразово наштовхувався >м і‘•ні, які змушували мене задумуватись над визначенням, що таке .карате», і над офіційною політикою японської владі щодо нього.

Будучи віддавна великим шанувальником «карате», я вважав його гуло японським і десь у глибині душі заздрив цьому народу, бо він ма* чим пишатись. Але коли я побачив фільм «Геній дзюдо, сумнів щодо японського походження цього бойового мис-Н’іпва Мене надзвичайно вразило те. з яким неприхованим пре-шрет«ом иа екрані демонструється зневага офіційної влади Японії щодо .карате. Каратист, на відміну від майстра «дзюдо», герой *Ч»ан негативний, худий, немічний і одночасно тваринно жорстокий нагаду*, психічно хвору людину. А геній «дзюдо такий собі дтяірик. їй ний. справедливий, сильний та непереможний. У |юз-чяіці фільму звичайно ж добрий дзюдоїст перемагає поганого ка-ріоипа. Японська політика ігнорування та несирпиння щодо аіінів-о бонового мін іецтва живе і сьогодні. Мої товариші, які були н Японії у цені ральніЙ школі дзюдо-Колонам і. цікавились ставленням д.ік.доіі тіь до каратистів, і їх вражало те презирство, з яким дзюдоїсти підходять до «карате.

Причини іакої шдрддн починаєш розуміти лише тоді, коли чи-іи ддорію виникнення ..дзюдо». Ід неї дізнаєшся, що корінням ‘ноім .діи.іи в|хм танід и у «джіу-джитсу, яке традиційно вважа-бойовим мис тином японської іи.інхтн. Нідомо. що «джіу-

в.ід звичайно гравматичннй вид боротьби і тому мало є * кі її,і * ‘в прихильиикін. Для більшої популяризації бо-

японсько] цілях І И «ДЖІу ДЖИГСу» було ПОДІЛСЧК) ИИ боЙОВИЙ * ‘ і !в»рімвимй рідионнди. Спортивний варіант отримав назву до і мав .в іи м,ж\ підтримку і боку держави і. як маслі* ЬЦ*аи • ОДНИМ І.і її ійиоиу.іирнінін.ч видів боротьби. ( или само-\ЮІШ /ІПиші ікс шо к ПО ІіНН’ШіГЬ бойовиіі рОЗДІЛ «ДЗЮДО». ЯКИЙ

м *’ *и і *. *•/;« б.н.по і -тем*лі ми, характерних для ..карате”. І тут

шчо: > ІИІНН… бо будь-яка аГрСПИ чи окупація супронод

/’ Я (»**&*<, нцгпгугуа >,

жується асиміляційними процесами. Ллє, тим не менше. т рем< жець, перейнявши дето із бойової культури переможеного, все одно на кожному кроці буде відмежовувати себе віл нього та із зневагою ставитись до аборигенних видів боротьби, хоча вони вже давно знані у світі як .японські”.

Як бачимо, бойова культура айнія збагатила японські ви.ш боротьби і прославила їхню нашю на весь світ. Але по цей день феномен так і не отримав об’єктивного висвітлення науковцями Яскравим прикладом цього с Глин Фунакоши. Це саме він упорядкував рухову спадщину, отриману від своїх вчителів, у цілісну програму бойового вишколу і створив новий різновид боротьби — «ка-рате-до». Особистість Г. Фунакоши здавна цікавила. Хотілося знати абсолютно все про його життя. Справжнім одкровенням для мене стала ііого книга «Нариси карате”, видана у Токіо в 1956 р.

Народився він на острові Окінава у родині урядовця самурайського походження. З раннього дитинства батько віддав Гнівна у школу «карате” до славнозвісного вчителя — самурая Азато. Вивчення бойового мистецтва сильно захопило Гічина. а надалі вирі

шило ііого долю.

Для кращого розуміння особистості Г. Фунакоши хочу навести декілька цитат із його книги. «У перші два роки правління молодої династії Меіілжи було проведено чимало реформ і серед них — заборона традиційної зачіски, яка була невід’ємною частиною у житті японців. Ця зачіска мала вигляд пасма волосся, яке збиралося на потилиці. Особливо поважалася ця зачіска на Окінаві, де означала не тільки символ зрілості, а іі мужності”.

Для роз’яснення походження цієї зачіски наведу описи, зроблені двома сходознавцями. Д. Я. Штернберг у книзі Д’іякн. орочі, гільдії. нічедашці, айни” зазначає, що зачіску аіінів можна вважати реліктовою. Чоловіки мали звичку голити волосся на потилиці, мол чолом та скронях, залишаючи пасмо волосся на маківці [55{. Н. З. Крюнер описує зачіску аіінів так; «Чоловіки голили ваіосся над чолом, на потилиці та скронях”. Обидва описи підтверджуоть те. що зачіска-чуиер характерна тільки дія аіінів. Пересічний чоловік зрозуміє, то ця зачіска подібна до козацького чуба-осг’л дця Подібні зачіски можна зустріти у всіх місцях міграцій наших нред-ків оріїв. Лннівські самураї це частка прогоу критської пінсько»’! касти, яка тратила зв’язки із материнською землею : ш.их’іася жорстокій асиміляції. Спільним фактором для всіх арійських нде-меи, які втратили зв’язок із своєю батьківщиною. є те. що ьч-і . неволювачі забороняли їм попігн чуба, А в себе, на своїй рідни».

землі, ми дожились ю того, що і натяки, і московнти почали пс-ресл іду вати козаків за цю зачіску, а хго вммоктчвсч. того лмиві Носіння чуприни означаю приналежність до касти воїнів наидзь-мішого народу \ світі, а це луза не подобалось гв^пнм м.оунх

оадогімлщ/) Пшат

націй. Японія тут не виняток. Японське гоніння на аборигенів* айнів — явище закономірне.

Далі у свої»! книзі Г. Фунакоши пише: «Заборона носити чупер, яка була розповсюджена на всю країну, викликала сильний спротив. але я думаю, що ніде інде опозиція не була такою сильною, як на Окінаві. Між тими, хто вірив, що для майбутнього щастя Японії необхідно прийняти європейські звичаї, та тими, хто вірив у протилежне, постійно виникали суперечки із причин кожної реформи, яку провадив у життя японський уряд. Одначе здавалося, що ніщо так сильно не дратувало жителів Окінави, як заборона носити чупер. В більшості своїіі до опозиції належали люди привілейованого прошарку — шляхтичі (шизоку), а в ролі захисників “декрету про чуприну** виступали люди непривілейованого — хеіі-мін і невеличка частка шизоку… Протягом життя моя сім’я належала до прошарку дрібних урядовців, котрі беззаперечно та наполегливо підтримували опозицію. Розлучення із чупером для кожного члена моєї сім’ї було справою зовсім неможливою, в той час як я не дотримувався поглядів жодної із партій. І тому змушений був виконати волю своїх батьків, а оскільки ті, хто носив чупер, у школу не приймались, то моє подальше життя склалось не так, як я того хотів… і все через ось таку незначну річ як шмат волосся на маківці» [59]. Гічин Фунакоши з раннього дитинства мріяв стати лікарем, але в медучилшце його також не прийняли через оту зачіску нескорених айнів. Далі у своїй книзі «Нариси карате» він пише: «Оскільки чуприна не дозволяла мені стати лікарем, я змушений був влаштовувати своє життя по-іишому. У 1888 р.. коли мені був 21 рік, я склав кваліфікаційний іспит і отримав місце інструктора асистента з бойових мистецтв у початковій школі. Тут знову виникла проблема у зв’язку із зачіскою, оскільки для того, щоб отримати посаду вчителя, необхідно було виконати постанову уряду — зголити чуприну, що мені здавалось цілком звичайним, але тим не менше, думка про тс. що скажуть мої родичі, змушувала мене час від часу здригатися». Зголивши чуприну та отримавши посаду вчителя, Гічин провідує батьків — їхня реакція була жахливою. Згадуючи цей день, Г. Фунакоши пише: «Мій батько не міг повірити своїм очам: «Що ти з собою зробив? — роздратовано запитав він, — ти ж син самурая». Мати була розгнівана ще гірше і навіть відмовилася зі мною говорити. Вона розвернулась і вийшла з хати через задні двері та пішла до своїх батьків».

Порушення віковічних традицій у всі часи вважалось зрадою свого роду і народу. Але у всіх випадках причиною зради було імперське виховання.

Далі Г. Фунакоши пише: «Не дивлячись на вперті заперечення своїх батьків, я все ж таки вибрав професію вчителя, якій віддав тридцять років свого життя». Опираючись на знання Сюїтного мис-

%

__Історія іихівиткі/ бойового мистецтва У кроти

тентва, отримані ним від найкращих майстрів тогочасної Японії Лзато та Ітосу, та збагативши їх своїми власними розробками бойових танців (кат), Г. Фунакоши створив різновид бойового мистецтва. назвавши його «карате-дои (шлях карате).

Важко було Гічину Фунакоши у пошуках історичних коренів бойового мистецтва, отриманого ним у спадок від предків. Підручників не було, а літописні згадки носили скоріше художньо-описовий характер. Тому історія карате-до опиралась на дидактичні домисли. Подібна ситуація складається довкола нашого «Гопака». Тому-то і хочу навести іще одну цитату із книги Г. Фунашокн: «Згідно моїх спо-стережнь, у народних танцях Окінави… виконуються рухи, дуже схожі до рухів «карате». Причиною цього, мені так видається, є те. що майстри «карате» ввели його елементи у танці для того, щоби іще сильніше заплутати урядовців. Справді, кожен, хто уважно спостерігає за рухами у народних танцях Окінави (а зараз вони дуже популярні у великих містах), зауважить, що вони помітно відрізняються від більш іраціозних рухів у танцях, поширених на інших островах. Рухи ніг та рук окінавських танцюристів (чоловіків та жінок) більш енергійні, а початок і кінець виконання танців нагадує початок і кінець кожної кати в «карате». Стосовно назви бойового мистецтва — «карате», то Г. Фунакоши говорить таке: «Справді, на Окінаві ми використали слово «карате», але частіше вживаємо просто «те» або «бусі но-те», (що означає «рука воїна»), так ми могли говорити про людину, яка практикувала бойове мистецтво». Про те. що колись на Окінаві словом «карате» називалось боііове мистецтво, я не насмілюсь навіть думати, бо не існує ніяких письмових джерел, які могли би дати хоча найменший натяк (не кажучи вже про правдиві відомості), бо ієрогліфами воно означає «порожній», «китайський». Після довгих дебатів Г. Фунакоши зупиняється на визначенні ієрогліфа «кара» як «порожній». Тому ііого варіант назви бойового мистецтва «карате» — «порожня рука». Повна назва «карате-до“ означала ж «шлях порожньої руки». Як бачимо, з’я[іонізований аіін Г. Фунакоши не наважився витлумачити «карате» в айнівському ііого розумінні, де «кара» — це «суд», або ж «робота». Але все таки його вчинок не змінив ставлення японського уряду до бойового мистецтва айнів.