Сучасна молодь багато знас при Рим і Візантію. Довколо цих держав був штучно створений ореол величі. Левина заслуга у цьому по праву належить християнській церкві. Візантійські ереї, щоби возвеличити віру Христову і подати язичницький світ у сірих барвах примітивізму. робили все для знищення літописної спадщини як нашого, так інших європейських народів, а натомість запроваджували брехні, узаконюючи їх. Довший час наших предків скитів змальовували на противагу грекам як бездержавних варварів. Але цей міф розвіюється, шли починаєш вивчати добу великого переселення народів.

Якби в нас не було держави, то зараз на нашій землі панували б інші народи (іншої раси), але, як бачимо, до того не дійшло. Болгари під тиском східних племен прийшли на Русь, і наші князі спрямували їх на землі лаків, фінікійців і валахів для того, щоб вони закрили собою південно-західні кордони нашої держави. Прийшли Угро-Фіни, і знову наші предки не затримували їх, а направили на землі Данії і Валахії, тим самим блокуючи можливості нападу із Карпатських ущелин. Племена сербів, білих хорватів, ляхів. чехів, словаків, словенів, вийшовши із землі руської, теж щитом своїх тіл захищали західні кордони материнскої землі.

Уже за часів Київської Русі наші князі спрямовували свої головні походи на Схід, в Малу Азію, Індію і Візантію, а якщо і робили їх на Захід, го виключно із визвольною місією щодо спокрівле-них народів Європи супроти їхніх ворогів.

Приступаючи до розділу вже суто про Україну, хочу як епіграф, подати слова В. і Паяна: «Ми т шукали нашої Землі, блукаючи сорок лип по пустелі. Вона була дана нам споконвіку.“ |62]

Після короткою опису мандрів иротоукраїнської людності і частковою висвітлення їхнього виливу на розвиток світової культури, із тугою V серці приступаю до опису залишків бойової культури в Україні.

Па мок» думку, перш аніж доторкнутися до цього питання, необхідно хоча б частково етимологувати нинішню нашу назву батьківщини — Україна.

На політичній карті світу гака держава як Україна з’являється на початку XX п. Довкола н історії упродовж десятиліть точаться су-ш-^ чки. і все на користь або східних або західних сусідів. Кілька

_ _ Історія [ГіУмтку чшт^иляп 3куйУп

останніх століть наш північний сусід нав’язує нам байку про колиску трьох братніх народів російського (завжди виступає першим), українського та білоруського. Нам доводять, що ми сформувались як етнос на початку’ XVII ст. Невігластву немає меж. А розпочалося воно після злочинних дій підступного північного сусіда.

Найлютіша епоха глумлінь над нашим народом прийшла зразу після Переяславської Ради. Вже із самих початків становлення стосунків із московіпамп. як з мішка, почали сипатися фальсифікації щодо нашої історії. У 1709 р. була зруйнована Запорізька Січ. було знищено дотла козацьку столицю Батурин. Сотні тисяч розіп’ятих на хрестах козаків були «окрасою — для остраху — найголовніших доріг України (не треба, як бачите, звертатися до Спартакових гладіаторів чи навіть до постаті самого Христа, маємо вітчизняні аналоги -і це все жертви во ім’я ідеї нації). Сотні тисяч козаків були такі як раби на риття каналів для будівництва Петрограда. Вони своїми літами вимостили фундаменти будинків майбутньої столиці Російської імперії. Та і цього московитам було мато, глум над Україною тільки розпочинався. У 1713 р. вони вкрапи у нашого народу одну із його головних самоназв — Русь. Цьому є чимало підтверджень. Я наведу лише одне: ..1713 р. сподвижник Петра І О. Меншиков надіслав В. Долгорукому (послові в Копенгагені) розпорядження такого змісту: ..Во всех курантах (тобто газетах) печатают госуяарство наше Мос-ковским, а сего ради извольте прострель, чтобьі печаталп Росснискнм а чем и прочим по веем дворам писано (12). Принагідно зауважимо, що слово «Русь» грецькою мовою звучить «Росі/.

За наказом Петра 1 розпочатаеь підтасовка історії Русі під історію «государства Российского». Для виконання цієї чорної справи були залучені європейські вчені, яких Петро 1 запросив для будівництва імперії. ГІо монастирях Русі-України за його наказом, були розіслані московські мопахи-шгштіи. завданням яких було вишукування і знищення вогнем всього, що складало літописну спадщину України. Було викорінено практично все. що могло б нам нагадати, хто ми і звідки. А. натомість, запроваджувалась антинаукова банка про «колиску», згідно якої вихідці із Київської Русі чехи, ляхи. серби, хорвати, словени, словаки, русини позбувалися материнського ложа. Цілий слов’янський світ мовчки дивиться на північно-східного сусіда. Та що вони могли сказати, уздрівши, як безцеремонно Московщина розтоптала материк слов’янства і майже повністю винищила істинних русинів.

Залишки великоросійського синдрому живі і до сьогодні у незалежній Україні. Деякі вчені, захопившись описами «колиски, зовсім не намагаються пояснити причини спалення Києва Юрієм Долгоруким чи Андрієм Суздальським. Жоден із істориків не зможе навести факти облоги Києва московсько-суздальськими князями, а звідси випливає, що увійшли вони в стати цю начебто як

ВомяЬтр Пишт

і вої. а віроломно ншпнли Київ як найсправжніші пороги Русі. Хто *< мговіністів-істориків дасть відмонідь: «За яку провину МОСКОШ1ТИ шіпцилн Новгород і під корінь вирізали всіх його мешканців-сло-венів? Чом>’ Іван Грозний із сатанинською насолодою щодня на Красній площі вимордовував сотні родин руських людей?»

На мою думку, цю відповідь треба шукати у пам’яті крові ,мос-коїшт і в. Ієни андрофагів (котрим приписували навіть людоїдство) і сьогодні домінують над домішками слов’янської крові.

Стратегам доби Хмельницького, перш аніж укладати якусь угоду із Москвою, слід було звернутись до історії взаємостосунків ру-спнів-українців із угрофінським плем’ям чудів. Аналіз цих взаємовідносин чітко простежується у нових словах в українській мові, наприклад: кати угрофінська чудь запозичила у литовців частку їхньої культури і взяла собі назву «Кривичі» (від бога Кріве), то в нашій мові відразу з’явився антонім Правди — Кривда. Коли чудь змішалась з татаро-монголами і стала величати себе масковитамн, то в українській мові з’явилося слово-проклягтя «москаль». Коли угрофінська чудь, частково асимільована русинами, почала називати себе росіянами, то не тільки істинні русичі українці, а іі інші близькі народи відчули у назві «Росія» залах крові.

Нам. українціям. як народу, який сповна випробував на собі обійми північно-східного сусіда, слід застерегти громадськість світу від потенційної агресії цього смертоносного гібриду. Окрім того, ненавистна вдача московитів почала підкрадатися і до історії арійського світу і примазуватися до найдавнішої у світі культурної спадщини, а якщо до цього додати і їх програми завоювання світу, викладені у «Розе Мира» Д. Андрєєва, то вимальовується доволі сумне майбутнє людства — за московським сценарієм.

Тепер стосовно назви «великороси». Байку про «великоросів» [юзбиває вщент сам же російський історик А. Соловйоп. У книзі «Велика. Мала і Біла Русь» на стр. 36 він пише: «Московини не називали себе великоросами». Ця назва була їм невідома аж до XVII ст. А з історії ми знаємо, що на політичній карті світу не було ні такої держави як Великоросія, ані такого народу як великороси Хто ж вони, ті, що так щедро клянуться про своє слов’янство? І на це запитання можна знайти відповідь у 1-му томі ..Історії СРС Р“, виданому у Москві в 1966 р., де на стор. 280 та 133 бачимо, що аристократія Московії (Росії) складалася із «Бурятами, ЯкугскоЙ, местной спбирской родоплеменной верхушки і смикалась с русской», «Многис мз нерусских феодалов-ханов, мурз, тайінні, іаГінов. «кия.шов» и т. п. пршшмали православне н сли-вались ( русским дворянством» |50|. Це вони склали основу тих, хто згодом, частково запозичивши нашу мову, проголосили себе правонаступниками Київської Русі і впродовж багатьох століть си лою />рої та грошей підтримували цю версію.

92

Історія рі.Аиткц уять*о чит-^игг,^ -країни

На початку XX ст. московська імперія впала. Тодішня Малоросія отримала незалежність. Повернути собі давню назву -Русь’ було неможливо з багатьох причин, одна із яких та, що світ на той час був переповнений сфальсифікованою історією «государства» і навіть зрошений із нею. З 1918 р. Малоросія була перейменована на Україну (УНР). Л згодом, зруйнована московськими більшовиками, отримала назву УРСР.

У квітні 1987 р. минуло 800 літ від часу першого писемного засвідчення назви «Україна». Одвічні вороги нашого народу стверджують, що ця назва походить від слова «окраїна» і трактують нашу землю як «окраїнну землю» Великої Росії. На превеликий жаль, у східних регіонах України ця вигадка знаходить прихильників. Якщо ж розглянути семантику слова «Україна», то виявиться, що воно споріднене із словами: край, край як батьківщина, країна, краяти. Синонімами слова «краяти» с різати, розтинати, розривати, роз-поділювати, ділити (за Б. Грінченко.м). В часи Київської Русі окремі її регіони називалися або «країнами», або «українами». Слово «Україна» у давнину було розповсюдженим, про що свідчать писемні джерела, і вживалося для означення відокремленої території певної етнографічної групи.

«Україна» стала назвою нашої держави із декількох причин. Україна як покраяний кран є сконцентрованим словозгустком історії нашого народу. І справді. 7 000 років тому протоукраїнцям-оріям (аріям) належав майже цілий світ. Згодом наші предки втратили володіння Азією, Індією, Близьким Сходом, Єгиптом. Пелазгісю. Етру-ріею. Із виникненням Візантійської, а пізніше і Римської імперії наші предки втратили Європу і контроль над Чорним морем. Із приходом чужерідного християнства розпалася і Київська Русь. Мон-голо-татари довершили руйнування нашої держави, а вже остаточно покраяли Аріяварту-Русь (прабатьківщину арійства і слов’янства) найближчі сусіди поляки, турки, московити і татари. Ось таким чином колиска цивілізації людства на порозі третього тисячоліття по Хр. стала покраяною до найсмішніших меж.

Україна як наша батьківщина утвердилася в часи тріумфу ворожих навал. Московити і поляки винищували і зактюалювали наш добродушний і працелюбний народ. Турки і татари підступними нападами захоплювали сотні тисяч українців і продавати цей .жир» у рабства У довічному рабстві наші предки у палких мріях, думах та піснях линули у рідний край. Відважні рвати пулі, гордо вмирали в боротьбі, а щасливіші здобували ватю і повертатися у країну своїх предків. Доречно буде нагадати, що первісно Україною частіше напиши південно-східні частини батьківщини територію найзапекдшюї борошні нашого народу за визволення, в серцевині якої була Запорізька Січ.

Висвітлення взаємостосунків русинів-українців і московипв-ро-сіян, на мою думку, с дуже важливим, бо в сучасній історіографії

ІИиат

їм ік’Й рахунок багато плутанини і фальсифікацій, тому перш ніж з > і піти до опису бойової культури України, потрібно правдиво і .п вп іній події, що пов’язували наш народ із північним «братом*. Ніл отого «панібратства постраждала не тільки наша державність, постраждала, в першу чергу, історія бойової культури лицарів Русі України — ковтав.

іі історичних нарисах про козаків зразу кидається в очі вперте бажання розмежувати і протиставити воїнів України. Починають і являтися козаки Запорізькі. Донські. Уральські (Яїцькі). сибірські. Гмуюроканські (згодом Кубанські) тощо. Справді, такі були, але, мабуть, воші самі себе не протиставляли одні одним, це штучно намагалася робити імперія. Козаків подають як бравих вояків, які змагаються аби змагатися (боротьба для боротьби) — такі собі лицарі-правдолюби за гроші. Або просто — як селян-втікачів, що не хочуть працювати і мріють збагатитися грабунками. Із захисників українського народу козаків перетворюють у бійців за віру православну виключно — або ж «Отечества Российского». Якось дивно переплітається історія козаччини із пізнішою глумливою назвою лакеїв (доби Шевченка) — козачок. А опісля падіння Російської імперії і утворення СРСР спогади про козаччину взагалі стали трактуватись трохи чи не як український буржуазний націоналізм. Так звана «перебудова, яку розпочав зденаціоналізований нащадок козака Горбача Горбачов, призвела до розвалу Імперії Зла. І як тільки-но в Україні почало відроджуватися козацтво, на противагу’ йому, як бачимо, зразу ж у Росії при державшії підтримці формуються (не змусили себе чекати) напіввійськові козацькі загони. Згадали московити про козаків, які завоювали для них Сибір, Середню Азію і Кавказ, тільки якось забули згадати, що козаки як військова каста виникли саме на Україні. Не поспішають кубанським козакам нагадувати, яка недоля їх примусово переселила з України при Катерині II. А ДОНСЬКИМ не хочуть говорити, ЩО більші?:!, мешканців Воронежської, Курської та Орловської областей українського походження. Росії потрібні козаки, які кластимуть свої голови за імперію і, звичайно ж, найбільшою втіхою для шовіністів була б братовбивча війна українців України із нащадками українців

Росії. А тоді про них (як виконають свою функцію-місію) із готовністю «будуть, і надовго — так, як цс було досі.

Тепер зупинимося саме на бойовій культурі двох народів-сусідів. Н а торії бойової культури Росії простежуються цікаві недоречності. Російські автори абстрактно починають виводити родовід бойових мів кипі від скіфських, іноді навіть і від арійських часів, розилив-т.в ю зачіпають Київську Русь, а далі велика прірва у часі — не-нам > (> полпь кудись випадає і вже, починаючи від XVIII ст., іоліг.і щю’к аліч значно більшу впевненість у подачі матеріалу, білмну койкреїизапік».

Історія роушткі/ &>чі/¥,н, мнппе-іжп <:

Такі фальсифікації московських істориків частково висвітлю* у своїй книзі нМисленис древо» київський письменник Валерій Шевчук. Він пише: «Одна із хвилюючих загадок культурної історії східних слов’ян — генеза билин. На ньому полі схрещувалися мечі учених суперечок XIX ст., і ие зрозуміло: кожне явите людина має не тільки пояснити, а й поставити на належне їй культурно-історичне місце. Захоплення билинами після відкриттів ГІ. Рибніко-ва та А. Гільфердінга було величезне, адже знайшли щось таке давнє, щось таке реально існуюче й монументальне — звід А. Гільфердінга обіймав 318 текстів, що складало понад 50 000 віршів, за* писаних од 70 оповідачів, чоловіків та жінок (звід ГІ. Рнбнікова обіймав 230 текстів). Згодом учені розробили таблиці поширення билин: Московська губернія дала три тексти. Нижньогородська — шість. Саратовська — 10, Симбірська — 22, Сибір — 29, Архангельська губернія — 34, а Олоненька — близько 300. Та диво було не в тому. В билинах оспівувався Київ, князь Володимир, а на Україні та Білорусії не було знайдено жодного тексту билин*.

Приємно нам, українцям, дізнатися, що десь далеко за межами України збереглися билини про нашу столицю Київ та наших князів і богатирів. Наміри чужинців примазатися до величі нашої минувшини зрозумілі, бо кожен народ хоче прикрасити своє минуле. Але коли це робиться за рахунок привласненої історії сусіднього народу, то це, м’яко кажучи, нешляхетно. Подиву гідні ось такі, наприклад, речі: «Відомий учений М. Погодін дійшов у своїх антинаукових побудовах висновку, що населення, яке в XV—ХМII ст. складало на Україні думи, було цілком відмінне від того, шо свого часу складало в Києві билини. Предки козаків, співці дум. твердив М. Погодін, прийшли на Київську землю з південного заходу після того, як попереднє населення після татарського погрому все перекочувало на північ і на схід, занісши зі собою витвори своєї стародавньої творчості11. Читаючи такі погодінські тлумачення, починаєш розуміти, звідки береться оте коріння російської ненависті до нашого народу. Зрозумілим стає і те, чому трьохсотп’ятидесятнлітня «дружба» із «старшим братом» ознаменувалася для України 110 000 000 жертвами, із яких 90 мільйонів було депортовано у тійвіхталеніші куточки російської держави. Врешті-решт, стає зрозуміло, чому із 96 000 000 українців тільки 36 000 000 їх мешкає в Україні.

На мою тверду’ думку, історикам України потрібно раз і назавжди покласти край містифікаціям щодо билин. Адже ж відомо, що місцями збору билинних богатирів були Київ. Переяслав, Чернігів г;і Новгород — головні міста Київської Русі. Свої подвиги вони здійснювали на теренах нашої землі. У нашій столиці Києві билинні лицарі з’їжджаються, гуляють, бенкетують, виявляють свою силу. Богатирі Олексій Попович. Ілля Муромець. Добринн Микит нч. Садко. Кирило Кожум’яка. Минула Селянннович захитали Київську земле.

.. наділені у народному еітосі силою богатирів (богатир-бога-воїн Божий). Перелічені богатирі володіють надлюдськими ; н<ч ; ЯМИ і представляють різні землі Великої Русі. Здебільшого бм;ал*рі — вихідці із простолюдинів, і самі боги Тх наділяють ней-

ч-чччрною пілою для захисту рідного народу, у такий спосіб наші мічмки засвідчували покровительство Боже над собою.

> давніх літописах простежується перенесення подвигів билинних іУ’і.г: прів на київських князів. Так. наприклад, із князем Олегом пок’я.гані билини про богатиря Вольту, згідно літописів, Олег — Ві-ший. тобто вітав таємними знаннями і міг віщувати. Цим він приблизне до себе волхвів (можливо, і сам мав сан волхва, згадаймо явище дихотомії: князь-жрець). В билині про похід Олега (Вольні) в індійське царство київському князю приписуються надзвичайні можливості: перекидається пташкою і підслуховує плани ворогів, обернувшись вовком, душить ворожих коней, обернувшись горностаєм, перегризає тятиви на луках, нищить іншу зброю з ворожого арсеналу. потім знову перекинувшись на птаха, повертається у свій табір.

Князі Ігор та Святослав теж наділені титулами богатирів і називаються внуками Дажбожими. Перед походами на Візантію вони складають жертву на Хортиці біля Священного Дуба богу ГІеруну, аби задобрити його і заручитися підтримкою у війні. Київські князі дохристиянської доби поєднують у собі царя, воїна і жреця і цим самим на найвищому державному рівні показують приклад віри, влади і сили на благо служіння своєму народу.

Літописи та билинний епос із глибин століть промовисто свід-чать про нерозривність влади, бойової культури та язичницької віри Та. зрештою, тут і нема нічого дивного: упродовж тисячоліть наш народ устійнив вічевий уклад, до найвищих вершин підняв свою бойову культуру і своє національне розуміння Бога. Язичницькою вірою просякнуте все життя наших предків у всіх ного соціальних прошарках. До сьогодні збереглися відомості про волхвів і ш і. і хлинь, відунів, віщунів, вішовиць, відьмаків і відьом (від слова «відати»), чарівників і чарівниць, знахарів і знахарок, ворожбитів і ворожок, зелійників і зелійниць, громників і громниць, зараз навіть важко відновити ступені посвяченості — розділити їх по рангах. Відомо гільки те. що волхви стояли найближче до жерців, які по-‘ гіино слугували біля капищ богів, підтримували вічний вогонь і охороняли святині нашого народу. Київський історик О. II. Знойко

і.п опису* капище дохристиянської Русі-України: «Кожний чоловік і кож на жінка зі слов’янських земель давали на храм монету, а навколишні племена сплачували десятину. Можна припустити, що й київському храму Дажбога населення сплачувало десятину, а після «руйнування храму (988 р.) та спорудження на його дворшці хрис-.’иинської леркіїи гралмційний культовий порядок було передано ш’,’уні шо пала відповідно називатися Десятинною. Третина

__ Історія розвитку боштго миапгиругп Укро -ш

військової здобичі належала Дажбогу. Варту храму несли 300 вої-ніВ’Кіннотмиків і 300 піхотииців-лучників, котрі під час війни билися як військо Дажбога. Крім дорогоцінних скарбів, при храмі був білий кінь, ідо начебто належав Д аж богові. Тільки жрець-ворожбит мав право сідати на білого коня. Народ вважав, що сам Л аж бог їздить на ньому і змагається із ворогами. За допомогою цього коня жрець-ворожбит провіщав, йти чи не йти війною на ворога, тлумачив події державної ваги. При храмі переховувалися священні прапори і клейноди, що їх брали на війну**.

Відомості про те, що на час війни жерці і охоронці храму воювали, є свідченням того, що язичницькі капища були осередками бойового вишколу освячених воїнів. На превеликий жаль, донині не збереглося жодного літопису із описами особливостей вишколу лицарів-жерців, більше даних збереглося про волхвів. Про волхвів Валерій Шевчук пише: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою у століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвами, тобто віщували про майбутнє, через що й називали їх віщунами». Цікаво для нас і те, що іі князі волхвували н були чарівниками, зокрема, віщим називали Олега, віщим називає автор «Слова о полку Ігоревім» і співця князівського — Бояна. силою чаклуна володів і князь Вячеслав Брячеславич. полоцький князь, який умів перетворюватись у вовкулаку — ще один доказ того, що волхвуванням не гребували сильні світу цього. Основний засіб, яким користувалися волхви, була магічна сила слова… З розвитком письменства волхви складали свої «волховникіґ. Із цих «всдхов-ників» можна довідатись, що волхви могли голіруч боротися із озброєними воїнами, а це є доказом того, що шлях до найвищих духовних вершин пролягав через бойовий вишкіл тіла.

Нищівного удару по бойовій культурі нашого народу завдало християнство, запроваджене князем Володимиром у 988 р. Різка зміна віри предків підірвала першооснови духовного розвитку воїнів Українп-Русі. Колишня цілісна система гармонійного розвитку духу і тіла була позбавлена філософсько-етичних першооснов, притаманних нашому народу. Натомість — запроваджено чужинське світорозуміння, в якому не передбачено шлях воїна. Зараз стало відомо, іцо християнство припало до душі правлячій верхівці, вона перша ного прийняла. Народ Русі-України противився чужовір’ю. за що і зазнав глумлінь та винищення від своїх князів. Русь-Україна. на відміну від країн Західної Європи, була хрещена вогнем і мечем. Князі дозволили грекам судити русичів, змінювати звичаї та обряди. Обдурений народ Русі-України перестав вірити князям-зрадникам, які підірвали віковічні устої. І розпочалася на Русі біда велика — куповані та нацьковувані греками пішли князь на князч. а брат на брата. Колись могутня Русь, підточена міжусобицями, ос-

Божок» карою за зраду рідної віри — можна вважати ЯНКшматарську навалу. За 149 років рабства у монголо-татарсь-» ч;>мі загинули десятки мільйонів наших предків. Тисячі міст и Ні КОШІ то стерті з лінія землі. Князі і їх бойові дружини були рон-ромлені. а ті, що залишились ЖИВИМИ. СХИЛИЛИ ГОЛОВИ пері-л ворогами і вчасно сплачували данину.

:>• пікою рушійною силою, що піднімала народ на боротьбу, бу-г>ірл предків наших. Після хрещення Русі, переслідувані князями тл греками, волхви, жерці і воінн-охоронці храмів об’єднувалися т;н мні громади і у віддалених від великих міст місцях почали утворювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Буга і Дністра, і Карпатах і багаточисленних лісах України (Русі) волхви заснували школи бонового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди. В період монголо-татарської окупації ці військово-релігійні об’єднання піднімали український народ на боротьбу.

Величезна кількість волхвів пішла в народ. Волхви широко застуджували свої знання у лічництві (зіллям і заговорами), рятували беззітхисиих. викривали злодіїв, залагоджували сварки, оберігали віл злих духів, вчили мудрості. У середовищі волхвів було багато могутніх творчих особистостей. Це саме їм ми маємо завдячувати /миля у билинно-пісенній творчості частини нашої історії. Недаремно народ ототожнював волхвів із боянами, байдами, кобза-рями і бандуристами. Історичні думи і балади сприяли збереженню народі пам’яті про своє походження і цим оберігали від асиміля-шйшіх процесів із ворогами. Закорінюючи співочі звичаї серед нашого народу, волхви тим самим заклали механізм збереження рідів»; мови. Завдяки їхній звичаєтворчій праці ми зберегли свою мову шд чаг НО-річної окупації нашої землі монголо-татарами, 500-річної йборони рідного слова християнською церквою і впродовж 200 рожа -уборони царським урядом московитів чи в Галичині — польським урядом. Не менш значний вклад волхвів у збереження бойової культури. Народні танці наскрізь просякнуті бойовими рухами, що ,;а« нам змогу сьогодні хоча би частково відродити бойову спадщину наших предків.

( іюї нагіюмаджені тисячоліттями таємні знання волхви суворо охороняли. а ЯКЩО і передавали їх, то тільки надійним, добре перевіреним людям У пані воїнів можна зустріти спадкоємців волхвів — ха-рзкм-риш.ів. Це вже у козацьку добу. Зараз рідко хто говорить про оріат вторів партизанської війни проти моїйоло-татар. немає жодних

про іе. іе, яі і коли проводився бойовий вишкіл молоді, ма.ю Мііо цікавить, чго ж .беріг оойовий дух нації. На мою думку, н’юііш’-ишіи вклад у збереження нашої нації зробили саме волхви та дермл’-ршн и ! ньому можна тайги башто підтверджень, якщо навіть :і« І.ШВІ юімаїи хри< тияипна га давньої нашої віри. Христп-

ІгпюріЯ ро:мишку О/ум’,/’, миггаг’іша Ужртч:/

я і їство на противагу язичництву — інтернаціональне віровчення. згідно нього всі люди рівні перед Богом, і будь-яка влада дана від Бога. Отож правовірний християнин повинен був бачіггн у монголах ; татарах таких самих людей, як і сам. а якщо монголи загарбали нашу землю— то слід визнати їхню владу даною їм Богом. Із -Белесоьсв книпґ ми можемо довідатися, як вчили нас наші Боги ставитися до ворогів: «То ж стережи, потомне, слави тієї і держи твоє серце за Русь, яка є і перебуде нашою Землею, а II боронитимемо від ворогів і помремо за неї, так як день помирає без світлого Сонця”. Отож праведний язичник мав би не шкодувати своє тіло і йти на боротьбу за визволення батьківщини. А тепер бачимо, як вчить Біблія: Люби твоїх ворогів», «Не протився злу», «Тішся, коли тебе переслідують’. «Коли тебе вдарять у праву шоку, підстав ліву», «Кади в тебе заберуть свитину, віддай і сорочку* тощо. Якщо би наші предки на добу мон-голо-татарського панування були справжніми, а не формальнішії християнами, то сьогодні про наш народ говорили би як про вимерлий. Тільки дякуючи залишкам віри предків наших ми живі і сьогодні, бо вона вчить: «Ідім до степів наших і борімся за живину нашу так. як гридні, а не як безсловесні скоти, як несвідомі…“ Або ж: «Бо веде нас Ясунь, а тому дбаємо, щоб побороти наших ворогів до єдиного — немов соколи нападемо на них і кинемось зі всією силою до боротьби…»