І саме народна картинка із зображенням козака-бандуриста із Запорогу впродовж сторіч користувалася найбільшим попитом. Як правило, козак на тій картинці сидів, обнімаючи бандуру. Він був різного віку й різної зовнішності. Наприкінці XVIII сторіччя викристсийзувався своєрідний еталон, отой варіант народної картинки, який зберігався всю наступну сотню років. Це гармонійно врівноважена, із замкнутим внутрішнім рухом, постать козака, який сидить із підібганими під себе ногами. Козака молодого, чорнобрового, вродливого. З картини він дивиться спокійно, зухвало навіть, сидить веиіично. Весь у

Петро Ганжа. Козак Мамай. Ручне ткання. Седнів. 1993. (Із колекції професора Миколи Гавриша. Канада)

розквіті сил. Поголена голова, але довгий, закручений оселедець та тонкі розкішні вуса й широко відкриті очі кажуть без слів про незнищенність духу, про невмирущість його єства. А отже, і його народу. Зодягнений козак Мамай у багату одіж, взутий у сап’янові чоботи. В його рисах ніби не вгадується характер грізного воїна. Його зброя — бандура. Та все ж, коли виникне оте «треба!», він неодмінно стане на прю з ворогом, стане захисником!

Народна картинка, як би і хто б її не сприймав, навіює спомини про відшуміле минуле, про втрачену і здобуту волю. Навколо козака чимало різних необхідних деталей, що свідчать про його романтичне життя, про відвагу та щедру й широку вдачу. Біля нього, неодмінно ж, — надійний друг — осідланий кінь, бойова зброя: шабля, рушниця, пістоль, порохівниця. Інколи лук. Й конче ж — довга, як і вуса, козацька

Петро Ганжа. «Козацька мелодія». Ручне ткан- Степан Ганжа. Килимки: «Квіти і птахи» ня. Вовна. Седнів. 1993. (Із колекції Роберта (Седнів, 1993) і «Берегиня» (Седнів, 1988) Уолкера. США)

люлька. А ще — карафка з горілкою, в*ялена риба… Над ним світиться «козацьке сонце» — місяць…

Коли з любов То художник виписує предмети, вони доповнюють і поглиблюють зміст сотні й тисячі разів писаного й переписаного козака Мамая, підсилюють художній, декоративний ефект. Часто таку картинку доповнюють рядки з вірша.

Для мене козак Мамай не просто й не стільки можливість, сказати б, потрапити у вир національної стихії, що сьогодні враз підхопив багатьох. Не хочу стати на витоці «моди на Мамаїв». Бо навіть благотворна тема, коли її закручує і «накручує» потік, втрачає свіжість, оригінальність, зрештою, неповторність, при

таманні справжньому мистецтву, й перетворюється в шаблон.

Я шукав Мамая довго-довго, багато років, власне, чи не все свідоме життя. Шукав і чогось боявся. Шукав образ, підбирав матеріал… То думав відтворити його в глині, то в порцеляні, то на папері. І раптом — Седнів! Мій Мамай несподівано в снігове завечір’я «заснувався» на рамі, в тканині… Це було щось несподіване для мене. Нова техніка й технологія! Горизонтальне переплетіння ниток із вертикальними струнами основи підказують мені нове трактування декору, образу, врешті, композиції, а за од не й, здається, по-своєму вимріяти відомий образ легендарного, героїчного козака-бандуриста. Мого козака Мамая…

Звичне для нас полотно нагадує непривабливу сіру мішковину. А тут усевладна гра ниток враз оживляє непримітну тканину закодованими образами століть, мов таємничі струни, бентежить розум, душу і серце, і перед внутрішнім зором постає відшуміла історія народу, його розшарпана завойовниками пам’ять і стверджене дорогою, неоплатною ціною життя на землі. В полотна якого б осередку не вдивлялися ми — і скрізь — у Кролівці й Дігтярях, Богуславі й Клембівці, в Решетилівці й Косові… — відбилася у візерунку ціла доля творця, народного генія, талановита до безмежу нація.

Від Уляни Кот, народної майстрині з Рівненщини, я записав рядки, що тала

Петро Ганжа. «Запорожці в поході». Килимок. Ручне ткання. Седнів. 1993

новито опоетизували це тяжке, але улюС лене в народі рукомесло:

Ой на ганку, на ганочку молодичка кросна ткала, поки весна завітала.

Та й питає мене весна:

— Чи поткала свої кросна ? —

А я кросна не поткала, бо я весну дожидала.

Тепер кросна стоять в боці, а я — в літошній сорочці…

Самобутнє, незрівнянне фантазіє] митця українське художнє ткацтво визга не усім світом. Художня зваба декору прт наджує і в одязі гуцула, і в тканні кролевецького рушника із квіткою-«бере

Ганна Вінтоняк (Гуцульщина). «Заграва». Лім ник. Ручне ткання


гинею», і в урочистій гамі богуславської скатертини чи у вигадливій геометрії малюнка клембівчан.

Тільки ж вершиною торжества нитки в руках ткалі незаперечно називаємо килимарство.

Це ціле мальовниче панно —живопис, живе поле барв, уручну створене ниткою.

Першу згадку про український килим містить Лаврентіївський літопис під 977

роком, тоді тіло вбитого Олега-князя «вы-несоша і положиша на ковр*». Знову ж — майже через піввіку — 1015 року знаходимо ще одну літописну згадку, в якій ідеться про смерть князя Володимира Святославича. Розібравши поміст між клітками, тіло небіжчика спустили на землю «вковрь опратавши». Килим —то панська річ? Виявляється, не тільки панська. В заможної верхівки, як зазначає літо-

Килимки Степана Ганжі * Страшний лев* і * Козак Мамай*. Понад двадцять років був подолянин танцюристом славетного народного хору імені Григорія Верьовки. Його вогнистим танком захоплювалися на всіх континентах, і скрізь, де випало йому побувати, він насамперед відвідував мистецькі святині — Лувр, Прадо, Ватикан… Степан Ганжа особливо висвітлив свій Талант у творчих майстернях Седнева, де почав ще й ткати… Його «Козак Мамай* став окрасою мистецької колекції професора Миколи Гавриша (Канада)

ішсець, килим не був рідкістю, а скоріше звичайною окрасою її побуту. Та потім, сказати б, фіксація килима в історичних джерелах надовго зникає. А в письмових повідомленнях XIII — XIV сторіч килим і взагалі не згадується. В XV сторіччі на Україну везуть килими з далеких східних країв. І от джерело: 1474 року у Львові східний килим продається «по золотому за лікоть».

Очевидячки, нове відродження килимарства в Україні починається з XVIII століття. Багатьма килимарними

Тканий рушник з Карпат… Мов лист у вічність та чарівна мережка, ті стежинки й полонинські покоси, що їх втілює у неповторній образній мові Василина Су мар як. Седнів. 1993

Ганна Штемплюк. Ткана доріжка. Седнів. 1993

фабриками та майстернями в цей час славиться Харківська губернія. Саме слобожанські ворсові коди стали важливою експортною продукцією. Як свідчить «Топографічний опис Харківського намісництва» (1788), «многие тысячи оных (кодів) вывозят торговцы в великорусские селения и за границу».

Цю давно відшумілу гордість Харківщини сьогодні, як не прикро констатувати, зберігає хіба що непримітна трамвайна вуличка, що веде до залізничного вокзалу. Вона називається Коцарською.

Та все ж є сподівання на відродження втраченого рукомесла. Справжнім від

Ганна Вінтоняк. «Подарунок». Бесагова тканина

криттям Всеукраїнського симпозіуму в Седневі 1993 року стали килимові роботи молодих харків’янок Вікторії Судакової і Тетяни Сальник, а також майстрині народної картини Ганни Готвянської (із села Козіївка), яка саме під час симпозіуму оволоділа, і неабияк, секретами ткацтва.

Що найприкметніше в цьому свіжому харківському потязі до килимарства, то це висока поетичність, розкутість фантазії. Вони вчуваються в незвичайному колориті, в значно багатшому, ніж раніше, стилістичному забарвленні, ба навіть у доборі назв до кожного килимка зокрема. Ось назви килимків двадцятидвохрічної умілиці Вікторії Судакової: «Прийшла весна з квітами», «Гуляй, гуляй, коню,

Нашей я Чернова. «Політ». Ручне ткання. Сед -нів. 1993. (Із колекції Роберта Уолкера. США)

поки твоя воля»… Рядки, рядки… I —ціла поетична строфа:

Квітки синьоокі в потоках цвітуть, потоки широкі на гори пливуть, біліють, як білі лілеї, квітки, і мають, як крила, на їх пелюстки.