Дика груша значно краща з погляду роботи над нею, якісніша за культивовану. Вона має міцну однотонну деревину з привабливим тепло-рожевим кольором та слабко вираженою текстурою.

Яблуня має деревину рожевуватого кольору з червонуватими прожилками. Чудово полірується, але обробляється тільки в сухому стані. Використовують її переважно токарі.

Слива відзначається білуватою, але різноманітною за кольоровою гамою деревиною з прожилками різних відтінків. Погано висушена, вона жолобиться і тріскається. Теж використовується у токарній справі.

ВІишня. Деревина у неї жовто-червоного кольору з ніжними смужками і прожилками. Якщо виварити її у вапняковій воді, матимемо щось схоже на червоне дерево.

Ну, а коли пощастить, можна залюбки попрацювати з екзотичними матеріалами. Маємо на увазі, наприклад, американський або французький горіх. Вони якісно вищі од нашого. Деревина французького напрочуд гарна за малюнком. А американський — найдорожчий. Його використовують для опорядження фанери, меблів.

Волоський горіх теж вельми вдячний матеріал для народних майстрів. Він має деревину різних кольорових відтінків — від зеленкувато-сірих до червонуватих. Та найбільше вражають його надзвичайної фактури капи. Порода міцна, тверда, гарно ріжеться й обробляється.

Французький і англійський тис за якостями дуже схожі. Вони цінуються, бо не гниють, мають червонувато-білу деревину, прекрасно фарбуються під чорне дерево. Якщо змастити маслом сам матеріал та інструмент, обточувати його —задоволення. Як і полірувати.

Червоне дерево зустрічається кількох різновидів: однорідне, смугасте, візерункове та вузлувате. Червоне дерево не тріскається, майже не жолобиться, та й шашіль його не

точить. До речі, візерункове й вузлувате — то справжнє червоне дерево.

Чорне дерево (ебоніт) теж має кілька різновидів порід. Деревина зовсім чорна з бурувато-сірою заболонню. Щільність її така, що не можна роздивитися окремі волоконця. Добре висушена, вона не піддається обробці, тому її вимочують, хоч потому готовий виріб, трапляється, і тріскається. Чорне дерево полірується чудово.

Насамкінець про палісандрове дерево. Має досить привабливу червонувату з переходом на фіолетовий колір деревину, гнучку й щільну. Цінується як чудовий резонансний матеріал. Вживається при виготовленні й обробці дорогих речей, музичних інструментів, особливо мандолін.

Але облишмо на часинку оте палісандрове дерево. Його ще чи дістанеш у нас. А от бузини навколо скільки хочеш! З неї і сопілку гарну можна утнути. Як? А послухайте-но, що оповідають брати Володимир та Анатолій Гейки, знані солісти ансамблю «Ярмарок», що його репертуар навіть фірма «Мелодия» з Москви записала на солідну платівку. Ансамбль цей був учасником багатьох фольклорних фестивалів у країнах теперішньої співдружності, за кордоном, ще й на Тайвані у 1992 році. Правда, і тут доклав свого хисту й серця знаний уже нам пан Володимир Беланжер. Щастить же нам на гарних людей!

Так от, слово братам Гейкам.

«З діда-прадіда рід наш кохався в музиці. На хуторі Запасному, що на Запоріжжі, добре знали нашого діда Андрія. Міг він зробити гарненькі сопілочки, дводенцівки, кувички, бубон, та й ті ж ложки, що ними весело перетактують на гулянках. Самотужки робив оті інструменти. Передовсім з дерева. Хуторяни завше вдячні були дідові.

Батько, Володимир Андрійович, уже мав музичну освіту, але інструменти теж виготовляв сам. Чи не для всієї області. Ще й сімейним ансамблем орудував. А в ньому — усі його діти, ми — Володимир та Анатолій, сестри Валентина і Наталка, мама Віра Андріївна. В радіоконкурсі "Золоті ключі” брали участь, у ’’Сонячних кларнетах” на телебаченні. Микола Іванович Різоль — професор Київської консерваторії — не раз висловлював теплі слова про Гейків.

А коли ми створили ансамбль ’’Ярмарок”, що діє при Харківському обласному

центрі народної творчості, справи пішли на краще.

Тож не будемо розпорошуватись. Про виготовлення інструментів з дерева розкажемо.

Для духових народних інструментів використовуються, як правило, тверді породи дерев: клен, граб, горіх, груша (краще дика), ліщина, акація, бузина, очерет, ну і бамбук Кожна порода має свою структуру. Свою щільність, яка впливає на звучання майбутнього інструмента. Його тембральну красу.

Робити інструменти можна тільки з сухого дерева. Сопілф’, скажімо, з бузини. То дуже легко. Стінки стовбура тверді, а начинка в ньому — м’яка. Видовбайте оту начинку, і готова трубочка. Звук з неї своєрідний, відзначається особливим тембром. Чого не скажеш про сопілки з клена, горіха, граба або груші. їх ще треба свердлити. Але звук у них зовсім інший, придатний для сольного виконання і в ансамблі з інструментами середньої сили звучання — струнної групи.

Сопілки з груші, клена чи горіха мають м’який тембр і глибинне звучання. Вони пасують до кантиленних мелодій соло, а також для виконання п’єс в ансамблі сопілок, бо звук у них рівний, тембр поєднується, що важливо в ансамблі. Граб і груша — твердіші породи дерева. Інструменти з них мають більш пронизливий, різкий звук. Чудово тоді звучать віртуозні, технічно рухливі п’єси. Краще їх поєднувати у грі в ансамблі з іншими інструментами, що звучать сильніше: цимбали, бубон, гармошка тощо. Сопілки з граба і бука яскраво звучать на тлі оркестру народних інструментів, створюють особливий фольклорний колорит.

Заготовки сопілок проварюються у реп’яховій або лляній олії а чи в спеціальній суміші парафіну й воску. Внутрішня поверхня трубки після цього шліфується до блиску. Робиться чопик, він підганяється так, щоб щільно закривав один з кінців сопілки. Матимете повітряний стовп, від якого залежить висота звуку і строю інструмента. Зробіть, до речі, свисток То й сформуєте звук сопілки.

Сопілки ладнаються за рахунок подовження трубки. А вже коли трубки сопілок готові, прорізуються відповідні отвори на зовнішньому боці інструмента, — це, так би

мовити, буде звукоряд. Шість отворів — діатонічний звукоряд, десять — хроматичний. Розміщення отворів — то особлива принада. Яка довжина, який діаметр трубки — все враховується.

Як мед, то й ложкою. Є ще один дерев’яний музичний інструмент. Називається він най. Поширений у Молдові й Україні. Це багатоствольна дерев’яна флейта (23—24 трубки). На три октави. Різної довжини. Кожна трубка видобуває один свистячий звук, висота якого залежить від довжини трубки. Звукоряд діатонічний. Кількість трубок — то діапазон. (Від восьми — одна октава, до двадцяти чотирьох —три октави).

Най робиться з бамбука, очерету, ліщини чи клена. Дія порід дерева на звук, тембр звучання інструмента аналогічна сопілці. Недарма най і сопілка вважаються родичами. Свистять майже однаково. Виготовлення з бамбука чи очерету менш трудомістке. Звук з них чистий, сильний, хоч виступай соло, а ще в ансамблі чи оркестрі.

Підігнані й підстроєні трубки склеюються, скріплюються шпонами або шкірою. Аби точно підстроїти най з нерухомою пробкою, що закриває нижній кінець трубки, в неї насипають горошини або дріб».

У кожного майстра з роками виробляються та відшліфовуються власні методи й прийоми роботи з деревом, викристалізовуються й удосконалюються певні технологічні процеси, добирається свій інструментарій. Про всіх не розповіси.

А тепер кілька практичних порад з технології вишивання слобожанських сорочок.

Розповідає Олена Трохимівна Тройно, знана на Слобожанщині майстриня.

«Основною складовою частиною як чоловічого, так і жіночого українського народного вбрання є сорочка, характерною ознакою якої завжди було тонке, гарно вибілене полотно.

Матеріалом для виготовлення сорочок в українців та інших східнослов’янських народів служило конопляне і лляне полотно. На Лівобережній Україні найбільш поширеним було тонке плоскінне полотно, що вироблялося з якісних перших конопель, та грубіше — матірчане.

Існує кілька кроїв українських сорочок, але всі їх можна звести до двох основних типів: сорочка з призбиранням коло коміра та сорочка, кроєна вперекидку, коли одна

половина суцільного шматка полотна вкриває груди, а друга — спину.

Жночі сорочки, призбирані коло шиї, щодо крою теж можна поділити на дві основні групи: сорочки з уставками і сорочки без уставок. Уставка — це вшите плічко, що з’єднує передню і задню частини сорочки і призбирується коло шиї разом зі станком сорочки. Варіантом крою сорочки з уставкою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з суцільного полотна. Рукав тут вшивається під прямим кутом до станка (”по пітканню”). Такий крій характерний саме для Лівобережжя, так званий лівобережний тип сорочки.

Другий тип — сорочка без уставок. Вона має суцільні рукави, вшиті паралельно до станка (по основі). Верхній край рукава призбирується разом зі станком, утворюючи шийний викот.

Українські сорочки шились переважно з трьох, часом з двох і лише подекуди з чотирьох полотнищ, залежно від ширини домотканого полотна. На Слобожанщині переважало конопляне полотно шириною 45—52 сантиметри.

Жіночі сорочки лівобережного типу шиються або додільні, тобто з одного матеріалу зверху донизу, або до підточки. Станок шиється з тонкого (плоскінного) полотна, а підточка — з грубішого. Станок зшивається з трьох шматків полотна 45—50 сантиметрів завширшки.

Орнаментація українських сорочок органічно з’єднана з кроєм, і тому часто важко розрізнити прикрасу від способу зшивання, що виконує подвійну функцію. Розміщення оздоблення пов’язане з давнім процесом розвитку та удосконалення одягу, коли орнамент виконував оберегову, символіко-ма-гічну роль. Одяг наших пращурів не лише захищав від негоди, а й боронив від ворожих сил —злих вітрів, упирів тощо. Магічну силу сорочки мала посилити ще й вишивка. Особливо густо прикрашалися рукави, комір, поділ. Бо вважалося, що саме там, де кінчалася тканина-панцир, найуразливіші для злих сил місця.

На Лівобережжі на сорочках зустрічаються такі оздоблювальні шви: точна гладь, вирізування, настилування, хрестик. Такі техніки вишивались біллю в другій половині XIX століття і поволі замінювались у вишивання хрестиком. Останні були запозичені на Заході і поширились у нас. Тоді ж почапи

вживатися червоні нитки (кольорова заполоч), що також сприяло поширенню вишивання хрестиком. Для Слобожанщини така техніка чи не найхарактерніша.

Орнамент вишивок: геометричні — ’’дерево”, ’’ромбики”, ’’зірочки” та ін., рослинні, іноді навіть пташки. Шитво хрестиком, окрім реалістичних трактувань квітів, часто наслідує мотиви давніх лічильних технік.

(У цій книжці наведені ілюстрації сорочок із приватних колекцій, знаних на Лівобережжі).

Для коміра відривається від полотна у всю ширину смуга два сантиметри завширшки, яка підгинається з обох боків. Пришивається вона спочатку на лицьовий бік, вколюючи голкою між кожною збіркою. Потім підшивається зсередини й прошивається двічі або тричі вистігом (шитво взад голкою). На кінцях коміра робляться петлі, що в них просилюється стьожка для зав’язування.

Рукави роблять у всю ширину полотна з рівного шматка довжиною до 50 сантиметрів, зшитого через край, пруг з пругом.

До станка рукави пришиваються так: вгорі до уставки подвійним вистігом. Часто вистіг цей посередині переривається приблизно на 15 сантиметрів, збирається так званими пухликами — зигзагом поміж зборами. Пухлики бувають в один і більше рядків, часто в сім. Іноді пухлики пришиваються не безпосередньо до уставки, а мережечкою, ажурним швом.

У нижню частину рукава вставляють ластки, що їх роблять з полотна гіршої якості, квадратної форми, приблизно 12 х 12 сантиметрів. Ластка вшивається з усіх боків пішвою. Рукав закінчується внизу чохлою (манжетом). Чохла оздоблюється вистігом або вишивкою, зубчиками тощо.

Відрізані три рівних шматки полотна довжиною до 120 сантиметрів зшиваються пруг до пруга через верх домашніми (суровими) нитками. У зшитому станку роблять по цілому в довжину розріз пазухи приблизно на 25—ЗО сантиметрів, його підрублюють, як правило, рубцем наверх. Цей рубець, шитий вистігом (шиття взад голкою), є одночасно й оздобою. Далі беруть шматок полотна, одмірюють рукою чверть (цесь 25 сантиметрів), розрізають на дві частини вздовж. Ці два прямокутники —уставки, або полики, — пришиваються вгорі до станка так, щоб суміщалися у край його боків. Уставки

ж пришиваються ззаду подвійним вистігом, а спереду пішвою.

Зшивання уставки зі станком ззаду подвійним вистігом — то вже прикраса, тут воно видніше, ніж спереду, не так приховується в зборах, що йдуть від коміра.

Станок з пришитими до нього уставками збирається вгорі на нитку. При цьому на голку береться по ’’чисниці” (дві нитки полотна). Зібрані таким чином збори ’’вичір-куються” голкою або рівно лежать одна коло одної, а трохи нижче збираються вдруге, щоб лежали вкупі».

Так шиють і вишивають сорочки на Слобожанщині. Звичайно, наведені технології не єдині в Україні. В кожному регіоні є свої особливості у цій справі. Та й сорочками наші майстрині, далебі, не обмежуються. Розповідь Олени Трохимівни Тройно ми навели тут тільки тому, що її підхід до роботи, її прийоми й методи праці в цій галузі, на жаль, ще маловідомі, хоч і відзначаються певною оригінальністю, самобутністю. Тож хай її досвід прислужиться залюбленим у народне вишивання.

Для них і подаємо деякі техніки української вишивки, що їх люб’язно надала нам народна майстриня Ідея Іванівна Найдьоно-ва з Харкова. Це звичайнісінька практична технологія для початківців.

Так от. Почніть з лічіння ниток. У цій техніці узор вишивання виконують, рахуючи нитки тканини. Краса й точність орнаменту залежать саме від уважності й терпіння. З часом ви призвичаїтесь.

Шов «хрестик» — один з найпоширеніших у майстринь. Тут потрібно, щоб перекриття верхнього стібка лягали в один бік.

«Ретязь» — хрестиковий шов, виконаний неповними «хрестиками». Використовується для обведення орнаменту.

«Лиштва», або точна (лічильна) гладь. Для створення геометричних орнаментів використовується як пряма, так і коса гладь. На тканині, залежно від узору, накладають один біля одного (через одну нитку) паралельні стібки довжиною від трьох до дев’яти ниток по основі або пітканню.