Ташка і табівка> виконані Романом Стрина-дюком 1990 року. Ташки носять чоловіки в Космач і, Ільцях та інших гірських селах замість табівки, передню частину ташки виготовляють з металу

надавши м’якому залізу таку форму,* ж йому було треба, батько моргав на присутніх, особливо молодших, і приговорював:

— Ти-ти, хло! Ану. за молоти! Ану, живо!

Два чоловіки хапали здоровенні молоти і били в такт по залізу. Луп-цуп-цуп! Луп-цуп-цуп! — лунали удари трьох молотів. Малий батьків тоненько, а два інші грубо, загарливо, мов сердито.

Лезо було зварене; та тепер починалася батькова детальна робота: знов над обухом, поки не дійшло до того, що можна було виняти обушницю, а потім над лезом

та вістрям. Батько кував та перековував кожду часть по кілька разів, дбаючи не лише про форму, але особливо про те, щоб залізо було рівно та туго вироблене, щоб ніде не було скази, ані задирки, щоб сокира виглядала ’’мов вилита”».

А тепер…

Мені пощастило на зустріч з людиною, котра не забула, як зварюється в кузні залізо. Цим майстром виявився вдивовижу працьовитий і кмітливий чоловік із Косова Роман Стринадюк.

Ось що він розповів:

«Старі майстри-ковалі зварювали залізо за допомогою самої глини. Брали звичайну жирну жовту глину, розводили її у воді так, щоб розчин був трохи густіший від ангобу, яким розписують посуд керамісти. Кінці металу, що їх зварюють, треба осадити, потім занурити у глиняну масу, вода разом з глиняною масою висихає, і глина міцно прилипає до гарячого металу. Затим кінці металу в глиняному панцирі кладуть у горно й нагрівають доти, доки залізо не почне іскритися. Потім метал виймають і б’ють об ковадло. Від удару обсипається циндра та перепалена глина. Швидкий і вдатний удар молотом сковує кінці металу в один моноліт, тобто відбувається зварювання. В доброго майстра, як правило, місце з’єднання не можна знайти».

Далі Роман Стринадюк оповів і про загартування металу. Тут також чимало таємниць. Різні сорти сталі загартовуються кожний у своєму середовищі: у воді, моторному маслі, в салі (солонині), тобто

Вироби Романа Стринадюка. Ташка, палиці й череси з Гуцульщини. Меты. Інкрустація та карбування

розжарений метал занурюють просто в шматок сала або в лій (тваринний жир).

Дрібні вироби із заліза цементують, тобто надають особливої твердості тільки зовнішній поверхні (оболонці) металу (0,2—1 міліметр) у такий спосіб: беруть двадцять частин перепаленого, потовченого на порошок копита, шість частин перепаленої, розтертої на порошок старої шкіри, три частини потовченого та просіяного крізь сито скла і, нарешті, одну частину жовтого калію. Це тільки один рецепт цементування, майстри знають їх десятки.

Вироби для цементування закладають у залізний короб, пересипають приготовленим порошком, щільно закривають і обмазують глиною. Цей короб із виробами потім нагрівають до світло-червоного кольору і тримають у такому стані протягом кількох годин. Усе тут залежить від обсягу (величини) робіт і сили нагрівання (жару). Затим вироби швидко опускають у холодну воду. Загартований шар виходить дуже тонкий і твердіти. Тому цей спосіб називають цементацією.

Добре знає Роман Стринадюк і секрети мосяжництва. Сьогодні то надзвичайно рідкісна професія. І тому — слово майстрові:

«Мосяжницгво — це художня, я так вважаю, обробка червоної міді, латуні, бронзи, мельхіору. В нас на Гуцульщині кажуть: ’’мосяж”, ’’бронза”, ’’бакунт” Вироби найрізноманітніші. Це й відливання топірців, келефів (руків’я палиці), схожих на дві кінські, баранячі чзт козячі голівки або на рибку… Це може бути й оригінальна складна композиція з декоративних елементів. Мосяжник вшютовляє люльки, мошонки для тютюну, ланцюжки (ретязі), персні, чільця для молодої. А ще — великі й малі декоративні пряжки різного призначення, прикраси, якими оздоблюють ремені та гуцульські табівки. Він може

зробити найрізноманітніші ташки (різновид сумки-габівки прямокутної форми, в якої передня частина металева й від-іравійована). З-під його вмілих рук виходять лускоріхи, кресала, вигадливі оздоби ножів і ножиків… Особливо мені добре вдавалися стилізовані під баранячі або козячі голівки деталі музичного інструмента ’’дуда”, шкіряні ремені та череси, прикрашені металевими цятками та різним металевим декором.

Секрети мосяжництва переходили від старих майстрів до молодших, передавалися, як правило, в роду, від батька — синові чи внукові Так вік за віком… Вони вважалися святими, як реліквія. Мені ж, оскільки мій батько був різьбярем, довелося все осягти самотужки. А тому випало набити багато гуль. Та бажання стати майстровим мосяжником перемогло всі труднощі. Я досяг свого.

В гуцульське ливарництво я вніс багато своїх прийомів. Так, скажімо, до мене на Гуцульщині всі вироби відливалися за таким принципом: спочатку робили модель із дерева, а потім відтискували її в глині Дерево в такому випадку виймають, а глиняну форму висушують і обпалюють. А вже у випалену форму заливають розплавлений метал. Треба сказати, що найхарактернішим у гуцульському литві є те, що всі відливки конструюють так, щоб були площинки, які декоруються насічкою, ритуванням, інкрустацією кольоровими пластмасами, рогом, кісткою та металами.

Я ж багато речей виготовляю способом, що був відомий ще в давньому Єгипті, років із чотири тисячі тому. Це — виготовлення моделі з воску. Далі модель за-формовую відповідним розчином глини та піску, аби став він трохи густіший ангобу. Після висихання маси виплавляю віск, нагріваю форму на вогні до температури сімсот градусів. Коли ж залити холодну форму, то метал не заповнить усі порож-

Роман Стринадюк. Табівки. Коломийський музей «Гуиульщина*

Табівка вигопіовуїялася з твердої шкіри, оздоблювалася металевими прикрасами. Дві бокові пряжки і центральна частина відлиті з бронзи. У таку сумку можна було покласти необхідні в дорозі речі, кусень сала й хліба чи гуцульського борошинника (печеного з кукурудзяної муки і картоплі). Деякі металеві деталі табівки використовувалися і як прикраси до чоловічого одягу горян

Надбрамні мережива з металу. Початок XX століття

нини. Бронзу слід заливати, коли її температура досягає тисячі двохсот градусів.

Температуру бронзи визначаю так: у розплавлену масу цього сплаву кидаю кусочок латунної бляшки; якщо з латуні виділяється "білий сніг" (а він начеб злітає, бо це окис цинку), то вже сплав досяг температури тисяча двісті градусів. Якщо окис цинку не виділяється, то плавлю ще.

Для плавлення маю саморобні тиглі з шамоту й порошкового графіту. Такий горщик (тигель) витримує п’ятнадцять-двадцять плавок. Плавиться в моєму тиглі за один раз три-чотири кілограми бронзи. Розплавлений метал заливаю у випалену форму з глини та піску, а потім розбиваю глиняну форму й витягую готову бронзову річ.

Хто хоч раз перейметься дивотворчістю лиття із бронзи, той, переконаний, захопиться вже на все житія.

Далі настає механічна обробка. Недоливки, якщо вони трапляються, треба запаяти тією ж бронзою; якщо ж лопне форма і в тріщини попаде сплав бронзи, то його слід зрізати ножівкою або збити зубилом.

І, нарешті, надходить черга художньої обробки металу. Це квінтесенція: рятування, насічка, крацування (крутиться кругла металева щітка, вона — тертям — надає виробу матового блиску). Далі черга за хімічною обробкою, тобто електромеханічним поліруванням, поверхня виробу набуває золотистого зблиску. Ще провадиться окислення, внаслідок якого поверхня виробу покривається окисами, що створює враження старої бронзи з коричневим відтінком. Після окислення річ полірую. Роблю це з допомогою ганчір’яних кругів і різних паст. Промиваю виріб у літеплі, в милі чи пральному порошку; після просушування вкриваю лаком (нітролак для металу). І річ готова.

Сріблення роблю так: беру хлористе срібло (а це білий порошок), беру розчин

жовтої кров’яної солі та хлористого срібла. І сріблю поверхню мідного чи бронзового виробу.

Процес сріблення такий: беру два-дцягисантиметрову трубку з нержавійки (діаметр — п’ятнадцять-двадцять міліметрів), з одного кінця роблю щітку (з грубої щетини), на щітку кладу поролонову прокладку й усередину трубки наливаю розчин хлористого срібла з домішкою жовтої кров’яної солі. Трубку під’єдную до випрямляча струму (6 вольт, 5 ампер), а

Гуцульські побутові речі. /Іостольці з Коломийського музею «ГуцулЫЦШШ*

другий кінець — до металевого виробу. Далі тру щіткою і мідні чи бронзові вироби покриваю сріблом.

Так і з золотом. Але тут даю не жовту, а червону кров’яну сіль».

Праслов’янське мистецтво художньої обробки металу, колись могутнє й багате майстрами, залишилося, на превелику прикрість, більше в ювелірно-сувенірній галузі або в продукції малих форм.

Розповідає майстер обробки шкіри Володимир Ковальчук із Хоросткова на Тернопіллі:

«Найбільше мені до вподоби техніка тиснення, завдяки їй можна підкреслити


Роботи учнів Косівського коледжу ужиткового та декоративного мистецтва імені Василя Касіяна. Шкіра, тиснення, жирування. 1980-ті роки

художні приваби шкіри. Спочатку роблю шкіц і технічний рисунок. Далі складаю карту розкрою, за якою виготовляю окремі частини майбутнього виробу. Декоративний орнамент переводжу на тверду породу деревини (переважно груші) й за допомогою різців виготовляю кліше (матрицю). Під ручним гвинтовим пресом перебиваю цей орнамент, попередньо зволоживши й пофарбувавши шкіру аніліновими барвниками (можна використову

вати й природні — відвари з кори та листя, з лушпиння цибулі). Коли відбиток \же готовий, склеюю всі частини виробу гумовим клеєм, на стиках роблю пробійником отвори, через які протяпто смужечку шкіри або дратву, і в такий спосіб зшиваю. Щоб досягти блиску, натираю воском».

Передує художній обробці шкіри кушнірство, яке в свою чергу розподіляється на виготовлення кожушини та на чинбарство, тобто вичинку шкіри, та на шевство (пошиття виробу). Є ше лимарство — зминання шкури та виготовлення з неї упряжі.

Обробка тваринних матеріалів почалась в Україні з обробки звіриних шкур.

Вироби із шкіри. Коломийський музей *Гуцул ьщина»