«…Коваль радісно глядить на своє діло, любується ним кілька хвилин, а потім дає в руки сусідам. І мандрує нова сокира з рук до рук. Кожний обзирає обух, пальцем пробує, чи Остре вістря, обзирає лезо, чи гаразд виклепане, все обзирає, немовби се була його власна сокира.

— Ну, тота подовжить! — каже один.

— Мені би тоті дубики тепер, що вона їх вирубає! — зітхає другий.

Щасливий властитель нової сокири дивиться на неї з гордощами, з любов’ю. Він бачив, як її робили від самої першої хвилі, відколи вона була ще пригорщею старих гонталів. Він помагав дути міхом, бити молотом при її робленню, — вона, значить, почасти й його власне діло. Він весело дякує ковалеві, добуває з торби плескату півквартівку з горілкою. Батько велить із хати принести чарку, боханець хліба,

10

Гуцульська розписна кераміка на білому тлі Ко сів. Автори — Валентина Джуранюк, Олександра Швець, Дарина Абашин. 1986—1988

півплесканки сира на дерев’яній тарілці — і починається частовання, ’’обливання” нової сокири».

Ота причетність до творчості, до її таїн, мабуть, найміцніше гуртує людей в моральному плані, у плані єднання поколінь. Франко взяв батьків вогонь у свою душу ще дитиною на далеку мандрівку життя. І вогонь той ніколи в його серці не згасав…

Перечитайте-бо ще раз оте оповідання Івана Франка.

І ви багато чого зрозумієте.

Зрозумієте…

Скільки ж бо чару в дивотворінні ниткою білим по білому, в цих «узорах сизого моро

зу», що народжуються з-під рук ре-шетилівських майстринь; яка непередавана розкіш уяви полонить нас у петриківській квітці чи подільській витинанці; яка ж бо гра ритму чується в гуцульському ліжнику; а скільки вогненного чару зблискує в гривастій зухвалості коней та здиблених левів, що вигартувалися в опішнянських горнах!

Із малоліт був я свідком, як священнодіяв мій батько за гончарним кругом та біля вогню. Це і зобов’язало мене стати на батьківську стежку. По закінченні художнього вузу у Львові мені пощастило попрацювати поруч із справжніми майстрами в «столиці українського гончарства» Опішні (чи не єдиного в світі рукотворного фігурно-декоративного промислу). Там оцінив я усе-спроможність людського хисту, неперервність народної традиції, нспогасність творчого духу України.

11

На мою долю (і цс вважаю за щастя) випало перейнятися творчим духом Шев-ченкового Седнева і вперше — 1988 року — зібрати на цій святій чернігівській землі чималий гурт народних умільців. Таке спілкування молодих талантів збагатило їх свіжим поглядом на творчість, утвердило кожного в своєму покликанні, змусило «викласти» всього себе, свою розкрилену душу — на полотні, в дереві, за гончарним кругом чи на біло-білому аркуші паперу.

А трохи пізніше, у грудні—січні—лютому 1992 — 1993 років, саме до Седнева знову з’їхалася мистецька молодь із усіх-усюд України на свій Перший Всеукраїнський симпозіум майстрів народного мистецтва. Не скажу, що до цього нічого не робилося в нас у цьому плані. Робилося… І багато чого доброго, корисного. Але те все в минулому. А зараз… За дошкульної економічної скрути, за творчого незатишку навряд чи відбувся б прекрасний форум у Седневі, аби не дружня підтримка й щира благодійність поцінувача українського народного рукомесла пана Володимира Беланжера, американця українського походження. Сприяв виходові у світ цієї праці й Роберт Уолкер, американський консультант міністра сільського господарства України. Він не лише фахівець у своїй галузі, а й віртуоз-піаніст, добре знається на творах мистецтва і має неабияку колекцію художніх зразків української народної творчості.

Упродовж майже двох місяців у Седневі — чудовій творчій базі Спілки художників України —працювало понад тридцять моло

дих майстрів, які в серпні показали вистав-ку-звіт у світлиці Державного музею Тараса Шевченка в Києві. Відвідувачі чудувалися. Коли б пронести седнівські роботи малих форм по всій Україні від хати до хати, від села до села й від міста до міста, то скільки б свіжих джерел пробудилося, зажебоніло і скільки б юних талантів нестримним потоком влилося б у національне мистецтво!

Відредагувати матеріал допомогли мені досвідчені майстри пера письменники Олексій Дмитренко та Микола Шудря. Благословення на випуск цього альбома дали академіки Іван Дзюба і Георгій Якутович, кандидати мистецтвознавства Юрій Белічко і Василь Щербак. Я також вдячний за підтримку головному редакторові журналу «Образотворче мистецтво» Миколі Мари-чевському, мистецтвознавцеві Володимиру Підгорі та секретаріату Спілки художників України.

Погляньте на ілюстрації з цієї книжки. Це репродукції творів здебільшого із симпозіуму в Седневі. Донедавна вони були незнані — відтепер називаємо імена їх авторів. Нехай нікому з них поки що не вдалося зажити слави і визнання видатних українських народних майстрів Пати, Прийма-ченко, Білика, Пошивайла, Селюченко, Корпанюка, Собачко-Шостак, Білокур, Цвілик, Тимченко, Бахметюка… Окрім хисту тут потрібні ще роки й роки самовідданої праці. Сьогодні вони одержимі прагненням творчості на благо відродження України, і як не сказати їм для напуття:

«Талани вам, Боже!»

12

ВІЧНЕ ПОЛУМ’Я ГОРНА

Може, то від найпершої блискавки, що вдарила в землю з небес, закарбувався загадковий слід творчості керамічного зліпка. Відтоді людина збагнула, що вогонь — рятівник и життя: він і зігріє, і нагодує, і увічнить предметний світ.

Спливали віки, творчість пращурів не вгасала у «земляних виробах» (кераміці), вона стала вічною потребою і виявом їх творчого духу.

Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів. І ми розуміємо, що епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним та розписним орнаментом. А французький учений Анрі де Моран ще й доводить: такі чудові гармонійні малюнки нам зберегла щедра культура Трипілля кінця III тисячоліття до нашої ери.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці навіть не так ніби й далекої доби Середньовіччя, але заціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, серед них розкішну гілку слов’янства, те неповторне мистецтво, яке передалося майстрам Київської Русі. Глина була невичерпним багатством цієї країни, тож недаремно називали її в Європі керамічною державою.

Кожна вироблена річ залягла у нашаруваннях землі бодай черепком мистецької коштовності. Оздоблений глек XI століття, видобутий із Ромашківського могильника на Київщині, доніс до нас привабу витиснених орнаментів і рельєфних ліній. На думку археологів, на

посуді вгадується своєрідний слов’янський календар із символами хліборобського року та його свят.

Язичницьке світобачення відбилося на горщиках, мисках, глеках, келихах, вазах, особливо ж — у кахлях, прикрасах і статуетках. Із винайденням гончарного круга у глиноліпа ніби виросли крила, якась незрима сила піднесла його фантазію, і здавалося, що годі одного доторку — і заговорить біла, сіра, зелена, руда або червона глина образною мовою природи. До початкового геометричного декору долучилися рослинні мотиви. А використання свинцевих сполук для поливи надало теракоті незвичайного полиску.

Гончарне ремесло мало напродив сталі форми. Навіть пічні кахлі тривалий час нагадували глечики, котрі майстри вкладали отвором назовні. А з часом воші розпласталися у прямокутники. Яка то мистецька окраса для споруд — полив’яна або розписана ангобами кераміка — засвідчують будинки, палаци і храми XVII століття; притаманного тільки Україні зеленаво-брунатного кольору надали емаль та мідно-кобальтова полива мальовничим розписам. За колоритом, формою і декором вирізняються ті чи ті школи. Поряд із давніми осередками, такими як Київ, Львів і Чернігів, з’являються свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині й Дибинцях, Межигір’ї й Поте личі, Миргороді й Коломиї, Умані її Косові…

Технологічні зрушення минулого століття викликали до життя великі керамічні підприємства. Заводи та фабрики ставили

13

Уламки кахлі XV століття. (Глина, жовта полива). Чернігівський історичний музей

біля промислових родовищ глин. Фарфо-ро-фаянсова промисловість потіснила осередки народного гойчарства. Індустрія знецінила талант глиноліпа. їй потрібен був лише його взірець, спрощений по технології. Виникають цілі заводи. Але все ж залишилися осередки самобутнього виробництва: Опішня на Полтавщині, Ди-бинці на Київщині, Коболчин на Буковині, Бубнівка на Вінниччині, Козелець на Чернігівщині, Товсте на Тернопіллі, Со-каль на Львівщині, Косів у Карпатах, Мукачеве на Закарпатті… Дослідники називали близько семисот гончарних точок, де використовувався місцевий матеріал, розвивалося самобутнє рукомесло в речах побутового і культового призначення.

«Атенами й Коринфом української кераміки» стала Опішня, яка забезпечувала мисками та глечиками все Лівобережжя. Тут найкраща глина — побіл, як кажуть гончарі, з неї виробляють і досі посуд та дрібні речі, залягла вона за п’ять верст від села. Багато навколо й інших глинищ, що

їх, до речі, називають іменами господарів-власників тих часів — «кибальчинка», «гусарчина», «штанькова» глина. Не тільки попит на «продукцію», а й мистецька велич визначають чаклунство опіш-нянських майстрів. Данила Крутиголову, Федора Червенка, Василя Поросного, Юхима Різника, Івана Гладиревського знали далеко за межами тодішньої Полтавської губернії. «Столицю українського гончарства» визначав і своєрідний почерк — артистизм професіонала, пластика митця, гармонійне відчуття форми.

Фарфоро-фаянсова промисловість раніше спиралася на досвід майстрів-кера-містів, а з розвитком потоку втратила рукотворність, з нею і народність. Розпорошилися і вже за нашої пам’яті пішли в небуття останні острівці українського народного генія, що дивотворив у глині. Про загублену славу Кргацинців, Хомутця, Ди-бинців, Коломиї, Постав-Муки, Нової Водолаги, Ізюма, Козельця, Валок, Ада-мівки, Бубнівки, Малих Будищ можна тепер дізнатися хіба що у фондах музеїв.

Не раз у Жорнищах, що на Вінниччині, од свого батька, знаного на всю округу

14

гончаря, чув я про оті сусідські Крищинці. Там біля горна чаклували п’ятеро братів Гончарів. Найстаршого з них — Івана Тарасовича — знали і в Парижі. Там, на Всесвітній виставці ще в 1923 році, він здобув золоту медаль. Невимушено й легко кршцанин творив і дитячу іграшку, і сатиричну композицію, й оздоблені сюжетним рельєфом вази та глеки.

Як гори, кажуть, перегукуються між собою, так і люди, котрі присвятили себе народному рукомеслу, знають про свої вершини. Звідки б оте? Із бучних торговищ, із ярмарків чи буденних базарів? У моїй пам’яті збереглися розповіді батька

Горельєф. Перша половина XIV століття. Національний художній музей

про гончаря Омеляна Желізняка із чернігівської Олешні. Ото вже нескінченне мистецьке колесо України: за Олішнею — Олешня! Був цей Омелян майстром надзвичайним, володів секретами задимленої кераміки.

Засвоїв таємниці складного процесу випалювання і його наступник Іван Бібік. «Ще в дитинстві, — пригадує Іван Іванович, — бачив, як батько з дядьками Павлом і Грицьком задимлювали посуд, але сам він виготовляв звичайний — червоний. Я подумав: коли вже й мене назвали нащадком давнього гончарного роду, то слід потурбуватися, щоб коріння олешнянської школи та не всохло. Почав пробувати, шукати. І таки домігся, шоб від гри кольорів аж душа веселіла — чисто-чисто зазвучали сіро-сині відтінки. Чи ж

15

І озивається живим голосом предка піднятий із глибин розкопів кожен черепок. І надто — коли то справжнє мистецтво. Ці ж уламки шедеврів мають цілком визначену адресу: земля опіш-нянськау полтавська…

дарма нас, Бібіків, називали в селі штукарями!»

Для димлення Іван Бібік використовує невеличке горно. Випалює горщики впродовж шістнадцяти-вісімнадцяти годин, доводячи вогонь до температури 850— 950 градусів за Цельсієм.