Фарбують пряжу різними місцевими рослинними і тваринними барвниками. Знана в Україні писанкарка Зоя Стащук

(вона, до речі, доклала чимало зусиль, аби відродити давню так звану «шулявську писанку» з чудовими назвами: «круторож-ки», «дубове листя», «сливки», «рибка», «рачок», «хрещатики», «сосонка», «п’явочка», «єломок»; виявляється, і в Києві, на Шулявці, творили непересічні майстрині) розповідає про свою бабусю-килимарку Марію Онищенко, яка прожила на світі 104 роки і до якої їздили вчитися дівчата з Полтавського художнього училища:

«Бабуся моя тримала вівці, сама їх стригла, сама вовну пряла, фарбувала у різні кольори природними барвниками. Жовта фарба — то кора дикої яблуні.

Гайна Готвянська (с. Козіївка на Харківщині). *Седнівські переспіви». Ручне ткання (перша проба майстрині в ткацтві). Седнів. 1993

червона — сандалове дерево, синя — проліски, сушені квіти синьої мальви, зелену фарбу отримувала з темно-червоної мальви у поєднанні з жовтою. Малюнки для килимів бабуся теж вигадувала сама, переважно це були килими з квітами, пташками і сонечком. Гріли людям душу її роботи».

Жовтий колір дає також березова та вільхова кора, дрік; коричнево-оранжевий — лушпиння цибулі; червоний — материнка, яскраво-червоний —личинки метелика кошеніль (найчастіше їх знаходять під корінням суниць). Закріплюють

той чи той барвник природними кислотами і сіллю — капустяним та огірковим розсолом, сироваткою.

Така народна технологія виготовлення сировини для полотна з льону, конопель і вовни почасти забута вже. Так званий прогрес насідає. Але чи маємо ми право забувати давні рукомесла наших пращурів, наших бабусь і прабабусь?

В Україні, особливо ж на Гуцульщині, й досі плекають мистецтво ліжникарства. Колорит барвистих ковдр із вовни відзначається розмаїттям сполучень переважно насичених кольорів. Це — червоний, жовтий, оранжевий та два відтінки зеленого.

Ліжники тчуть на рідкій основі товстими, легко спряденими нитками, з яких

Навіть у маленькому килимку, що його зігріли душа й серце путильнанки Ганни Штемплюк, здається, сконцентрувалася вся сила високого художнього смаку: малюнок у неї чітко геометричний. Для майстрині не існує шаблонів і трафаретів, — творячи глибоко національні речі, вона озвучує традиційну світло-коричневу гаму жовтою, червоною і зеленою барвою

потім дужим струменем води, як правило, біля греблі млина, вимивають ворс, і тоді пухнаста поверхня ліжника, його візерунки, наче акварель на папері, стають м’якими й розпливчастими.

Із розповіді майстрині Ганни Штемплюк із Путали:

і

Ганна Вінтоняк. «Водограй». Мережка чоловічої сорочки. Вовна, просте полотняне, ремізно-човникове ткання. 1978

«Наш килим буковинський. Найбільше ми використовуємо геометричні мотиви. Тут багато кольору, ритму та гармонійних поєднань.

Оскільки в нас сутужно з пряжею, то почали освоювати виробництво гобеленів малих форм. Це той же місцевий килим, тільки зменшеного розміру та спрощеного декору.

Виготовляємо також комплекти ліжників із накидками. Робимо це так. Три-чотири виткані вироби звалюємо у валилі, вкладаємо виріб у скриньку простокугної або конусоподібної форми, до цієї конструкції жолобом підводимо воду, яка ллється з певної висоти і безперервно перевертає ліжники. Пряжа розм’якшується, під ударами потоку із легкоспряденого (рідко спряденого) плетива із піткання витягуються кінчики вовни, розпушуються. Під дією води вовна ущільнюється, поверхня ліжника вкривається густим довгим во-

Євгенія Сєдоухова. Смерічка. Килимок. Творче «хрещення» Седневом-93 вивело здібну студентку Вижницького училища прикладного мистецтва на самобутню стежину. Сьогодні Євгенія — одна з кращих молодих художниць Львівської академії мистецтв

рсом (до чотирьох-шести сантиметрів). Процес такого ущільнення триває до двох діб. Ліжники при цьому зменшуються і в основі, і в пітканні».

Взагалі, Гуцульщина — то неповторний самобутній край мистецького розвою. Там якось особливо дбайливо підтримує-

Декоративний мотив Євгенії Сєдоухової. Седнів. 1993

ться животворний вогонь мистецьких рукомесел — незнищенний символ оселі, землі, роду, зрештою — всього народу.

От, скажімо, аби добре і вдатно велася робота, кожен гуцул знав, що починати важливу справу не можна з понеділка, та ще з поганим настроєм, а треба братися за творення в інший день тижня, з добрими думками, в піднесенні душі. Бо коли людина на когось гнівається або тамує в серці зло, то розладнається все, робота піде шкереберть, можна зіпсувати навіть майже готову річ. З діда-прадіда так повелося.

Починали, приміром, будувати хату. До того, як зробити першу зарубку, тесля брав сокиру, підносив її над головою і завмирав, дослухаючись, чи не озветься звідкись птах або звір. Кожен голос, що

його він міг почути в цю мить, щось та віщував. Озветься ворон чи інший небажаний в оселі птах — майстер тут же опускав сокиру, тобто «зарубував хату». За повір’ям, в такому випадку в хаті мало вестися щасливо й легко, адже хату «зарубано на ворону». А коли озивалися добрі свійські тварини — корова, кінь, коза, вівця чи, боронь Боже, людина, то тесля вичікував, не опускав сокири. Що «зарубку» треба зробити на непотрібних людині птаха чи дикого звіра, знав кожен майстер, на його, сказати б, совісті лежало майбутнє тих, кому судилося вікувати в цій хаті.

Ще донедавна офіційна пропаганда називала усе це забобонами, марновірством, преса на всі лади шпетила тих, хто бодай якоюсь мірою дотримувався народних звичаїв і традицій, які не вкладалися у прокрустове ложе ідеологічних «законників». А гуцули попри все знали, як поводитися з вогнем, із тим чи тим деревом, металом, ниткою, вміли робити буквально все. Бо вірили, вікові звичаї освячувалися добрими силами.

Вигонив, скажімо, гуцул уперше маржину (худібку) на полонину, а це було вже при теплі, за приказкою: «До Миколи (9 травня) не сій гречку й не стрижи овечку», то він робив так, як заповідали йому діди-прадіди. До того, як стригти овець, їх вимивали у річковій воді, а потім вже брали в руки металеві вівчарські ножиці. Зібрану вовну знежирювали, гарно промивали, сушили й перебирали, скубли, били, вичісували на гремплях (драчках) — дерев’яних гребенях. З гіршої вовни виготовляли грубу тканину, а з кращої, еластичнішої та м’якшої, пряли.

Здавалося б, що тут складного — постригти овечку, а на Гуцульщині це цілий ритуал, обрядова пов’язь. Усім селом вівчарів протягом дня проводжали на полонину. А там, на полонині, запалювався «живий вогонь», який неодмінно добувався первісним способом, тертям дерев’яної

Петро Ганжа. Аркан. 1995. Аркан — це гірський танок єднання. У вихорі запального кола гуцули із піднесеними топірцями святкують свою нерозривну долю в боротьбі за щастя, проти наруги. Своїм дивовижним випроміненням світла кожна ниточка бринить закодованим ритмом і народною мелодією

палички об суху колоду. І вогонь мав горіти непогасно все літо, аж поки отара не вертала додому.

На тому ж вогні ватаг (головний вівчар на полонині) підігрівав молоко, коли готував сир на бринзу і сир на вудку (сорт бринзи). Для цього він брав не свіже, а вже охолоджене (вчорашнє) молоко, збирав ложкою сметану (вершки) для масла, а далі знову підігрівав його у великому чані над вогнем, але не доводив до кипіння, додавав пів чайної ложечки «глегу» (шматочок шлуночка із зарізаного ягняти, ко

Килим «Топірці» (Буковина). Фрагмент

зеняти а чи теляти, які окрім материнського молока ще нічого не їли). Молоко зсідалося, утворювався сир «будз». Протягом доби його відціджували в полотні, а потім клали на горище стаї (житло гуцулів на полонині), через яке виводився дим від вогнища, аби дати масі відстоятися протягом тижня. Тільки потому сир вважався придатним для виготовлення бринзи.

А бринза в тому краї не тільки смачна їжа, а й неабиякий пластичний матеріал для оригінального дивотворення. Які ж бо тільки вишукані силуети вершників, коників, усяких звірів і птахів ліплять з бринзи верховинці! Чудуєшся їхньому хистові та знанням у такому непересічному мистецтві. Перемелють ото сир на м’ясорубці, додадуть солі й ретельно перемі-

Буковинська тайстра

шають масу руками, ніби тісто. Потім покладуть усе те у бербеницю (діжку з смерекових дощок), натопчуть, переб’ють щось із тридцять, а то й більше кілограмів бринзи, ні, не бринзи, а вже навдивовиж своєрідного матеріалу, одухотворивши який, умілець дарує людям радість, особливо ж дітям.

Сирковою іграшкою вславили Гуцуль-щину майстрині Ганна Грепиняк (із села Річки), брустурівчанки Юстина Якиб’юк (1886—1969), дві Марії — Кашевко та Матійчук. Скільки зацікавленого люду, дітвори насамперед, збиралося на бучних гуцульських ярмарках та базарах, передусім у Косові й Кутах, де жінки кошиками продавали добрі «отари» химерних баранчиків та овечок, «табуни» гривастих