Фольклорна традиція найдавнішої доби засвідчує культове ставлення до коней, турів, кіз та інших тварин, які, одомашнені, полегшували і скрашували людське життя.

Рушникова символіка найбільше відбилася в народних піснях, як сама доля, і з долею народу простелилася через тисячоліття. Захопленість красою світу, переплетена уявою жінки, створила вигадливі знаки сонця й вогню, місяця і зірок, дерев і птахів, квітів і людей. Для передачі художнього відтворення жінки у складній техніці вишивки використані найдавніші мистецькі елементи — ромб, прямокутник, трикутник. Вивершені одна на одній геометричні фігури складають цілий повторюваний лад вишивки. За допомогою цих своєрідних символів-схем людей вишивальниці переповідали небуденні події життя, тобто на полотні закарбовували позачасові, узагальнені цінності, що їх предки набували упродовж сторіч. Ритмічно повторюваний орнамент — деталь з’єднаних рук — узгоджується з ритуальним ходом «чоловіків», які йдуть за піднесеним хрестом (ідея вже християнської єдності), або з обрядовим хороводом жінок.

Із величною і святою символікою рушник стає чи не наймонументальнішою оздобою в побуті й під час урочистостей. Родини й хрестини, заручини й весілля, проводи в дорогу та зустріч сподіваних гостей — усе це не могло обійтися без рушника; навіть труну в могилу спускали на рушниках, а поховавши небіжчика, пов’язували хреста цим вишиваним шматком полотна.

Декоративними рушниками накривають хліб на столі, а то й застеляють їх поверх скатертини. До кожного свята готували свої рушники, які, за звичай, мали певну назву: «великодні», «журавлині», «похоронні», «весільні». А за технікою виконання їх ще розрізняли: шиті, ткані,

Буковинська сорочка

Експонат із Коломийського музею «Гуиульщина Скільки таких самобутніх і талановитих виробів із глини, дерева, пряжі, металу, каменю… розійшлося по людях, розлетілось у різні краї, що часто навіть збирачеві цих народних перлин важко назвати, хто той чарівник-майс-тер…

вирізані, лишгвяні, кумачеві й «коропової луски».

Рушник прикрашав не лише хату-світ-лицю, а й громадську будівлю — храм, школу, що надавало йому національного звучання. Як тим лавровим вінком, вишиваною полотниною увінчували придорожні хрести, статуї святих…

Рушник — то свята, зворушливо поетична реліквія, яка крізь товщі віків світиться для нас, висонцюється національним символом непогасних традицій.

Збереглися ще первісні осередки первісного вишивання на Поліссі, в Карпа-

тах, у Полтаві, на Волині. Кожен район, навіть окремі села мають свій стиль (колористику, орнамент і техніку виконання). А деякі райони просто чарують красою і самобутністю вишивки.

Давно знаю дослідницю й збиральницю цього незвичайного мистецтва Олену Трохимівну Тройно з Харкова. Які тільки узори витворила народна фантазія! Шитво за вільним, тобто за нанесеним заздалегідь контуром (декоративне — стеблове, петельне, тамбурне та гладьове), а також лічильне шитво, яке виконують, рахуючи нитки на тканині (наскрізне — прості та

Микола Покиданець і Дарина Петкович (Івано-Франківщина). Купони чоловічих сорочок

складні мережки, вирізування, виколювання, витягнутий верхоплут; та глухе шитво — пряма й коса гладь, качалочки, занизування, набір, штапівка, хрестик і зерновий вивід). І вся ця розкіш — у її дбайливо зібраній колекції.

Справжній скарб вишивки створило подружжя Тарасів із села Вашківці на Буковині.

Вся хата в них у рушниках та мальованих шкіцах вишивок — неперевершені геометричні мотиви. «Звідки вони у вас?» — поцікавився я за життя майстра і почув: «Це взори з гір». І справді, Георгій Олексійович малював стилізовані карпатські краєвиди (тисячі орнаментальних модулів), а Євдокія Петрівна озвучила співучою ниткою ту веселкову красу.


Едіт Камінська. Жіночі прикраси. Бісер. 1991

Розповідає прилучанка Катерина Ка-ращук:

«Народилась я у Вересочі на Чернігівщині. Потім закінчила Київське училище прикладного мистецтва і працювала лаборантом на Решетилівській фабриці художніх промислів. Але так склалася доля, що опинилася художником панчішної фабрики в Прилуках. Практично вишивала я мало. Може, щось і призабулося, але останнім часом вишивка поглинула

Інна Смирницька (Харків). Мотив «Київська Русь*

всю мене. Буваю в селі й завжди шукаю, де в скринях збереглося домоткане полотно. На ньому технічно набагато простіше ’’покласти’’ себе. Збираючи цікаві вишивки, я натрапила на рушник, у якому внизу підрізна мережка закінчувалася зубцями, обметаними петельним швом. Трохи ви-

Едіт Камінська (Харків). Гердан. 1989

ще, між орнаментами, прошва, також із-під підрізної мережки з настилом.

Мені захотілося повторити це диво. Взяла орнамент не кольоровий, а білу лічильну гладь. Вийшла набагато краща робота, ніж це було б із пришивним мереживом, в’язаним унизу, і в’язаною прошвою всередині.

Підрізну мережку творять так: на ширину й висоту орнаменту роблять ’’ка

чал очку” в кілька ниток, підрізають нитки три через три або дві через дві, висмикують їх, і виходить сітка, на якій настилом набирають орнамент так, щоб залишалися зубці; їх обметують по краю петельним швом і обрізають, а тоді ведуть прошву посередині.

Старі люди підказують, що для кращого підрізання ниток полотно слід натирати милом.

Рушник — справді святість. І от промовистий доказ. У моєму селі споруджують церкву. І мене просять вишити рушники для храму. Не знаю, що їм зробити.

Подумаю. А вони мені за це віддячать домотканим полотном».

Ділиться своїми таємницями решети-лівська майстриня Явдоха Бодня:

«Вишивати "морозом” любили ще мама. А я навчилася біля них. Піснею течуть і течуть — крізь довгі зимові вечори й ночі — ніжні, спокійні кольори. А зіб’єшся на ниточку й не виходить уже… Ти лічиш про себе в пам’яті, ще й співаєш, заплітаєш пісню в мережку. Три ниточки покладеш — і вколеш голкою, щоб не збитися. Три ниточки покладеш… І святково, і на душі гарно. Навіть чарівник мороз не змалює такі узори.*»

Нитка, звісно ж, не вічна. І, може, тому люди постійно шукали міцного втілення образу в склі, порцеляні круглого або гранчастого профілю. Це були вироби з різноколірного бісеру. Таке мистецтво особливо широко побутувало на Поділлі й Гуцульщині. Бісерні прикраси називали «герданами», «драбинками», «ланцками», «ліцами» або «шлейками», «крайками», «кризами», «силянками» або «сильован-ками».

Окрім тканих і низаних виробів, виготовляли прикраси й плетивом — технікою «у стовпчик».

Орнаментальні та композиційні мотиви споріднюють прикраси з бісеру із вишивкою. Неперебушьої краси в низанні бісеру досягають ті майстри, котрі здатні художньо мислити, відчути ритм і матеріал, розуміють колір і форму. Образна мова чаїться у вишуканій підібраності палітри бісерних намистинок, у контрасті зіставлень (чорне — біле, червоне — чорне, червоне — біле…), у дзвінкій грі сріблястих і золотих барв.

Тривалий час працює з бісером Едіт Камінська з Харкова.