«Качалонки» — такий вид гладі, в якому для кожного стібка беруть однакову кількість ниток тканини. Стібки вишивають паралельно один до одного і кладуть їх тільки вертикально.

Вирізування — цим швом виконують квадратні отвори, в яких вирізані, наприклад, три або більше ниток основи і піткання. Спочатку усі боки квадратиків узору густо обшивають «качалочною» гладдю, а потім вирізають середину.

Виколювання. З допомогою цього шва роблять отвори, які виконуються затягуванням ниток основи і піткання, завдяки чому утворюються квадратики з порожньою серединкою. До цієї техніки слід віднести шви «зерновий вивід», «солов’їні вічка», сдовбанка».

Занизування — цей шов імітує ткані узори. Виконується швом «вперед голкою» через усю довжину орнаменту (робоча нитка ніби занизується в тканину), згідно з узором. Лицьовий і зворотний боки однакові.

Мережка — ажурні лічильні шви, які виконуються на місці висмикнутих з тканини з полотняним переплетенням ниток. На тих частинах тканини, де має бути мережка, витягують певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні (не витягнуті) нитки затягують у пучки-прутики. Таким чином утворюються сіточки, на яких потім виконують різні узори орнаментальних композицій (як геометричних, так і рослинно-геометричних). Для мережки сіточку готують, висмикуючи і горизонтальні і вертикальні нитки через певну кількість невитяг-нутих ниток, а тоді на цій сітці вишивають геометричні чи рослинно-геометричні орнаменти.

Техніка вільного малюнка. Зрозуміло, що спочатку на тканину наносять малюнок, а тоді вже вишивають по ньому.

Двобічна гладь. Стібки настилають густо паралельно один до одного. Щоб не видно було тканини. Довжина стібків не більше одного сантиметра. Лицьовий та зворотний боки вишивки однакові.

Полтавська гладь (однобічна гладь). Цим швом можна робити стібки довжиною більше за один сантиметр. При великих стібках через півсантиметра робляться перетяги, аби нитка не відокремлювалась від тканини.

Художня гладь — рослинні узори вишиваються нитками різного кольору, тонально підібраними.

Біла гладь виконується на тонкій тканині білими нитками. Під стібками робиться густий настил.

Нарешті, про декоративні шви.

Строчка — схожа на машинний шов. Виконується «назад голкою».

Стебловий шов — використовується в рослинних орнаментах, зокрема на рушниках. Знову ж таки робиться «назад голкою».

Ланцюжок (тамбурний шов) має вигляд замкнутих петельок, що утворюють на тканині ланцюжок.

Цими трьома декоративними швами можна вишивати не лише по прямій лінії, а й в узорах по контуру малюнка (квіточки, листочки, стеблинки).

Рушниковий шов. Тому й називається так, що для вишивання рушників призначений. Контур малюнка виконують стебловим швом або ланцюжком. Потім усі елементи узору —оконтуровані площі —заповнюють різними рушниковими швами. Більші форми заповнюються двобічними швами лічильної гладі («шахматка», «кут», «качалоч-ка» та ін.). Для менших форм використовують ажурні рушникові шви з лічбою ниток («просо», «розсипний хрестик», «кривулька» та ін.).

«Кривулька» має вигляд зигзагоподібних ліній. Виконують цей шов «вперед голкою» по діагоналі клітинки з 3×3 — 6×6 ниток.

«Штапівка» двобічна (розпис) виконується швом «вперед голкою» з лічбою ниток за принципом «кривульки», тільки стібки кладуть паралельно ниткам основи і піткання.

Отже, основні інструменти вишивальниці — голка і ножиці. Не жахайтесь, коли ножиці раптом вислизнуть у вас з рук та ще й увіткнуться гострим кінцем у підлогу чи в землю. Це приємний забобон, власне, віковічне повір’я — чекайте на гостей.

А от якщо у вас хтось вкраде, боронь Боже, голку, знайте: крадія на тому світі чорти проганятимуть крізь вушко тієї голки. Це теж прикмета народна. Як і така, скажімо: даєте комусь голку, вколіть себе легенько, щоб не посваритися потім з тією людиною.

Хочте — вірте, а хочте — перевірте!

Ну, якви перевірите, що нитки, виготовлені з вовняної пряжі, конопель і льону й пофарбовані рослинними барвниками, десятиліттями не линяють? Покладіть їх у житній хліб у момент його випікання в печі. Запевняю, спосіб перевірений віками! Спробуйте…

Запоріжанка Лариса Василівна Богданова поділилася своїми секретами роботи з бісером.

Як ми вже знаємо, це дуже давнє народне рукомесло, відоме з часів Київської Русі. Як кажуть, документально відоме. Та є всі підстави вважати це мистецтво ще давнішим, чи не з епохи палеоліту воно вигулькнуло. Не будемо ворожити на кавовій гущі. Хай уже вчені-археологи розбираються у тому питанні. Надамо краще слово майстрині:

«Існує кілька способів виготовлення прикрас з бісеру, бус, перлів, стеклярусу. Я володію майже усіма техніками, але надаю перевагу трьом видам нанизування бісеру.

Перишй. ”У хрестик” — найпоширеніша техніка нанизування на голки з нитками ланцюжків у вигляді густої сітки з хрестоподібним розміщенням бусинок. Такі ланцюжки можна виготовляти в одну нитку з двома голками (однорядний ланцюжок). Такий ланцюжок править за основу виготовлення багатьох селянських прикрас, та й не тільки селянських. Багаторядні ланцюжки ”в хрестик” у минулому робили у 4—6—8 ниток. Але це трудомісткіша праця, сучасною технікою ланцюжки такої ширини можна виготовляти і в дві нитки. Я практикую цей спосіб і досягаю ширини до 15—20 ’’хрестиків” з двох ниток. Таких виробів я не бачила в інших майстринь.

Другий. ’’Ажурне нанизування” — найулюбленіший мій спосіб. Звичайно вироби таким способом виконуються однією або двома голками у вигляді ромбоподібної сітки. Змінюючи кількість бусинок у чарунках ’’ромбів”, можна виготовити різні вироби, прямі й заокруглені: силянки, гердани, вузькі або широкі комірці. ’’Ажурне нанизування” засвоюється важче і вимагає ретельної розробки узорів, бо вони йдуть по косій сітці.

Третій. ’’Ткані вироби”, або просто ’’ткання”, —одна з найдавніших технік, яка реалізується з допомогою невеличкого саморобного верстата у вигляді дощечки завдовжки 70—150 сантиметрів з поперечними поріжками по краях висотою 4—5 сантиметрів з густо забитими гвіздками. На них натягується нитяна основа. З допомогою однієї голки набираємо бісеринки згідно з узором, пропускаємо під основні нитки так, щоб кожна бісеринка втрапила межи двох ниток основи, а потім голку з ниткою протягуємо

справа наліво поверх основи через дірочки бісеринок. Техніка ця дуже проста, і мої учениці засвоюють її за півтори-дві години. Гарна вона ще й тим, що для виробів можна використовувати будь-які узори, вишиті ’’хрестиком”. Але я застосовую її рідко, бо вона потребує якісного й рівного за величиною бісеру, а його нема.

Техніки нанизування описати важко. Я малюю великі таблиці зі схемами. Учні краще розуміють наочність.

Найважче в цьому рукомеслі, як я вважаю, — вибір узору й можлива колористика. На це у мене витрачається більше часу, ніж на виготовлення виробу. Мені зовсім не цікаво копіювати чужі роботи. Останнім часом я пробую комбінувати техніки для виготовлення ’’кризів”. Це тривала праця, складна, зате приваблива, вельми цікава».

Вже знайома нам майстриня Зоя Сташук, яка нагадала про свою бабусю-килимарку і яка активно сприяла відродженню так званої «шулявської» писанки, подає власну інтерпретацію розшифрування символів українського писанкарства. Це, на мою думку, досить цікаво.

Писанковий орнамент має певний стиль. У «шулявських» писанках використовується, нагадуємо, рослинний і тваринний орнаменти.

«Сосонка» — то є весняна травичка, яка першою пробуджується навесні і в’ється по землі тоненькою живою зеленою смужкою, вона символізує пробудження і вічність життя.

«П’явочки» — звичайно, це вже з медицини. Здавен вони рятували людей від різних недуг.

«Рачок» — власникам цього знаку він допомагав мати все, що їм потрібно в житті, бо довгими клешнями може зловити все.

«Риба» —символ здоров’я, життя і смерті, знак води і плодючості.

«Виноград» — мотив братерства, вірної і тривалої любові.

«Яблучка» і «сливки» дають людям мудрість, силу, вірну любов. Дівчата дарували такі писанки хлопцям, щоб причарувати їх.

«Дубове листя» уособлює Перуна, бога сонячної енергії, розвитку життя, чоловічої сили.

«Єломок» — повстяна шапка, прикрашена квіточкою. Вона має зверху кучеряві «баранячі роги». Дуже поширений на Київщині

символ, що нібито зберігає людині тепло і здоров’я.

І про писальця. Вони були простої форми. Ручки зроблені з дерева, на кінці розщепленого. Саме писальце скручувалося з фольги у вигляді конуса. Фольга — теплотривкий матеріал. Прикріплене до розщепленого дерева, писальце занурювалося у розплавлений віск і набирало його через нижній отвір до потрібного рівня. Майстриня змушена була працювати швиденько, щоб віск не загус. Кожні 15—20 секунд процес повторювався.

І така технологія, такий досвід існує.

Як додаток до основного тексту ще кілька слів про ткацтво і килимарство.

Про Шешори на Івано-Франківщині ви вже знаєте. Тамтешній майстер Андрій Васильович Мельничук, у якого вся родина, вважай, присвятила себе народним рукомеслам, устами свого сина Володимира оповів таке:

«Ми з дружиною Марією Михайлівною, йдучи за традиціями батька, зробили на виставку: вона запаску, а я комбіновану верету, з таким собі ”забористим” орнаментом. У Шешорах часто використовують елементи декору — ’’павучок”, ’’кривулька”, ’’забір”, ’’кучер”, ’’сороківчик з листочками” або просто ’’сороківчик”, ’’клинці прості”, ’’клинці-ластівки”. Таке воно, шешорівське ткацтво від давен.

Процес роботи такий. Тчемо на дерев’яних верстатах. Це —дві статви, два навої (на один навивається основа, а на другий — готова робота — верета чи запаска), два ломки ’’начиння” (ремізки), ляда, в якій вставлена троща (бердо), чотири або дві підніжки залежно від того, скільки ’’начиння” маємо. І всю цю конструкцію з’єднують чотири поперечних статви. Працюють за таким верстатом сидячи.

Перед тим як навивати основу на верстат, її снують з ниток на снувальці з дерев’яних рейок, тобто на рамі з просвердленими кілочками. Навиваємо основу на верстат через ’’ритки”, в які нитки розкидаються так, щоб вони рівномірно навивалися на навій. Потім просилюємо нитки основи через ’’начиння” (ремізки), через трощу (бердо) протягуємо оті нитки основи до другого валу. І починаємо ткати човником з цівкою, на яку намотана нитка.

Верету роблять на дві підніжки, тло (фон) —г чергування підніжок.

Потім іде розмітка, яка починається ”в зубці” за допомогою двох кольорових ниток, що чергуються. У розмітці всередині є ’’павучок”, який робиться за допомогою дерев’яної шинки (набирки) і дошки. Шинкою (набиркою) набирається нитка основи, просувається туди дошка десь 15 сантиметрів шириною і піднімається так, щоб можна було туди протягнути човник. Так робиться забір (орнамент), але переплітається він руками, без човника. Бордюрки у вереті теж робляться руками.

Запаска виготовляється на чотири підніжки ’’начиння” (ремізки). Вона набирається так, щоб можна було відразу створити тло (фон). ’’Вічка” чергуються підніжками. Оце і є ’’ільчасте ткання”. Узори звичайно бувають різні, кольорова гама — на смак майстра.

Килими у нас тчуть на дві підніжки, двоє ’’начиннів” (ремізки), але весь малюнок робиться руками, крім пасків, які ’’кидаються глицею”».

До речі, ткацький верстат складається із станини, на якій кріпиться вал для основи, ремізки, берда, товарного вала. Основа намотується на вал, перетягується через ремізки в бердо і прикріплюється до товарного вала. Переплетення здійснюється за допомогою переміщення ремізок і прокидання уточної (поперечної) нитки човником.

Найпростіше ткання —дворемізне, човникове. Переплетення ниток полотняне, орнамент перебірний або настиланням ниток різних кольорів. Чотириремізне ткання —то вже багатша фактура. Пряжа використовується лляна, бавовняна, вовняна, килимова. Навіть гобелени можна виготовляти на верстатах, вали яких завширшки 150—200—300 сантиметрів. Про це сказали львів’янки Зіновія Романівна Краковецька і Богдана Миколаївна Стрельбицька, знані народні майстри.

Запам’ятаймо ще й таке. У човниковому ткацтві рисунок весь час ведеться вручну одним або кількома (від кольорів залежить) човниками паралельними рядами з кінця в кінець нитки. Рисунок ніби чергується з фоном чи полем.

У перебірному ткацтві рисунок ведеться за формою окремих елементів, що вписую-

ться в загальну структуру тканини, нс порушуючи її.

Човникове ткацтво має, наприклад, ще й прийом роботи «під дошку». Тут під час ткання між розділами ниток основи на всю ширину вводиться поставлена на ребро дошка, яка дає можливість вільно розподілити нитки кольорового рисунка на утвореному невеликому просторі. Візерунок виходить двобічний. Використовується звичайна лічильна гладь, композиція будується на чергуванні узорчастих і гладких смуг. Тут виконується техніка під полотно. Це —рушники, покривала, серветки, доріжки, портьєри тощо.

Іван Петрович Дудар розповів про кроле-вецьке ткання. Він завважив, зокрема, що зберігся кролевецький рушник 1835 року. Сьогодні в основу художнього ткацтва у Кролівці увійшов рушник з червоним геометричним орнаментом на білому тлі полотна. Типовий великий геометричний орнамент чергується з червоними, впоперек тканини, смугами по всій довжині тканини.

Виготовляються такі рушники на звичайному верстаті з чотирма ремізками. На їх планочки натягуються нитки основи від першої до четвертої через одну (1 —3—2—4) або по порядку (1—2—3—4). І таким робом усі нитки основи повинні бути протягнуті в ремізки. Потім їх протягують у бердо. Це робиться для рівномірного розміщення ниток основи та для дотримання необхідної ширини тканини.

Переплітання основи з пітканням проводиться за допомогою підняття одних і опускання інших ремізок підв’язаними до них підніжками.