Тут немає аніякісінької пози, бодай якогось механічного перенесення римованих слів у тканину, все сприймається

органічно. Бо справді так є, таке творче життя птахи в барвистому килимовому матеріалі.

Та вернімо до історії.

Образ килима часто постає і в давньоруських билинах та історичних піснях. Чомусь прийнято стверджувати, що ці орнаментовані вироби завозили із східних країн разом з коштовними тканинами та одягом. Але ж техніка плетення така ж, як і первісного ткання.

Найраніші з українських килимових шедеврів задатовані XVII століттям. їх три.


У килимках Валерія Том*юка з Пушили жебонять витоки великого творчого шляху, що від Седнева-93 —в це хочеться вірити —простеляться щедро в майбутнє. Стриманий колорит, пастельні тони природної вовни… — що кращого може бути для оздоби оселі! Молодий майстер розробляє також зразки безворсових килимів, органічно поєднуючи в них теплі й холодні тони й півтони, в міру імпровізуючи

Два з них ворсові, виткані на Бродівській фабриці (Львівщина) й оздоблені в стилі бароко; третій — з Лівобережжя, втриманий у світло-синіх, блідо-рожевих та золотисто-жовтих тонах. До слова, орна

ментика килимів перегукується з узорами тодішнього народного гаптування.

Ковери — килими, коди — то все одні й ті ж вироби, тільки виготовлені в різних куточках України. Відмінні вони за формою, розмірами, технікою виконання, а часто й декором. Особливого поширення набув у візерунках мотив квітучого дерева або букета квітів.

Найбільше уславилася Україна квітковими килимами. Стилізовані гірлянди прикрашають вироби майстрів Полтавщини, Чернігівщини, Київщини; на заході, особливо в Карпатах, милує зір спрадавен

Петро Том’юк. 4Крила вітряка». Килимок. Ручне ткання. Седнів. 1993

Малі ліжники з Гуиульщини прості за малюнком, із нехитрою геометрією гірського краю, в гордому ритмі тамують стрімкий рух, колірну наповненість та образний лад коломийки

розмаїта «геометрія», що передавала контури гір, смерекових свічад, швидкоплинь потоків і ритміку високих полонин.

Світ української ткалі…

Який же бо він незбагненний, таємничий, високий і тяжкий, цей світ, снований і переснований кмітливими руками жінки за віком вік і з віку у вік, покоління

Ліжник — чотирилисник. Скільки руху і динаміки в цій симетричній композиції, створеній з простого декору одним з багатьох майстрів Львівщини!

за поколінням, від бабусі до матері, від матері до доньки…

Михайло Старицький написав такі рядки:

Як я любив зимової доби

При каганці і веретен сюрчання,

І бесіди, і пісню чи ридання

Тихесеньке жіночої журби…

Вся доля жінки-українки переснувалася, переплелася з ниткою тієї нескінченної пряжі…

На кужіль, на дерев’яний гребінь накладалася мичка (в’язка волокна), а веретеном, що його весь час прокручували пальцями, пряли вовну чи рослинне волокно. У другій половині XIX століття почали застосовувати прядку. Продуктивність праці значно підвищилась.

Галина Смердул (Великий Бичків, Закарпаття). VЗоряне небо». Килимок. Ручне ткання. 1970. (Із колекції Миколи Шудрі)

Ліжник із фондів Коломийського музею «Гуцуль -щина»

Рослинне волокно і тонкорунну вовну прядуть веретеном і прядкою схожим прийомом. Потому вовняну пряжу снують, а затим уже ткалі тчуть. Сукно збивають та валяють, поливаючи його водою: тонкорунне — гарячою, грубошерсне — холодною. Грубе сукно б’ють руками у ручних ступах або ж ногами у ночвах та ножних ступах. М’які ж вироби, тобто ліжники або коци, валяють у млинових водяних ступах. А щоб ворс у них вийшов якомога довшим, вироби кладуть у сітчастий кошик із лози й обертають його під потоком води. В Галичині, Карпатах і на Поділлі сукно після валяння видублюють в екстракті вільхової кори, а щоб знежирити його остаточно, натирають попелом, золять і виполіскують.

Обробка волокна з конопель та льону значно трудомісткіша.

Поліський льон в Галичині та Карпатах полюбляють як сировину більше, ніж коноплі. Останні розрізняються стеблами: чоловічі — плоскінь, жіночі — матірка. Плоскінь дозріває швидше, і волокно у неї ніжніше, тендітніше. Її вибирають, сушать, а потім вимочують у воді протягом двох тижнів. Матірку тримають у воді десь на тиждень довше. До речі, вирвавши, її в’яжуть у невеличкі пучки й добряче молотять, бо з матірки волокно значно грубіше.

Мама моя часто згадувала, як мочили в річці коноплі. Вся річка була вкрита сірими заметами пов’язаних між собою снопиків на кілках. Та що там річка! Кожен ставочок, копанка, яма, заповнена водою, слугували жінкам для виготовлення сировини на полотно. З неї і сорочка, і свитка, і штани, і… звичайнісінький мотузок.

Ту ж технологію застосовували й при вимочуванні льону. Правда, на Поліссі та в Карпатах льон розстеляли тонким шаром на росяних луках.

А вже сушили коноплі та льон на сонці, в горах та лісових районах у спеціальних

Накидка. Народний мотив. Автор невідомий. Улюблений колорит гуцульських майстрів — чорно-сіро-білий; вовна натуральна, природнаі, а інколи й фарбована

Петро Ганжа. Похід козаків. 1995. Композиційний ключ до килима — *солярний знак», під якими рухається не лише кіннота, а й запряжені волами мажі (вози). А в затінку квітучого дерева — вічне прощання козака з коханою

Петро Том’юк (Пушила). «Зоряний килимок». Ручне ткання. Седнів. 1993

сушильнях (над ямою, що в ній горів вогонь, ставили зрублену повітку).

Далі йшов процес тіпання, кострицю відокремлювали від волокна: пучок конопель чи льону ламали, тріпали об дошку чи стовп, м’яли на бительні, а в кінці вовтузили на терниці. Щоб кожна волокнина лягла в одному напрямку, сировину микали на гребені. Прядиво складали у повісма (козел, ляльку, каблучку), оброб-

Марія Самушко. «Три зорі». Килимок. Ручне ткання. Седнів. 1993

Фрагмент килима з фабрики художніх виробів «Перемога» (їлиняни, Львівщина). Вовна, ручне ткання. 1978

ляли мички, вичісували дерев’яним гребінцем та щіткою з щетини, а в Карпатах та на Поліссі — металевою щіткою.

Напрядені нитки майстрині перемотують з веретена чи прядки на мотовило. Тридцять ниток, намотаних на мотовило, — то півмоток, його перемотують на витушці в клубок. До речі, на два мотовила не слід мотати, бо худоба битиметься, як кажуть у народі. Затим клубок розмотують на снувальню (снівницю), з якої пряжу знімають, випарюють, золять, а потім уже прядуть і відбілюють на сонці.