Як бачимо, давня язичницька віра вчила наших предків давати відсіч ворогам, ревно виборювати собі волю, а не сидіти і просити Бога «Господи, помилуй». Повчаючи воїнів, волхви закладали у їхні серця дух правдоборства, бо постулати віри предків наших звучать так: «Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас про Бога нашого і вели нас за руку до Стежки Права». А кодекс воїна-русича коротко охарактеризований греками так: ..І сказано тими (греками) про русів: вони не забивають за ніщо, хіба примушені». Отже, боротьба за волю і торжество Правди були головними чинниками, які піднімали народ у критичні хвилини історії.

Розгром монголо-татар 8 вересня 1380 р. на Кулнковому пан промовисто засвідчив, то наснага до боротьби за воно є невичерп’ пою, не вся потуга Русі-України знищена і є ще кому боронити рідну землю.

Однак недовготривалою була ця свобода. Литва, під’юджувана рнмо-католнцькою церквою, прийшла на зміну татарам, і хоча державною мовою Литви була староукраїнська і в литовцях наші предки не вбачали лютих ворогів, все ж мета відродити власну державність була на той час визначальною і штовхала до боротьби Визвольні війни нашого народу в охрещеній Русі дуже погано висвітлювалися тогочасними літописцями, а питання бонового вишколу взагалі майже ніде не були зачеплені. Під час литовського панування, як і монгол о-татарського, знову ж гаки немає з гадок про воїнів Русі-України, неначе їх ніколи не було.

І

всаодахир Пилат________

Перші згадки про воїнів, тобто про козаків, починають з’являтися у XVI ст. Навколо українського лицарства в історії точаться найрізноманітніші балачки. І все ж чітко простежується одне -подати воїнів як втікач і в-селян. розбійників, як різнонаціональний набрід, який, не бажаючи працювати, подався у козаки. Звичайно, етимологію слова ..козак1 можна виводити і від тотема-кози, від казаха. бродннка, чорного клобука, половця чи печеніга, кожна із цих версій цікава, але ніхто не наголошує, що батьківщиною козаків є саме Київська Русь — сучасна Україна, що одяг козаків — це національний одяг українців. І чомусь ніхто навіть не хоче задуматись над тим, чому всі козацькі Січі знаходяться поблизу славет-

• »

них скитських могил. Напевно відповідь на не знайде у своєму серці кожен українець.

Останнім часом на високому державному рівні ми святкуємо п’ятсотріччя козаччини. Далі підтримується байка (московська) про казахів, які осіли тільки біля Запоріжжя на невеличкому острові Хортиця. Теперішній козацький рух комусь вигідно відроджувати тільки на сцені у театралізованих шатах. За два роки так званої к незалежності України ми жодного разу не святкували козацьких

В перемог, а все тільки поразки. Воїни України повинні вважати це

т за образу своєї лицарської честі. Чому ж вони мовчать? На мою

Г думку, через те. шо майже зовсім цс знають козацької історії.

Не дивлячись на тотальне знищення літописної спадщини нашого народу християнськими місіонерами і монголо-татарськими, все ж наші історики знаходять відомості про воїнство України. «В X ст. на Дніпрі жили черкаси-козаки, їхні січі були розташовані на правому березі Дніпра і по берегах річки Рось… Всі черкаси-козаки служили в княжих військах і відносились до «молодих дружин*1… За часів Київської Русі стан черкасів вважався дуже важливим*1. Отже, козаки були відомі в добу Київської Русі і їх часто ототожнювали із черкасами (черкесами). Та в тому і немає нічого дивного, місто Черкаси здавен було знане як столиця козаків. Окрім того, мешканців побережжя Дніпра «чорних клобуків» теж називали черкасами, тобто відносили до козаків. «В Х-Х11 ст. частина козаків Приазов’я переселилася на Дніпро» 147]. Якщо ці козаки переселилися, то місцеві жителі Подніпров’я не вбачали в них ворогів і не чинили їм опору, певно, приазовські козаки були одного кореня із подніпровськими.

У 948 р. про козаків згадує грецький імператор Костянтин Баг-рянородний і характеризує їх як прекрасних воїнів, що з легкістю перемагали тюркські племена. Напрошується запитання: якщо у 948 р.. за 40 років до хрещення Русі, були вже відомі козаки, то чому ж про них не писали християнські літописці, які мали би правдиво відтворювати життя нашого народу?

На Хортиці у X сі. були відомі черкаси-козаки. Знаючи про їхню військову потугу, польський король Болеслав Хоробрий у 992 р. за-

70

Історія розвитку Ройового мигтги/ПУі України

проспи козаків до себе на службу і з їхньою допомогою відібрав у своїх рідних братів землі, розширивши таким чином кордони СВОЄЇ держави від Дунаю і низин Дніпра до Балтійського моря. Якщо за допомогою наших козаків король Болеслав міг утримувати таку величезну державу, то це с яскравим свідченням того, що казахи були неперевершеннми вошами і користувалися великою повагою серед людей, які населяли згадувані вже землі.

В X ст. польські історики також ототожнювали хозар з черкасами та козаками.

У 1024 р. руські князі Ярослав і Мстислав схрестили мечі у братовбивчій січі за владу. Ярослав привів із Суздаля варягів. Мстислав підсилив київські дружини козацькими полками. У битві перемогу здобули козаки, майже нщенг розбивши варягів.

Читаючи «Повість временних ліг», складається враження, що на землях тодішньої України люди жили «ако звірі4*, нічого не мали, нічого не знали (аж до хрещення), один словом — дичина. Як могло бути таке, що нрсславутий І Іестор-літошіссць цілковито нічого не знав (чи. може, навмисне не хотів знати, на догоду церковній владі) про воїнів-козаків Русі-України?

У 1064-65 рр. тмутаракаиський князь Ростислав вразив греків своєю «ладною дружиною», яка у своїй більшості складалася із козаків. Заздрісні греки отруїли його.

Сьогоднішні політики всіх рангів сильно дбають про недоторканість кордонів, про територіальні непрстензії, зокрема між Україною та Росією. У суперечках якось забувають нагадати, що Тмута* раканська земля — нині Кубань і Ставрополь — споконвіку належала українцям. Досі кубанські землі заселені нащадками козаків, те збереглися там скитські кургани. Багато балачок точаться довколо Криму, татарського питання тощо. А ми ж знаємо, що іще перед приходом монголо-татар туди і перед загарбанням Криму греками та італійцями, там не одне століття замешкували царські скити — наші предки, про що ми говорили раніше.

Спробуємо глянути на козацьку історію очима польського історика Матвія Стрийковського. У книзі «Хроніка Польська. Литовська, Жмудська і всієї Руси Київської, Сіверської, Московської. Волинської, Подільської. Підгірської, Підляської» він пише, що у 1143-1147 рр. на обширних землях Київської Русі були відомі козаки литовські, волинські, подільські, які являють собою потужну військову силу. Таку значну, що коли князь Ізяслав посягнув на престол у Києві, козаки відіграли важливішу роль, аніж збройна допомога із Польщі та Угорщини.

У цій же «Хроніці…» М. Стрийковський пише, що в 1215. 121-і, 1215. 1216 рр. були відомі козацькі дороги із Варяг у Греки.

‘Ге. що у перерахованих вище землях були відомі козаки, не дивує, якщо хоч трохи знати витоки лицарства України.

У

Кас

Скс

м

Гк

: V.». шо наші прелкн були язичниками. їхня віра передбачала ; на» на. мо. поділ суспільства на касти (стани). Жерці захн-‘•.шину цілісність держави, творили потрібні обряди, плекали м націю. Воїни правили державою, виконувачі! волю жерців.

поїти охороняла націю від ворогів і зайшлих грабіжників, ірі. землероби та ремісники створювали матеріальні блага, /•вічно, що прийняття християнства не могло так зразу змінити •виконаний упродовж тисячоліть спосіб життя. Жерцям давнини • ді к’чч- відомо, що Бог є один, але багатопроявний (багатобожжя ‘раком обізнаності було притаманне тільки нижчій касті). Уособим Бога воїна наші предки вбачали у Громовикові, Громовержці, ‘• нові. Храм Перуна завжди охоронявся посвяченими у воїнський і ні — носаками. На випадок війни косаки виступали окремими полками Війська Перунового. Із легенд відомо, що як волхви, так і ха-ракті рники-козаки показували чудеса магії. Вони могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, з легкістю голіруч перемагати озброєних і закутих у панцирі ворогів. Для підняття духу княжого лицарства служителі храму Перуна, роздягнувшись до пояса, із безстрашністю звіра кидалися в битву і голиші руками розривали ворогів навпіл. Характерники вміли замовляти стріли, шаблі, кулі, гак. шо вони не завдавали їм шкоди. Після прийняття християнства багато козаків та характерників, об’єднавшись у полки, воювали із \}хг?оносцями. М. Стрийковський у своїй «Хроніці…“ пише, шо у 1297 р. 600 литовських козаків воювали в Прусії проти хрестоносців [411 Можливо, вони допомагали німецькому королю Фрідріху II за те. що поширював в Європі правду про угоду Пали Римського із Чінлс-ханом щодо знищення Київської Русі.

Втративши ..верховний мозок» своєї касти — волхвів, козаки далі справно служили князям, але часто-густо через свою несвідомість фактично сприяли підриву цілісності своєї ж держави. Так, у 1339 р. козаки допомогли литовському князю Ольгерду здобути Кам’янець, ‘Іерьоного|юдок і всі замки та фортеці на Поділлі, звільнивши їх від монголи-гагар. А, як відомо із певних історичних аналів, ординці не хотіли перешкоджати становленню Литовського князівства на землях розіоитаної і спаленої України, бо, за угодою із ГІапою Римським, м;ни би гирияти поширенню католицизму. Отож, на перший погляд, так ви і ляда». що козаки начебто зробили добру справу, розбивши ордшшн: і обіднявши більшість руських земель в одну державу. Але, партіок». нж«- чі(>ел декілька століи. нащадки цих же ж козаків розгромили Литовську Русі,, б*, катаїизація українського народу одночасно почала ставати латинізацією.

Під (ас наиіепя гагар козаки Лівобережної України вели постій-•. и и і.пн іа . війну. Сам»* годі на Хортиці та інших великих ос-і’.ґ.г Лншр,* черкаські козаки розбудували Січі місця бойового вишколу українського лицарства.

П

Істрія розпитм бтйґ**.

8 вересня 1380 р. на Куликовому полі, як вже згадувалось. мок-голо-татари були розгромлені остаточно, і хоч слово .козак» не звучи гь у тогочасних літописах, все ж зрозуміло — козацтво збоку не

стояло.

У 1489 р. козаки розгромили кримських татар (Бєльськшо. В 1491 р. подільські козаки під проводом отамана Мухи розбили польську шляхту, захищаючи українців від гноблення і примусового окатоличення, а відтак і ополячення (Бєяьський і Кромер).

Взимку 1444 р. рязанські козаки біля Переяслава Рязанського на березі річки Листяні вщент розгромили татарське військо разом із царевичем Мустафою [47].

У 1515 р. білгородські козаки боролися супроти турків. Січ їхня стояла біля Дністровського лиману. Як бачимо, каста воїнів-козаків на Україні була відома і за часів Київської Русі, і після хрещення.

Відомий російський історик Є. П. Савельєв у книзі ЛІсторня каза-чества» науково-обгрунтовано доводить, що козаки — нащадки арійців. Вони, як і їхні предки, голили бороди, залишаючи довгі вуса, і повністю голили голови, залишаючи тільки чупери (оселедці). Від арійців у козаків збереглося слово «отаман*, яке тотожне санскритському «атман“, «атімаїґ і означає найвищий ступінь бойової майстерності У стані атману воїн зрівнюється із Богом у всіх різновидах його проявів. Єдине, що потрібно зробити у стані атману — це скласти жертву тлінного тіла. Фундаментальна праця Є. П. Савельєва має. щоправда, декілька суттєвих недоліків. Через усю «Исторню казачества» простежується одна мета — подати козаків як окремий народ, а не як військову касту русько-українського народу. Окрім того, описуючи козаків і місце їхнього проживання. Савельєв неначе боїться сказати, що всі ці землі мали назву Київська Русь, згодом Мала Русь, а на початку XX ст. Україна-Русь, та її мова козаків була зовсім не великорось-кою, татарською, польською чи чеською, а таки українською, яка у ті часи по-імперськи називалась малоросійською. Як і всі попередні історики. Є. 0. Савельєв не зауважує, іцо головною причиною падіння колись могутньої держави України-Русі була втрата рідної віри — чуже-вір’я зруйнувало віковічні устої. Касту жерців та волхвів замінили попи, які скерували духовні потуги народу на прославляння корейської історії, народу та богів. Шлях воїиа-козака почав зводитися лишень до захисту майна церкви і приборкання відступників віри Христової та до гасла «За віру православну». Одвічні обов’язки жерців охороняти та збагачувати духовний агрегор нації, мови, культури, віри, звичаїв га обрядів — нікому стало виконувати. Одвічні обов’язки воїиів-козаків охо|юнятн рідний народ, його землю, мову, звичаї, обряди та зберігати давню предківську віру — теж нікому було виконувати.

Псі пориви свідомих попів та воїнів щодо відстоювання історичної правди, мови і окремішпості своєї нації жорстоко присікалися. Часто герої українського народу з політичних кон’юнктурних

73

А

.• — ;к.и-«вллися прокляттям (анафемі) з боку церкви Гак, наприклад. трапилося з Мазепою.

То чи може вкладатись у світогляд воша подібна філософія? Мабуть. ні.

!< :.;• те раз повернемося до козацьких характерників. Про них і при житті і після життя ходили найрізноманітніші легенди. їхні над-ихькі здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд нази-нзв їх чаклунами, а поїш твердили, що в них вселився біс. Характерники на С ічі складати козацьку старшину. Були ніби хранителями боново! культури, відповідати за вишкіл новиків, робили посвяти у козаки. Зберігаючи давні звичаї волховського бойового вишколу, ха-рактерники вмію поєднувати танці і пісні із технікою двобою. Бага-тгньно чужинців побуваю на Січі із однією лишень метою: зрозуміти особливості бойового вишкоту козаків. Вони думати, що зустрінуть виснажливу муштру чи щось подібне. Але нічого такого не бачили. Француз Боплан в серцях писав, що козаки на Січі тільки те й роблять. що зранку до ночі танцюють та співають. Дехто із таких зацікавлених чужинців згадує змалі навкулачки між козацькими куренями і стверджує, що траплялися навіть смертельні випадки. На мою думку, такого не могло бути, бо у козацькому середовищі кожен вбачав у своєму товаришеві брата. Братерська любов поміж воїнами повністю виключала такі явища як нинішня солдатська .дідівщина4*.

Взаємоповага у лицарському середовищі виключала знущання чи глум під час вишколу, а тим паче вбивство.

Отже, характерники відповідали за духовний та фізичний рівень своїх вихованці в-воїн і в. І хоча вже на той час формально Січ була •фистиявізована, але дух там витав іще з попередніх часів. Було поклоніння багатовіковому дубу, де збиралися запорожці чи ко-іаиька рада для обговорення політичних та громадських питань, під його кронами козаки танцювали. Колись на Хортиці було до 67 курганів. На деяких із них ще були збережені кам’яні баби — скам’янілі свідки перейшлих епох, яких козаки вельми шанували. Харакм рником козаки вважали і останнього кошового Січі Івана Сірка який не програв жодної битви. Вірили, що під час бою він моа< перекинутися на хорта, вовка чи яструба. Після його смерті козаки шс п’ять років возили його праву руку у всі свої походи, бо були пенні, що вона буде для них оберегом [37).

Перго» миглюючн здібності характерників крізь призму сучасного • із тої ляд, можна гнердо сказати, що козакам була відома магія, о деким-іенпаиія. телепатія, гіпноз, сугестія. Сучасні інститути параш нхолопї всі ш явища іараз вивчили і опрацювали чимало різних методик як оволодіти екстрасенсорними здібностями.

їой факт, що козаки-характерннки сповідували язичницьку віру і були ікм вя’м нимя V дуже давні гає мні (езотеричні) знання про людне.- природ-. КШ’МОС. нереііияті ними від винищених ВОЛХВІВ, під-

Історія ркм ‘їтл] 6ойо#,/р • гріти

казує нам, що відродження касти воїнів повинно опиратися на віру предків наших. Мені можуть заперечувати, мовляв -Як можна захищати інтереси нації гріховним чином, тобто вбивством і т. п.’Г У відповідь я можу запитати: -А як можна захищати ітерееи своєї нації і сповідувати не національну, а інтернаціональну віру? І чому це вбивство окупанта є гріхом? Адже ного Бог. мабуть не посилав захоплювати чужу землю (і теж. до речі, вбивати)?” Опоненти можуть говорити і таке: «Можна сповідувати інтернаціональну віру і водночас захищати інтереси рідної держави, для прикладу, козаки -православні, Січові стрільці і воїни УПА — греко-католики*. Справді було так, але вбиваючи ворога, вони згідно християнських догматів чинили гріх, противлячись злу (бо «Не вбий», бо «Всяка влада від бога“ тощо), знищуючи владу зайд, вони порушували (на наше з вами щастя — благословенна будь їхня гріховносте, бо інакше і нас би на світі не було) головні постулати християнської віри. Отже, ці воїни — захисники жили в подвійній моралі, перша — для церкви, друга — для себе і своєї вітчизни. А роздвоєність світогляду воїна часто-густо призводить і до роздвоєння особистості, до психічних забурень і підриває силу його духу. Подвійна мораль — не дія воїна. Його священний обов’язок — вбивати ворога з почуття відповідальності перед майбутнім свого народу, отже, не просто вбивати, а сакрально вбивати, приносити жертву на вівтар Божої справедливості. Історія козаччини для нас дуже повчальна. Вона вчить нас. що воїн повинен понад усе ставити інтереси своєї нації, дія нього існує тільки одна правда — та, що відповідає його народу’.

Про язичницьку Скитію-Русь колись Геродот писав, що її не зможе здолати жоден народ у світі. Воно, може б, так і було, якби не зрада рідної віри.

Запровадження впродовж багатьох століть чужовір’я в середовище воїнів-козаків постійно підрубувало коріння бойової наснаги лицарів України. Впродовж тисячоліття духовного рабства церква постійно видавала укази про заборону лицарських ігрищ (змагів навкулачки. шерму, різноманітних видів боротьби), іменуючи їх «бісівськими забавами”. Завжди, як тільки-но повставав народ і розривав пута рабства, церква чинила примирення.

Козакн-воїни України були остаточно навернені на християнство при гетьмані П. Сагайдачному: яку це користь принесло Батьківщині, вказують подальші події. Воїнство України, задурене попами, «не помітило” зради церквою козаків у 1709 році, простило їй анафему на гетьмана Мазепу, крізь пальці дивилося на плазування українського духовенства перед московськими загарбниками. І як кара за зраду рідної віри повне зруйнування Запорізької Січі у

1775 році, до якого, знову ж таки, причетне духовенство. Так у найвідповідальніший момент підготовки до боротьби з москалями перед козаками виступив з проповіддю настоятель Січової церкви.

, \ ірит Володимир Сокапьський, і в своїй промові перекопав юзами. що краще не боронитися, а смиренно скласти зброю «не

г.іле православним проливати кров православних» і добровільно гвти на тортури в ім’я спасіння «грішної** душі.

Як бачиш, читачу, навіть досить поверховий аналіз впливу ідеології християнства на касту воїнів показує, що його інтернаціональна сутність перешкоджала захисту національних інтересів нашого народу. Християнство зруйнувало першооснову світогляду воїна — зверхність національних ідеалів над власними. Страх перед гріхом в ім’я спасіння власної душі («не вбий»), паралізував волю до боротьби із ворогами українського народу. Злочин чужовір’я полягає в тому, що воно відокремило особистість від нації. Стратег українського* націоналізму Д- Донцов писав: «Нація — цс одна із найгарігішлх еманацій волі до боротьби і боротьби за волю… Нація с одиноким живим чинником міжнародного життя», отже, особистість у вирішенні міжнаціональних інтересів не має права відокремлювати себе від своєї нації [9]. Впродовж багатьох тисячоліть на планеті Земля виникало і помирало безліч філософсько-релігійних течій. Стерлися з пам’яті людства відомості про давніх пророків і поринули у забуття народи, які загинули у боротьбі супроти накинених чужинських ідеологій, а збереглись до сьогодні лише ті, що не зраджували заповітам своїх предків. Зараз, на порозі третього тисячоліття по Христі, як і сотні тисячоліть тому, в Світі панує Закон Боротьби, Закон вічного суперництва націй і держав. Одвічний Закон Боротьби є величезною потугою прогресу, він призволить до переоцінки духовних і матеріальних вартостей, сприяє очищенню Світу від нестійкого і недосконалого, збереженню кращого (здобутого в минулому) і утвердженню нового, досконалішого, гармонічного. сильнішого. Перемагає в боротьбі сильніший духом, розумом і тілом. Український народ завжди і у всі віки вражав ворогів своїм духом, розумом і тілом. Допоки наші предки свято берегли шювіти пращурів, їх поважали і боялись. Зречення свого і прийняття чужого спричинло тимчасовий занепад нації. Я свято вірю в силу українського духу, твердо знаю: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонні, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці»; і допоможе нам у боротьбі пам’ять про минуле.

Після остаточного зруйнування Запорізької Січі Україна втратній иш лицарство і була повністю закріпачена. Залишки українською ;шііа|х ;і!й були розіслані зайдами у найвіддаленіші кутки Російської імперії. Величезна кількість козаків була переселена на Кубань, аби там іахитати загарбницькі інтереси одвічного ворога України.

І!і< \я ліквідації козацтва залишки бойової культури ще довго шили в її п< р< давалися із роду н рід. Яскравим прикладом

шип « сім’я ІІьиуоних Бойова культура українського народу збе-

Історія розвитку бойшап .чигт/пупла Ухргіщі