Талановитий, неповторний витвір мистецтва…

Не випадково за океаном на дружній канадській землі зведено монумент диво-вижжю — українській магії барв і ліній, його сонечку — ПИСАНЦІ!

Незглибимі корені народного декоративного розпису.

Споконвіку це мистецтво облагороджувало і меблі в селянській хаті — мальований мисник, скриню, і посуд, і віконницю, і кінські дуги, сани чи воза.

Киянка Зоя Сташук віднайшла першоджерела так званої шулявської писанки, / в руках майстрині ці загублені перлини озвалися мовою століть — веселковою грою барву самобутньою формою, загадковим чаром-тайнописом..»

прядку, дитячу колиску й іграшку, ба навіть ложку, решето, віялку…

Таємничим Волосожаром переливалися квіткові гірлянди на стінах, на коминах, на воротях; уяву заворожувала народна картинка: козак Мамай, побачення біля криниці, цигани, Наталка Полтавка з Петром, Москаль-чарівник… В інтер’єр хати-світлиці вдало вписався традиційний

орнаментальний мотив барвистих квітів, виногрон, пов’язь барвінка з калиною.

Фарби не купували, а виготовляли самі з рослин, відварювали, відціджували, розтирали качалкою, а петриківці освоїли «свого» барвника — яєчну темперу.

Поволі, з плином часу, мальовані картини перейшли з побілених стін, деревини й каменю на чисте поле білого аркуша. Відтак почалася ціла епоха декоративного живопису.

В різних місцях виробилася своя стилістика. І скрізь розкошувало самобутнє бачення, ритміка кольорової плями і лінії.

Надія Біюкінь (Петриківка). *Качки пливуть». Розпис. Папір. Темпера. 1931 У декоративних мотивах закодувалася на віки розмаїта й неповторна українська душа. Та, мабуть, найрозкутіше щира уява народного майстра виявилася на чистому аркуші паперу. Тут відчутне все: і всеможна вправність руки, і

розкіш фантазії, і гостра чіпкість художнього ока, що підмічає в природі найхарактерніше. Саме цим насамперед славна Петриківка — унікальний осередок українського декоративного розпису

Ганна Собачко (с. Весеуіинівка Київської обл.). Панно декоративне. Папір, гуаш, акварель. 1920

Надія Білокінь (Петриківка). «Таємничий світ» (фрагмент розпису). Папір, акварель

узагальнені образи природи, людських урочистостей, смутків.

Поштовх цьому начебто звичайному, а насправді вишуканому мистецтву простолюддя дали народні малярі. Вже на витоці нашого століття відкарбували свій слід в історії геніальні майстри розпису Ганна Собачко, Тетяна Пата, Марія Приймачен-ко, Катерина Білокур — усі різні, всі

Надія Б’иокінь. "Сватання”. Папір. Розпис. 1979

дивовижно талановиті, кожна з яскравим, тільки їй притаманним почерком та обдаруванням.

Від квіткового буяння Пати до кольорової експресії Собачко, від неперевершено!’ палітри Білокур до нестримної фантастики Приймаченко!.. Чи полотно, чи папір, чи метал, чи дерево — усе ставало площиною для втілення образного задуму. Світ із трепетом зупинився перед незрівнянним генієм української жінки в мистецтві. Катерина Білокур і Марія Приймаченко стали символами України.

В Україні виникли цілі школи декоративного розпису — Поділля і Подніпров’я, Прикарпаття і Слобожанщина… Але справжнім виквітом цього дерева по праву стала славетна Петриківка, вчора

розкішна гілка полтавського краю, нині Дніпропетровщина — це ж звідси аж на Волгу пішли майстри, що принесли світову велич і Хохломі.

А все ж неперевершеним тереном самородків залишається наша Петриківка, яка множить таланти за віком вік. І шкода буде, коли промисловий потік, усеїдно-сувенірний вал поглине первісно-трепетну, непідробну красу людського зачудування.

Петриківка…

Білий аркуш паперу, біла стінка чи фриз комина… Звичайнісінька пір’їнка чи саморобний пухнастий пензлик із довгого котячого ворсу, шматочок рогози чи доторк пучки, вправного пальця руки, вмоченого «в колір калини чи виноіраду» (що композиційно плететься на білому тлі, на-

Надія Білокінь. *Весільний потяг». Папір. Розпис. 1979

роджуваний уявою!)… — і є тобі народна мальовка, винось її на базар під зачудування строкатого велелюддя!..

Та все ж такого успіху, такого щирого покупця, як їх мали петриківчанки Тетяна Пата та її молодша землячка Надія Білокінь, навіть із звиклих до слави майстринь більше ніхто не зазнав. То були воістину корифеї народного розпису! Недарма 1935 року Тетяну Пату, Надію Білокінь, а з ними й Оришку Пилипенко, Параску Павленко та її доньок Віру й Галину було запрошено до столиці, в лаврські експериментальні майстерні, які під орудою Пимона Михайловича Рудакова були тоді своєрідним центром національного

відродження українського народного мистецтва.

І ще б не центром! Під творчим «лаврським» крилом, на стрімких дніпрових кручах, зібралися не тільки молоді й талановиті петриківчани, а й ціле ніжне суцвіття весняних пролісків, ціле гроно молодих обдарувань зі всієї України, кого підмітило пильне око тонкого поцінувача мистецтва. Погляньмо лишень, кого покликав Пимон Михайлович! Були серед тих ще не розквітлих надій і Параска Власенко, і Марія Приймаченко, і Наталя Вовк, і керамісти Іван Гончар, брати Яким та Яків Герасименки… До речі, працювала з ними і Надія Білокінь. Працювала лишень якісь три тижні, бо не могла надовго відірватися від дітей, від хати й поля… Але яке неосяжне натхнення і який потужний камертон творчості отримала на

Надія Білокіпь. «Гвоздики». Паперовий килимок. Розпис. 1979

f

Надія Білокінь.

* Дзвоники*. Паперовий килимок. Розпис. 1979

Явдоха Пилипенко (Петриківка). «Яблунька*. Папір. Розпис. Темпера. 1966

роки й роки від спілкування з великим гроном народних самородків!

Сам Дмитро Яворницький (так стверджують), побачивши мальовки Тетяни Пати на сільському комині, підказав майстрині, що білий папір — то є та ж стіна, тобто її своєрідний фрагмент, який можна будь-куди й будь-коли перевезти, а отже, експонувати, зробити доступним для огляду багатьох тисяч, і майстриня, підтримана великим ученим, розквітла як особистість, залишила в безсмерті свій не-перевершений високомистецький розпис. Тут же, у Лаврі, був уже не епізод, не просто щасливий випадок із Патою, а вибурх цілого грона народних талантів. У

Семен Пшеченко. «Жонглер*. Розпис. 1920-ті роки

Величність форми, дзвінкість декору та кольору, легкий, артистичний розчерк уяви — і якою б воістину феноменальною постаттю міг стати в народному мистецтві Семен Пшеченко, чиї творчі крила так стрімко набирали польоту в 1920-х роках…

живому спілкуванні в стінах національної київської святині, де береглися нетлінні скарби віків, творці в кожному з рукомесел черпали таїни глибин на все творче життя, вони розворушили цілі пласти сокровенних секретів, якими живилися, на яких трималися, множилися, збагачувалися наші традиції. Бо праця пліч-о-пліч і душа в душу — то щось незбагненно велике!

Особливо вразила всіх своєю яскравою індивідуальністю Надія Білокінь. Само-

бутня майстриня, наче жадібна губка, миттєво всмоктувала в себе кожен порив нового, новаторського, підмічала свіже й творчо значуще у формі, змісті, колориті, декорі; вона вміла поєднати квітковий мотив із сюжетною картиною. Згадаймо хоч би її «Засватану дівчину», «Романа й Оксану», «Декоративне панно», «Наречену», «Пейзаж», «Дівки» та «Весілля»… В композиції «Весілля» — запряжена пара коней, що везуть бричку, а в тій бричці сидять молоді дружки, бояри й музики… Якісь неповторно колоритні, характерні всі… Українні! А внизу під цим шедевром значно пізніший напис: «Надія Білокінь. Село Пеіриківка. 18.02.1961 р.».

Володимир Глущенко. «Все для тебе, кохана Папір. Розпис. Яєчна темпера. 1967