Вона розповідає:

«Для нанизування бісеру використовую тонку голку або саморобку з дроту

(діаметр 0,02 міліметра), зігнуту вдвоє. Беру котушкові (номер п’ятдесят) або капронові швейні нитки (64/3) чи сурові у три склади. Намотую основу за допомогою бігуді. Далі нарізаю нитки необхідної довжини. Відтак їх або пришпилюю до спинки стільця, або притискаю якимось гнітом і починаю набирати вузький малюнок —до п’ятнадцяти бісерин в один ряд. Якщо робота велика, її виконую на саморобному верстаті. Він у мене складається із станини (дощечки розміром 24x11x2 см) з металевими боковинами, між якими на стержнях закріплюю двадцять чотири шпульки від швацької машинки; нитки протягую крізь пружинку, що відіграє роль берда, і до початку роботи приколюю їх до краю станини. Коли на шпульки намотано по дві нитки, то ширину прогону можна збільшувати вдвічі.

Первісні узори для нанизування — геометричні фігури: ’’ріжки”, ’’лапки”, ’’хрести”, ’’ялинки”, ’’віконечка”, ’’ромби”, ’’квадрати”, ’’трикутники”, ’’вічка”… Тут дуже не розженешся, бо мала площа виробу. А справжній майстер усе ж знаходить вихід — у колористиці виробів. Біле тло завжди символізує в нього віру та чистоту; чорне — скорботу й тугу; голубе — надію та ніжність; жовте — прощання, тугу і сум; різноманітні відтінки червоного кольору передають настрій і стан духу. А в середньовічній Європі ця барва була символом ката й тортур.

Чиста нитка — проста. І то — красиво. А в руках майстра вона творить диво. Нитка у ткацтві, нитка у гобелені, сорочці чи блузі… Озвучена образною мовою регіону, вона стає справді тим розмаїтим символом України, що несе крізь віки й у віки закодований літопис кожної людини зокрема й усього красивого, талановитого народу в цілому».

А В КОВАЛЯ СЕРЦЕ ТЕПЛЕ

Найраніше на роботу йшов селом коваль. Його старенька кузня стояла край шляху на околиці. Від зорі до зорі чути було, як гупає молотом і передзвонює срібно молотком у ковадло сільський майстер. Він клепав копаниці й сокири, відтягував коси й оковував колеса, було, що робив навіть свічники для церкви, відливав мідний посуд і плити… А ще — декорував металеві ворота, криниці, димарі… А ще —підковував коней, відливав церковні дзвони, ступи…

Ковальство, як писав визначний український етнограф Хведір Вовк у празькому виданні своєї книжки «Студії з української етнографії та антропології», відоме в Україні ще за доісторичних часів. Спочатку ковальські вироби були одноманітні й не виходили за межі найна-сущніших потреб: ножі, сокири, обручі, серпи, чересла, лемехи, саморобна зброя тощо. Цікаво, що всі ці вироби, як і основне ковальське причандалля — міх, ковадло, молот, кліщі, — мають слов’янські назви, а увесь більш-менш удосконалений інструментарій має чужі, майже виключно німецькі назви: труба, нутра чи мутра, шрубстак, шрубайло, нутридоренз, шлюх-майстер, обценьки, лютринок, шнейдиз. Отже, удосконалення ремесла йшло в Україну із Заходу.

Але ж самобутність таки залишалася. Сільські майстри вдавалися до холодного й гарячого кування, клепання латунних і мосянжевих блях, техніки в’язання або

плетіння сканню (дротиками). Виробляли кресала і лускоріхи, череси й вудила для коней.

На художніх металевих предметах, що виходили з дужих і вмілих рук коваля, застигала після вогню соковита квіткова орнаментика, декоративно вирішена деталь, що вражала своєю вишуканістю.

Кожне село мало свого незамінного майстра, котрий міг не тільки зробити найнеобхіднішу в побуті річ, а й вицяцькувати в металі карбуванням і тисненням топірця й згарду, ланцюжка й гудзика. Відлиті металеві вироби (а таких було більшість) завше мали велику вагу, і щоб полегшити їх, а заодно й заощадити метал (це не стало так гостро ні перед гончарем, ні перед різьбярем чи гутником), майстри повсякчас намагалися робити річ ажурною, з вирізками, дірками, отворами-просвітами, тому роботи з металу, бодай і одержані способом відливання, нагадують казкове графічне мереживо. Художник-коваль прагнув досягти неабиякої вишуканості форм, повітряної легкості ліній, що найбільше притаманне скульптурним елементам металевої конструкції, в як;й переважають зображення звірів, птахів, змійок.

Вабили око «квіти» карбованих і різьблених арок, церковних брам і віконних грат; вражали витонченістю пластики канделябри, оклади книг та іконні складні; строкатий світ кутої орнаментики колористично збагачували позолота й тонке

плетиво металевого дроту. Золото, срібло, мідь, мосянж —усе переливалося під променем. Ювелірна філігранність поєднувалася з технікою різноманітного оздоблення, особливо ж — черню та позолотою. Своєрідною чорною пастою (черню) вкривали поверхню виробів та опуклі срібні зображення, й від того вироби відсвічували загадковим блиском, ніби то були вже не земні, а якісь заворожливо таємничі речі — хрести, персні, браслети, збруя і зброя… Позолоту робили дуже складним методом — за допомогою амальгами чи інкрустації.

Нині існують лише поодинокі майстерні з виготовлення ювелірних прикрас та побутових речей.

Холодний метал ошляхетнює окутий камінь, він органічно оздоблює дерев’яні вироби, шкіру й тканину; вкраплення блискучого металу, особливо алюмінію, прикрашення цвяшками й мідним дротом, а останнім часом і карбованими пластинками надає предметам і речам привабливості й довершеності, підносить ужиткову річ до рівня твору народного декоративного мистецтва.

Осередки металевого промислу збереглися в основному на Гуцульщині, Буковині та на Закарпатті. Можуть пишатися своїм усеможним хистом косівчанин Роман Стринадюк, буковинець Олександр Дідик, закарпатці Валерій Мудринюк та Петро Думинець, брати Михайло та Федір Шмадюки з Брустурів.

Мистецтвознавець Юрій Іванченко в одній із своїх розвідок писав:

«Ковальству в наш час начебто не пощастило. Так думає переважна більшість майстрів народно-декоративного мистецтва. Справді-бо, такі давні види й жанри, як кераміка, гутне скло, різьблення по дереву, й нині розвиваються в нових формах, щедро живлячись здобутками минулого. А справжні художні речі із заліза в

оздобленні сучасного інтер’єра, парків, на виставках ми рідко бачимо. Хіба що у Прибалтиці. Там у цей вид мистецтва за-люблені. Але ж і ми маємо дещо! Колись нікого не дивувало, що майже в кожному селі коваль був. Він і творив шедеври, про які Гомер в ’’Іліаді” згадував».

Науково-технічна революція, ота механізована художня промисловість зробили-таки своє діло. Та… Коваль —то є коваль. За будь-яких часів. Тут тобі художній смак, пластичне чуття, технічні навички, знання хімії, слюсарної справи, електрозварювання…

Ковалем бути не просто. Помахайте молотом біля гарячого горна кілька хвилин — і ви все зрозумієте. А залізо? Такир непіддатливий у своїй холодності матеріал і такий пластичний та м’який у творчому горінні митця та горна. Недарма у своїх давніх уявленнях люди бачили ковалів могутніми ковачами, творцями всього на землі.

Олег Боньківський, про якого маю сказати кілька слів, зовсім не схожий на традиційного, мовчазного велета, що склався у нашій уяві. Підкови не розгинає і не ламає. Звичайна собі людина. А творить!.. Поставив залізо в один ряд з такими класичними скульптурними матеріалами, як бронза, камінь, глина і дерево. Головне — він розкутий, вільний у своїх роботах. Дипломне «Гуцульське весілля» чого варте! (А закінчив Олег училище імені Івана Труша, ще й Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва). «Весілля» примудрилися прилаштувати у танцювальному залі готелю «Інтурист». Народного у тому «Весіллі» — увесь вам О. Боньківський, життєлюб,

Гуцульські металеві вироби: палиці, таиірець, келеф. Коломийський музей «Гуиульщина»

гуморист, залюблений у красу. А кольори! Червоний, жовтий, зелений — справді народні!

Потім були різні твори. Боньківський-коваль, наприклад, створив у Львові кав’ярню «Урарту». Саме створив, у народному вірменському дусі. Метал у нього заспівав. Ну, скажіть, будь ласка, як можна «наметалити» Остапа Вишню? Олег Боньківський зумів. Він знайшов своє художницьке «я». У пластиці, карбуванні,

Роман Стринадюк. Ігольник та лускоріх. Метал. 1981

Кажуть, метал у руках майстра квітне. З нього eueomoejm/omb і вжиткові речі, і зброю, і плетуть вигадливі мережива, і виробляють розмаїті прикраси. І то вже справжнє свято ковальського ремеаш, коли цією пластикою оздоблюють майдани, водограї, брами…

виставочних панно. І в свічниках із слов’янської міфології — «Стрибог», «Велес», «Перун», «Лада і Лель». До 1500-ліття Києва. Суворий світ пантеїстичного сприймання наших предків. Ієрархія наших богів. Образ людини, що

Так високо над чвари земні,

Над всі чвари і згуки

Він стоїть — і до неба простяг

Розпростертії руки.

Карбовано, мідно, металево, врешті, живописно. Словами Івана Франка з поеми «Мойсей».

Процес зварювання металу — то неабияка загадковість. Таємниці тут майже повністю втрачені.

Погляньте: яке то пластичне диво — набір клямок до дверей та причанда/єгя (Ъш каміна, що їх викував коваль зі Львова Олег Боньківський!


Гуцульська інкрустація по металу. Лускоріхи невідомого майстра

Пригадуєте Франкове оповідання «У кузні»? Я раніше наводив цитати з нього. У ковальському мистецтві все важливо. А тим більше, коли його сьогодні мало хто й знає. Призабули… На жаль. Тому продовжу словами Івана Яковича оту цікаву технологію ковальської майстерності:

«Зігнена груба штаба йшла наново в огонь, а коли була розігріта до білого, в нефоремну діру треба було вбити обуш-ницю — залізний прилад, на якому мав формуватися отвір у обусі сокири. На тій обушниці батько виковував дуже старан

но; його обухи ніколи не тріскали й не розвалювались, а се у господарської сокири, що часто служить і за довбню, дуже велика чеснота. Разом з обушницею йшла сокира знов у огонь, але в якім виді! Місце, де оба кінці штаби сходилися разом і де мало повстати лезо, було геть обліплене рідко розведеною глиною — се мало причинятися до зварення заліза. Покладену в огонь сокиру батько старанно, як дитину, прикривав горючим, а потім іще свіжим вуглям, а те вугля скроплював іще водою, в якій також була рідко розведена глина, — се на те, щоб давало ліпший ”гиц”. І дика баба (міх. — Ред.) починала стогнати щосили. Доти, доки з

Петро Ганжа, Композиція з металу, що прикрашає станцію * Оболонь» Київського метрополітену, 1981


Mux а Ию Стринадюк (батько Романа Стрина-дюка). Гуцульська люлька. Дерево. Інкрустація та різьблення. 1957. Своєрідний народний жарт: на люльці сидить старий гуцул і гріє собі руки

огнища зі звичайними вуглевими іскрами не починали вириватися ярко-білі зиндри. Ні, ще не доти! Аж коли ті зиндри починали густими роями ’’сарахтіти” з огнища, тоді був знак, що залізо зварене досить. Батько звільна брав кліщами розпалене залізо, обгрібав його молотком із вугля й розтопленої глини, клав на ковалі і робив кілька легких ударів своїм молотком. Сі удари все мали для мене якийсь чар таємничості: хоч які були легкі, а проте за кождим ударом сарахтіли та розскакувались на цілу кузню великі рої зиндер. І хоч я звичайно в таких хвилях сидів на своїм підвищенім місці, заслонений від ковала плечима якогось дужого ”нана-шка”, та проте мої очі з безпечного сховку бігали всюди по кузні, слідили за кождою зиндрою, а рівночасно не змигали й з того заліза, що під ударами батькового молотка прибирало чимраз виразнішу форму. А

Роман Стринадюк (Косів). І гольник. Бронза. 1986